23. Київське, Переяславське і Чернігово-Сівесрьске князівства в період феодальної роздробленості

Власов, Кульчицький, с.53-55

24. Утворення Галицько-Волинскього князівства і його розвиток в домонгольский період. Роман Мстиславич

Наприкін. XII — у першій пол. XIII ст. Давньоруська держава занепадає. Внаслідок цього в історичній науці тривалий час панувала думка, що на її руїнах виникло — як наступник Київської Русі —Владимиро-Суздальське князівство, а потім і Московське царство. Проте видатний український історик М. Грушевський переконливо довів, що безпосереднім наступником державності Київської Русі було Галицько-Волинське князівство.

Об'єднанню Галицького і Волинського князівств значною мірою сприяли тісні економічні та культурні відносини, які здавна підтримувалися між ними, незважаючи на міжусобні війни між окремими князями. До єдності спонукала також необхідність; спільної боротьби двох князівств проти агресії з боку Польщі та Угорщини, а згодом — монголо-татар. Уже невдовзі по смерті Ярослава Осмомисла волинський князь Роман Мстиславич на запрошення галицьких бояр зайняв Галич, але не зміг там закріпитися. Лише в 1199 р., після кончини князя Володимира, останнього представника династії Ростиславичів, він зміг повернутися в Галичину та силою об'єднати її з Волинню. Водночас Роман здобув Київ (1202), де посадив залежного від себе князя, і фактично зосередив під своєю владою всі, за винятком Чернігівського князівства, українські землі від Карпат і Дунаю до Дніпра.

Утворення об'єднаної Галицько-Волинської держави з центром у Галичі було подією великої історичної ваги, оскільки сформувався міцний політичний організм, що мав перейняти та продовжити державницьку традицію Київської Русі. Оволодівши значною частиною давньоруської спадщини, нова держава на межі XII—ХІІІ ст. за розмірами своїх володінь не поступалася Священній Римській імперії німецької нації. її володаря величали "великим князем", "царем", "самодержцем усієї Русі". У 1204 р. Папа Римський пропонував Роману Мстиславичу в обмін на прийняття католицизму королівську корону, але він відмовився.

Галицько-Волинське князівство спиралося на міцну економічну основу. На його території, не спустошеній зовнішніми ворогами, інтенсивно розвивалося господарське життя. Тоді як Чернігівщина наприкін. ХІІ — на поч. XIII ст. лежала в руїнах після набігів кочівників, численне галицько-волинське населення розбудовувало старі й закладало нові міста, успішно займалося ремісництвом та сільським господарством, освоювало нові соляні родовища, колонізувало стенові простори. Істотне значення мало і те, що держава князя Романа розташовувалася па шляху Буг — Дністер, який замінив занепалу дніпровську артерію, і контролювала частину балтійсько-чорноморської торгівлі. Сухопутні торгові шляхи вели, як правило, на Захід. Важливим було те, що на відміну від багатоетнічної Київської держави Галицько-Волинська охоплювала лише українські етнічні землі, а тому її легше було консолідувати.

У внутрішній політиці Роман спирався па середнє і дрібне боярство, насамперед волинське, та міщан. Він зосередив увагу на зміцненні княжої влади, приборкав боярську верхівку, частину якої відправив у заслання чи стратив.

Активною й цілеспрямованою була зовнішня політика галицько-волинського князя. Здійснивши вдалі походи проти Литви, Польщі, Угорщини, половців, він посилив свій вплив на Русі, підніс міжнародний авторитет держави, яка поступово входила до західноєвропейського світу як його органічна складова.

Прагнучи припинити князівські міжусобиці та консолідувати сили для протидії зовнішнім ворогам, Роман Мстиславич в останні роки життя запропонував проект формування центральної влади на Русі. Він передбачав, що великий князь київський мав обиратися шістьма найвпливовішими удільними князями (галицько-волинським, чернігівським, полоцьким, смоленським, суздальським та рязанським), а на місцях, у межах удільних князівств, влада мала переходити від батька до сина. Таким чином, на думку Романа, можна було зупинити процес роздроблення.

Проте галицько-волинському князю не вдалося об'єднати всю Русь. У 1205 р. він загинув під польським містом Завихостом у битві з військом краківського князя Летка Білого. Але династія Романовичів, яку започаткував Роман Мстиславич, майже 150 років .утримувала українську державність, залишивши добрий слід у нашій історії.

25. Боротьба с татаро-монгольскою навалою

Перші завойовницькі походи монголо-татар. Битва на р. Калці.

У монгольських племен, які жили в Центральній Азії наприкінці XII — на початку XIII ст., завершувався розклад первісного, родового ладу і на базі великого скотарського господарства і власності на пасовища розвивався ранній феодалізм. Хаа Демучин який у 1206 р. став Чінгісханом (великим ханом), розгорнув широку завойовницьку політику і підпорядкував своїй владі Північний Китай, Південний Сибір і Середню Азію. Незважаючи на відчайдушний опір народів Середньої Азії, монголо-татарські орди розгромили Хорезмську державу, підкорили Північний Іран і, обійшовши з півдня Каспійське море, через Закавказзя вторглися на Північний Кавказ.

У причорноморських степах монголо-татари зіткнулися з половцями й розбили їх. На заклик половецького хана Котяна руські князі Мстислав Удалий, який тоді княжив у Галичині, Данило Романович, що князював на Волині, князі київські, чернігівські, смоленські зі своїми військами спільно з .шведами виступили проти татар. Битва 1223 р. на р. Калці. яка впадає в Азовське море, була вирішальною. Руські війська не мали єдиного командування, князі діяли не узгоджено, половці не витримали натиску і почали тікати. Хоча руські воїни билися хоробро, внаслідок усього цього вони зазнали поразки. Лише частині руського війська й князів удалося відступити, інших татари перебили або взяли в полон. Полонених князів татари підклали під дошки і сіли на них зверху обідати, і так скінчили князі своє життя.

Навала Батия та завоювання монголо-татарами руських земель. Героїчний опір Русі.

