1937. — С 21). Як пишуть автори "Введения в языкозна-

ние" О.М. Камчатнов і Н.А. Ніколіна (М., 1999. — С 194),

"так Бог створив наш світ, а чому Він його створивтаким,

а не інакшим, залишається великою божественною .тай-

ною, недоступною людському розуму". *

Гіпотезу божественного (космічного, інопланетного) по-

ходження мови підтверджує і теорія моногенезу мов, до

якої останнім часом схиляється все більше мовознавців.

ТЕОРІЯ МОНОГЕНЕЗУ (ВІД гр. monos "один" і genesis "наро-

дження, походження") — вчення про походження всіх мовПоходження і розвиток мови 45

світу від однієї мови. Ця теорія пов'язана з біблійним учен-

ням, з ідеями італійського мовознавця Альфредо Тромбет-

ті (1866—1929) про спорідненість деяких сімей мов і пра-

вомірність їх об'єднання в макросім'ї, з ученням М.Я. Ма-

рра про 4 елементи (сал, бер, йон,рош), від яких нібито по-

ходять усі слова сучасних мов, з методом глотохронології

американського мовознавця Морріса Сводеша (1909—

1967), Який довів існування великих макросімей мов і на-

явність між ними споріднених зв'язків.

Нині зроблено перші вдалі спроби об'єднання сімей у

макросім'ї, як, наприклад, ностратична макросім'я, до

якої входять індоєвропейські, картвельські, уральські,

дравідські й алтайські мови. Вважають, що до ностра-

тичних мов належать і ескімосько-алеутські мови. Гене-

тична спорідненість ностратичних мов доведена наявніс-

тю в них великої кількості споріднених морфем. Низка

подібних рис, зокрема в займенникових позначеннях осіб

у всіх мовах світу, також підтверджує єдність походжен-

ня всіх мов світу.

Теорію моногенезу підтримував український мовозна-

вець О. Мельничук (1921—1977), а нині її пропагує київ-

ський мовознавець Ю. Мосенкіс.

ТЕОРІЯ ПОЛІГЕНЕЗУ (ВІД гр. poly "багато" і genesis "наро-

дження, походження") — протилежний моногенезові по-

гляд. Пов'язана з ідеєю декількох різних центрів похо-

дження людини і відповідно різних мов. Цей погляд зараз

вважається менш імовірним.

Закономірності розвитку мов

Розвиток мови загалом супроводжується постійними

змінами. Змінюється її звукова, лексична, морфологічна і

синтаксична системи.

Розвивається мова за своїми законами, які мають об'єк-

тивний характер, тобто не залежать від волі людей. Усі змі-

ни в мові зумовлені зовнішніми і внутрішніми причинами.

До зовнішніх причин належать економічний та суспі-

льно-політичний розвиток, вплив різних історичних по-

дій, прогрес у науці та техніці, розвиток культури тощо.

Зовнішні чинники є надзвичайно потужними. Від них

залежать не тільки зміни в мові, а й саме існування чи

зникнення мови. Мова існує доти, доки існує народ — но-

сій цієї мови. Вона зникає тоді, коли зникає народ, що мо-46 Загальні питання мовознавства

же трапитися внаслідок утрати державної незалежності,

асиміляції політично панівною нацією в багатомовній дер-

жаві чи внаслідок фізичного винищення. Так, на початку

II тисячоліття до н.Е. Вимерла шумерська мова (існувала на

території сучасного Іраку); в І ст. до н.е. — вавилоно-

ассирійська (аккадська) мова (розмовляло нею стародавнє

населення Месопотамії та Ассирії); на початку XVIII ст. —

прусська (говорили нею на південному сході Прибалтики,

на Схід від Вісли) і полабська (західнослов'янська мова, яка

була поширена на лівому березі Лаби (Ельби). Причиною

зникнення всіх цих мов послужили зовнішні чинники —

історичні події, пов'язані з підкоренням і асиміляцією но-

сіїв цих мов іншими народами.

Мислення – процес відображення дійсності у формі понять, суджень і умовиводів; вищий ступінь людського пізнання, отримання знань, які не можуть бути сприйняті безпосередньо на чуттєвому рівні.

Свідомість – увесь процес відображення дійсності нервово-мозковою системою людини. Це усвідомлене буття, суб*активний образ світу, система ідей, вірувань, художніх образів, властивих суспільству. Мисленнявходить до складу свідомості. Свідомість не зводиться до мислення, вона охоплює як раціональне, так і чуттєве відображення дійсності, як пізнавальне, так і емоційно-оцінне ставлення людини до світу. Деякі вчені (Ахунзянов, Ардентов) трактують мислення як ширше поняття, ніж свідомість. Тут під свідомістю розуміється вища ступінь мислення. Свідомість з*являється одночасно з мовою, а мислення зароджується раніше.

