41. Утворення запорозької січі та її військово-адміністративний устрій. Соціальні відносини

Розташована в недосяжності для урядової влади Запорізька Січ булла військовою організацією, кожний християнин чоловічої статі незалежно від свого соціального стану міг прийти до цього острова-фортеці з його непримітними куренями з дерева та очерету й приєднатися до козацького братства. Як політична організація Запорізька Січ була козацькою республікою на чолі з виборною військовою радою, якою керував кошовий отаман. В адміністративно-територіальному відношенні Запорізька Січ ділилася на паланки (округу) на чолі з полковниками.

У військовому відношенні військо складалося з куренів на чолі з курінними отаманами. Всі керівні пости в республіці були виборними на загальному козацькому сході. Козацьке військо мало свої окремі уряди. Старший або гетьман керував усім військом і під час війни мав необмежену владу над козаками; але після походу в усьому відповідав перед радою. Писар вів канцелярію й рахунки війська. Осавули заступали гетьмана і служили йому за ад'ютантів. Обозний керував табором і артилерією. Судді судили козаків. Хоч запорізьке військо зростало під впливом литовського й польського воєнного устрою, вся його організація прийняла зовсім окремий самобутній характер.

1. Запорізька Січ

запорізький січ козацтво

За польської доби дніпровські пороги стають найбільшим центром українського козацтва. Постійна загроза з боку урядових польських військ, нападів татар і турків змушувала козаків будувати укріплені засіками містечка, так звані “січі”. У середині XVI ст. з'явилося перше достовірно відоме постійне укріплення на дніпровському острові Мала Хортиця, яке прийнято вважати першою Запорізькою Січчю.

Соціальну базу Січі становили селяни, що втекли від своїх феодалів, а також представники інших верств населення, зокрема, -- міщани, які не могли розрахуватися з боргами, шляхтичі, які тікали від судового переслідування, невдоволені владою священики. Окрім українців, тут знаходили притулок литовці, поляки, росіяни, білоруси, греки. Польським законодавством переселення й перебування на цих землях підданим Речі Посполитої заборонялося (конституція Вального сейму 1590 p., ухвала Віденського сейму 1593 p.). Особливості соціальних джерел формування Запорозької Січі, законодавча неврегульованість її існування сприяли розвитку Січі як антиурядової опозиції, зробили її центром соціального невдоволення в українському суспільстві. Січ бере активну участь у козацьких і селянських повстаннях.

Запорозька Січ формувалася на добровільних засадах із чоловіків за умови православного віровизнання та проходження випробувального терміну. Організаційно в мирний час Січ складалася з куренів (максимально їх було 38), де перебувало 5-6 тис. козаків. Територія на берегах Дніпра біля Запорозької Січі поділялася на паланки -- області з власним самоврядуванням, яких у різні періоди було 5-8, максимально -- 10. Щорічно за жеребом землі отримували ті чи інші курені. На цих територіях козаки займалися господарством, там же, на хуторах, жили із сім'ями одружені козаки. Але постійна воєнна небезпека унеможливлювала активне господарське освоєння земельних угідь, розвиток промислів і скотарства. Позбавлене в польській державі офіційного статусу, а також платні, запорозьке козацтво активно займалося військовим найманством і походами на землі Османської імперії.

Найвищим військовим, адміністративним і судовим органом була загальна військова рада за участю всіх козаків, яка скликалася за потреби й обов'язково -- 1 січня, на Великдень, 1 жовтня. На раді вирішувалися найважливіші питання -- вибору кошового отамана й військової старшини, війни і миру, розподілу земель, воєнних походів, покарання злочинців. Кошовий отаман і військова старшина звітували на радах про річну діяльність. Існували ради (“сходки”) у куренях і паланках.

На чолі Запорозької Січі стояв кошовий отаман, який уособлював усю вищу владу (воєнну, адміністративну, судову й певною мірою духовну). Під час воєнних дій він мав диктаторські повноваження з правом карати на смерть тих, хто не виконував його наказів. Кошовий отаман затверджував обраних на військовій раді старшин, визначав духівництво для січової та паланкових церков, розподіляв воєнну здобич, прибутки, виконував функції найвищого судді, здійснював загальне керівництво військовими справами, представляв Січ у міжнародних відносинах тощо. Проте найважливіші справи кошовий отаман вирішував, тільки скликавши військову раду.

До військової старшини належали військовий суддя, військовий писар, військовий осавул. Військовий суддя (заступник кошового) здійснював основні судові функції, водночас був скарбником і начальником артилерії. Військовий писар вів документацію, облік прибутків та витрат. Військовий осавул відповідав за громадський порядок, виконання судових вироків, проводив слідство, виконував інтендантські функції, організовував охорону іноземних послів та купців, керував військовою розвідкою. Рангом нижче стояли військові службовці (довбиш, пушкар, толмач, шафар, булавничий, бунчужний, хорунжий та ін.). Під час війни діяла походна старшина -- полковник, осавул і писар. У межах паланок керівництво здійснювала паланкова старшина - полковник, осавул, писар, підосавул та підскарбій.

Як уже зазначалося, військова старшина виконувала не лише адміністративні, а й судові функції. У куренях і паланках діяв суд курінних отаманів та паланкових полковників. Справи про тяжкі злочини передавалися на розгляд військовим суддею чи кошовим отаманом. Для військової старшини судом першої інстанції вважався суд кошового отамана, а другої -- суд військової ради.

Отже, аналіз організації козацького самоврядування й судочинства дає підстави стверджувати, що тут відроджувалась українська державність. Система органів військово-адміністративної влади забезпечувала виконання властивих державі внутрішніх і зовнішніх функцій. Запорізька Січ була новою військово-демократичною державою, що постала на руїнах княжої Навчальний посібник Історія держави і права України - Ч.1/ К.: МАУП, 2002.- 264 c..

2. Передумови виникнення Запорізької Січі

З другої половини XV ст. починається відродження українського козацтва на пустопорожніх землях. Це була територія на півдні від Білої Церкви, землі, не закріплені за власниками. На думку Д. Яворницького. першопричиною відродження тут козацтва були "ухідництво" та "добичництво". Вже в другій половині XV -- на початку XVI ст. на Наддніпрянщині утворилися громади вільних озброєних людей, чисельність яких зростала за рахунок невдоволених існуючим ладом в польсько-литовській державі. Починаючи з другої половини XVI ст., у безкраї простори Дикого Поля ринув потік селян-втікачів з Галичини, Волині, Полісся, Поділля. Втечі стали основною формою соціального протесту селян проти сваволі панів. Внаслідок втеч селян і міської бідноти в степах південної Київщини та Брацлавщини зростала чисельність вільного населення -- козаків, було засновано ряд козацьких слобід і хуторів Баран В. Історія України: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Юрій Сливка (відп.ред.). -- 4.вид. -- Л. : Світ, 2003. -- 520с.. Козаки розорювали "пустопорожні" землі, займалися мисливством, рибальством, бджільництвом. Їх життя було небезпечним: доводилося не тільки обробляти землю, а й оборонятись від нападів татар. Згодом козаки самі почали здійснювати походи на кримських татар. В кінці XV ст. українські козаки вчинили ряд походів проти татар, завдавши їм поразки біля гирла Дніпра. Кримське ханство змушено було побудувати фортеці на Дніпрі та Перекопі. Однак козаки нападали навіть на турецькі фортеці. В 1521 році вони здійснили похід у Молдавію, в 1523 році ходили у Крим та спалили Очаків, в 1545 році знову напали на Очаків і здобули його.

З одного боку, поява такої небезпечної сили, як козацтво, на рубежах Польсько-литовської федерації непокоїла її уряд. Кожної миті ця руйнівна сила могла нанести удар по державі. Внаслідок втеч селян пани втрачали робочу силу. З іншого боку, новоосвоєні козаками землі на Наддніпрянщині приваблювали панів та шляхту. Держава в особі козаків придбала безкоштовну силу, яка захищала кордони як Литви, так і Польщі.