Після цього татарські хани поставили собі за мету завоювання Східної Європи. У 1236 р. з верхів'їв Іртиша і західного Алтаю в похід вирушило півторасоттисячне військо під командуванням онука Чінгісхана Батия. Того ж року монголо-татари захопили Камську Болгарію, а протягом 1237—1238 pp. спустошили Північно-Східну Русь. Незважаючи на хоробрість і героїзм населення, розрізнені війська князів не могли спинити просування монголо-татар. Вщент були зруйновані Рязань, Коломна, Москва, Владимир, Суздаль, Ярославль, Твер, Торжок. Весною 1238 р. монголо-татарські полчища рушили на Новгород, але, ослаблені попередніми боями, а також через бездоріжжя, весняну повінь, повернули на південь. У Чернігівському князівстві сім тижнів витримували облогу монголо-татар жителі невеликого м. Козельська, за що татари прозвали його «злим містом». Вийшовши в південні степи, військо Батия рушило за Волгу. У 1239 р. монголо-татарські орди, розгромивши половців, почали завоювання Південної і Південно-Західної Русі. Одна частина військ оволоділа «копьем» і «избила» Переяслав, інша обложила в «силе тяжце» Чернігів. Військо на чолі з князем Мстиславом Глібовичем монголо-татари розбили, захопили й спалили місто.

Восени 1240 р. величезне військо Батия підійшло до Києва і оточило його. Як пише літописець, облягла Київ «сила татарська, і неможливо було нікому з міста вийти, ні в місто ввійти. ї не можна було чути в місті один одного від скрипіння возів, ревіння верблюдів, від звуків труб і органів, від іржання стад кінських і від крику та галасу незчисленної кількості людей». Батий приставив до міських стін багато пороків (таранів), які били безперестанно в стіни вдень і вночі, а городяни мужньо боролися, і багато було мертвих, і лилася кров, як вода. Пороки пробили стіни, і татари увірвалися в місто, але кияни кинулися їм назустріч, і почалася страшенна січа, коли від безлічі стріл не було видно неба. На вечір городяни, якими керував воєвода Дмитро, були переможені, але за ніч вони побудували навколо Десятинної церкви другий город. Наступного дня був лютий бій, від ваги людей завалилися хори й стіни церковні. 7 грудня 1240 р. татари взяли Київ і зруйнували його.

Після взяття Києва монголо-татари рушили на Волинь і в Галичину. Вони обманом захопили і зруйнували м. Колодяжин, взяли Кам'янець (на р. Случ), Ізяслав (на р. Горинь) , але Кременець і Данилів взяти не змогли і обійшли їх. Потім «взя и копьем и избии не щадя» Володимир, а також Галич, и «иньш грады многы, им же несть числа».

Завдавши руйнувань галицьким і волинським землям, монголо-татари рушили далі на захід і вдерлися в Польщу, Закарпатську Русь, Чехію, Угорщину. Але героїчний опір руського народу послабив сили Батия. Великих втрат зазнавали монголо-татари і внаслідок опору народних мас у польських, чеських, угорських, словацьких землях. Дуже ослаблені, війська Батия в 1242 р. повернули на схід. У пониззі Волги Батий заснував свою державу Золоту Орду із столицею в м. Сараї.

Отже, західноєвропейські народи, вся західноєвропейська цивілізація були врятовані від монголо-татарського гноблення передусім завдяки героїчній боротьбі народів Руської землі, а також інших слов'янських народів.

Мужній опір Русі монголо-татарській навалі мав також велике загальноєвропейське, міжнародне значення.

Золотоординське іго Подніпров'я під владою монголо-татар.

Завоювавши руські землі, ординці зруйнували тисячі міст і сіл, взяли в полон і вивезли велику кількість населення, особливо ремісників, підірвали продуктивні сили Русі.

Як писав сучасник, архімандрит Києво-Печерського монастиря Серапіон, що з 1274 р. став єпископом володимирським, внаслідок навали Батия були зруйновані божі церкви, осквернений церковний посуд, потоптане було все святе, святителі стали поживою для мечів, тіла преподобних монахів кинуті були на харч птицям; кров батьків і братії нашої, як вода велика, землю напоїла; князів наших, воєвод зникла могутність, дуже багато братів і дітей наших у полон забрано було; села наші деревом позаростали, і велич наша покорилася, краса наша загинула, багатство наше іншим на користь пішло, плоди праці нашої язичники успадкували, земля наша перейшла у володіння іноплемінників.

Руські землі потрапили у васальну залежність від золотоординських ханів. Князі мусили їхати до хана на поклон. і одержували від нього ярлики (грамоти), на князювання. За це вони мали сплачувати данину, підносити ханові багаті дари і за його наказом виступати у похід із своїми військами. На руське населення накладалися данина («вихід», «данина неминуча»), різні платежі й повинності.

Особливо тяжким золотоординське іго було для простих людей — селян і міської бідноти, які зазнавали подвійного гніту й експлуатації: своїх, руських феодалів, князів та бояр і татарських ханів.

Головним засобом, за допомогою якого монголо-татарські хани намагалися утримати руський народ у покорі, були масові вбивства і грабування. Однак руський народ вів боротьбу за своє визволення. У 1259 р. спалахнуло повстання в Новгороді. У 1262 р. повстало населення Ростова, Владимира, Суздаля, Ярославля та інших міст Північ-но-Східної Русі.

Князівства Середнього Подніпров'я — Київське, Чернігівське і Переяславське — під час навали Батия зазнали величезних втрат. Міста були зруйновані і пограбовані, частина населення перебита чи виведена в полон, а частина втекла в безпечніші місця — на північ чи в Галичину. Люди, що залишилися, зазнавали нестерпного гніту й принижень. З середини ХШ ст. Києвом правили або татарські баскаки, або князі — безпосередні ставленики золотоординських ханів. Київ втратив значення релігійного центру Русі. Митрополит з Києва переїхав до Владимира на Клязьмі, а потім до Москви.

Чернігово-Сіверським князівством продовжували управляти за «ярликами» ординських ханів місцеві князі. Воно дробилося на дедалі більшу кількість князівств. Через великі спустошення, заподіяні ординцями, Чернігів втратив значення головного міста Чернігово-Сіверщини. Політичним центром стає Брянськ, розташований на північний схід від Чернігова. Розташоване найдалі на півдні князівство Середнього Подніпров'я — Переяславське — після навали Батия зовсім не згадується в історичних джерелах.

Галицько-Волинське князівство після навали Батия. Боротьба проти золотоординського іга.

Галицько-Волинське князівство внаслідок навали Батия зазнало руйнувань, але воно залишалося найміцнішим серед усіх південно-західних князівств. Князь Данило кілька років не визнавав влади татарського хана. Однак його влада похитнулася. Цим спробували скористатися син чернігівського князя Михайла Ростислав, який став зятем угорського короля Бели IV, сам угорський король і польські феодали.