Щодо питання взаємовідношення мови і мислення, то існує 2 протилежні думки: відривання мови від мислення (Ж.Адамар, А.Енштейн); їх ототожнення (В. фон Гумбольдт, М.Мюллер ,А.Шлейхер). Обидві ці думки неточні. Мовне мислення, як зауважує Л.Виготський, не вичерпує ні всіх форм думки, ні всіх форм мислення, бо існує велика ділянка мислення, яка не має безпосереднього стосунку до мовного мислення. Існує 3 типи мислення: чуттєво-образне, технічне, поняттєве. Тільки поняттєвий тип мислення протікає в мовних формах. І чуттєво-образне, і технічне мислення притаманне тваринам. Тваринне мислення відрізняється від людського лише ступенем свого рівня розвитку. Поняттєве мислення притаманне тільки людині, у розумовій діяльності якої переплітаються всі 3 типи. У сучасному мовознавстві виділяють 2 напрями: менталістичний (прагнення до ототожнення мови й мислення) та механістичний (відрив мови від мислення).

Факти, які свідчать, що єдність мови й мислення не означає їх тотожність: 1) мислення х-зується певною самостійністю: воно може створювати поняття й втілювати їх в образи, які не мають відповідних конкретних предметів і явищ у дійсності; 2) мова – матеріально-ідеальне явище, тоді як мислення - ідеальне; 3) мова – явище національне, мислення – інтернаціональне; 4) будова й закони розвитку думки й мови неоднакові.

Мова виникла на світанку історії людства з потреби здійснення суспільної праці людей у первісному колективі, погодження їх дій в процесі виготовлення знарядь праці і здобування засобів існування. Таким колективом міг бути рід, фратрія, плем’я, етнічна група. З розвитком суспільної праці вона набувала все більш соціального характеру. Суспільна праця первісних людей стала вирішальним фактором виникнення суспільства, розвитку людини, мови. Тому людська мова і називається природною, бо виникла вона еволюційно.

Впливаючи на природу і змінюючи її за допомогою виготовлених знарядь праці, людина змінювала і сама себе. Розвинувся головний мозок людини, в якому поступово сформувались мільярди нервових клітин, пов’язаних з мовою, все складнішими ставали зв’язки між цими клітинами. Сучасна дитина має мовні центри уже від народження, хоч ці центри ще і не означають мови. Дитина засвоює ту мову, якою користується суспільство, в якому вона живе. Ніяких індивідуальних мов ніколи не було і не могло бути. Мова належить суспільству, і хоч процес мовлення й відбувається в мозку окремої людини, але мова має суспільний характер. Про її суспільний характер свідчать також і випадки, коли людина ще в дитинстві опиняється поза суспільством.

В процесі трудової діяльності первісних людей сприймалось цілісне відображення предметів, явищ та їх властивостей, все більше прояснялась свідомість, що включала всі психічні процеси людини, різні форми відображення реальної дійсності (емоції, воля та ін.). Вони і ставали основою розвитку концептуального образу мислення. Поступово розвивалось якісно нове, людське, абстрактне мислення у формі елементарних понять, суджень, умовиводів, що повязувались між собою, вища форма відображення предметів і явищ навколишньої дійсності. А настійна потреба спілкування людей в процесі трудової діяльності сформувала і мову як знаряддя мислення. Все усвідомлене людиною закріплювалось в слові, в значеннях мовних одиниць, в їх протиставленнях. Мова виражає і формує свідомість (як суспільну, так і індивідуальну), впливає на неї. Свідомість – це процес відображення дійсності в мозку людини, усвідомлене буття, суб’єктивний образ світу. Суспільна свідомість – це духовний розвиток суспільства на певному етапі його розвитку, а свідомість індивідуальна – це свідомість окремої людини. Мова одночасно формує і виражає свідомість. Отже, мова – це засіб узагальнення чуттєвих відображень, на основі яких будуються відображення логічні.

Процес мислення однаковий для всіх людей, що розмовляють різними мовами. Форми мислення – загальнолюдські, мовні вирази своєрідні в залежності від внутрішньої системи і структури тої чи іншої мови. Специфіка мови полягає в тому, що вона є засобом зв’язку та обміну думками. Суть мислення – у відбитті зовнішнього світу в мозку людини (у вигляді понять, суджень, умовиводів, узагальнень про предмети, дії, ознаки). Форми мислення – явища ідеальні і не існують самостійно, поза мозком і мовою, поза матерією мови, але й мова поза мисленням теж не існує. Мова можлива тільки в єдності з мисленням. Елементи мислення – це образи, копії з предметів дійсності, що відповідають елементам мови, але вони не тотожні. Поняття виражаються в слові, хоч і є слова, які не відповідають ніяким поняттям. Мова є матеріальний засіб існування мислення.

