Оскільки мова є суспільним явищем, то вона перебу-

ває в тісному зв'язку із суспільством. Цей зв'язок є обо-

пільним. З одного боку, мова створюється і розвивається

суспільством, з іншого — без мови не було б суспільства.

Суспільство обслуговують, крім мови, й інші явища —

наука, техніка, ідеологія, культура, релігія тощо, однак

мова виокремлюється із усіх інших суспільних явищ, бо

вона обслуговує всі без винятку сторони життя й діяль-

ності людини. Якщо, скажімо, ідеологія обслуговує пев-

ні суспільні класи, релігія — окремі групи людей, то

мова — всі сфери соціуму як функціонального організ-

му. Навіть трудова діяльність не могла б здійснюватися

без мови.

Розвиток і функціонування мови значною мірою зу-

мовлені станом суспільства. Так, зокрема, в мові відобра-

жається соціальна диференціація суспільства (класова, про-

фесійна, статева). На стан мови впливають демографічні

процеси (зміни в чисельності населення, у співвідношенні

жителів міста й села, міграційні процеси тощо), рівень

загальної освіти народу, розвиток науки, створення дер-

жавності тощо. Суспільство також може свідомо вплива-

ти на розвиток мови. Свідомий уплив суспільства на мову

(цілеспрямовані урядові заходи) називають мовною полі-

тикою. Від цієї політики залежить мовна ситуація в бага-

томовному суспільстві: уряд може стимулювати розвиток

багатомовності в державі, стримувати і звужувати функ-Природа, сутність, функції та будова мови 23

ціонування мов недержавних націй, нерідко доводячи їх

до повного вимирання, як це мало місце в Німеччині, СРСР,

США. Так, зокрема, внаслідок онімечення у першій поло-

вині XVIII ст. зникла полабська мова. З тих же причин і

приблизно в той самий період вимерла прусська мова. Та-

ка сама доля спіткала лужицьку мову, якою нині лише у

двох округах Німеччини (Дрезденському і Котбуському)

розмовляють 100 тис. осіб. Внаслідок зросійщення за ро-

ки панування тоталітарного комуністичного режиму в

СРСР зникло понад 90 мов; деякі й нині перебувають на

стадії вимирання. Так, скажімо, водською мовою фінської

групи в 1979 р. розмовляло лише декілька десятків людей

старшого покоління в селах Лужиці, Піски, Кракольє і

Межники Ленінградської області. Іжорською мовою фін-

ської групи в 1979 р. розмовляли 244 особи старшого по-

коління (Кингисеппський і Ломоносовський райони Ленін-

градської області), хоч ця мова раніше мала писемність, її

викладали в школах. Вепською мовою нині розмовляють

З тис. осіб (Карелія, Ленінградська і Вологодська області),

писемності не має, функції її обмежені побутовим спілку-

ванням, а отже, і перспективи її неоптимістичні. У СІЛА

зникло чимало індіанських мов.

Звуження функцій і відмирання мов спричиняється

використанням нерідної мови в школах, вищих закладах

освіти, масовим знищенням населення на завойованих те-

риторіях великих імперій, насильницьким виселенням ко-

рінних жителів із їхньої предковічної території та ін.

Мовна політика стосується і нормалізації літературної

мови — вироблення та впровадження усних і писемних

мовних норм (орфоепічних, орфографічних, у сфері сло-

вовживання), усталення термінології тощо.

Проблема взаємовідношення мови і суспільства охоп-

лює й такі питання, як мова й народ; мова й особа (інди-

від); мова й класи та інші соціальні групи людей; мова,

базис і надбудова.

Мова — загальнонародне явище. Народ — творець і

носій мови. Одна особа безсильна будь-що змінити в мові,

бо мова розвивається і змінюється за своїми об'єктивни-

ми законами. Так, наприклад, Тарас Шевченко є осново-

положником сучасної української літературної мови..Од-

нак він створив не більше десятка слів і то переважно

складних із уже наявних у мові простих слів (широкопо-

лий, хребєтносилий, синє мундирний тощо). Навіть геніаль-

на особистість не здатна змінити мову, а може лише вияви-2 4 Загальні питання мовознавства

ти приховані потенції мови, показати, як ефективно мож-

на використати те, що в мові існує.

Оскільки мова є загальнонародним явищем, вона не

може бути класовою (про класовість мови говорив акаде-

мік М.Я. Марр). Якщо б кожен клас у суспільстві корис-

тувався своєю мовою, то таке суспільство перестало б іс-

нувати, бо неможливо було б налагодити механізм його

функціонування. Саме тому в будь-якому класовому сус-

пільстві засобом спілкування між різними класами є єди-

на загальнонародна мова. Заперечуючи класовий харак-

тер мови, не можна заперечувати класовий підхід до ви-

користання мови. Він виявляється, по-перше, у використан-

ні чужої ("престижної") мови в повсякденному житті ви-

щих класів. Так, скажімо, російська буржуазія XVIII—

XIX ст. Користувалася французькою мовою (правильніше

сказати "смесью французского с нижегородским", як до-

тепно зауважив Грибоедов); українська партійна номенк-

латура радянського періоду переходила на "панську" ро-

сійську мову, таким чином дистанціюючись від "колхозно-

го языка", як і частина сполонізованої верхівки в роки поль-

ського панування на західноукраїнських землях перейшла

на польську мову, знехтувавши "хлопською мовою".