Угорські рицарські війська, очолювані Ростиславом і угорським воєначальником (баном) Фільнієм, польські загони, що їх послав один з польських князів, а також дружини галицьких бояр виступили проти Данила. Вони зайняли Перемишль і підійшли до м. Ярослава на р. Сяні. Вирішальний бій під Ярославом відбувся 17 серпня 1245 р. Це був запеклий бій. Війська Данила розгромили ворогів. Сам угорський бан Фільній («гордий Філя», як його називає літописець) потрапив у полон до Данила, де його було страчено. Ростислав утік на захід.

Однак у той час як на заході Галицько-Волинське князівство відбивало напади угорських і польських феодалів, на сході йому загрожували ординці. Оскільки міста ще не були укріплені і достатніх сил для відкритої боротьби з ординцями бракувало, Данило на початку 1246 р. поїхав до Золотої Орди на поклін до Батия і дістав від нього ярлик на князювання, визнавши, отже, залежність від золотоординського хана. Проте це не означало відмови Данила від боротьби з Ордою.

Данило збирав сили. Передусім він будував нові міста і розширював та укріплював старі. Було побудовано в 1250-х pp. місто, назване на честь сина Данила Льва Львовом. Як зазначав літописець, Данило «созда городы многи». Збільшилася в Галичині й на Волині кількість населення, зокрема за рахунок утікачів з Подніпров'я, розвивалися землеробство, ремесло, торгівля.

Наприкінці 1240 — на початку 1250-х pp. Данило здійснив кілька походів у землі литовського племені ятвягів, що нападало на Північну Волинь, і частину їх, що жила по Західному Бугу, підкорив своїй владі. Разом з Північною Волинню (Берестя, Дорогичин) ця частина земель дістала назву Підляшшя. Тут виникли західноруські міста Бєльськ, Кам'янець на Лосні, Кобрин, Мельник. Водночас Данило поширив свій вплив і на західноруське Турово-Пінське князівство.

Зміцнюючи своє князівство і готуючись до боротьби проти Золотої Орди, Данило шукав собі союзників. Він дійшов згоди з угорським королем Белою. IV (син Данила Лев був одружений з дочкою Бели Констанціею) і з першим об'єднувачем Литви князем Міндовгом, а також з Польщею. Римський папа Інокентій IV також пообіцяв Данилові допомогу і королівський вінець з умовою, що буде укладена унія руської православної церкви з католицькою під егідою папи. Щоб дістати допомогу для виступу проти Орди, Данило дав згоду на унію, і в 1253 р. в Дорогичині був коронований як галицько-волинський король. Та коли незабаром з'ясувалося, що папа ніякої допомоги проти ординців подати не може, Данило розірвав з ним угоду. Не дістав він реальної допомоги і від інших своїх союзників.

Незважаючи на це, Данило, скориставшись усобицями в Золотій Орді і уклавши союз з володимирським князем Андрієм Ярославичем та деякими іншими руськими князями, в 1254—1255 pp. виступив із своїми військами проти ординського воєводи Куремси, що кочував зі своєю ордою на правому березі Дніпра, і, як пише літописець, «держаше рать с Куремьсою, и николи же не бояся Куремьсе». Були відвойовані в ординців землі по Південному Бугу, Случі й Тетереву, а потім взято й місто Возвягль (Новоград-Волинський).

Однак через деякий час хан Золотої Орди Менгу послав замість Куремси воєводу Бурондая з великим військом, якому скли Галицько-Волинського князівства протистояти не могли. На вимогу Бурондая, «окаянного й проклятого», як його називає літописець, брат Данила Василько і син Лев змушені були знищити укріплення міст Стожка, Львова, Кременця, Луцька, Володимира. Тільки населення Холма відстояло своє місто від ординців.

Хоч Галицько-Волинське князівство і визнало владу золотоординських ханів, проте його залежність від них була меншою, ніж інших руських земель, зокрема Наддніпрянщини. Воно не мало постійних баскаків, збирачів данини, не було фіскальних переписів населення.

У 1264 р. помер галицько-волинський князь Данило Романович. Літописець пише, що Данило був добрим князем, хоробрим і мудрим, побудував багато міст, церков і прикрасив їх. Хоробрим був батько Данила, говорить літописець, а сам Данило був «дерзъ и храборъ, от главъ и до ногу его небе на нем порока».

Галицько-Волинське князівство наприкінці XIII — на початку XIV ст.

Наприкінці XIII—на початку XIV ст. наслідок посилення феодальних усобиць і через татарські напади єдність і могутність Галицько-Волинського князівства поступово послаблюється. Водночас на південно-західні і західні руські землі все більше починають зазіхати польські, литовські й угорські феодали.

Останнім галицько-волинським князем був Юрій-Болеслав (І325—1340 рр.) — син польського (мазовецького) князя Тройдена, родич галицько-волинських князів по матері. Після смерті Юрія Болеслава самостійне Галицько-Волинське князівство перестає існувати.

26. Галицько-Волинське Князівство у другий половині 12 – першій половині 14 ст.

Незабаром після монголо-татарської навали Данило і Василько по­вернулися з Угорщини на Волинь, яка була розграбована ординцями. Скориставшись боярськими міжусобицями, Данило зміцнив свою владу. Проте галицькі бояри запросили до себе чернігівського князя Ростислава Михайловича. Данило прогнав його дружинників. Тоді Ростислав, не відмовляючись від своїх претензій на Галичину, в 1242 р. поїхав до Угорщини і оженився на дочці угорського короля Бели IV. У 1244 р. на чолі угорського війська Ростислав розпочав похід на Перемишль, але невдало. У 1245 p., підтримуваний угорськими і польськими феодалами, Ростислав разом з дружинами галицьких бояр розпочав новий похід, захопивши Перемишль і взявши в облогу Ярослав (на р. Сян). Князя Данила підтримували литовський князь Міндовг і мазовецький князь Конрад. Вирішальна битва відбулася 17 серпня 1245 р. Князь Данило здобув перемогу, а Ростислав утік. Це закріпило владу Данила, яка поширилася на всю Галичину, Дорогичинську, Белзьку і Холмську землі. Хани Золотої Орди вважали небезпечним для себе посилення Галицько-Волинського князівства. У 1245 р. до Данила прибули посли від намісника Батия з вимогою: “Віддай Галич!” Щоб не викликати гніву завойовників, Данило вирішив поїхати в Орду. Він змушений був визнати себе васалом хана. Та на відміну від північно-східних руських князівств, які майже цілком залежали від монголо-татар, залежність Галицько-Волинського князівства була меншою. Сюди не приїжджали ханські баскаки, не здійснювався перепис населення. Основний обов’язок князя полягав у тому, щоб під час воєнних походів надавати своє військо у розпорядження ханів і платити данину.