Слова первісних людей мало були схожі на сучасні, та все ж вони були вираженням загальних уявлень, елементарних понять про навколишній світ. Ступінь цих узагальнень не був ще значним, але це вже були узагальнення (загальні уявлення, елементарне поняття). Відомо, що звуки як засіб сигналізації можуть видавати і тварини. Квочка, знайшовши їжу, подає звуки, на які збігаються курчата. Почувши тривожні звуки, курчата ховаються під крила своєї матері. Собака радісно скавчить, побачивши свого господаря, і злісно гарчить, побачивши незнайомого чи ворога. Але, як доведено експериментально, ці звуки не є слова, а лише інстинктивні біологічні відповіді організму тварини на той чи інший подразник, подібно до того, як при виді їжі виділяється слина або автоматично закриваються зіниці очей під впливом яскравого світла. Навіть і тоді, коли тварина чує людське слово, вона реагує не на його значення, а лише на його звучання, підкріплене певним подразником (годування і т.п.). Людина ж реагує на значення, на смисл слова, що сформувалися і формуються лише в суспільстві завдяки мові. Людина, на відміну від тварини, не тільки сприймає навколишній світ, але може розмірковувати і узагальнювати, мріяти, ставити мету, фантазувати, робити висновки, планувати свої дії, передбачати, розуміти, бо живе не тільки в світі вражень, а й у світі абстрактних понять, може виходити за межі безпосереднього сприймання, думкою глибоко проникати в сутність предметів і явищ, усвідомлювати об’єктивні взаємозв’язки і на їх основі встановлювати їх властивості. Людина усвідомлює себе і своє відношення до світу. Все це відбувається за допомогою мови, що стала великою скарбницею людського досвіду для майбутніх поколінь. Від віку до віку потік людського досвіду стає більш повноводним, ширшим і глибшим.

Минали тисячоліття, зникали люди і племена, міста і села, а досвід людський залишався жити і поглиблюватися. Суспільна праця, мова і мислення дали нам і науку, і техніку, і мистецтво, і всю культуру.

Будучи знаряддям мислення, збереження й передачі інформації, мова була одною з рушійних сил прогресу суспільства. Суспільна праця людей і мова були найбільшими стимулами, під впливом яких розвивалися мислення і почуття людини. Людина сприймає і відчуває об’єктивну дійсність через призму досвіду суспільства. Людина набуває досвід у суспільстві, переймає його, і одночасно досвід окремої людини через мову стає надбанням суспільного досвіду, досвіду колективного. Розвиток індивідуальної свідомості людини відбувається в тісній взаємодії зі свідомістю суспільною. Людина вчиться у суспільства, віддаючи йому свій досвід, де він і набуває суспільного характеру. Засвоєння мови і закріплених у ній знань дає людині можливість прилучитися до духовної культури суспільства, відкриває для неї нові можливості пізнання об’єктивної дійсності. Людина – учень великої школи історії. Тварині не доводиться вчитися і вчити своїх дітей, як користуватися живими “знаряддями”, даними їй від природи – зубами, лапами. Їй не потрібна і мова. Каченя, вилупившись із яйця, відразу починає ловити мух, хоч ніхто його і не вчив цього. Пташенята зозулі ростуть у чужому гнізді і без батьків, але коли приходять осінь, вони відлітають у теплі краї, хоч ніхто і не показував їм туди шлях. Людина ж вчиться, переймаючи суспільний досвід і одночасно розширюючи його. Тому, на відміну від трудових навичок вищих тварин, праця людини прогресивна, постійно удосконалюється. Разом з тим удосконалюються і знаряддя праці. Знання людей постійно розширюються, поглиблюються.

Мова, залишаючись найважливішим засобом спілкування людей в суспільстві, вираження думок і почуттів, є одною з рушійних сил загального прогресу суспільства. Праця й пов’язане з нею слово, за словами І.П.Павлова, зробила нас людьми. Мова від самого початку стала знаряддям людського мислення, засобом пізнання світу, формування свідомості, хоч, в свою чергу, свідомість контролює мовну діяльність. Психічна діяльність людини – це єдність почуттів, пам’яті, волі й розуму. Направлений за допомогою мови волею людини розум створює певні образи об’єктивного світу.

Мова і мислення являють собою єдність, хоч, при визначальній ролі мислення, вони і мають відносну самостійність. Фіксуючи пізнавальні успіхи мислення, мова постійно ніби пристосовується до мислення, допомагає мисленню, що йде попереду.