По-друге, класовий підхід до використання мови по-

лягає і в надмірному вживанні іншомовних слів, штучно

створених мовних зворотів, у вимові слів на іноземний

лад (згадайте мовні покручі двох дам з "Мертвих душ"

М. Гоголя і Проні Прокопівни із "За двома зайцями"

М. Старицького), тобто у виробленні соціального діалекту.

По-третє, класовий підхід до використання мови по-

лягає у виділенні певних слів і затемненні інших або їх

усуненні з мовлення, часом навіть у вкладанні в слово

іншого змісту, ніж воно має в загальнонародній мові.

Диференціацією суспільства зумовлена особлива мова

декласованих елементів — жебраків, злодіїв, бомжів то-

що. Це своєрідні засекречені таємні мови, створені з ме-

тою "зашифрування" від посторонніх передаваного пові-

домлення.

Із суспільним розшаруванням пов'язана професійна ди-

ференціація мови. Існують різні професійні субмови (під-

мови), які, як правило, відрізняються від загальнонарод-

ної мови лише спеціальними словами. Так, у мові гончарів

уживаються такі слова, як пук "середня випукла частина

виробу", криси "верхні краї виробу", у мові друкарів —

кегль, капітель, курсив, петит (назви видів шрифту), у мо-Природа, сутність, функції та будова мови 25

ві ливарників — горно, блюмінг, мартен, шихта, шлак та

ін. До професійних підмов належать і підмови різних наук

(підмова радіоелектроніки, біохімії, кібернетики тощо).

Окремо виділяють професійний жаргон (у мові шоферів бу-

блик "рульове колесо автомашини", двірники "рухома

стрілка для механічного очищення вітрового скла").

Суспільний характер має й територіальна диференціа-

ція мови. Як правило, територіальні особливості кожної

мови полягають у вимові звуків, у слововживанні, у гра-

матичних формах і синтаксичних конструкціях. Так, ска-

жімо, в західних областях України вживають такі специ-

фічні слова, як стрий "дядько по батькові", вуйна "тітка

по матері", файний "добрий", "гарний", граматичні кон-

струкції типу Я ся бою, Ходив єм до него тощо. Засоби

спілкування на обмеженій території називають діалектом.

Чим суспільство слабше економічно й політично, тим у

ньому більше місцевих говорів. Так, на декілька тисяч

аборигенів Австралії припадає 200 діалектів. Нерідко мовні

діалекти настільки різняться, що це утруднює взаєморо-

зуміння між членами одномовного суспільства. Наприк-

лад, німцю, що розмовляє нижньонімецьким діалектом,

важко зрозуміти німця, який розмовляє верхньонімець-

ким. Між діалектами китайської мови різниця більша,

ніж, скажімо, між чеською і словацькою чи українською

і білоруською мовами. Діалекти і незначні територіальні

відмінності в мові — говірки — вивчає лінгвістична нау-

ка діалектологія.

Діалекти протиставляються літературній мові. Літе-

ратурна мова — це мова, оброблена майстрами слова,

письменниками. Від діалектної мови вона відрізняється

тим, що має певні кодифіковані (зафіксовані у словниках

та підручниках) норми щодо вимови, слововживання, гра-

матичних форм, яких повинні дотримуватися мовці. Це

своєрідний зразок, еталон правильного користування мо-

вою.

Літературна мова виступає в усній та писемній фор-

мах і характеризується стилістичною диференціацією.

Стилі різняться стійкими особливостями у використанні

мовних засобів. Існують розмовно-побутовий, газетно-

публіцистичний, професійно-технічний, офіційно-діловий

і науковий стилі. Деякі вчені як окремий стиль розгля-

дають ще мову художньої літератури, хоч у ній можуть

виявлятися ознаки всіх стилів. Кожен стиль має лексич-

ні та граматичні особливості. Так, зокрема, яскравою26 Загальні питання мовознавства

ознакою наукового стилю є спеціальна термінологія, офі-

ційного — мовні штампи, газетно-публіцистичного — пу-

бліцистичні слова та вирази. Функціональні стилі мови

ще раз засвідчують, що мова залежить від потреб суспіль-

ства.

Стосовно взаємовідношення між мовою і такими соці-

альними поняттями, як базис (сукупність виробничих від-

носин, що становлять економічну структуру суспільства)

і надбудова (сукупність політичних, юридичних, релігій-

них, філософських та інших поглядів, що характеризу-

ють певний базис), слід зазначити, що мова не змінюється

зі зміною базису, як то характерно для надбудови. Отже,

мова не належить до надбудовних явищ. Вона обслуговує

різні базиси і різні надбудови, тоді як надбудовні явища

(ідеологія, культура тощо) обслуговують лише один пев-

ний базис. Тому неправильним було поширене в маркси-

стській філософії положення про те, що мова є формою

національної культури. Культура, по-перше, належить до

надбудовних явищ, які змінюються зі зміною базису (прав-

да і тут є винятки: високохудожні твори мистецтва та літе-

ратури, створені ще в рабовласницькому суспільстві, і ни-

ні є дійовим засобом виховання високих моральних і ду-

ховних якостей людини), тоді як мова існує доти, доки іс-

нує певний етнос. По-друге, кожне суспільне явище має

свою формуй зміст. Мають форму та зміст і культура, і мо-

ва. Формою вияву культури є живопис, опера, балет тощо,

змістом культури є та інформація, яку вона несе. Формою

мови є звукова оболонка слів, граматичні форми тощо, а

змістом — семантика її одиниць.