Водночас галицький князь почав шукати шляхи до визволення українських земель від монголо-татарського ярма. Зміцнюючи свою владу, він здійснив кілька походів проти литовського племені ятвагів, яке нападало на Волинь. У 1246 р. галицький князь призначив митрополитом Русі свого ставленика Кирила. Намагаючись зміцнити добрі стосунки із сусідніми країнами, в 1246 р. Данило оженив свого сина Лева на дочці угорського короля Бели IV. У свою чергу, король відмовився підтримувати Ростислава, який все ще претендував на Галицьке князівство. У 1247 р. Данило встановив мирні відносини з мазовецьким, краківським і литовським князями. Зміцнювалися відносини з постійними сусідами. Дочка Данила в 1250 р. вийшла заміж за володимиро-суздальського князя Андрія Ярославича. А коли в 1252 р. князем у Володимирі-на-Клязьмі став Олександр Невський, волинський князь Василько оженився на його сестрі. Основною метою цієї послідовної політики була спільна боротьба проти Золотої Орди.

Зважаючи на те, що значення Галицько-Волинського князівства зросло, Папа Римський намагався поширити в ньому католицизм. У 1246 р. посол Папи Римського Інокентія IV Шано Карпіні провів переговори з Данилом і встановив відносини, які, проте, в 1248 р. були розірвані через те, що папський посланець архієпископ Альберт намагався “викорінити грецькі (тобто православні) звичаї і обряди”. У 1252 р. до східних кордонів Галицько-Волинської землі знову наблизилися орди монголо-татар під проводом воєводи Куремси.

Розраховуючи на допомогу Папи Римського, Данило знову відно­вив переговори з ним і звернувся з проханням про хрестовий похід проти монголо-татар. За це Данило погодився, щоб його володіння перейшли під церковну юрисдикцію Риму і прийняв від Папи королівську корону, якою був коронований у Дорогичині в 1253 р. Тоді ж Інокентій IV проголосив хрестовий похід проти татар і прикликав Польщу, Чехію і Моравію взяти в ньому участь. Проте похід не відбувся, бо феодали цих країн утягайся в боротьбу за австрійське успадкування. Тільки-но Данило з’ясував, що не одержить допомоги від Ватикану, він припинив стосунки з Папою.

У 1254 р. Данило вирішив власними силами воювати проти мон­голо-татар. Насамперед він здійснив вдалий похід у Литву. У результаті цього походу один його син Роман одержав волость у Білій Русі, а інший – Шварно – оженився на дочці литовського князя Міндовга. Тоді ж було укладено воєнний союз Данила з Міндовгом проти Золотої Орди.

Наприкінці 1254 р. Данило перейшов у наступ проти Куремси і розбив його війська. Князь хотів іти далі й звільнити Київ, але Міндовг розірвав союз із Данилом і виступив проти нього. Протягом 1255-1256 pp. військові сутички з Литвою тривали, волості в Білій Русі були втрачені, а князь Роман Данилович загинув.

У 1259 р. монголо-татарське військо на чолі з Бурундаєм неспо­дівано рушило в Галичину і Волинь. Бурундай наказав князям зруй­нувати укріплення міст Володимира-Волинського, Луцька, Кременця, Львова та ін. Галицько-Волинське князівство знову визнало над собою владу ординських ханів.

У 1264 р. князь Данило помер. В українській історіографії його вважають найвидатнішим з усіх правителів західних князівств. Він зумів об’єднати в одну державу землі Галичини і Волині, стримати польську й угорську експансію, домогтися піднесення соціально-економічного й культурного рівня своїх володінь до одного з найвищих у Східній Європі. Не всі його плани увінчались успіхом. Данилові не вдалося втримати Київ і здійснити свою мрію – звільнитися від монголо-татарського ярма.

Після смерті Данила Галицько-Волинське князівство перейшло до рук його брата Василька. У Галичині княжили сини Данила: Лев -у Галичі та Перемишлі, Мстислав – у Теребовлі, Шварно – у Белзі та Холмі.

Наприкінці XIII ст. на Галицько-Волинське князівство знову напала Золота Орда, було зруйновано багато міст і сіл. Хани вимагали збільшити данину і брати участь у походах. Лев і Василько не змогли дати відсіч Орді.

У 1270 р. князь Василько помер, передавши Волинь своєму синові Володимиру. Володимир був протилежністю свого двоюрідного брата Лева. Якщо Лев Данилович здійснював активну зовнішню політику, зробив кілька походів на Польщу, Угорщину, приєднав до своїх володінь Закарпатську Русь, то Володимир зосередив увагу на вирішенні мирних питань – будівництві міст, замків, церков. Він залишив по собі пам’ять як прихильник освіти і культури.

Як зазначається в літописі, при князеві Юрії, синові Лева, Галицько-Волинська земля була “в честі і повазі, сповнена багатства і слави”. Про авторитет Юрія свідчить подія, що сталася в 1303 р. Незадоволений рішенням митрополита Київського перенести свою резиденцію до Володимира-на-Клязьмі (столиці Володимиро-Суздальського князівства), Юрій дістав згоду Константинопольського патріарха створити в Галичині окрему митрополію. Помер Юрій у 1308 р.

Двома останніми представниками династії Романовичів були сини Юрія Андрій і Лев, які правили разом. їх непокоїло зростання мо­гутності Литви, і вони встановили союзні відносини з Польщею і хрестоносцями Тевтонського ордену. Проте війна з Литвою була невдалою. Стосовно монголо-татар Андрій і Лев здійснювали незалежну політику. За окремими даними, вони загинули в 1323 р. в одній із битв з ординцями.

Після нетривалого боярського правління в 1325 р. бояри запро­сили княжити у Галицько-Волинській землі мазовецького князя Болеслава Тройденовича, який був одружений із сестрою Андрія і Лева Марією. Болеслав прийняв православну віру і взяв ім’я Юрій. Він не став підтримувати бояр, як вони на це сподівалися, а здійснював незалежну внутрішню і зовнішню політику. Воював з Польщею і повернув захоплені нею землі. Водночас намагався поліпшити стосунки з Ордою і Литовським князівством. Він видав свою дочку заміж за сина литовського князя Гедиміна Любарта і проголосив його своїм наступником. Це викликало невдоволення народу, чим скористалися бояри і в 1340 р. отруїли князя. Так власна знать позбулася останнього князя, а сусідні держави почали прямо втручатися у справи Галицько-Волинського князівства.