Шлях пізнання дійсності людиною починається від прямого впливу на неї навколишнього світу через почуття. Всю сукупність цього прямого впливу на людину І.П.Павлов назвав першою сигнальною системою, що є спільною для людини й тварини. Але людина, говорить Павлов, володіє ще й другою сигнальною системою – мовою. Слово своєю матеріальною (звуковою) стороною і значенням, нерозривно пов’язаним з мисленням, теж впливає на людину, виступаючи в ролі ніби замінника предметів і явищ дійсності. Слова, за словами Павлова, – це “сигнали сигналів”. Слово для людини, писав Павлов, є такий же реальний умовний подразник, як і ті, що відносяться до першої сигнальної системи, але, разом з тим, і всеосяжні, як ніякі інші подразники. Слово, зазначав він, завдяки попередньому досвіду дорослої людини, зв’язане зі всіма зовнішніми подразниками, що надходять у велику півкулю мозку, всіх їх сигналізує, всіх їх замінює. І тому слово може викликати всі ті ж дії, реакції організму, що й подразники першої сигнальної системи. Слово являє собою абстракцію від дійсності і допускає узагальнення, котрим і є наше, специфічно людське, вище мислення [165, 232-233, 429]. Але мислення може здійснюватись і без допомоги мови. В 50-ті роки минулого століття після лінгвістичної дискусії під впливом окремих висловлювань у ході цієї дискусії широко поширилося твердження, ніби мислення може здійснюватись лише на базі слів. Але ця думка помилкова, бо вона ототожнювала мову й мислення. Відомий мовознавець Б.О.Серебренников писав: “Мислення людини являє собою сукупність різних типів мислення, що постійно змінюють один одного і взаємно перемежовуються, чергуються. Мислення без слів так само можливе, як і мислення на базі слів. Словесне мислення – це лише один із типів мислення [219, 123]. А відомий психолог Н.І.Жинкін зауважує: “Нікому ще не вдалося показати на фактах, що мислення здійснюється засобами тільки натуральної мови. Це тільки декларувалось, але досвід свідчить про інше” [91, 152]. Розрізняється три типи мислення: понятійне, технічне і чуттєво-образне. Мислення може здійснюватись і в образах: жестових, зорових, дотикових, музичних. Словесне мислення – лише основна форма логічного мислення, хоч воно може служити й засобом усіх інших типів мислення – від чуттєвого сприймання світу до абстрактного, логічними категоріями мислення [9, 71-72]. За даними Н.І.Жинкіна, в свідомості є два протилежні динамічні коди: предметно-зображувальний (внутрішня мова), в якому зароджується можливість думки, задається думка, і мовно-руховий (експресивне мовлення) буквений, звуковий коди, в якому думка розчленовується, вербалізується, формується в слові, передається і знову задається для першої ланки [91, 6]. Таким чином, відбувається перекодування з мови зображень на мову словесну. Експериментально доведено, що процес мислення супроводжується також беззвучними рухами язика й губів. Доведена також і функціональна асиметрія лівої і правої півкуль головного мозку людини: ліва півкуля (у правшів, у лівшів – права) відає абстрактним мисленням, в тому числі і словесним мовленням, письмом, рахунком, а права півкуля – чуттєвим, образним мисленням, музикою [174, 3], хоч процес мислення охоплює обидві півкулі.

Базу для словесного мислення створює внутрішнє мовлення (беззвучне, зредуковане) – психологічна трансформація зовнішньої мови, її внутрішня проекція, що виникає спочатку як повторення, відлуння почутих і вимовлених слів і речень, що в подальшому стає все більш скороченим і відновленим у вигляді мовних планів, схем і смислових комплексів, діючих на зразок “квантів думки” [231, 3]. Про це говорить і Л.С.Виготський, вказуючи на психологічний характер внутрішнього мовлення і розглядає його як відображення в скороченому, в структурно зміненому, з абсолютною предикативністю вигляді зовнішнього мовлення. Основна і єдина форма внутрішнього мовлення, з точки зору психологічної, що складається із одних присудків, – це предикативність. У внутрішній мові думка і мова поєднуються в цілісний комплекс, що діє як мовний механізм мовлення [254, 26-27]. Вся сукупність психологічних факторів, що виникають у нашій свідомості завдяки слову і пов’язаних з процесом комунікації, і яка може супроводжуватись і паралінгвістичними засобами (жестами, мімікою і т.п.), утворює смисл слова. Тут він переважає над значенням і тісно пов’язаний з соціальною, професійною і в цілому груповою приналежністю людини [224, 67].

Внутрішня мова – це мовлення майже без слів, динамічний нестійкий поточний момент, що виникає між словом і думкою. Якщо думка втілюється в слові у зовнішньому мовленні, то слово “помирає” у внутрішньому мовленні, породжуючи думку. Перехід від внутрішнього мовлення до зовнішнього є складна динамічна трансформація перетворення предикативного і ідіоматичного мовлення в синтаксично розчленоване і зрозуміле для інших мовлення.

Проте мислення не зводиться лише до внутрішнього мовлення. Допускають, що в процесах мислення мова виступає як поєднання кінестетичних, слухових і зорових відчуттів, які, очевидно, можуть переміщуватись і заміщуватись немовними відчуттями і образами. Відтворюючи (синтезуючи) ці відчуття в послабленій формі (часто незалежно від зовнішніх подразників) і комбінуючи їх, мовець здійснює розумові операції [231, 3]. У людини зображення входить в самий склад її мислення. Безкінечність відображуваного мисленням світу забезпечує безмежні можливості постійного відродження у внутрішньому мовленні натуральної мови [91,36]. Проте людське мислення в значній мірі має ситуативний характер. Формально-логічне мислення і мислення ситуативне нерозривні, знаходяться в єдності й доповнюють одне одного, утворюючи мислення діалектичне.

Психолінгвістика - це наука про мовленнєву діяльність людей у психологічних та лінгвістичних аспектах, зокрема експериментальне дослідження психічної діяльності суб'єкта в засвоєнні та використанні мови як організованої та автономної системи. Адже значення будь-якогознака полягає, насамперед, у активізації когнітивних процесів індивіда.

Мета психолінгвістики − опис та пояснення особливостей функціонування мови і мовлення як психічних феноменів із урахуванням взаємодії зовнішніх і внутрішніх чинників соціально-культурної діяльності особистості.

У фокусі уваги психолінгвістики – індивід у комунікації. Одним із основних положень психолінгвістики як когнітивної дисципліни є когнітивна обробка інформації, що надходить з органів чуття, яка відбувається на основі сформованих у індивіда ментальних репрезентацій.