Е.Сепір у різні періоди свого життя по-різному ставився до визначення понять «мова» і «культура». Спершу він відокремлював мову від культури. Культура, у його розумінні, - це те, що суспільство робить, і те, про що воно думає. А мова – мистецтво мислення – є джерелом інформації про те, як суспільство думає. Пізніше Сепір змінив свій погляд на мову. У доповіді «Статус лінгвістики як науки» він чітко формулює своє розуміння мови як путівника по соціальній дійсності, «першопочаток наукового вивчення культури». Отже, не можна відокремлювати мову від культури, вивчати їх відірвано.

Отже, мова і суспільство перебувають у тісному взає-

мозв'язку. Немає жодної суспільної сфери, куди б не про-

никала мова. Вплив суспільства на мову і мови на сус-

пільство вивчає спеціальна лінгвістична дисципліна — со-

ціолінгвістика.

Українська мова - національна мова українського народу. Вона належить до слов'янських груп мов. Українська  мова  має багатовікову історію свого розвитку, тому скарбниця її виражальних засобів, пізнавально-навчальних прийомів практично невичерпна. На думку багатьох учених, українська мова за ступенем поширення перебуває у другому десятку мов, а за кількістю своїх носіїв займає друге місце серед слов'янських народів.

Сьогодні близько 38 млн. українців проживають в Україні, становлять у ній корінну націю. Багато наших співвітчизників у різний час і з різних причин оселилися поза межами України. Ця частина українців тепер складає українську діаспору (діаспора - розсіяння). Проте трьохсотсорокарічна колонізація і русифікація України дала свої наслідки. В усіх великих і малих містах, у столиці України люди спілкуються між собою переважно російською мовою. Ставлення до рідної мови - свідчення національної свідомості. Культурно-мовні питання мали велике значення в усі періоди історії України, мовна проблема - це політична проблема, яка завжди в полі зору кожної держави. Державною (або офіційною) є мова більшості корінного населення країни, тобто мова корінної національності.

Державною в Україні може бути лише літературна українська мова як мова корінного народу. У ст. 10 Конституції України записано: «Державною в Україні є українська мова». Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом. У боротьбі проти всіляких заборон українська національна мова успадкувала надбання попередніх століть і не лише вистояла й утвердилася, а й розширила свої функціональні стилі, відшліфувала засоби вираження. Поняття національна мова охоплює загальнонародну українську мову - як літературну, так і діалекти, професійні і соціальні жаргони, суто розмовну лексику. Вищою формою національної мови є літературна мова. Українська літературна мова сформувалася на основі південно-східних (середньо наддніпрянських) говорів, які раніше й ширше за інших закріпилися в художніх творах і науковій літературі.

Початком нової української літературної  мови умовно вважається 1798 рік, коли вийшли друком перші частини "Енеїди" І.П. Котляревського. І.П.Котляревського вважають зачинателем нової української літературної мови. Він увів до літератури багату, колоритну, мелодійну, співучу українську мову. Основоположником сучасної української літературної мови став Тарас Шевченко, який відібрав з народної мовної скарбниці багаті лексико-фразеологічні шари, відшліфував орфоепічні й граматичні норми, поєднав її різнотипні стильові засоби (книжні, фольклорні, іншомовні елементи) в єдину чітку мовностилістичну систему. Українська мова стала придатною для вираження найскладніших думок і найтонших почуттів: Шевченко вивів українську мову на рівень високорозвинених європейських мов, відкрив перед нею необмежені перспективи подальшого розвитку.

Літературна мова - це унормована мова з погляду лексики, граматики, орфографії, орфоепії (тобто це певні критерії вживання слів та речень). Мовна норма - це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплені у процесі спілкування. Головні ознаки мовної норми: унормованість, правильність, точність, логічність, доступність, доцільність. Будь-яке мовне явище може виступати мовною нормою. Має двоїстий х-р: є явищем і мовним, і суспільним. Лексична норма - це відбір словесних засобів, які сприяють встановленню певного мовного стилю. Орфографічна - це орієнтація в написанні на останнє видання "Українського правопису" та на нормативні словники. Граматична - це вибір правильних словоформ, а також правні побудови речень та словосполучень, орфоепічна й акцентна - це правила вимови і наголосу. Пунктуаційна, синтаксична, стилістична, морфологічна.