Таким чином, у другій половині XIII – першій половині XIV ст. центр українського державництва переходить до Галицько-Волинського князівства. Після проголошення Данила королем для сусідніх монархів назва “королівство Русь” щодо Галицько-Волинського князівства стала загальноприйнятою. З початку XIV ст. державним гербом стає зображення золотого лева на блакитному щиті. Це зображення вперше можна знайти на печатці, яка скріплювала грамоту, датовану 1316 р. Прапором князівства було синє полотно із зображенням лева. Князь виконував усі функції державної влади – законодавчу, виконавчу та судову, тому літописець називає його “самодержцем”. Давнє віче у XII–XIII ст. практично втратило своє значення, хоча князь і скликав народні збори з метою вирішення важливих питань. При ньому була рада бояр. Для внутрішнього управління існувала система князівських управляючих. Оборону кожної землі організовував тисяцький, якого призначали з бояр. Князівськими володіннями управляв стольник. Галичина і Волинь поділялися на землі, а ті, у свою чергу, – на волості з центрами у містах. У містах управляла боярсько-патриціанська верхівка. З першої половини XIV ст. окремі міста починають здобувати Магдебурзьке право, що забезпечувало їм самоврядування. Першим таким містом у 1334 р. став Сянок. Державна скарбниця поповнювалася за рахунок податків з жителів міст і волостей, мита з купців, які торгували сіллю. У грошовому обігу, як і скрізь на Русі, були зливки срібла, які називали гривнями. Збройні сили складалися з народного ополчення і боярських дружин.

Отже, XII–XIII ст. на Русі – період феодальної роздробленості. Єдина до того Давньоруська держава розпалася на окремі князів­ства. На тлі занепаду Київської землі на українській території зазнає піднесення Галицько-Волинське князівство (королівство Русь). Воно стає носієм української державності.

Проте в 1239-1240 pp. починається монголо-татарська навала. Загарбники практично зруйнували господарство України, її матеріальну і духовну культуру. Київ втратив своє колишнє значення.

У другій половині XIII – на початку XIV ст. Галицько-Волинське князівство досягло значного економічного, політичного і культурного розвитку, його залежність від Орди була слабшою, ніж інших українських земель. Та йому доводилося постійно оборонятися від агресії з боку Польщі, Угорщини і Литви, які перетворилися в цей час на сильні централізовані національні держави.

27. Міжнародне становище Галицько-Волинського князівства

Незабаром після того, як монголо-татарські орди, пройшовши через південно-західні руські землі, вдерлися до Польщі, Данило Романович повернувся на Волинь з Угорщини, де марно шукав допомоги проти татар. Край лежав у руїнах. Галицький літописець оповідає: «Данилови же с братом [Васильком] пришедшю ко Берестью, и не возмогоста йти в поле, смрада ради множъства избъеных: не бе бо на Володимере не остал живый, церкви святой Богородицы исполнена трупья, иные церкви наполнены быша трупія и телес мертвых».

Скориставшись із перебування князя в Угорщині, бунтівні галицькі бояри, як і перед татаро-монгольською навалою, зробили спробу позбавити Данила Романовича влади. Коли він підійшов до Дорогичина, його не впустили в місто. Галичина знову вийшла з-під руки Данила: там захопив владу багач Доброслав — «судьич, попов внук», як зневажливо називає його галицький літописець. Він, мов справжній князь, роздавав у Галичині волості не лише місцевим, а й чернігівським боярам. Одночасно давній ворог Романовичів, боярин Григорій Васильович, засів у Перемишлі, «собе горную страну Перемышльскую мышляше одержати, и бысть мятеж велик в земле и грабеж от них (бояр)», — із скорботою пише літописець. Усе це підривало князівську владу.

Разом з тим обидва боярські угруповання — одне з Доброславом, друге з Григорієм на чолі боролися між собою. Данило Романович використав суперечності в середовищі своїх противників і повернув собі Галич. У 1241 р. на Пониззі (на Дністр і) і в Перемишльському передгір'ї вибухнуло народне повстання проти жорстокої експлуатації та пограбування з боку великих бояр, що захопили там владу. Данило Романович послав у головний центр Пониззя, Бакоту, свого придворного боярина, «печатника» Кирила з військом. Останній, за словами літопису, «исписал» боярські грабежі й придушив повстання. Так утвердилася влада Данила Романовича в Галичині.

Зайнятий боротьбою з боярством, Данило Романович мусив обстоювати свою владу також від зазіхань інших князів. 1244 р. давній противник Данила Романовича і ставленик боярської опозиції — Ростислав Михайлович — зять угорського короля Бели IV, на чолі угорського війська рушив на Перемишль. Він розбив невелике військо Данила Романовича, але при наближенні головних сил останнього відступив до Угорщини. Наступного року Бела IV, розраховуючи захопити частину південноруських земель, зокрема Галич, дав Ростиславу Михайловичу нове військо. Ростислава підтримували загони одного з польських князів, а також дружини бунтівних галицьких бояр. 17 серпня 1245 р. в битві під Ярославом (на р. Сан) Данило Романович завдав цим об'єднаним силам нищівної поразки, захопивши в полон майже всіх воєначальників ворожої сторони. Ростислав урятувався втечею.

Битва під Ярославом зміцнила як міжнародне становище Галицько-Волинського князівства, так і князівську владу, соціальною підпорою якої були дрібні й середні служилі бояри та торгово-ремісниче населення міст, невдоволені боярською сваволею. Відтепер Данило Романович мав можливість більш рішуче придушувати боярські виступи.

Після Ярославської перемоги Данилові Романовичу крім Галичини й частини Волині підлягали землі Дорогичинська, Белзька і Холмська. Його брат і співправитель Василько тримав Володимир із більшою частиною Волині. У цьому дуумвіраті, однак, Данило Романович завдяки своїм видатним державним, воєнним і дипломатичним здібностям був першим.