На нових землях склався своєрідний козацький лад. Козаки об'єднувалися у громади і всі важливі питання обговорювали та розв'язували на радах. Тут обирали козацьку старшину: отаманів, осавулів, суддів. Кожен козак мав право брати участь у радах, користуватися землею, ловити рибу, полювати на звіра.

На землях, освоєних козаками, вже ніколи, як їм здавалося, не з'являться державні урядовці, не виникне кріпосна неволя.

Але на початку XVI ст. король своїми указами, а господарі -- грамотами починають роздавати простори, зайняті козаками, литовським та польським панам -- магнатам. Острозькі, Вишневецькі, Ражинські отримували документина "окраїнні" землі, будували там свої замки-маєтки. Чимало цих земель віддавалось за службу великому князю чи королю з правом збирати з місцевого населення чинші та накладати на нього повинності на свою користь.

Королівські старости непокоїлися, спостерігаючи, як зростає кількість озброєних незалежних козаків, котрі часто виявляли неповагу до влади. Щоправда, старости ці як члени магнатських родів самі часто наживалися на ситуації та отримували чималі гроші, обкладаючи великими (й часто несанкціонованими) поборами козаків, що намагалися торгувати у містах рибою, шкурами тварин, тощо. Однак найважливішим було те, що вони знайшли в козаках ідеальних оборонців кордонів від татарських наскоків, а одним з найобтяжливіших обов'язків старост якраз і був захист кордонів. Так, у 1520 р. черкаський староста Сенько Полозович завербував загін козаків служити прикордонною вартою. У наступні десятиліття інші старости, такі як Євстафій Дашкевич, Предслав Лянцкоронський та Бернард Претвич, почали активно мобілізувати козаків не лише для оборони, а й для нападів на турків.

Перші магнати, що організували козаків, були православними неспольщенними українцями. До найславетніших серед них належав Дмитро

(“Байда”) Вишневецький, канівський староста. У 1553-1554 рр. Вишневецький зібрав розрізнені козацькі ватаги і збудував на віддаленому, стратегічно розташованому острові за дніпровими порогами острові Мала Хортиця форт, що мав стати заслоном від татар. Так Вишневецький заснував Запорозьку Січ, яка вважається колискою українського козацтва. Незабаром він із своїми козаками організував кілька походів у Крим і навіть мав зухвалість напасти на самих турків-оттоманців. Коли Річ Посполита відмовилась підтримати його хрестовий похід проти мусульман, Вишневецький поїхав у Московію, звідки продовжував наскоки на Крим. Але там він швидко розчарувався і, повернувшись на Україну, втягнувся у молдавські справи. Це була його фатальна помилка - молдавани підступно передали Вишневецького туркам, які в 1563 р. стратили його у Константинополі.

Утворення Запорізької Січі підривало польсько-шляхетське землеволодіння в Україні. Стурбований непокірністю козацтва, посиленням національно-визвольної боротьби, польський уряд намагається розколоти козаків, посіяти між ними ворожнечу. Цьому сприяли деякі об'єктивні обставини. З кожним десятиріччям серед козаків міцнішав прошарок заможних хуторян і промисловців, частина з яких належала до "шляхетних" козаків -- вихідців з шляхти. В той же час зростають багатства козацької старшини, яка поступово перетворюється в заможну верству населення.

Зосередження значних коштів в руках заможного козацтва у другій половині XVI ст. стало економічною та соціальною базою створення реєстрового козацтва.

5 червня 1572 року король Сігізмунд П Август своєю грамотою доручив коронному гетьману Язловецькому набрати "певний почет" з козаків, які мали одержувати платню від Речі Посполитої, та вчинити "постановенье межа козаки низовими", тобто запровадити контроль над Запоріжжям.

Перший загін складався з 300 "низових козаків", які одержували по 2,5

злотих "на квартал" і сукно на жупан. Відтепер ці козаки були внесені до "реєстру" і знаходилися на державній службі. Так було започатковане реєстрове козацтво. Уряд сподівався, що, спираючись на цей добірний полк, вдасться встановити контроль над усім козацтвом. Проте цим надіям не судилося здійснитися, і незабаром реєстр припиняє своє існування. Поновлено його було у 1578 році королем Стефаном Баторієм, який набрав на державну службу реєстровий полк у 500 козаків. Після цього реєстр то збільшувався» то зменшувався, то розпускався, то знову відновлювався. Наприкінці XVI ст. до реєстру входило 1000 козаків. У 1625 році реєстрове козацтво досягло 6000, яких було поділено на шість реєстрових полків: Київський, Переяславський, Білоцерківський, Корсунський. Канівський і Черкаський. У 1630 році реєстр нараховував уже 8000, але сейм 1635 року скоротив його до 7000.

Під час селянсько-козацького повстання 1637--1638 років польський уряд намагається скасувати права та привілеї реєстрового козацтва. У 1638 році сейм ухвалив постанову "Ординація Війська Запорізького реєстрового, що перебуває на службі Речі Посполитої". На "вічні часи" знищувалися права реєстровців на обрання старшин та на козацьке судочинство. Реєстр встановлювався в 6000. Козакам заборонялося поселятися в містах, крім прикордонних (Черкаси, Чигирин, Корсунь). Два полки реєстровців повинні були постійно перебувати на Запоріжжі, щоб не допускати туди втікачів. Військова і судова влада над реєстровцями зосереджувалася в руках комісара, який обирався сеймом.

Реєстрові козаки мали ряд привілеїв. Вступаючи до реєстру, вони виходили з-під юрисдикції панів і звільнялися від влади воєвод та старост, якщо проживали на королівських землях Голобуцький В.О. Запорозьке козацтво / В.О. Голобуцький. - К.: Вища школа, 1994. - Ст. 97; 126... Реєстрові козаки мали право судитися в своїх судах. Вони звільнялися від податків, мали право купувати землю, вільно займатися різними промислами і торгівлею. За службу вони отримували з державної скарбниці грошове жалування, сукно, порох, свинець.

Але непослідовна політика польського уряду щодо реєстру негативно позначалася на правовому становищі рядових козаків. У будь-яку мить адміністрація могла розігнати реєстрове козацтво, і ті козаки, які викреслювалися з списків, повинні були повернутися до колишніх хазяїв.

У меншій мірі ліквідація або скорочення реєстру позначалися на верхівці реєстрового козацтва. До неї входили козацька старшина та заможне козацтво. Головним чином, то були вихідці з української шляхти, які мали села та хутори, млини, корчми. Врешті - решт і ця частина козацтва, як і все реєстрове козацтво, дуже болісно сприймала національно-релігійний гніт, який різко посилюється в кінці XVI ст. Цими обставинами і пояснюється той факт, що в народних повстаннях кінця XVI -- першої пол. XVII ст. брало участь все українське козацтво, в тому числі і реєстрове.

3. Військово-політичний устрій Запорізької Січі, його особливості

Запоріжжя стало зародком нової української державності. Козаки створили огани влади, які поступово зосереджувалися в руках козацької дміністративної та судової влади. Остання поширювалась як на козаків, ак і на тих людей, що мешкали за межами Запоріжжя в укріпленнях -- паланках". Кіш очолював виборний кошовий отаман. Йому допомагали иборний суддя, писар, обозний, осавул, хорунжий. Найважливіші питання ійськового та політичного характеру розглядалися на засіданнях ійськової ради. Згідно із звичаєвим правом на них міг бути при сутнім удь-який козак. Збиралася Військова рада тоді коли для вирішення того іншого питання потрібна була воля всього товариства, але два рази на рік -- 1 січня і 1 жовтня -- вона збиралася обов'язково.