Орфоепічні норми    Правильну вимову звуків, звукоспо-лучень і наголосу в словах

Лексичні норми        Уживання слів у властивому їм зна-ченні та правильне поєднання слів за змістом у реченні й словосполу-ченні

Граматичні норми    Правильне творення й уживання слів та їх форм, правильна побудова словосполучень і речень

Стилістичні норми   Уживання мовних засобів відповід-но до їх стилістичного забарвлення й стилю мовлення

Орфографічні норми Правильний запис слів

Пунктуаційні норми Правильну розстановку розділових знаків

Літературна мова має дві форми вживання: 1) писемну, пов'язану з усіма названими нормами, крім орфоепічної та акцентної; 2) усну - розмовно-літературний стиль, що включає всі норми, крім орфографічної.

Норми літературної мови - це сукупність загальноприйнятих правил, якими користуються в усному й писемному мовленні. Літературна  мова - це оброблена, унормована форма загальнонародної мови, яка в писемному та усному різновидах обслуговує культурне життя народу. Літературній мові властиві багатофункціональність, унормованість, стандартність, уніфікованість, розвинена система стилів.  За функціональним призначенням - це мова державного законодавства, засіб спілкування у виробничо-матеріальній і культурній сферах, мова освіти, культури, мистецтва, засобів масової інформації.

Етнолінгвістика – це наука, яка досліджує зв*язки між мовними і культурними явищами, тобто це такий напрям лінгвістичних досліджень, що вивчає мову у її стосунку до культури, або взаємодію етнокультурних та етнопсихологічних чинників у функціонуванні та еволюції мови. Зародилася на початку минулого століття у США (Ф.Боас). Учень Боаса Е.Сепір у різні періоди свого життя по-різному ставився до визначення понять «мова» і «культура». Спершу він відокремлював мову від культури. Культура, у його розумінні, - це те, що суспільство робить, і те, про що воно думає. А мова – мистецтво мислення – є джерелом інформації про те, як суспільство думає. Пізніше Сепір змінив свій погляд на мову. У доповіді «Статус лінгвістики як науки» він чітко формулює своє розуміння мови як путівника по соціальній дійсності, «першопочаток наукового вивчення культури». Отже, не можна відокремлювати мову від культури, вивчати їх відірвано.

Етнолінгвістика вивчає не лише мову (хоча саме вона є головним виразником і зберігачем культурної інформації в часі), а й інші форми та субстанції, у яких виражає себе колективна свідомість, народний менталітет, «картина світу», що склалися в певному етносі чи соціумі загалом, тобто вся народна культура, усі її види, форми, жанри — вербальні (лексика тафразеологія, пареміологія, фольклор), акціональні (обряди), ментальні (звичаї, вірування).

Етнолінгвістика виникла в межах антропології (від грецьк. Ánthropos — людина) — науки, яка досліджує культуру, використовуючи етнографічні, лінгвістичні, археологічні та ін. методи.

Українська етнолінгвістика спирається на здобутки зарубіжних вчених. Фіксацію інформації про українські традиції, звичаї, обряди здійснювали польські науковці (К.Мошинський, С. Петкевич, О. Кольберг). Українська етнолінгвістика розвивалась у тісному взаємозв'язку із російською: спільний збір і обробка етнолінгвістичної інформації про родинні обряди українців, народну кулінарію, медицину, мовний етикет, народну фразеологію. До цього напрямку дотичними є суто лінгвістичні дослідження мовного боку культурних явищ^[8].

О. Потебня та Г. Шпет своїми працями в галузях лінгвістики, фольклористики та психології значно вдосконалили науковий інструментарій етнолінгвістики.

Етнолінгвістика в Україні характеризується різноаспектністю дослідження. Найактуальнішими були наступні напрямки дослідження:

дослідження тематичних груп діалектної лексики, де поєднується лексична проблематика з проблемою культурної мотивації:

• лексика ткацтва (Ніколаєнко)

• кулінарна лексика (Турчин)

• номінації традиційного одягу та взуття (Гримашевич, Нікончук, Пономар)

• ботанічна лексика (Поістогова)

дослідження явищ традиційної культури:

• весільні звичаї (Романюк, Бігусяк, Дроботенко, Магрицька);

• поховально-поминальні обряди (Конобродська);

• календарні обряди (Аркушин, Глуховцева, Шарапа);

• міфологічно-демонологічна сфера (Гриценко);

• норми етики (Миронюк);

культурологічний аспект дослідження мотивології та діалектного словотворення (Жуйкова, Олійник, Данилюк, Конобродська, Аркушин);

проблеми реконструкції культурного тексту етнолінгвістичного вивчення українських діалектно-культурних ареалів (Конобродська);

дослідження обрядової семантики, виявлення закономірностей лексико-семантичної типології, структурно-семіотичного і концептуального моделювання (Тищенко);

дослідження етнології тексту: етнокультурна, етнопсихологічна, етнофілософька основи мовних явищ з символічним значенням, проблема виникнення, функціонування, розвитку, мовного символу (Кононенко, Голянич, Жайворонок.)

Різноплановість тематики української етнолінгвістики не призвела в цей час до вироблення певної концепції, методології, яка б ознаменувала появу української етнолінгвістичної школи.