Посилення Галицько-Волинського князівства викликало в Орді тривогу в зв'язку з тим, що ця територія через свою віддаленість від Сарая-Бату все ще залишалась фактично поза ординським контролем. Незабаром після Ярославської битви, восени 1245 p., татари звернулися до Данила Романовича з вимогою: «Дай Галич!». Про Волинь поки що мови не було. Як розповідає Галицький літопис, Данило Романович сказав: «Не дам полуотчины своей, но еду к Батыеви сам», — і 26 жовтня 1245 p. виїхав до Орди. Ціною приниження й визнання зверхності хана він зумів зберегти всі свої володіння («и поручена бысть земля его ему, иже беаху с ним»). Проте залежність Галичини й Волині від Орди була формальною. Данило Романович не відмовився від боротьби з татарами. Визнання Батиєм влади Данила Романовича в Галичині й Волині зміцнило авторитет галицько-волинського князя у всій Русі. Щоб закріпити його, він вирішив заснувати окрему галицьку митрополію, призначивши митрополитом свого найближчого сподвижника, «печатника» Кирила, який виїхав для затвердження до патріарха в Нікею.

З цього часу різко міняється зовнішня політика Галицько-Волинського князівства. Вона підпорядковується цілям боротьби з Золотою Ордою. Данило Романович шукає союзників у Західній Європі. Він укладає угоду з Угорщиною, скріплену шлюбом його сина Лева з Констанцією, дочкою угорського короля. Сам Бела IV у листі до папи Інокентія IV мотивував цей шлюб необхідністю спільних дій проти монголо-татар. Тоді ж, ідучи на союз із Данилом Романовичем, угорський король відмовився від підтримки Ростислава Михайловича, ворога галицько-волинського князя, і той зійшов з політичної арени Південно-Західної Русі.

Галицько-Волинський князь установив також союзні відносини з польськими та литовськими князями.

Одночасно на Галицько-Волинське князівство звертає увагу римська курія, сподіваючись поширити там католицьку релігію і використати його проти Золотої Орди. Могутність останньої викликала страх у Західній Європі. Місію зав'язати стосунки з галицько-волинським князем папська курія поклала на досвідченого дипломата Плано Карпіні. На початку 1246 р. він побував у Володимирі, де ознайомив Василька Романовича із змістом папської булли від 25 березня 1245 p., що закликала всіх володарів зміцнювати свою обороноздатність на випадок нової монголо-татарської навали. Зустрівшись згодом з Данилом Романовичем, Карпіні передав йому бажання Риму встановити з князем стосунки, на що й дістав згоду.

Однак у ході переговорів з папою Іннокентієм IV стало ясно, що останній дбає не про допомогу галицько-волинському князеві проти Орди, а про підкорення руської православної церкви Риму, про навернення в католицьку віру населення руських земель. 1246 р. папа призначив «для викорінення грецьких звичаїв та обрядів» своїм легатом на Русі прусського архієпископа Альберта. Данило Романович не впустив до князівства папського легата й вирядив до Риму посольство з протестом. А 1248 p., переконавшись остаточно, що на реальну допомогу від римської курії не можна розраховувати, він перервав переговори з папою.

Данило Романович всіляко намагався зміцнювати політичні зв'язки з Північно-Східною Руссю. Його союзником став тверський князь. Політичні відносини галицько-волинський князь скріпляв родинними зв'язками. Сам він був одружений з дочкою Мстислава Удалого, яка доводилася тіткою (по матері) Олександру Невському, а його брат Василько Романович — із двоюрідною сестрою Олександра Невського. У 1250 р. дочка Данила Романовича стала дружиною великого князя владимирського Андрія Ярославича, брата Олександра Невського. Однак зближення з Андрієм Ярославичем було короткочасним. Золота Орда напала на Владимирське князівство і Андрій Ярославич, зазнавши поразки, в 1252 р. мусив виїхати до Скандінавії. Великим князем владимирським став Олександр Невський. Видатний державний діяч розумів приреченість передчасного збройного виступу Русі проти Орди. Його основною політичною лінією було відвернення дипломатичними заходами нових нападів татар. Усе це підпорядковувалося головній меті: підготовці сил для майбутньої вирішальної боротьби проти іноземного іга.

У 1252 р. за ініціативою папського престолу й при посередництві угорського короля Бели IV відновилися переговори Данила Романовича з Римом. Данило мусив піти назустріч папі в зв'язку з ускладненням воєнної ситуації: до східних рубежів Галицько-Волинського князівства наближалася монголо-татарська орда Куремси. Інокентій IV запропонував Данилу Романовичу королівський титул і прислав корону. У 1253 р. галицько-волинський князь коронувався в Дорогичині. Тоді ж папа оголосив хрестовий похід проти татар, закликавши взяти участь у ньому Польщу, Чехію, Моравію, Сербію й Померанію. Проте декларований Інокентієм IV похід не відбувся. Феодали, до яких звертався папа, вважали за краще добувати зброєю австрійську спадщину, ніж виступити проти Золотої Орди.

Коли стало ясно, що Захід не подасть ніякої допомоги, Данило Романович відмовився від будь-яких стосунків з римською курією. Після цього курія стала проповідувати хрестовий похід проти Русі та інших народів Східної Європи. Новий папа Олександр IV намагався послабити Галицько-Волинське князівство з допомогою Литви. У 1255 р. в буллі до великого князя литовського Міндовга він спонукував останнього послати військо на галицько-волинські землі. Римсько-католицька церква прагнула одночасно посилити свій вплив і на Північно-Східну Русь. Але Олександр Невський рішуче виступив проти будь-яких зв'язків з нею. Відсіч, яку дали римській курії видатні державні діячі Русі Олександр Невський та Данило Галицький, примусила її змінити методи своєї агресивної політики на сході Європи.

Не знайшовши союзників, Данило Романович і вірні йому бояри вирішили розпочати боротьбу з татарами власними силами, основу яких становила кінна князівська дружина (з дрібних феодалів) і піше військо — селянське й міське ополчення. Напередодні неминучої битви з Ордою у Галицько-Волинському князівстві укріплялися існуючі та будувалися нові городи-міста. Так було засновано місто Львів, назване ім'ям Данилового сина Лева (в літописі Львів згадується вперше в 50-х роках XIII ст.). Заснований ще перед монголо-татарською навалою Холм став столицею Галицько-Волинського князівства. Старий Галич, гніздо боярських заколотів і зрад, занепадає. Натомість дедалі більше зростає значення Львова.

На початку 50-х років XIII ст. правителі Золотої Орди зробили спробу зміцнити свою владу в Галицько-Волинському князівстві, що фактично їм не підлягало. В 1252 р. військо Куремси, якого Плано Карпіні називає «наймолодшим серед інших татарських вождів», оволоділо Пониззям, а в 1254 р. вдерлося на Волинь. Проте, зустрівши опір, татари відійшли у Болохівську землю. Куремса, не почуваючи себе настільки сильним, щоб утвердити владу Золотої Орди в Галичині й на Волині, спирався на допомогу смоленського князя Ізяслава Мстиславича. Останній в 1254 р. захопив Галич. Однак син Давила Романовича, Роман, на чолі князівської дружини невдовзі вибив нападників із Галича й полонив самого Ізяслава.