Психолінгвістика займається не лише нормальними, а й патологічними психічними станами.^[1]

Т. Е Харлі пропонує визначати психолінгвістику як науку про психологічні процеси, що зумовлюють функціонування мови, зокрема розуміння, породження, запам’ятовування мови ^[2]. О. О. Леонтьєв вводить тлумачення психолінгвістики як науки, що вивчає, з одного боку, співвідношення особистості зі структурою і функціями мовленнєвої діяльності, а з іншого, – особистості з мовою як основною складовою частиною образу світу людини ^[3]. Засєкіна Л.В., Засєкін С.В.

Основними завданнями психолінгвістики як когнітивної науки є дослідження:

• процесів планування мовлення;

• механізмів та процесів сприйняття, інтерпретації, розуміння та породження мовлення;

• структури та системи представлення знань індивіда та стратегії їх використання для когнітивної обробки дискурсу;

• механізми засвоєння та оволодіння мовою в ході розвитку дитини;

• проблеми білінгвізму, перекладу та механізми оволодіння іноземною мовою.

Найпоширенішими методами психолінгвістики є Психолінгвістичний текстовий аналіз (ПЛТА), Семантичний Диференціал (СД), Вільний Асоціативний Експеримент (ВАЕ), Інтент-аналіз (ІА), Контент-аналіз (КА), Семантичний Радикал (СР), Інтроспективний аналіз (ІНТРА).

Подібність пізнавальної здібності людей пояснюється однаковістю здібності людського мозку відображати дійсність в однакових логічних формах і категоріях абстрагування. Логічні закони і форми мислення (поняття, судження, умови, доказ, аналіз, індукція, дедукція, експеримент і ін.) одні й ті ж у всіх народів світу і мають загальнолюдський характер, хоча “мовна картина світу” від мови до мови відрізняється. Цим пояснюється можливість перекладу одного і того ж змісту з однієї мови на іншу. Але за словами мови закріплені не ті чи інші конкретні думки і почуття, а загальнонародні значення, що історично сформувалися в мові. Поєднуючи їх, окремі люди мають базу для словесного вираження конкретних думок і почуттів [169, 117]. Та оперуючи своїми значеннями і маючи свою “картину світу”, та чи інша конкретна мова не змінює загальнолюдських, однакових для всіх людей логічних законів і форм мислення. Мова впливає на мислення, але своєю структурою вона не створює якогось особливого типу мислення, особливих логічних форм. При всьому розмаїтті мовних структур, людських культур з їх особливостями, мислення всіх сучасних народів якісно є одним і тим самим. І можна говорити лише про різницю в ступені розвитку тих чи інших його сторін [168, 82].

Що ж являє собою мовне значення і зокрема значення слова?

Мовна реальність – білатеральне явище, що становить собою єдність означаючого та означуваного. Означуване, за Удовиченко, і є значення. А.Лєонтьєв відзначає, що значення є творцями людської свідомості. У значенні представлена перетворена і згорнута в матерії мови ідеальна форма існування предметного світу, його властивостей, зв*язків, відношень, розкритих сукупною суспільною практикою. Таким чином, значення слова – це відношення слова до поняття через різні форми конкретних виявів цього відношення. Значення являє собою комплексно організовану одиницю. Її складники виступають відносно самостійно, співвідносяться між собою по-різному. Уфімцева виділяє 3 складники значень: логіко-предметний зміст, закріплений за даним звуковим комплексом; закономірності та своєрідність граматичних засобів у мові, яким реалізується це предметно-логічне значення слова; співвідношення зв*язків слова з усією семантичною системою словника, обов*язковим елементом якого є це значення.

Мовні значення поділяють на 2 типи: структурні – вказівні й характеризуючи; інформативні – логіко-мовні, емоційно-оцінні, предметно-понятійні, стилістичні. За іншою класифікацією мовні значення виявляються в тому, що значення одиниць, категорій, моделей мови можуть бути: прямі/непрямі, мотивовані/немотивовані, системні/асистемні, формальні/змістові.

Більшість мовознавців дотримується тієї точки зору, що значення слова – це історично закріплене в слові значення, яке включає як логічне, так і психологічне, для кожної конкретної мови специфічне. Воно має об’єктивний характер як “перетворена і закріплена в матерії мови ідеальна сторона існування предметного світу, його властивості, зв’язки і відношення, розкриті суспільною практикою, своєрідне “відчужене мислення”, що тяжіє до поняття, як до своєї границі” [236, 13].

Але думки людей виражаються не безпосередньо значеннями слів, а через них, завдяки їм і спираючись на них, на граматичну будову мови. Оперуючи мовними значеннями, мислення аналізує й узагальнює, безперервно поглиблюючи цю роботу, оформлює результати її в мовленні [203]. На думку П.В.Чеснокова, існують дві взаємопов’язані форми мислення: логічна (загальнолюдська) і семантична, обумовлена граматичною будовою даної мови [258, 3-17].