Перед українською етнолінгвістикою постає широке коло проблем, які потребують свого дослідження й вирішення:

• проблеми реконструкції культурних текстів;

• географічне представлення української традиційної культури;

• взаємозв'язок мови і народної культури;

• проблема етнолінгвістичного картографування явищ матеріальної і духовної культури;

• створення етнолінгвістичних атласів і словників;

• виявлення плану змісту культурного явища та його елементів — основних тем і мотивів, що формують культурний текст;

• дослідження номінативно-семантичних процесів і явищ в розвитку вербальних і невербальних засобів вираження^[9].

Різнопланові індивідуальні дослідження превалюють в українській етнолінгвістиці. Вони різні за тематикою, за обсягом представлення, за способом подачі матеріалу, за географічною приналежністю.

Проблеми, які розглядає етнолінгвістика, зумовлюють близький зв'язок із суміжними науками та постійними відгалуженнями від неї нових дисциплін. Сучасна етнолінгвістика працює на стику соціології, лінгвістики, етнології, психології, логіки, семіотики, культурології, антропології та інш..

Соціолінгвістика – наукова дисципліна, що розвивається на перетині мовознавства, соціології, соціальної психології таетнології. Термін “соціолінгвістика” увів до наукового обігу в 1952 році

американський соціолог Г. Каррі. Вивчає комплекс питань, пов'язаних із суспільною природою мови, її громадськими функціями, механізмом впливу соціальних чинників на мову та роль, котру відіграє мова в житті суспільства. Найважливішими проблемами, що ними займається соціолінгвістика, є соціальна диференціація мови, мова і нація, мовна ситуація, взаємодія мови й культури, двомовність і багатомовність, мова і суспільство, мовне планування, мовна політика тощо. Увага соціолінгвістів звернена не на

власне мову, не на її внутрішню будову, а на те, як користуються мовою

люди, що утворюють те або те суспільство. При цьому враховуються всі

чинники, які можуть впливати на використання мови,– від різних

характеристик самих мовців (їхнього віку, статі, рівня освіти й культури,

виду професії тощо) до особливостей конкретного мовленнєвого акту.

Сучасна соціолінгвістика розвивається бурхливо, в різних напрямках. Її

розвиток тісно пов’язаний з такими науковими дисциплінами, як

психолінгвістика (наука про індивідуальні особливості засвоєння мови і

володіння нею), соціологія, соціальна психологія, демографія, етнографія, та

рядом інших.

Отже, соціолінгвістика – це галузь мовознавства, яка вивчає

закономірності розвитку й існування мови, що визначаются конкретними

соціальними умовами життя суспільства. Весь комплекс соціолінгвістичних проблем, на думку М.Кочергана , “у

загальному вигляді можна звести до таких питань: 1) як соціальний чинник

впливає на функціонування мов; 2) як він відображається на мовній

структурі; 3) як мови взаємодіють”

Бере початок із соціологічної мовознавчої школи - напрямок досліджень у мовознавстві, що підкреслює, акцентує

суспільний характер мови. Його попередником (предтечею) вважають

америкнського мовознавця В.Д.Вітні (Уітні) (1827 – 1894). Він визначав

мову як витвір суспільства, на який індивід (особистість) може впливати

тільки пропорційно до ролі, яку він відіграє в суспільстві. Ще далі

дослідження в цьому напрямку подвигнув Фердінанд де Соссюр, який,

опираючись на соціологічну теорію французького соціолога й філософа

Е.Дюркгейма (1858–1917), провів розрізнення між мовою (langue) як

суспільною стороною мови і мовленням (parole) як її стороною 2

індивідуальною. Соціологічний погляд на мову перейняв від Соссюра його

учень Антуан Мейє, який підкреслив необхідність вивчення зв’язків між

суспільними фактами мови, що виявляються в територіальній і суспільній

диференціації мови. Суспільний характер мови підкреслював у своїх працях

також французький мовознавець Ж. Вандрієс.

Українська соціолінгвістика віддає перевагу вивченню мовної

особистості як представника певної групи, вбачаючи своє завдання в аналізі й

моделюванні мовної ситуації, дослідженні різних утілень мови (ідіомів) та їх

комунікативної потужності, каналів і можливостей впливу держави на мовну

ситуацію. За Н.П.Шумаровою, “вона вивчає всі сфери, де функціонує мова,

але крізь призму людини” [175]. У фокусі уваги соціолінгвістів – мовна

компетенція особистості, тобто знання мови і вміння нею користуватися. А

також комунікативна компетенція, тобто вміння враховувати соціокультурні

параметри спілкування. Ними, зокрема, розробляються механізми аналізу

ступеня вкоріненості у свідомість громадян стереотипів дезінтегрованості по

лінії “Захід – Схід”, “місто – село”, “українськомовні – російськомовні”,

“православні – греко-католики” тощо.

Знак – матеріально й чуттєво сприйманий предмет, який виступає в процесі пізнання в ролі замінника (представника) іншого предмета і використовується для одержання, зберігання й передачі інфо. Це основне поняття семіотики.

