26. Редакторський і видавничий досвід

У середині XIX ст. відомим видавцем і редактором був П. Куліш, який досконало знав українську мову1. Правда, його редакторська манера відзначалася, як можна сказати тепер, крайнім суб'єктивізмом (він виправляв рукописи на свій смак і розсуд).

Значну роль у практиці редагування українських видань кінця XIX — початку

XX ст. відіграв /. Франко. принципи діяльності І. Франка як редактора: ідейна спрямованість, принциповість стосовно суспільної орієнтованості видання, правдивість слова, колегіальність у прийнятті редакційних рішень, планування редакційної діяльності, об'єктивний відбір авторів та матеріалів, повага до індивідуальної творчої манери авторів, тісний зв'язок редактора з авторами і (якщо можливо) узгодження з ними виправлень. І. Франко як редактор сформулював свої вимоги до видань дитячої та шкільної літератури,

наукових та художніх творів, а особливо — перекладів зарубіжної класики українською мовою.

Визначну роль у видавничій справі в період 20—30-х років відіграють

М. Грушевський був одним із фундаторів українського академічного книговидання. Як редактор він відзначався винятковою об'єктивністю в редагуванні авторського тексту, а також чітко визначав допустимі межі

втручання в нього (так, навіть достеменно знаючи, що в тексті є помилки, він все ж не виправляв їх сам, а просив зробити це автораL.

На виняткову увагу як редактора заслуговує і спадщина І. Огієнка. Він, як ніхто

інший, зробив дуже багато для становлення в Україні єдиних лінгвістичних норм редагування5. Крім того, І. Огієнко одним із перших почав формулювати постулати, тобто найбільш узагальнені норми, редагування (додаток 2N.

Діяльність М. Максимовича, пов’язана з активною організацією друкарні при Університеті Св. Володимира, свідчить про серйозність його намірів. Прикметно, що вчений, залучаючи до видавничої діяльності студентів, відбирав ті твори, які відзначалися українознавчою тематикою.

Крім цього, М. Максимович стає ініціатором та автором програм двох періодичних видань при Київському університеті (наукового журналу “Ученые записки” та популярного журналу “Киевские новости”).

Крім цього, М. Максимович розробив рекомендації щодо читання відповідно до української вимови, які є, по суті, правилами сучасної української орфоепії. Ці рекомендації були вміщені в обох виданнях “Украинца”:

Видавництво Б. Грінченка. Створене 1894 року в Черні­

гові, ставило цілллю видання науково-популярної і худож­

ньої літератури для народу кращих українських авторів —

Т. Ш евченка, П. Грабовського, Ю. Федьковича. Всього вий­

шло 50 назв. Взірцем для такого активного словникотворення стало

чотиритомне видання “С ловаря укр аїн сько ї м ови ” , який

упорядкував з додаванням власного матеріалу Борис Грінчен-

ко.

Л. Глібов працював у режимі „сам-собі-видав”, часто виконуючи ролі редактора, журналіста, коректора, менеджера та інші одночасно. І досяг успіху. Окрім авторського колективу, він блискуче налагодив позаштатну „кореспондентську мережу.Часопис за редакцією Л. Глібова розглядається як єдине в Наддніпрянській Україні видання, в якому публікувалися матеріали українською мовою (приблизно 25 відсотків), а також численні російськомовні статті на захист української мови в школі, театрі, на сторінках періодичних видань та книг.

Найбільш показовими в цьому плані є ви­давництво “ Наша Культура”, що діяло під орудою професо­ра І. Огієнка (пізніше — митрополита Іларіона) у Варшаві та Лозанні протягом 20-40-х років, та видавництво Івана Тиктора, що продовжило традицію створеного цим діячем у Львові концерну “Українська преса”.Нова сторінка в історії української видав­ничої справи в Канаді була започаткована відомим на Галичині видавцем Іваном Тиктором. Колиш ній творець і власник концерну “Українська Преса” у Львові, під орудою якого у 30-х роках на західноукраїнських землях ма­сово поширювалася україномовна преса і книга, він пізніше очолював видавництва “ Нове Ж иття” у Кракові, “ Волинь” у Рівному. Опинившись 1948 року в Канаді, приступає до створення свого видавництва і здійснення нечуваних досі видавничих проектів — перевидання своїх фундаментальних львівських першодруків — “ Великої історії України”, “ Історії українського війська” та “ Історії української культури” .

До Івана Тиктора ніхто не видавав у Канаді великих за обсягом книг. 1948 року у Вінніпезі накладом15 ТИСЯЧ примірників з’являється величезний за обсягом том (968 сторінок) із значною кількістю ілюстративного матеріалу — “ Велика історія України” . Іван Тиктор стояв біля витоків створення “Клубу Приятелів

Української К ниж ки”, з маркою якого побачили світ кілька серійних видань. Лише протягом 1949-1952 років тут вий­шло 14 книжок загальним обсягом близько 2000 сторінок.

О тж е, йдеться про Тараса Ш евчен ка як про потенційного сп івр о б ітн и ка друкарн і-літограф ії ім п ер ато р ськ ого у н іверси тету С в. В олоди м и ра.

27 ли стоп ад а 1846 року, н евд овзі п ісл я закін ч ен н я Ім п е р атор сько ї ак ад ем ії м и стец тв у П етербурзі, молодий Тарас Ш евч ен к о п одає прохання на ім ’я попечи теля К и ївськ о гоС п р ава про при значен н я Т. Ш евч ен к а учителем м ал ю ­вання в К и ївськ и й у н івер си тет р озглядалася д о вго — м айж е три м ісяц і. П ід­писане 21 лю того 1847 року м іністром народної освіти р о зп орядження про призначення Тараса Ш евченка на посаду вчителя малю вання К и ївськ ого університету надійш ло до кан целярії попечи теля К и ївсь к о го н авч ал ьн ого округу 2 б ер езн я