Мовні значення бувають різних типів: логіко-мовні, що виявляються при смисловому і формально-граматичному аналізі речення, структурні (лексико-граматичні), що послуговуються структурній організації мовних одиниць і передачі інформації, понятійні, зафіксовані в лексиці мови, емоційно-оціночні, стилістичні та ін. Вони можуть бути змістовими і формальними. Наприклад, слова “людина”, “стіл” мають змістове значення, бо позначають конкретну особу і конкретний предмет, а значення граматичного роду в іменниках “стіл” і “синє” лише формальні, необхідні для граматичної організації передачі тої чи іншої інформації, думки. І змістові, і формальні значення знаходяться в нерозривній єдності, відображаючи через мислення об’єктивну дійсність. У різних видах контексту (словесного, ситуативного, культурного) значення слова уточнюються, набуваючи того чи іншого смислу, що виникає на основі життєвого досвіду мовця, його соціальної приналежності, відношення до того чи іншого предмета, факту чи явища дійсності [130, 28]. Конотативне значення є первинним, дораціональним і слугує необхідною передумовою для породження логічного

значення слова. В основі конотативного значення, яке вважається його генетично ранньою формою, є переживання, у якому

відображення та емоційне ставлення, особистісний смисл і чуттєва тканина ще дуже мало диференційовані. Конотативне

значення за своєю суттю є вираженням інтуїтивно-почуттєвого відображення дійсності. Асоціативне значення лежить в

основі асоціативного підходу до дослідження значення слова, введеного в науковий обіг Дж. Дізом. В основі цього підходу

важливим компонентом значення є низка асоціативних зв’язків певного поняття (Л.Засєкіна, С.Засєкін). Ситуаційний підхід

акцентує увагу на тому, що для кожного індивіда значення слова реалізується через включення його до конкретної життєвої

ситуації як тривіально типованої динамічної сутності. Будь-яке значення завжди включене у низку подій, які розгортаються

в часі, а відтак є ситуаційними (Л.Засєкіна, С.Засєкін).Значення слова – об’єктивне, хоч смисл слова виникає в результаті “входження значення в психіку” [265, 127] мовця чи слухача, об’єктивуючись через значення для інших і пов’язуючи значення з життям індивіда [128, 148-153]. Таким чином, система значень будь-якої мови опосередкована через мислення, виконує відображальну функцію щодо об’єктивної дійсності, будучи в певному розумінні “відчуженим мисленням”, що в окремих мовах має вибірковий характер. Люди усвідомлюють і фіксують у мові в першу чергу те, що з точки зору їх суспільної практики й умов життя є найбільш суттєвим, життєво необхідним, те, що так чи інакше включається в практичну діяльність людей. Цим пояснюється різниця в лексико-семантичних системах мов, в їх словниковому складі, поряд з тим спільним, що об’єднує різні мови. Так, наприклад, у різних народів, що займаються скотарством, є багато різних назв для худоби в залежності від породи, статі. А в мові саамів, наприклад, є 11 слів для позначення поняття “холод”, 20 різних слів для позначення різних форм і видів льоду, 41 слово для позначення різних станів снігу, в одній із меланезійських мов (Океанія) є 100 спеціальних назв для 100 різновидів бананів. З іншого ж боку, в африканській мові племені суахілі одним і тим же словом називається і поїзд, і вагон, і тачка – тобто засоби пересування. За словами В.Б.Шкловського, ми щупаємо світ словами так, як сліпі щупають світ пальцями, і мимоволі ми переносимо взаємовідношення мовної структури на світ, вважаючи його ніби явищем мовним. Можливо, вважає автор, це є розумне самообмеження [265, 127]. В лінгвістичній і філософській літературі поширена думка, що у свідомості людей, які володіють тією чи іншою мовою, існують дві взаємопов’язані моделі світу: логічна, що є основною, і мовна – додаткова, уточнююча, що характеризується своєю специфікою співвідношення логічного і мовного і відзначається емоційною стороною, специфікою переносного вживання слів, метафоризації, шляхами зміни значень слова і т.п.

Будучи засобом глобального вираження всього мислення, всього його змісту, мова, таким чином, утворює мовне уявлення про світ, “вносить свої корективи в загальну картину пізнання світу” [36, 56]. Ці корективи, що вносяться конкретними мовами, як і своєрідність окремих культур, доповнюють одне одного, створюють умови для різнобічного і безмежного пізнання світу “у всій його повноті і невичерпному багатстві”.