Основні ознаки знака: матеріальність (чуттєва сприйманість); позначення чогось, що перебуває поза ним; непов*язаність природним (причиновим) зв*язком із позначуваним; інформативність (здатність нести якусь інфо й використовуватися із комунікативною метою); системність (знак отримує свої значення лише за умови входження в певну знакову систему).

Ч. Морріс розрізняє 3 аспекти знака: семантику (значеннєвість знака), синтактику (текст) і прагматику(відношення, що виявляються у вживанні, оцінка знака носієм мови). Г.Клаус додає ще сигматику(відношення знака до відображуваного).

Семіотика – від грец. Semeіon – знак – наука, що вивчає структуру та функціонування різних знакових систем. Зародження семіотики пов*язують із працями Чарльза Морріса «Основи теорії знаків» 1938, «Знаки, мова і поведінка» 1964, хоча її початки заклав америк.математик і логік Чарльз Пірс. Ф. де Соссюра вважають основоположником лінгвосеміотики, яка вивчає саме мову як знакову систему, поєднуючи в собі й лінгвістики, і семіотику.

Мова – одна із знакових систем в суспільстві. Мовний знак – це чуттєво сприйнятий предмет, що виступає в ролі замінника (представника) іншого предмета і використовується для збереження, перетворення і передачі інформації. Розділ мовознавства, що вивчає знакові властивості мови, називається лінгвосеміотикою. Вказівки на семіотичні властивості мови є вже у мислителів різних епох. Ще Аристотель вважав, що “мовний вираз” є знаком “душевних вражень”, а письмо – знаками самих “мовних виразів”. Лінгвосеміотичні ідеї формулюються також в працях Дж.Локка, Г.Лейбніца, Е.Канта, Й.Гердера, Г.Гегеля, та інших мислителів, а також у основоположників порівняльно-історичного мовознавства. В.Гумбольдт вважав, що слова мови – це знаки для “думки”, “знаки предметів”. Питання про знаковий характер мови займало важливе місце також в науковій спадщині О.О.Потебні, В.О.Богородицького, М.В.Крушевського, І.О.Бодуена де Куртене, Ф.Ф.Фортунатова та інших вчених.

На початку ХХ ст. семіотичні погляди на мову набули характеру цілісної теорії у швейцарсько-французького лінгвіста Ф. де Соссюра (“Курс загальної лінгвістики”). Ф. де Соссюр розглядає мову як систему знаків, що виражають ідеї (поняття), а лінгвосеміотика має стати предметом вивчення семіології, науки, що вивчає функціонування знаків.

У вітчизняному мовознавстві до початку 50-х років ХХ ст. проблема знаковості мови не була предметом спеціальних досліджень. З того часу одними з перших з’явились роботи Є.М.Галкіної-Федорук і О.І.Смирницького та інших мовознавців. З того часу у вітчизняному мовознавстві було створено багато праць, присвячених знаковому характеру мови. Значне число робіт, монографій з’явилось у 60-70 рр. минулого століття.

Намітилось два напрямки в розумінні природи мовного знака – унілатералістичне і білатералістичне. З точки зору унілатералістів (Р.Карнап, Л. Блунфільд, В.З.Панфілов, А.О.Вєтров, В.М.Солнцев та ін.) в мові все знакове, всі мовні одиниці – знаки. Фонеми – це лише розрізнювачі (дистинктори) знаків, сигнальні знаки. Морфема теж не виражає якогось конкретного значення, а лише вказує на якусь понятійну сферу, тому це тільки напівзнак. До того ж морфема і фонема ізольовано від слова існувати не можуть. Не є знаком і речення, яке має ситуативний характер і будується кожен раз лише тимчасово в процесі мовлення.

Білатералісти ж (В.А.Звегінцев, Ф. де Соссюр, В.І.Кодухов та ін.) розглядають мовний знак як одиницю двосторонню, що складається із звучання і значення і знаходяться в єдності (напр., стіл, дерево, гроза, рух, дзвінок, вплив і ін.).

Загально визнано, що основним знаком є слово. Слово має конкретне значення, відносно самостійне, має номінативну функцію, опосередковано через мислення відображає об’єктивну дійсність, виражає поняття, входить до складу речення і навіть самостійно може стати реченням.

Значення – явище лінгвістичне і входить в сутність мови як співвідношення слова з предметом і явищем (денотатом, референтом). Це психічний образ, але не всякий, а особливий, мовний. Це елемент суспільної свідомості, пов’язаний із знаком і відокремлений від інших образів. Свідомість, писав Л.С.Виготський, відображає себе в слові, як сон. Слово відноситься до свідомості як малий світ до великого, як жива клітина до організму, як атом до космосу. Значення знака відноситься до сфери мислення як ідеальне відображення того чи іншого факту об’єктивної дійсності.

Отже, мовні одиниці – це знаки, а мова в цілому – система знаків, що служить в суспільстві для передачі різного роду інформації і для багатьох інших функцій суспільної діяльності.