Наприкінці 1254 p., коли головні сили Орди знаходилися в Азії і, отже, Куремса не міг розраховувати на їхню підтримку. Данило Романович «воздвиже рать противу Татаром». Галицько-волинський князь воював не лише з монголо-татарськими феодалами, а й з тими руськими князями, що підтримували завойовників, — з «людьми татарськими», як зневажливо називає їх літописець. Кампанія проти Куремси була організована з розмахом: тоді як полки Лева Даниловича визволяли Побужжя, війська Данила й Василька Романовичів увійшли в Болохівську землю. «Все городы, седящия за татары», були зруйновані, більшість місцевих феодалів перейшла на службу до галицько-волинського князя. Проте головної мети походу — визволення від татар Подніпров'я разом із Києвом — досягти не вдалося. Литовський князь Міндовг, з яким перед походом було укладено мир, своєчасно не надіслав обіцяної допомоги, а пізніше зайняв ворожу позицію. Між галицько-волинськими й литовськими військами сталася сутичка. Військо Данила Романовича, зайнявши землі вздовж Случі й Тетерева і здобувши Возвягль (пізніше Звягель, тепер Новоград-Волинський), спинилося.

У 1258 р. замість Куремси з Золотої Орди на Подніпров'я був посланий з великим військом відомий воєначальник Бурундай. Вимагаючи від галицько-волинського князя виконання васальних зобов'язань, він звелів Данилові взяти участь у спільному поході на Литву. Воєнні успіхи татар у Литві, а потім у Польщі різко змінили ситуацію на користь завойовників. Бурундай розташував своє військо на території Галицько-Волинського князівства і поставив перед князями ультиматум: «Оже есте мои мирници, розмечете же городы (фортеці) своє все». Щоб послабити обороноздатність Галицько-Волинського князівства, татари зруйнували стіни й інші фортифікаційні споруди міст Стожеська, Львова, Кременця, Луцька, Володимира та ін. Великі дерев'яні укріплення Володимира довелося спалити, бо їх не можна було швидко «розметати». Уцілів лише Холм. Населення його відмовилося виконати ультиматум, а Бурундай, з огляду на міцні оборонні споруди цього міста, не зважився на штурм. Похід Бурундая завдав більшої шкоди Галицько-Волинському князівству, ніж навала Батия. Князі мусили визнати владу татарських ханів, проте залежність їх була меншою порівняно з князями Північно-Східної Русі. Вона обмежувалася спорадичними подарунками і контрибуціями.

Боротьба проти монголо-татарського іга була головною, але не єдиною лінією зовнішньополітичної діяльності Данила Романовича. Галицько-Волинське князівство втручалось у польські справи та в боротьбу за австрійську спадщину. Одруживши в 1259 р. свого сина Романа з племінницею і спадкоємицею австрійського герцога Фрідріха II Гертрудою, Данило Романович намагався силою зброї ствердити свої права на австрійські володіння, але зазнав невдачі. Одночасно Галицько-Волинське князівство вело тривалу боротьбу з швидко зростаючою Литовською державою.

Ранньофеодальна Литовська держава сформувалася близько середини XIII ст. Вона значно зміцнилася вже за Міндовга (1216—1263), коли власне й почався наступ її на політично роздроблену й ослаблену монголо-татарською навалою Русь. Чим далі на схід і південний захід просувалися кордони Литви, тим більше зростала її воєнно-політична міць, зумовлена більш високим соціально-економічним і культурним рівнем феодального суспільства на Русі.

Спочатку наступ Литви мав характер нападів дружин окремих литовських феодалів на Західну й Південно-Західну Русь. Протидіючи їм, Данило Галицький здійснив декілька походів у глиб Литви. На короткий час йому вдалося підкорити частину земель по Західному Бугу й поширити вплив на Турово-Пінське князівство. Проте Міндовг закріпив за собою Чорну Русь (землі вздовж лівих приток Немана з р. Свислоччю включно). Найбільше місто Чорної Русі Новгородок (Новогрудок) став столицею Литовської держави.

Данило Романович (помер 1264 р. у Холмі) належав до найвидатніших державних діячів Русі XIII ст. Цей талановитий політик, визначний полководець і дипломат зумів організувати відсіч агресії з боку західних феодалів, спинити проникнення на руські землі римсько-католицької церкви. Очолена ним боротьба проти Золотої Орди послабила на певний час залежність Південно-Західної Русі від монголо-татарських поневолювачів.

Данило Романович придушив опозицію великого боярства і об'єднав під своєю владою Галичину й Волинь. Зміцнюючи князівську владу в Галицько-Волинській Русі, він разом з тим підтримував тісні політичні зв'язки з Північно-Східною Руссю. Значну роль у цьому відіграв колишній «печатник» Данила Романовича київський митрополит Кирило (1243—1280), який у 1250 р. переїхав у Владимир (на Клязьмі).

28. Діяльність князя Данила Галицького

Щоб захистити українські князівства, Роман провів ряд нечувано успішних походів на половців, разом із тим він заглибився далеко на північ у польські та литовські землі. Прагнення розширити межі своїх і без того величезних володінь стало причиною його смерті. В 1205 р., йдучи польськими землями, Роман потрапив у засідку й загинув. Територіальне об'єднання, яке він створив, протрималося всього шість років - занадто короткий час, щоб із нього могло викристалізуватися якесь стійке політичне ціле. І все ж сучасники Романа на визнання його видатних досягнень називали його «Великим» і «повелителем усієї Русі».