Лексичне значення слова – історично закріплена у свідомості людей категорія мови, співвіднесення слова з явищем дійсності. Сукупність усіх значень слова становить його семантичну структуру. Лексичне значення реалізується в контексті. це те поняття, той зміст, який вклали в слово люди. За характером відношень о об*єкта розрізняють: пряме номінативне значення (три, камінь); фразеологічно зумовлене значення (піймати облизня); синтаксично зумовлене значення (дівчина, як вихор). Поряд з прямим значенням слова можуть набувати й переносного, що виникає внаслідок перенесення одних найменувань на інші. Так виникає полісемія – здатність слова виступати в кількох значеннях. Переносне зачення є вторинним, але воно пов*язане з первинним, прямим значенням. Слова можуть позначати предмети, осіб, явища, процеси, ознаки, взагалі всю повноту наших думок і мислення. Фактично, без слів ми не змогли б виражати свої почуття, своє бачення світу, не могли б спілкуватися одне з одним. Мова – це сукупність певних поєднань звуків, букв, яким конкретною людською спільнотою (найчастіше – етносом, народом) присвоєно певне значення. Окрім лексичного значення, слова мають і граматичне значення, яке показує, що слово належить до певної частини мови та має граматичні ознаки. – значення, що відображає відношення між фактами дійсності, що подаються як зв*язки між словами й виражаються формальними засобами. Граматичне значення – типове, спільне для багатьох слів, ознака, за якою об*єднаються слова, які позначають різні факти дійсності в межах певного типу. Мета ГЗ виявити спільне між словами, підводити оформлення під загальні типи. Слова з різним ЛЗ можуть мати спільне ГЗ. ЛЗ розчленовує дійсність на шматки, а ГЗ зв*язує їх, забезпечуючи розуміння. ГЗ диференціює зміст, конкретизує повідомлення, але залежить від ЛЗ. ГЗ виражається певними мовними засобами: флексією (ГЗ відмінка), формотворчими суфіксами й префіксами (вид дієслова, ступінь порівняння), наголосом (множина руки), службовими словами (умовний спосіб), чергуванням звуків, суплетивізмом (ми-нас), порядком слів (Весло зачепило плаття – Плаття зачепило весло) тощо.

Наприклад, лексичне значення  слова "млин" - споруда, що розмелює зерно на борошно за допомогою вітряної, водяної, парової та інших видів енергії. Це значення ми знайдемо в будь-якому тлумачному словнику української мови. Граматичне значення слова "млин" - іменник, чоловічого роду, вжитий в називному відмінку однини, належить до другої відміни. Однак слід пам’ятати, що лише самостійні частини мови мають лексичне значення, а службові - лише граматичне.

Варто зауважити, що лексичне значення слова відбиває лише узагальнене поняття про предмет, явище, ознаку. Дуже часто одне й те ж слово може викликати дуже різні асоціації у людей. Наприклад, коли ми чуємо чи бачимо слово «собака», то один може уявити пуделя, інший вівчарку, хтось цуценя, для когось «собака» – лайливе слово, для когось – асоціація з вірним другом. Але всі погодяться, що «собака» це чотиринога свійська тварина, що першою була приручена людиною. Тобто кожне слово несе в собі узагальнене, не спеціалізоване, об’єктивне значення, яке є для слова основним. А у сприйнятті цього слова кожним формується суб’єктивне значення, або емоційне його сприйняття.

Слово є словом оскільки воно має значення. Значення слова визначається і як особлива мовна форма відображення

дійсності, і як відносини між звуковим комплексом і поняттям, і як віднесеність звукового комплексу до явищ дійсності;значення прирівнюється до поняття або ж розглядається як певна видозміна поняття відповідно з характером мовного знаку

тощо. Значення слова – завжди узагальнене найменування предмета; відношення даного знаку до інших знаків (Ф.де

Сосюр); виникає лише в місці контакту знака з реальністю, соціальним контекстом, тобто значення повністю визначається

контекстом (М.Бахтін). Трактування значення як надбання індивіда виявляє не лише відношення подібності, співіснування

та наступності, а й такі специфічні особливості значення, як прототипи категорій, емоційно-оцінні переживання, пов’язані зі

словом, своєрідність породжених асоціацій на задане слово – стимули, виражені у позалінгвальних компонентах

індивідуального досвіду (Л.Засєкіна, С.Засєкін).

Наукове оформлення контурів дослідження значення як надбання індивіда започаткували лінгвіст Ф. де Соссюр і

філософ Ч. Пірс. Ф. де Соссюр виокремив нову предметну галузь різних знаків як об’єктів нової науки – семіології,

визначив мову як систему знаків та описав сутність знака через відношення двосутності – позначення (signifiant) та

позначене (signifie). Отже, в структурі „позначення – позначене” імплікується ставлення людини – носія мови до

позначуваної нею об’єктивної дійсності.

Поряд з поняттям “значення” застосовується поняття “смисл”, яке відіграє важливу роль для аналізу проблеми мови й

свідомості. Для класичної лінгвістики “значення” і “смисл” були майже синонімами і застосовувалися однозначно. Під

“смислом” розуміється індивідуальне значення слова, виділене з цієї об'єктивної системи зв'язків; воно складається з тих

зв'язків, що мають відношення до певного моменту, ситуації. Тому, якщо “значення” слова є об'єктивним відображенням

системи зв'язків і відношень, то “смисл” – це привнесення суб'єктивних аспектів значення відповідно до конкретного

моменту і ситуації. Отже, якщо референтне значення є основним елементом мови, то соціально-комунікативне значення або

смисл є основною одиницею комунікації.

Значення становить об’єктивне, а смисл суб’єктивне відображення словесних характеристик. Значення і смисл у

переносному вигляді є здатністю слова до експресивності. Основний смисл і основне значення є головними ознаками

номінативності слова. Між значенням та його сполучуваністю існує двобічна залежність. Семантика слова обумовлює його

сполучуваність, у свою чергу, сполучуваність виступає формальним засобом вираження значення.