Деякі лінгвісти вважають, що мова свої знакові властивості виявляє лише в процесі свого функціонування. Знаковість-незнаковість – це лише два аспекти одного і того ж явища, що знаходяться в єдності. Є думка (Ібраєв), що мова має надзнаковий характер, що під час функціонування знакові елементи ніби нейтралізуються, втрачають знаковість, і мова постає як явище надзнакове, хоч і складається із знаків. Виникає система нової якості, нових властивостей і законів.

Мовні одиниці – це знаки, а мова в цілому – система знаків, що служить у суспільстві для передачі різного роду інформації, почуттів¹. Мовний знак – це знак особливий, що має свої специфічні риси, властивості, які чітко відмежовують його від інших, немовних знаків. Якщо значення немовного знака, інформація, яку він несе, виникає лише в певній знаковій ситуації, в певних, створених штучно умовах, і знаходиться поза ним, то значення мовного знака – це його зміст. Так, наприклад, зелений, жовтий і червоний кольори дорожньої сигналізації набувають значення лише в дорожній ситуації. В іншій ситуації ті ж самі кольори можуть мати зовсім інше умовне значення, або ж зовсім його не мати. Один і той же сигнал – дзвінок перед початком лекції і в її кінці – набуває прямо протилежних значень – “початок” і “кінець”. Менш залежне від ситуації, в порівнянні з сигналом, є значення “символу”, який відрізняється від сигналу найчастіше тим, що має наочний характер, відзначається символікою, образністю (напр., герб, орден, прапор, медаль, значки і т.п.). Не можна ставити в один ряд з мовними знаками також різного роду природні ознаки, симптоми, бо вони хоч і несуть інформацію (напр., хмари, що наближаються, – ознака можливого дощу, підвищення температури тіла – ознака захворювання і т.п.), але їх інформація ніким і нікому не спрямована, не призначена кимсь кому-небудь для розуміння, тобто не виконує комунікативної, повідомляючої функції. Будучи теж умовним, конвенціональним, мовний знак виконує в суспільстві як функцію комунікативну, інформативну, так і багато інших функцій (пізнавальну, номінативну, експресивну і ін.). Мовний знак – явище складне. Це – замінник предметів, понять, уявлень, ознак, умовного позначення значення. Це одиниця знакової системи, що однаково усвідомлюється мовним колективом і використовується як засіб комунікації і передачі інформації, відзначається абстрактністю і неоднорідністю окремих елементів. Для них характерна повторюваність і відтворюваність елементів знака в мовленні, умовність і довільність між значенням і позначуваним, змінюваність знаків, спроможність передавати одночасно як логічну, так і іншого роду інформацію, функціонування неоднорідних знаків в межах внутрішньої системи і підсистем мовної знакової системи. Це є єдність звучання (відбиття в психіці мовця і слухача) і значення як співвідношення слова з яким-небудь предметом чи явищем дійсності. Воно має конкретне лексичне значення, відносно самостійне, виконує номінативну функцію і опосередковано, через мислення, відображає об’єктивний світ. Отже, мовний знак включає в себе і значення само по собі. Звукова оболонка слова – це ще не знак, бо, взяте без значення, воно нічого не означає. Щоб звук або комплекс звуків став мовним знаком, треба, щоб він мав значення, направлене на який-небудь предмет чи явище дійсності. Тоді він стане знаком і може виконувати знакову функцію, передавати ту чи іншу інформацію. Звичайно, значення не входить в звучання, а тільки пов’язане з ним, воно – психічний образ, але особливий, що входить в сутність мови, мовний. Це – елемент суспільної свідомості, пов’язаний зі знаком. В структуру значення, крім поняття, можуть входити і різні “конотативні” співзначення (соціальні, емоційні, стилістичні та ін.), що виражаються як самою структурою звукового комплексу слова, так і відношеннями з іншими словами-знаками. Зв’язок звукової сторони слова і значення виникає на основі внутрішньої форми слова (якої-небудь ознаки, яка уже має позначення в даній мові), а також тих словотвірних засобів, які уже існують в мові. Значення мовного знака – категорія лінгвістична і нерозривна з мисленням. Система знаків мови, її семантики – це специфічна система категорій відображення дійсності [149], що історично сформувалася в даному суспільстві і яка є опорою для мислення. Система знаків даної мови відтворює діалектику об’єктивного світу. Мовні знаки за своєю складністю і здібністю здатні виражати найглибші думки і найвитонченіші почуття людей, відношення до предметів і явищ, і не можуть порівнюватись з будь-якими знаками немовних знакових систем, що використовуються в спілкуванні людей (оптичні, акустичні тощо). Отже, мовні знаки мають такі якості і функції, яких не мають знаки будь-якої іншої, не мовної системи. Є думка, що в мові всі одиниці, навіть букви на письмі, є знаками.

Мовні знаки є базою для утворення і функціонування всіх інших, немовних знакових систем в суспільстві. На відміну від немовних знаків, мовні знаки характеризуються абстрактністю свого значення. Вони можуть бути багатозначними, складатися з елементів з різними значеннями, що забезпечує вираження думки незалежно від будь-якої ситуації.