Існували також ради на рівні куренів, які звали "сходками", і вони pиралися для вирішення питань місцевого значення. Для таких же цілей скликали і сходки в паланках.

Підкреслимо такий факт: на Запорізькій Січі державна система народилася з військової організації, тому державні органи, адміністративно-територіальна система, посади були як військовими одиницями, так і державними. Кошовий отаман (гетьман), військовий судя і військовий писар складали так звану військову старшину. Вони обиралися Військовою радою щорічно 1 січня. В мирний час військова старшина виконувала адміністративні та судові функції, а під час військових походів очолювала Запорізьке Військо, передаючи свої повноваження наказній старшині.

Кошовий отаман (гетьман) зосереджував у своїх руках вищу військову, адміністративну і судову владу. Його влада не була абсолютною: він звітував перед Військовою радою, його повноваження обмежувалися річним терміном перебування на посаді. Військовий суддя був другою службовою особою на Запоріжжі. Він здійснював суд над козаками і призначав начальника артилерії. Військовий писар завідував канцелярією і вів всі письмові справи Запоріжжя. Військовий осавул слідкував за дотриманням козаками порядку в Січі, відав охороною кордонів, заготівлею продовольства для війська тощо.

Під кінець XVI ст. на Запоріжжі вже існувало військо . зі стрункою організацією. Очолював його кошовий отаман (пізніше -- гетьман). Основною військовою одиницею був полк з 500 мушкетів. Полк поділявся на сотні, а ті в свою чергу -- на десятки. Посади кошового отамана (гетьмана), полковника, сотника, отамана, який командував десятком (пізніше --курінного отамана), були виборними. У своїх грамотах і листах вони титулували себе "Військом Запорізьким". Основну його частину складала піхота. Військо мало гармати. Рядовий козак був озброєний мушкетом, пістолетом, шаблею, ножем, списом, іноді використовувався лук і стріли.

Чисельність Запорізького війська не була сталою. На кінець XVI ст. воно нараховувало близько 15 тис. козаків. Січ мала також свій флот, який складався з великих човнів -- чайок або байдаків. Військо Запорізьке мало свою печать -- герб із зображенням козака з рушницею на плечі, з шаблею та списом, застромленим у землю поруч з постаттю козака. Січова корогва (прапор) була червоного (малинового) кольору: на лицьовому боці був зображений в білий колір св. Архангел Михайло, а на зворотньому -- білий хрест, оточений небесними світилами Терлецький О. Гетьманська Україна й Запорожська Січ /О. Терлецький. - Львів: Просвіта, 1935. - 86 с...

На початку Визвольної війни вищим органом влади була Військова рада Війська Запорізького. До компетенції Військової ради входило вирішення найважливіших державних питань як воєнних, так і політичних: вона вибирала гетьмана і генеральний уряд і мала право їхнього усунення, вирішувала всі питання зовнішньої політики, відсилала посольства, приймала послів, здійснювала правосуддя. Право на участь в ній мали всі козаки.

Починаючи з 1649 р.. Військова рада скликається рідко. Є відомості про одну раду в 1650 р., дві -- в 1651 р., декілька -- в 1653 р. і ще одну (останню) в січні 1654 р. -- в Переяславі.

Одночасно з падінням ролі Військової ради зростає значення старшинських рад. І хоча це був дорадчий орган при гетьмані, його рішення були обов'язковими для нього.

Система управління складалася з трьох ступенів:

генерального уряду

полкового уряду

сотенного уряду

Генеральний уряд був центральним органом управління. Він очолював всю систему управління і був постійно діючим органом.

Генеральний уряд обирався Військовою радою. Очолював Генеральний уряд гетьман: як глава держави, вищий суддя та верховний головнокомандуючий, законодавець, оскільки він видавав універсали -- нормативні акти, обов'язкові для виконання на всій території України.

Генеральний уряд був вищим розпорядчим, виконавчим та судовим органом держави.

Окрім гетьмана, до Генерального уряду входили генеральні старшини, які керували окремими галузями управління.

Найближчою до гетьмана державною особою був генеральний писар. Він керував зовнішніми відносинами та канцелярією, через яку проходили всі документи як до гетьмана, так і від нього. Генеральний обозний, генеральний осавул та генеральний хорунжий займались військовими справами, відповідали за боєздатність війська та його матеріальне забезпечення. Генеральний бунчужний охороняв знаки гідності гетьмана та війська Запорізького, а також виконував окремі доручення гетьмана. Генеральний суддя був вищою апеляційною інстанцією за відношенням до полкових та сотенних судів. Генеральний підскарбій очолював фінансову систему держави. Перераховані державні особи складали раду генеральної старшини, яка з часом витісняє Військову раду.

4. Роль Запорізької Січі в історії України

Перша писемна згадка про Запорозьку Січ з'явилася 1551 р. у польського історика Мартина Бєльського (1495-- 1575). У своїй «Всесвітній хроніці» він повідомляв, що у першій половині XVI ст. на Хортиці збиралися козаки для нагляду за переправами, промислом і для боротьби з татарами. Того часу дванадцять порогів (Кодацький, Сурський, Лоханський, Ненаситецький та ін.) перетинали Дніпро від берега до берега і тяглися вздовж течії майже на 100 км. Після цього ріка розливалася в широку заплаву -- Великий Луг, де було багато проток та островів (понад 250). У різні часи Січ розташовувалася на різних островах -- Малій Хортиці, Томаківці, Базавлуці та ін.

Складність питання про місцезнаходження і час виникнення першої Січі полягає в тому, що козаки стихійно прибували на Запорожжя і будували в різних місцях так звані «городці» та засіки, або ж «січі», з повалених дерев для захисту від ворожих нападів. Проте такі імпровізовані населені пункти були слабоукріпленими і тому під натиском ворога досить швидко припиняли своє існування, не лишаючи після себе згадки, зафіксованої в історичних джерелах. Заснування першої Запорозької Січі історики, як правило, пов'язують з ім'ям козацького ватажка Д. Вишневецького.

З часом на Запорожжі сформувалася нова українська (козацька) державність, яку називають праобразом справжньої держави. Головними ознаками держави є існування особливої системи органів та установ, що виконують функції державної влади; право, що закріплює певну систему норм, санкціонованих державою; певна територія, на яку поширюється юрисдикція держави. Січі були притаманні усі ці ознаки. Специфічні історичні умови та обставини життя запорожців помітно вплинули на процес самоорганізації козацтва, зумовивши неповторний імідж козацької державності. Вищим законодавчим, адміністративним і судовим органом Січі була січова рада. її рішення вважали обов'язковими для виконання. Як правило, рада розглядала найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики, проводила поділ земель та угідь, судила злочинців, що вчиняли найтяжчі злочини, та ін. Важливою функцією ради було обрання уряду Січі -- військової старшини, а також органів місцевої влади -- паланкової або полкової старшини. У різні часи чисельність козацької старшини була не однаковою й інколи становила понад 150 осіб. До цієї групи козацтва входили: військова старшина -- кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул, військовий писар та курінні отамани; військові служителі: хорунжий, бунчужний, довбиш, канцеляристи та ін.; похідні та паланкові начальники -- полковник, писар, осавул та ін. Старшина зосереджувала у своїх руках адміністративну владу та судочинство, керувала військом, розпоряджалася фінансами, представляла Січ на міжнародній арені.