Поняття – це категорія мислення, що виникла внаслідок відображення й узагальнення свідомості людини. Це сукупність певних людських знань, що не існують поза словом, бо закріплені за ним. Слово й поняття виступають у тісному зв*язку. Поняття – це результат узагальнення та виділення предметів ,явищ якогось класу. Віднесення слова до поняття називають сигніфікативним. Необхідно розрізняти побутові й наукові поняття. Значення слова є ширшим за поняття, одне слово може позначати кілька понять (гіпербола).

Змістом поняття називається сукупність існуючих ознак предметів, відображених у понятті. Зміст поняття становлять ознаки, які відтворюють якість предмета і відрізняють його від інших схожих предметів. З’ясування змісту понять має важливе значення для пізнання і практики. До того часу, доки ми не установимо зміст поняття, яке нас цікавить, його ознаки, нам не зрозуміла властивість предмета, що виражається цим поняттям, ми не можемо точно і чітко відмежувати цей предмет від суміжних із ним, допускаємо плутанину в мисленні.

Гіпотеза Сепіра-Уорфа (гіпотеза лінгвістичної відносності) - розроблена в 30-х роках ХХ століття концепція, згідно з якою структура мови визначає мислення і спосіб пізнання реальності. Виникла в етнолінгвістики США під впливом праць Е. Сепіра та Б. Л. Уорфа. Застосування структурних методів до аналізу індіанських мов дозволили Сепіру звернутися до загальної теорії мови, де при дослідженні соціального функціонування мови, розуміння виняткової важливості мови у соціалізації людини привело його до побудови гіпотези про вирішальну роль мови у формуванні індивідуальних уявлень про навколишній світ, лінгвістичної детермінованості розуміння явищ реальності. Існуючі в мові найменування предметів, явищ, подій - суть "звукові паттерни", стереотипні форми сприйняття, які, зберігаючи стійкість в культурі, мають вирішальний вплив на сам процес формування людських уявлень про ці явища і події та їх оцінку. Ця теорія, розвинена послідовником Сепіра Бенджаміном Лі Уорфом (1897-1941), отримала назву гіпотези лінгвістичної відносності або "гіпотези Сепіра - Уорфа" і лягла в основу т.зв. етнолінгвістики - етнічно орієнтованого синхронного аналізу мови, що виявляє його роль у культурному формоутворенні. Відповідно до цієї теорії наявна у людини картина світу в значній мірі визначається системою мови, на якому він говорить. За Уорфа, граматичні та семантичні категорії мови служать не тільки інструментами для передачі думок мовця, вони також формують його ідеї і управляють його розумової діяльністю. Тим самимлюди, що говорять на різних мовах, будуть мати різні уявлення про світ, а в разі значних структурних розбіжностей між їхніми мовами під час обговорення деяких тем у них можуть виникати труднощі з розумінням. Оскільки мови по-різному класифікують навколишню дійсність, то і їх носії розрізняються за способом ставлення до неї: "Ми розчленовуємо природу в напрямку, що підказав нашою рідною мовою. Ми виділяємо у світі явищ ті чи інші категорії і типи зовсім не тому, що вони ( ці категорії і типи) самоочевидні; навпаки, світ постає перед нами як калейдоскопічний потік вражень, який повинен бути організований нашою свідомістю, а це значить в основному - мовною системою, що зберігається в нашій свідомості " ² . Ця гіпотеза також припускає, що люди, які володіють більш як однією мовою, можуть насправді керуватися різними структурами мислення, коли говорять на різних мовах.

У своїй сильній формі теорія лінгвістичної відносності стверджує, що індивіди членують світ на фрагменти, визначається структурою їх рідної мови. Наприклад, якщо для позначення ряду близьких об'єктів в одній мові є кілька різних слів, а іншу мову позначає ці об'єкти одним словом, то носій першої мови повинен у своїй свідомості виокремлювати характеристики, що розрізняють ці об'єкти, тоді як носій іншої мови не зобов'язаний це робити. Таким чином, у носіїв різних мов ментальні образи одного і того ж об'єкта неоднакові. В англійській мові є тільки одне слово для позначення снігу, в ескімоському їх декілька, так що від носія ескімоського мови потрібно розрізняти, про яке снігу йде мова: падаючому або лежить на землі. Аналогічно Уорф доводить, що граматичні категорії, такі, як час або число, також змушують говорять сприймати світ певним чином. В англійській мові будь-який дієслово в особовій формі обов'язково має містити показник часу: наприклад, I sang 'Я співав (минулий час)', I sing 'Я співаю (теперішній час)', I will sing 'Я буду співати (майбутній час)' . Носії англійської мови змушені позначати і тимчасові відмінності у кожному реченні; носії інших мов, можливо, не повинні відзначати ці відмінності, зате їм доведеться вказувати, скажімо, видимі чи невидимі об'єкти, що згадуються в розмові.  Теорія лінгвістичної відносності викликала суперечки з моменту своєї появи. Більшість лінгвістів і психологів доводили, що носії тих мов, в яких ті чи інші розмежування не проводяться, проте в змозі їх робити, якщо виникає така необхідність, хоча, можливо, не настільки легко і швидко. Теорія Сепіра - Уорфа стимулювала серйозні дискусії та експерименти, що стосуються взаємовідносини мови і мислення, і його робота проклала шлях для подальших досліджень у цьому напрямку.