Незабаром після смерті князя Романа знову розгорілися чвари між князями, боярські інтриги, посилилося чужоземне втручання - ці три вічних нещастя, які врешті-решт розвалили державу, що він так невтомно її будував. Його синам Данилу було всього чотири, а Василькові - два роки, й галицькі бояри прогнали їх разом із їхньою вольовою матір'ю, княгинею Анною. Натомість вони покликали трьох Ігоревичів, синів героя «Слова о полку Ігоревім». Для багатьох бояр це стало фатальною помилкою. Не бажаючи ділитися владою з олігархією, Ігоревичі знищили близько 500 бояр, поки й їх нарешті не вигнали (пізніше галицька знать помстилася їм, схопивши й повісивши всіх трьох Ігоревичів). Потім бояри вчинили нечуване - у 1213 р. вони обрали зі свого середовища князем Владислава Кормильчича. Скориставшись обуренням цими зухвалими діями, польські та угорські феодали, начебто захищаючи права Данила та Василька, захопили Галичину й розділили її між собою. За таких обставин молоді Данило та Василько почали «збирати докупи» землі, якими колись володів їхній батько. Насамперед Данило утвердився на Волині (1221), де його династія й далі користувалася прихильністю як у знаті, так і у простого люду. Лише у 1238 р. він зміг повернути собі Галич і частину Галичини. Наступного року Данило здобув Київ і послав свого тисяцького Дмитра захищати місто від монголо-татар. Тільки у 1245 р., після рішучої перемоги у битві під Ярославом, він остаточно підкорив собі всю Галичину. Таким чином 40 років знадобилося князеві Данилу, щоб повернути володіння батька.

Узявши собі Галичину, Данило віддав Василькові Волинь. Попри такий поділ обидва князівства продовжували існувати як одне ціле під зверхністю старшого й діяльнішого князя Данила. У внутрішній політиці Данило, як і його батько, для противаги боярам прагнув забезпечити собі підтримку серед селян та міщанства. Він укріпив багато існуючих міст, а також заснував нові, в тому числі в 1256 р. Львів, названий так на честь його сина Лева. Для заселення нових міських осередків Данило запросив ремісників та купців із Німеччини, Польщі, а також із Русі. Багатонаціональний характер галицьких міст, що аж до XX ст. залишався їхньою типовою рисою, посилювався великими вірменськими та єврейськими общинами, що із занепадом Києва прийшли на захід. Для захисту смердів від сваволі бояр по селах призначалися спеціальні урядники, формувалися військові загони із селян.

Найсерйознішою зовнішньополітичною проблемою князя Данила були мон-голо-татари. У 1241 р. вони пройшли Галичиною та Волинню, хоч і не завдали тут таких нищівних руйнувань, як в інших руських князівствах. Однак успіхи династії Романовичів привернули увагу монголо-татар. Незабаром після перемоги під Ярославом Данило отримує грізний наказ з'явитися до ханського двору. Щоб не накликати на себе гнів лихих завойовників, він не мав нічого кращого, як підкоритися. До певної міри здійснена князем Данилом у 1246 р. подорож до міста Сарай - Батиєвої столиці на Волзі - була вдалою. Його добре прийняли і, що найважливіше, випустили живим. Але ціною цього стало визнання зверхності монголо-татар. Сам Батий недооцінив цей принизливий факт. Вручаючи Данилові кубок кислого кумису, улюбленого напою у монголо-татар, він запропонував звикати до нього, бо «тепер ти один з нас». Проте, на відміну від північно-східних князівств, розташованих у близькому сусідстві з монголо-татарами й більш залежних від їхнього прямого диктату, Галичині й Волині щастило уникати такого пильного нагляду, їхній головний обов'язок перед новими сюзеренами зводився до надання допоміжних загонів під час монголо-татарських нападів на Польщу й Литву. Спочатку вплив монголо-татар у Галичині та Волині був настільки слабким, що князь Данило міг проводити досить незалежну зовнішню політику, відкрито спрямовану на те, щоб позбутися монгольського панування.

Встановивши дружні стосунки з Польщею та Угорщиною, Данило звернувся до папи Іннокентія IV з проханням допомогти зібрати слов'ян на хрестовий похід проти монголо-татар. За це Данило погоджувався на перехід своїх володінь під церковну юрисдикцію Риму. Так він уперше поставив питання, що згодом стане важливою й постійною темою галицької історії, а саме - питання про відносини між західними українцями та римською церквою. Щоб заохотити галицького князя, папа послав йому королівську корону, й у 1253 р. в Дорогочині на Бузі посланець папи коронував Данила як короля.

Проте основною турботою князя Данила була організація хрестового походу та іншої допомоги із Заходу. Все це, попри запевнення папи, йому так і не вдалося здійснити. Та все ж у 1254 р. Данило розпочав військовий похід, щоб відвоювати Київ у монголо-татар, основні сили яких були далеко на сході. Незважаючи на перші успіхи, йому не вдалося здійснити свій задум та ще й довелося дорого поплатитися за невдачу. В 1259 р. велике монголо-татарське військо на чолі з Бурундаєм несподівано рушило на Галичину та Волинь. Монголо-татари поставили Романовичів перед вибором: або розібрати стіни всіх укріплених міст, лишаючи їх безборонними й залежними від милості монголо-татар, або стати перед загрозою негайного знищення. Із каменем на серці Данило був змушений наглядати за руйнуванням мурів, які він так старанно зводив.

Невдачі антимонгольської політики не призвели до послаблення того великого впливу, що його справляв Данило Галицький на західних сусідів. Великим авторитетом Галичина користувалася у Польщі, особливо в Мазовецькому князівстві. Тому литовський князь Міндаугас (Міндовг), країна якого щойно починала підноситися, був змушений піти на територіальні поступки Данилові в Мазовії. До того ж на знак доброї волі Міндаугасу довелося дати згоду на шлюб двох своїх дітей із сином і донькою князя Данила. Активніше, ніж будь-який інший галицький правитель, Данило брав участь у політичному житті Центральної Європи. Використовуючи шлюб як засіб досягнення зовнішньополітичних цілей, він одружив свого сина Романа з наступницею Бабенберзького престолу Гертрудою і зробив спробу, хоч і невдалу, посадити його на австрійській герцогський трон.

У 1264 р. після майже 60 років політичної діяльності Данило помер. В українській історіографії його вважають найвидатнішим з усіх правителів західних князівств. На тлі тих складних обставин, в яких йому доводилося діяти, його досягнення були справді видатними. Водночас із відновленням і розширенням володінь батька Данило Галицький стримував польську та угорську експансію. Подолавши могутність бояр, він добився піднесення соціально-економічного і культурного рівня своїх володінь до одного з найвищих у Східній Європі. Проте не всі його плани вінчалися успіхом. Данилові не вдалося утримати Київ, як і не вдалося йому здійснити свою найважливішу мету - позбутися монголо-татарського іга. І все ж він спромігся звести тиск монголо-татар до мінімуму. Намагаючись відгородитися від впливів зі Сходу, Данило звернувся на Захід, тим самим подавши західним українцям приклад, який вони наслідуватимуть в усі наступні століття.