Крім власних органів державного управління, в Січі функціонувало також власне козацьке право, яке було не писаним законом, а «стародавнім звичаєм, словесним правом і здоровим глуздом» Антонович В. Розповіді про запорізьких козаків. - К., 1992. - ст. 91 . Це пояснюється відсутністю традиції, оскільки козаки мали того часу порівняно коротку історію; перманентною воєнною конфронтацією, яка не давала змоги зосередитися на внутрішньому житті; побоюванням запорозьких козаків, що писані закони змінять та обмежать їхні свободи. Козацьке право фіксувало ті відносини, що сформувались у Січі: утверджувало військово-адміністративну організацію (38 військових куренів і 5-- 8 територіальних паланок), зумовлювало правила військових дій, діяльність адміністративних та судових органів, порядок землекористування, укладання договорів, визначало види злочинів та покарань. Запорожжя мало і свою територію, яка називалася «землями Війська Запорозького». Розташовуючись на території Дніпропетровської, Запорізької, частково Херсонської, Кіровоградської, Донецької, Луганської та Харківської областей, Запорозька Січ у XVIII ст. за розмірами площі наближалася до острівної Англії. Територія Запорожжя постійно змінювалася, кордони переносилися. Проте це не могло стати на заваді визнання козацької державності, оскільки у багатьох кочових народів кордони були постійно рухомими, а існування державності все ж таки визнавалося.

Отже, йдеться про своєрідну оригінальну форму державності, суть якої фахівці вбачають у самоврядній структурі народної самооборони і господарській формі самовиживання за вакууму державної влади та постійної воєнної небезпеки. М. Костомаров назвав Січ «християнською козацькою республікою», і це визначення стало класичним, адже Війську Запорозькому Низовому справді були притаманні певні ознаки демократичної республіки. Тут не існувало ні феодальної власності на землю, ні кріпацтва; панувала формальна рівність між усіма козаками (права користування землею та іншими угіддями, брати участь у радах та ін.). У Січі панівною була виборна система органів управління, контроль за діяльністю яких здійснювала козацька рада. Для козацтва не існувало жодного авторитету: всіх своїх ватажків та отаманів вони сприймали винятково через призму усталених звичаїв та традицій. Невідповідність лідера козацьким нормам могла стати причиною не тільки усунення з посади, а навіть смертної кари. Сам обряд обрання старшини свідчив про глибоко укорінений демократизм козацької громади. Так, за звичаєм обраний кошовий отаман мусив двічі відмовлятися від булави і лише на третій -- погодитися. Аби він не забував свого місця, не зневажав рядових козаків та пам'ятав, звідки він вийшов, старі січовики посипали його голову піском або мазали багнюкою. А кошовий мав дякувати за ласку та довір'я і вклонятися на чотири сторони. Водночас, присягнувши отаману, козаки в усьому підкорялися йому і шанобливо до нього ставилися.

Свого часу відомий дослідник американської демократії Алексіс де Токвіль влучно підмітив, що американська цивілізація виросла на двох великих протилежних засадах, які органічно з'єдналися в одне ціле, -- духу свободи та духу релігії. Це ж стосується й козацтва. Взаємовплив волелюбних і національно-релігійних засад лежить не тільки в основі світобачення козаків, а є своєрідним ідеологічним фундаментом усієї будови козацької держави. Достатньо сказати, що вступ до запорозького товариства починався з питання: «У Бога віруєш?» Саме православ'я, очевидно, значною мірою вплинуло на формування романтичної моделі лицарства, яким стало запорозьке козацтво. Адже в православній системі цінностей глибока духовність протиставляється корисливому індивідуалізму, матеріальні інтереси відсуваються на другий план.

Про прихильне ставлення козаків до релігії свідчить існування в межах вольностей Війська Запорозького Низового понад 60 церков. Козаки постійно відвідували богослужіння та різні молебні. Характерно, що при читанні Євангелія усі козаки випростовувалися і до половини витягали шаблі з піхов на знак готовності захищати зброєю слово Боже від ворога. Кожен козак, умираючи, відписував на церкву ікону, медаль, зливок золота, срібла тощо. У 1755 р. запорозький кіш придбав срібне панікадило вагою 5 пудів і вартістю 3 тис. крб., що за тих часів було величезною сумою (все жалування війська тоді становило 4660 крб.). Особливо прихильність козаків до православ'я виявилася у боротьбі проти окатоличення та унійного руху Грушевський М. Історія української козаччини// Вітчизна. - 1989. №1-11. - ст. 126.. В умовах постійного стресового стану, ризику власним життям релігія та церква були для козацтва пристанищем спокою, де можна було врівноважити й заспокоїти вируюче козацьке життя, а також підготуватися до самозречення та подвигу, що становили суть запорозького способу існування. Саме тому можна констатувати, що між православ'ям і козацтвом існував глибинний зв'язок, козацький устрій мав демократичний характер, і тому Запорозьку Січ цілком обґрунтовано можна назвати «християнською козацькою республікою».

ВИСНОВОК

Козацька форма державності мала свої особливості. По-перше, вона виникла не на етнічній, а на морально-психологічній основі. Людей об'єднала не сила державної влади, а духовна спорідненість. По-друге, Запорозька Січ була деформованим варіантом державності: інтенсивний розвиток військової сфери -- могутнє військо та озброєння і примітивний економічний сектор (відсутність власної фінансової системи, грошей, міст, розвинутої інфраструктури).

Отже, Запорозька Січ, маючи головні ознаки державності, все ж була лише своєрідною перехідною моделлю між справжньою повноцінною державою і професійною общиною. Внутрішні недоліки (домінування під тиском обставин воєнної та невиконання господарської, демографічної, культурної та інших державотворчих функцій) перехідної моделі та несприятливі зовнішні впливи так і не Дали змоги цьому зародку, ескізу української державності перерости в нову якість, але свій помітний яскравий слід у процесі українського державотворення козацька держава, безумовно, залишила.

Таким чином, уважно вивчаючи історичне минуле виникнення й розвитку українського козацтва, можна знайти, багато такого, що надихає сучасну людину до прагнення вірно і віддано служити українському народу, як в складі державних військових формувань або силових структур, так і в цивільному житті. Тобто, наведена парадигма історії українського козацтва заслуговує, не тільки для розробки основних принципів виховання підростаючого покоління, але, навіть, на використання її у якості підґрунтя для формування на сучасному рівні української національної державотворчої ідеї.

42. Козацька колонізація Запоріжжя

В хозяйственной жизни на Среднем Днепре все большую роль играла местность за Днепровскими порогами Одним из главных богатств этого края с его многочисленными реками и реками была рыба В В плавнях водилось бобров, выдр, куниц, диких свиней, водяного птицы, в балках и оврагах - лис, волков, медведей В степях паслись табуны диких лошадей Много было туров, лосей, а из птиц - дро ф, куропаток тощтощо.

Уже в начале XVI в (а возможно, и раньше) население ближайших к порогов местностей начало осваивать этот край Казаки оседали не только перед порогами, а за ними еще в 1527 г хан Сагиб-Гирей скарж Жил литовском правительству на каневских и черкасских казаков, селились по Днепру у самых татарских кочевий Здесь возникло много уходов: казаки ловили рыбу, охотились на зверя и т.д. Так, люстрация Черкасского замка 1552 г называет, кроме уходов перед порогами, также уходи за порогами - около Томаковки, Базавлука, Аргачина и даже Тавани, где татары в 1492 г построили крепость Ислам-Кермен (Ас лан-городок) Для каждого промысла был свой сезон Когда он кончался, часть казаков с соответствующей продукцией (рыбой, шкурами, пушниной, медом) возвращалась на «волость», на место своего постоянного проживает ния Что касается сапетив (рыболовных промыслов) и пасек, то там всегда оставались люди на зиму Запорожье никогда не было безлюдным Этот факт ревизоры Каневского замка (1552) показали такими словами: казаки «уставичне (постоянно) живут (на уходах) на мясе, на рыбе, на меду с Пасек, с сапетов и сытят там себе мед, яко дома» Наконец, прекрасные пастбища способствовали раннему появлению в этом крае скотоводства и возникновению с имивникив, где, кроме изб, были загоны для скота, стога сена тощтоги сіна тощо.

Владельцами промыслов и крупных зимовщиков были зажиточные казаки Так, средства производства на рыбном промысле, как свидетельствует Ляссота, принадлежали зажиточным казакам-«владельцам лодок» Они нанимали отряд - игру УПУ рабочих Сначала рабочей силы на Запорожье не хватало, поэтому владельцы промыслов, нередко проживали вне Запорожье, нанимали ватагу на волостисті.

Осенью, по окончании сезона, обработанная рыба, жир и другая продукция на лодках и суше вывозилась в Черкассы, Канев, Киев и другие города В уставной грамоте м Киеву от 1499 р читаем: «А когда рыбы пр ривозят сверху или с Низу просольниы и вялые до места Киевского, тогды мает осминник Воеводин взять от бочки рыб по шести денег »Довез рыбы в Киев по Днепру отметил и М Литвыив і М. Литвин.

Из Запорожья в Киев везли и мясо, меха, мед, а также соль из Таврии лиманов В люстрации Черкасского замка 1552 г читаем: «А кгды с уходов за ся вверх идут, ино с добычи их берет староста вить ь (пошлины) осьмую часть: с рыб, из сала, из мяса, из каждого и со всего »Здесь же говорится:« а бывает (в Черкассах) уходников (хозяев-промысловиков) немало, яко близко прошлого лета было их по триста человековов».

На вырученные деньги промышленники закупали на волости для нужд запорожского населения хлеб, снасти, топоры, ножи, одежду За пороги везли различные товары купцы из украинских городов, за что им здесь платили, как отмечал современник Б Папроцкий, лошадьми, волами и другими произведениями, а также деньгамими.

Таким образом, уже в первой половине XVI в в Запорожье наблюдается определенный хозяйственный прогресс

43. Джерела формування козацтва, його верстви. Утворення реєстрового козацтва.

Проблема появи та формування козацької верстви й досі є дискусійною. Перші спроби її розв'язати були зроблені ще на початку XVII ст., коли польські історики намагалися вивести козацький родовід із самоназви, тобто зі слова «козак». Зокрема, польсько-литовський хроніст М. Стрийковський вважав, що козаки походять від стародавнього ватажка «Козака», який вдало боровся з татарами. З часом викристалізувалася низка версій, що пояснюють походження козацтва:

1) «хозарська» - ототожнює козаків з давніми народами степу «козарами», або хозарами;

2) «чорно-клобуцька» - вбачає в них нащадків «чорних клобуків» - тюркського племені, яке у давньоруські часи жило в пограничному зі Степом Пороссі;

3) «черкаська» - вважає виникнення козацтва одним з наслідків процесу міграції в Подніпров`я черкесів (черкасів), які до того проживали в Тмутаракані;

4) «татарська» - виводить козацький родовід з татарських поселень, що виникли на Київщині за часів Володимира Ольгердовича та Вітовта, де шляхом злиття татарського елементу з місцевим населенням утворилася якісно нова верства - козацтво;

5) «автохтонна» - доводить, що козацтво як спільнота є прямим спадкоємцем, логічним продовженням вічових громад Київської Русі, які за литовської доби не зникли, а лише трансформувалися, зберігши свій вічовий устрій, у військово-службові формування, підпорядковані великому литовському князю;

6) «болохівська» - пов`язує козаччину з існуванням у давньоруських автономних громадах так званих болохівців, які після встановлення монгольського іга добровільно прийняли протекторат Орди і вийшли з-під влади місцевих князів;

7) «бродницька» - висвітлює генетичний зв'язок козацтва зі слов`янським степовим населенням періоду Київської Русі - «бровниками», які жили у пониззі Дунаю;

8) «угодницька» - пов`язує виникнення козацтва з утворенням на території Наддніпрянщини громад вільних озброєних людей, котрі прибували сюди на промисли за рибою, бобрами, сіллю, дикими кіньми та іншою здобиччю;

9) «захисна» - пояснює появу козацтва на південних рубежах необхідністю дати організовану відсіч наростаючій татарській загрозі;

10) «соціальна» - факт виникнення козацтва пояснює як наслідок посилення економічного, політичного, національного та релігійного гніту, яке штовхало селянство до масових втеч на вільній землі та самоорганізацію в нових місцях проживання.

Жодна з цих теорій не може пояснити всю складність виникнення та формування козацтва, оскільки кожна з них базується на якомусь одному чиннику із економічної, етичної, воєнної чи соціальної сфер. Водночас більшість з них містить раціональні зерна, синтез яких дає можливість наблизитися до правильної відповіді.

Поява того чи іншого історичного явища зумовлена, як правило, сумарною дією чинників двох категорій (межа між якими досить умовна), тих, що роблять виникнення цього явища можливим, та тих, які зумовлюють його необхідність. Чинниками, що робили можливими появу та формування козацтва, були:

1) існування великого масиву вільної землі зі сприятливими для життєдіяльності умовами в порубіжні між хліборобською та кочовою цивілізаціями;

2) досвід освоєння південних територій уходниками, добичниками, бровниками та ін;

3) природне прагнення людей до міграції в пошуках кращого, до самозбереження, самоствердження і самореалізації.

Необхідність виникнення козацтва зумовлена:

1) зростанням великого феодального землеволодіння, що розпочалося з XV ст. і підштовхнуло процес господарського освоєння та колонізації нових земель;

2) посиленням феодальної експлуатації, прогресуючим закріпаченням, наростанням релігійного та національного гніту;

3) зростання зовнішньої загрози, нагальною потребою захисту від нападу турків і татар.

Козацтво сформувалося на стику землеробської та кочової цивілізацій між слов`янським та тюркським етнічними масивами, між християнством та магометанством. Показово, що турки називали запорожців буткалами, тобто змішаним народом. У козацький побут органічно ввійшли тюркські слова (кіш, осавул, булава, бунчук, барабан, табір, майдан тощо), татарські озброєння (крива шабля), одяг і звичаї (шаровари, оселедець тощо). Тому термін «протистояння», поширений в історичній літературі, не зовсім точно відображає характер тих умов, за яких відбулося формування козацтва. Цей маргінальний прошарок населення зростав на ґрунті взаємодії, взаємовпливу та пошуку компромісу між кочовою та хліборобською цивілізаціями.

Перші згадки про козацтво датуються ХІІІ ст., проте як нова соціальна верства суспільної ієрархії воно формується водночас зі шляхтою протягом XV - XVI ст. Фактично майже до кінця XVI ст. термін «козацтво» фіксував не соціальний статус, а спосіб життя, рід занять. У 1572 р. король Сигізмунд ІІ Август видав універсал про утворення найманого козацького формування. 300 козаків було прийнято на державну службу, записано у реєстр (список) і отримало правовий статус регулярного війська. І хоча ця дія мала на меті розкол козацтва, намагання використати частину його сил в інтересах польської держави, все ж вона поклала початок двом важливим суспільним процесам: а) утворенню реєстрових збройних формувань; б) легітимізації козацького стану - юридичному визнанню прав, привілеїв та обов'язків козацтва як соціальної верстви.

Утворений Сигізмундом ІІ Августом загін незабаром був розформований. Лише 1578 р. уряд Речі Посполитої у зв'язку з поразкою в Лівонській війні та активізацією низового козацтва був змушений повернутися до ідеї відновлення реєстрових формувань. Король Стефан Баторій вписав до реєстру 500 козаків, які за свою службу звільнялися від податків, одержували землю на правах рангового володіння, військово-адміністративну незалежність від місцевої влади, судовий імунітет. Основними завданнями реєстровців була охорона кордонів та контроль за нереєстровими козаками.

З часом кількість реєстрових козаків зростала: 1590 р. їх налічувалося 1 тис. осіб, 1625 р. - 6 тис., а 1631 р. - вже 8 тис. Організаційно реєстрове (городове) козацтво 1625 р. мало шість полків - Білоцерківський, Корсунський, Переяславський, Чигиринський. Серйозним ударом по реєстровцям і по всій козацькій верстві була «Ординація війська Запорозького реєстрового» (1638), яка зменшила кількість реєстрового війська і обмежила привілеї та права козацтва.

На початку XVII ст. козацтво як соціальна верства не було однорідним: реєстрове (городове) козацтво - заможні, привілейовані козаки, які перебували на державній службі в Речі Посполитій; запорозьке (низове) козацтво - козаки, які проживали в пониззі Дніпра в межах військово-політичної організації Запорозька Січ; нереєстрове козацтво, яке виникло внаслідок самовільного «покозачення» і не маючи офіційно визначеного статуту вело козацький спосіб життя у прикордонних районах. Проте, незважаючи на неоднорідність, козацтво вже мало свою соціальну нішу, власне місце в становій ієрархії Речі Посполитої.

Отже, протягом XV - XVІІ ст. в суспільстві формується нова соціальна верства - козацтво, яка виникла як опозиція, як виклик існуючій системі, як нова еліта, що небезпідставно претендувала на роль політичного лідера і владу. Ґрунтом для формування козацтва стали існування великого масиву вільних земель, накопичений у попередній період досвід їхнього освоєння, самоствердження і самореалізації. Каталізаторами цього процесу були широкомасштабна колонізація нових земель, що розгорнулася в XV ст.; посилення соціально-економічних протиріч та релігійного і національного гніту; зростання зовнішньої загрози з боку турків та татар.

44. Брестьска унія та її наслідки

Боротьба проти поляків в Україні наприкінці XVI ст. у значній мірі пов'язана з ім'ям Северина Наливайка, згідно польським джерелам, "людини приємної зовнішності та видатних здібностей". Наливайко походив з міста Гусятина і довгий час служив у козацькому війську, добившись тут значного положення. Наливайко очолював великий загін козаків, що діяв проти турок у районі нижнього Дністра. У 1594 р. загін Наливайка вдерся до Молдавії, розбив військо молдавського господаря і захопив місто Яси, де взяв багату здобич. Потім козаки на чолі з Наливайком ходили на Тягиню, Білгород і Килію.

У 1595 р. майже 3-тисячний загін Наливайка повернувся на Брацлавщину і тут зупинився на постій, силоміць забираючи продовольство і фураж у місцевих шляхтичів. У цей час міщани Брацлава підняли повстання проти польської адміністрації. Козаки підтримали жителів Брацлава, допомогли їм захопити замок і вигнати представників влади. Брацлав був оголошений "вільним козацьким містом". Ця подія послужила початком великого повстання проти польської корони. Об'єднавши козаків і селян, які прилучилися до них, Наливайко переможним маршем пройшов Галичину, Волинь і Білорусь, займаючи міста і беручи з них контрибуцію.

У 1596 р. представники українського козацтва зібралися в місті Чигирині. Вони вирішили обрати нового гетьмана відповідно до своїх прав і звичаїв, не раз підтверджених польськими королями. Гетьманом України був обраний Северин Наливайко.

Гетьман Наливайко розіслав до всіх українських міст звістку про своє обрання, але багато його гінців були схоплені та вбиті поляками. Незабаром стало відомо про те, що польські війська збираються в повному озброєнні біля міст Черкаси і Біла Церква. Командувати польською армією був призначений коронний гетьман Жолкевський, до якого прилучився український магнат князь Ружинський зі своїм військом. Насамперед Жолкевський розправився з повсталим містом Брацлавом, тоді як Наливайко завдав поразки силам Ружинського під Білою Церквою. Незабаром Жолкевський з великою польською армією рушив на козаків.

У відповідь на це гетьман Наливайко зібрав козачі полки біля міста Чигирина і став табором на річці Тясмин, чекаючи дій поляків. Останні не змусили себе довго чекати. Великі польські сили під командуванням коронного гетьмана Жолкевського з'явилися перед козачим табором. Не бажаючи кровопролиття, козаки виставили перед своїм станом три білі корогви з хрестами і написом "Мир християнству!". Поляки теж виставили вперед три хрести, на яких були повішені козацькі старшини, послані до поляків напередодні для переговорів. На кожному тілі був прикріплений напис "Кара бунтівникам!". Після цього поляки атакували козацький табір. Наливайко, проте, заздалегідь заховав у засідку кращу частину свого війська, і, коли поляки підступили до козачого табору, вивів його і вдарив їм у тил. Польська армія опинилася "поміж двох вогнів" і зазнала страшних втрат. Битва продовжувалася 7 годин, нарешті поляки не витримали і побігли. На полі бою було зібрано понад 17 тис. трупів польських вояків, які були зариті навколо трьох хрестів з розіпнутими козаками. Потім тіла страчених козаків були перевезені до Чигирина й урочисто поховані в Соборній церкві.

Після цього гетьман розділив своє військо на дві частини. Половину козаків (під командуванням полковника Лободи) він відправив до Лівобережної України з метою звільнення її міст від польських гарнізонів. Сам же з рештою військ рушив на Правобережжя з тією ж метою. Упродовж трьох з половиною місяців обидві українські армії очищали міста від поляків, маючи багато зіткнень з ними і незмінно перемагаючи. Проте Польща не могла змиритися з подібним ходом подій і на територію України перекидалося все більше польських військ. Поступово співвідношення сил почало змінюватися не на користь козаків.

Влітку 1596 р. козаки побудували великий укріплений табір під містом Лубни, де відбивали атаки польських сил гетьмана Жолкевського. У цей час у козацькому стані почався розбрат. Частина козацької старшини схилялася до переговорів з поляками і повернення до колишнього положення справ у Вкраїні. За підозрою у змові з ворогами був убитий полковник Лобода. У цих умовах поляки активізували свої військові та дипломатичні зусилля, спрямовані на успішне завершення боротьби. Після безперервного дводенного бомбардування козачого табору і багаточисельних обіцянок гетьмана Жолкевського, козаки пішли на переговори і склали зброю. При цьому Наливайко був схоплений представниками козацької старшини і переданий полякам. Польські солдати, увійшовши до козацького табору, порушили всі обіцянки свого гетьмана і влаштували масову різанину козаків, що склали зброю.

Наливайко з декількома своїми прихильниками був доставлений до Варшави, де після тривалих тортур козаки у 1597 р. з'явилися перед судом сейму. Всі вони були оголошені ворогами віри і посаджені всередину заздалегідь приготованого мідного "бика", під яким був розведений вогонь. Страшні муки приречених до страти закінчилися їх смертю. Услід за засудженням гетьмана сейм засудив і весь український народ, названий ним відступниками і бунтівниками. У рішеннях польського сейму українські козаки іменувалися вже не лицарями, а холопами; народ же, що відкинув унію, почав називатися "схизматиками". Це означало оголошення нової нещадної війни Україні.

Польські війська вдерлися на українські землі. Обезголовлене козацтво не змогло відразу ж організуватися, що значно полегшувало завдання полякам. Польські гарнізони займали місто за містом. Грабежі, насильства і вбивства стали нормою поведінки польських військ, що відчували себе на Україні повними господарями. Разом із польською армією до України вступило і римське духовенство. Католицькі священики з тріумфом роз'їжджали від церкви до церкви на возах, запряжених українцями. Але й у цих умовах не всі українські церкви погоджувалися прийняти уніатство. Такі церкви польські власті давали в оренду багатим євреям, які, не будучи християнами, з ентузіазмом вхопилися за це нове джерело доходів. Оволодівши церковними ключами і мотузками для дзвонів, вони вимагали внесення плати за користування церквою кожного разу, коли в цьому була необхідність для віруючих, чим вкрай вороже налаштували до себе значну масу населення.

Таким чином, в кінці XVI ст. в українських землях різко загострилися соціальні, міжнаціональні та міжконфесійні протиріччя. Це проявилося в повстаннях К.Косинського та С.Наливайка. На початку наступного XVII ст. увагу від внутрішніх проблем відволікуть втручання у внутрішні справи Росії, яка переживала драматичний період своєї історії, так звану Смуту, та небезпека з боку Османської імперії, яка загрожувала взагалі християнській цивілізації.

45. Селянсько-козацьке повстання в 1591-93 рр.

Наприкінці 1591 р. окремі, розрізнені виступи поневоленого люду проти шляхетства й королівської адміністрації переросли в грізне повстання. У другій половині грудня 1591 р. загін реєстрових і низових (запорізьких) козаків напав на Білоцерківський замок. Очолив повстанців Криштоф Косинський, недавно обраний козаками гетьманом реєстрового війська («который на сесь час гетманом козацким се учинил»).

Висунутий в глиб степів, Білоцерківський замок являв собою один із найважливіших опорних пунктів Речі Посполитої в Східній Україні: він мав тримати в покорі навколишнє населення, перетинати дорогу втікачам на Запоріжжя й стримувати татарські напади. Одночасно Біла Церква була адміністративним центром староства, наданого королем Янушу Острозькому, синові київського воєводи й сенатора князя Костянтина Острозького.

Минув тільки один рік з часу придушення збройного виступу білоцерківського міщанства проти нестерпних утисків воєводи й старостинської адміністрації. Становище в Білій Церкві було вкрай напружене: привілеї на магдебурзьке право, надані Білій Церкві в 1589 р. Сигізмундом III на домагання міщан, скасовано; найактивнішим учасникам повстання 1589—1590 pp. заочно оголошено смертний вирок; старостинська адміністрація жорстоко карала міщан за найменший прояв опору. Міщанство енергійно підтримало загін Косинського, і повстанці скоро здобули замок, захопили артилерію, боєприпаси, різне майно. Падіння Білої Церкви сколихнуло місцеве населення. Селяни виганяли з маєтків володільців, ділили їх землю та майно, озброювалися і впроваджували козацькі порядки: на сільських радах обирали отаманів, суддів і самі вирішували найважливіші справи. Окремі загони таких покозачених селян приставали до повстанців Косинського. Слідом за Білою Церквою повстанці зайняли Трипілля, а трохи пізніше — Переяслав на лівому березі Дніпра.

Наляканий розмахом народного руху, Сигізмунд III уже в січні 1592 р. призначив комісію для розслідування «своєвільства» й покарання «провинників». Королівські «слідчі» — старости Яків Претвич теребовлянський, Олександр Вишневецький черкаський, Яків Струсь брацлавський, Станіслав Гульський барський та ін. (разом із верховним начальником реєстру князем Язловецьким) на чолі своїх команд і шляхетських загонів вирушили на Трипілля. Карателі, проте, не наважилися відразу розпочати воєнні дії. Було вирішено спочатку відколоти реєстровців від основної маси повстанців і тоді вже покінчити з «своєвільством». Під Фастовом карателі спинилися і послали від імені Язловецького листа в Трипілля. «Панове молодці! — звертався Язловецький до реєстровців, — ...розумію, що ви те вчинили через Косинського... і думаю, що через одного лотра не схочете терпіти [біди]». Карателі пропонували повстанцям негайно скласти зброю, погрожуючи в противному разі кривавою розправою.

Керівники повстанців прийняли листа й розпочали переговори. Стати до бою з карателями в той момент, коли повстання ще не набрало сили, було небезпечно. Переговорами, отже, вони сподівалися виграти час і домогтися, якщо пощастить, розпуску панського війська. Запевняючи комісарів, що Косинського вже позбавлено гетьманства, керівники повстанців обіцяли визнати гетьманом того, кого призначить влада, взагалі бути надалі в повній покорі. На цьому й було укладено договір, після чого комісари покинули позиції під Фастовом і роз'їхалися по своїх староствах.

Після відходу панського війська повстання стало швидко розростатися. У червні повстанці, підтримані міщанами, обложили Київський замок. За словами самого київського воєводи князя К. Острозького, «низові козаки не раз підступали до міста і замку, захопивши кращі гармати, порох і всяку стрільбу».

Протягом 1592 і зими 1592—1593 pp. повстання поширилося на Волинське і Брацлавське воєводства. Шляхта Луцького повіту, звертаючись у січні 1593 р. по допомогу до панів сусідніх повітів, оповіщала: селяни й низові козаки, «вторгнувши(сь) в панства коронные, у воєводства Киевское и Волынское,.. замки й міста так его королевское милости, яко и шляхетсткие поседают». Шляхетство охопила тривога. Так, в резолюції володимирського сеймика, наприклад, говорилося про «велику небезпеку» від повстанців, які зайняли «немало замков, мест і сел украинных... братии нашей, шляхтичов». І далі зазначалося, що повсталі «з немалым войском, з арматою... юж до воєводства Волынского притегнули, умысливши далей панства короля его милости пустошити». Рух набув загрозливого для панства характеру. Повстанці, писав Олександр Вишневецьюш, прагнули «перевернути до дна все пограниччя і нас всіх винищити». Селяни не тільки виганяли володільців із маєтків і розправлялися з ними, а й впроваджували козацькі порядки в охоплених повстанням місцевостях. Саме це найбільше лякало панів. Недаремно шляхта Волинського воєводства, зібравшись на «роки земские и рочки кгродские», скаржилася 1 січнч 1592 р. на «людей своевільних», козаків, котрі, мовляв, «до присяг на послушенство своє примушують» місцеву людність, тобто встановлюють свою, козацьку владу.

На вересневому сеймі 1592 р. українські магнати на чолі з князем Острозьким домагалися негайно послати на придушення повстання коронне військо. Магнатів у сеймі підтримували посли з України — їхня креатура. Але ця вимога зустріла опір з боку послів центральних польських провінцій, панство яких боялося лишитись віч-на-віч із своїми кріпаками в разі виходу коронного війська на Україну. Страх перед можливим виступом покріпаченого селянства в Центральній Польщі поєднувався у шляхти з опозиційними настроями щодо магнатів. Підтримуючи королівську владу в її політиці приборкання магнатів, ця шляхта не квапилася рятувати їх тепер. Король, як представник усього класу феодалів, хотів, зрозуміло, якнайшвидше покінчити з повстанням. Шляхом невеликих поступок на користь реєстру він сподівався відірвати реєстровців від «своєвільників»-селян і до того ж спиратися на реєстр як у боротьбі проти визвольного руху на Україні, так і проти своїх противників — «кресових королев'ят», східноукраїнської магнатерії. Ось чому сейм відхилив вимогу магнатів вирядити коронне військо на Україну. Така ж доля чекала і пропозицію ліквідувати реєстрове військо та конфіскувати козацькі землі. Єдиною «поступкою» Сигізмунда III і канцлера Яна Замойського на користь магнатів була згода видати королівський універсал, який зобов'язував шляхту Київського, Волинського і Брацлавського воєводств зібратися в посполите рушення і під командою князя К. Острозького вирушити в похід на повстанців. Але це була порожня формальність, бо шляхта названих воєводств у переважній більшості перебувала в повній залежності від місцевих магнатів, які могли й без королівського універсалу в будь-який час скликати її для участі в поході.

К. Острозький призначив збірним пунктом війська м. Костянтинів, куди й почали сходитися загони шляхти та надвірні команди магнатів Вишневецького, Претвича, Гульського та ін. Януш Острозький збирав шляхту в Галичині й вербував жовнірів в Угорщині. Зібране К. Острозьким військо складалося головним чином із шляхетської кінноти та найманої німецької піхоти. Воно було добре озброєне й забезпечене всім потрібним для війни.

Вирушаючи в похід, К. Острозький сподівався на швидку перемогу. Погано озброєні й споряджені, повстанці, в більшості своїй необізнані з військовою справою селяни, здавалося, не могли встояти перед панським військом, до того ж лютували морози, і піхота, що становила основну силу селянськр-козацьких загонів, не могла окопатися в промерзлій землі. Становище повсталих було дуже тяжким. Через великі морози й нестачу продовольства багато повстанців розійшлося по домівках.

2. Битва під П'яткою. Другий період повстання

Під тиском переважаючих сил ворога Косинський почав відводити повстанців на вигідніші позиції. 23 січня 1593 р. під м. П'яткою (поблизу м. Чуднова на Житомирщині) почалася кривава битва, яка тривала цілий тиждень. Повстанці, хоча й зазнали великих втрат, трималися мужньо і стійко. Саме це позбавило Острозького надії на повну перемогу й примусило розпочати переговори.

31 січня обидві сторони — від панського війська К. Острозький «с приятели их милости», від імені реєстру гетьман К. Косинський і військовий писар — підписали угоду. Реєстровці повинні були негайно позбавити Косинського гетьманської булави, утримувати на Запоріжжі постійну залогу, повернути в замки все захоплене там озброєння. Нарешті, і цей пункт пани вважали головним, реєстровці зобов'язалися не проживати і не чинити ніякої шкоди («кривд жадных») «в державах княжат (Острозьких) ...и маетностях приятель их... княжати Александра Вишневецкого... и державах слуг их милости», тобто в магнатських і шляхетських володіннях. Крім того, реєстровці обіцяли виключити з війська всіх, хто вступив до нього під час повстання.

Підписуючи угоду, пани розуміли, що їм бракує сили покінчити з повстанням. Через це в договорі не знайшли місця такі важливі питання, як чисельність реєстру й відносини його з Запорізькою Січчю. Крім того, пани мусили вести переговори з гетьманом К. Косинським, голови якого домагалися ще минулого року, та ще й допустили саме його підписати договір.

Повстанці, з свого боку, пішли на угоду з огляду на дуже тяжкі умови, в яких вели боротьбу. Косинський мав надію після припинення воєнних дій відійти з основними силами на Запоріжжя й підготуватися там до нового виступу.

Прибувши на Запоріжжя і розпочавши підготовку до нового походу, Косинський вступив у зв'язки з російським урядом. Імовірно, він просив допомоги й одночасно зобов'язувався захищати від татар південно-східне російське пограниччя. Натяк на це знаходимо в грамоті царя Федора Івановича донським козакам від 20 березня 1593 p., де цар оповіщав донців, що ним «велено черкасом запорожским гетману Хриштопу Косицкому и всем атаманом и черкасом быть на Донце на шляхах и за царем итти (переслідувати татарського хана)». Одночасно цар наказував донцям: «и вы б промышляли с ними (українськими козаками)... сопча заодин».

Чутки про тісні зв'язки Косинського з Росією викликали тривогу в правлячих колах Польщі. Саме страхом перед тим, що українські повстанці будуть шукати захисту в Росії і що російський уряд подасть їм допомогу, і був продиктований лист черкаського старости Олександра Вишневецького канцлеру Яну Замойському від 13 травня 1593 р. Вишневецький писав, що Косинський «присягнув ...великому князю московському з усім своїм військом і піддав йому вже все пограниччя більш як на 100 миль». Вишневецький додав, що цар «послав на Запоріжжя сукна і гроші».

Тим часом, закінчивши підготовку до походу, двотисячне повстанське військо двома загонами вирушило влітку 1593 р. з Січі на Черкаси. Один загін плив на човнах Дніпром, другий рухався суходолом. Під Черкасами вони з'єдналися й оточили замок. Староста Олександр Вишневецький разом з військом і шляхтою, що збіглася з околиць, опинився в облозі.

Поява повстанців Косинського під Черкасами справила великий вплив на навколишній люд: селяни знову почали братися за зброю. В таких умовах у Вишневецького не було надії вибратися з міста, і він запросив Косинського на переговори. Останній прийняв запрошення і в супроводі загону козаків (150 чол.) прибув до Черкас, де й був підступно вбитий під час переговорів. Сучасник, польський хроніст Іоахім Бєльський (син Мартина), добре обізнаний з тодішніми справами, прямо говорить, що вбивці Косинського — «слуги князя Олександра Вишневецького». За народними переказами, пани, схопивши Косинського, замурували його в стовп в одному з католицьких кляшторів.

Смерть талановитого керівника була тяжкою втратою для повстанців, але вони не припинили облоги. Вишневецький, не діждавшись підходу коронного війська, мусив піти на переговори. За договором, укладеним у серпні 1593 p., реєстровцям надавалося право вільного виходу на Запоріжжя й звідти на волость; Вишневецький зобов'язувався повернути козакам забрані у них човни, коні та ін.; віднині майно, що лишалося після смерті козаків, мало передаватися їх родичам, а не старості, як було дотепер; козаки здобували право подавати київському воєводі скарги на утиски з боку старостинських урядників тощо.

Найважливішою поступкою на користь реєстровців було право вільних зносин із Січчю, хоч пани, як завжди, не думали дотримуватися умов договору. З цього приводу дуже ясно висловився київський біскуп Юзеф Верещинський. У своєму листі від 19 серпня 1593 р. канцлеру Замойському він писав: «угода з ними була вимушена умовами», — і тут же додав: «Краще, звичайно, якби їх [козаків] зовсім не було на Україні, але тепер не час говорити про це, до того ж і сили [у нас] для цього нема».

Договір не задовольнив жодної з сторін. Утиски селян і козаків тривали й далі. Восени 1593 р. знову спалахнув вогонь повстання. Повстанське військо вирушило цього разу з Низу Дніпра на Київ, щоб «доходити справедливості на провинниках». По дорозі до нього приставали селяни й міщани, так що невдовзі зібралося до чотирьох тисяч чоловік. Повсталі були охоплені невгасимою ненавистю до віроломних панів. Коронний гетьман Станіслав Жолкевський писав: «Повстанці пройняті такою упертістю і своевільством, що не дивляться вже ні на бога, ні на короля, ні на щось інше; коли б це не потягло за собою найстрашніших наслідків, краще, гадаю, було б якимсь розумним способом уникнути цього».

Довідавшись про наближення до Києва козацько-селянських загонів, шляхта, що з'їхалася сюди на чергову судову сесію, зараз же вирядила до них депутатів — біскупа Ю. Верещинського і князя К. Ружинського. За півтори милі від Києва, депутати зустріли повстанців на марші, але ті відхилили пропозицію про переговори і, не спиняючись, продовжили рух на місто. Шляхта в паніці стала тікати з Києва, «не бажаючи, — як глузував біскуп Верещинський, — напитися з київськими урядниками того пива, якого вони наварили».

Почалася облога міста. Але вона тривала недовго, бо надійшла тривожна звістка: на Запоріжжя напали татари. Це був, імовірно, наслідок інтриг польських дипломатів, які не раз намовляли хана до цього. Хан і сам очікував слушного часу і, скориставшись з відсутності головних козацьких сил, вдерся на Запоріжжя і підступив із своїми загонами до Січі. Невелика козацька залога, залишена там, мужньо оборонялась, проте через брак продовольства змушена була відступити. Увірвавшись у Січ, татари зруйнували її.

Це примусило повстанців, серед яких було чимало запорожців, припинити облогу Києва; останні поспішили на Низ Дніпра. Але полум'я повстання на Наддніпрянщині й Брацлавщині продовжувало палати. Воно було таким грізним, що восени 1593 р. коронний гетьман С. Жолкевський просив у канцлера Замойського «заступництва, поради і порятунку, бо через упертість і обурення хлопів, — у розпачі писав він канцлеру, — не можу виконувати своїх обов'язків...»

Надзвичайно жорстокими заходами польській владі й місцевому панству вдалося все ж таки придушити селянсько-козацьке повстання. Та перемога ця була короткочасна.