Є різні типи мовних знаків в залежності від їх класифікацій. За типом відношень між матеріальною формою знака і позначуваним об’єктом та за фізичною природою всі знаки поділяються:

1. знаки-індекси (напр., наступаюча чорна хмара – знак дощу) – пов*язувані з позначуваними предметами як дії зі своїми причинами. Їх ще називають «знаки-симптоми, прикмети». Однак кваліфікувати їх як знаки немає вагомих підстав, бо причинові відношення не є заміною 1 предмета іншим;

2. знаки-копії (напр., фото, картина, слід тварини) – відтворення, репродукції, подібні на позначувані предмети. Їх також називають іконічними знаками;

3. знаки-символи (напр., прапор, герб країни, медаль, математичні, хімічні знаки і ін.) – використовуються для передачі абстрактного змісту. Вони, як правило, характеризуються відсутністю природного зв*язку з позначуваними об*єктами Їх поділяють на міжнародні й специфічно-національні;

4. знаки-сигнали ( напр., дзвоник на урок чи з уроку ті ін.) – знаки ,які потребують певних дій, реакцій. Вони завжди прив*язані до ситуації Через таку ситуативну обмеженість деякі вчені (Е.Ахунзянов) не кваліфікують їх як знаки.

Знаки-індекси і знаки-копії – це природні знаки. Знаки-сигнали і знаки-символи – умовні знаки, знаки спілкування.

Є знаки за характером сприймання людиною: дотикові, зорові (оптичні), слухові (акустичні), нюхові та смакові знаки.

За класифікацією польського мовознавця А.Шаффа всі знаки поділяються на природні і штучні, штучні включають словесні і несловесні, несловесні розпадаються на сигнали і замінники, а в замінниках видокремлюються знаки-символи та іконічні знаки.

Деякі лінгвісти вважають, що мова свої знакові властивості виявляє лише в процесі свого функціонування. Знаковість–незнаковість – це лише два аспекти одного і того ж явища, що знаходяться в єдності.

Отже, мова є семіотична система, що є поліфункціональною, багаторівневою і глобальною за значенням. Це вторинна багатомірна динамічна система особливих знаків, що супроводжується невербальними системами людського спілкування, що здатні виражати найглибші думки і найвитонченіші почуття людей та відношення до предметів і явищ.

Проблема походження мови є дуже складною. Припу-

щення про походження мови робляться умоглядно шля-

хом міркувань, бо первісна мова не має пам'яток письма.

Перш ніж розглянути різні гіпотези з цієї проблеми,

слід наголосити на тому, що питання походження мови

треба відрізняти від питання походження конкретних мов

світу. Конкретні мови, навіть дуже давні, виникли не ра-

ніше 10 тисяч років тому, тоді як людство заговорило де-

кілька сот тисяч років тому.

Коли і як з'явилася мова, якою вона була на перших

етапах розвитку людства цікавить людей із найдавніших

часів, однак до наших днів немає загальноприйнятої від-

повіді на них.

В античні часи (V-—IV ст. до н.е.) проблема походження

мови порушувалася в межах філософських дискусій про

сутність мови. Представники школи Платона вважали, що

назви предметам даються не довільно, а відповідно до їх

природи, що свідчить про природний характер мови і, від-

повідно, закономірну біологічну зумовленість її виникнен-

ня. Представники школи Демокріта стверджували, що назви

зовсім не пов'язані з природою речей, що жоден предмет не

потребує її. Назви предметів потрібні тільки людям для

передавання думки про предмети іншим і тому встановлю-

ються за умовною домовленістю. Це є свідченням того, що

й мова виникла свідомо, за домовленістю.

У XVII—XIX ст. з'явилося кілька гіпотез походження

мови — звуконаслідувальна, звукосимволічна, вигукова,

соціального договору, трудових вигуків, жестів та ін.

ЗВУКОНАСЛІДУВАЛЬНА ГІПОТЕЗА. Полягає в тому, що мова ви-

никла шляхом наслідування людиною звуків природи. Від-

творення ревіння звірів, крику птахів, шуму води, вітру

зумовлювало появу перших слів, наприклад, му, гав-гав,

дзінь-дзінь, бац, кап тощо, від яких потім утворилися по-

хідні типу гавкати, гавкання, гавкіт; капати, капання,

капля тощо. Інколи подібні за звучанням звуконасліду-

вальні слова властиві декільком мовам: зозуля по-чеськи

звучить кукачка, по-французьки куку, по-іспанськи куко,

по-румунськи кук, по-болгаоськи кукавіиа. по-словацьки4 0 Загальні питання мовознавства

кукавіца, по-польськи кукулка, по-російськи кукушка.

Проте зазвичай звуконаслідувальні слова в різних мовах

не збігаються.

Ця гіпотеза була започаткована ще Демокрітом (460 до

н.е. — ?) і Платоном (427—347 p. до н.е.). У XIX ст. її під-

тримував Вільям Уїтні (1827—1894).

Прийняти таку гіпотезу неможливо, бо згідно з нею

мова виникла випадково, а не за необхідністю, тому іс-

нування суспільства для її виникнення не є обов'язко-

вим. Слів, утворених шляхом звуконаслідування, дуже

мало, причому в розвинених мовах їх значно більше,

ніж у нерозвинених. І звучать вони в різних мовах, як

було зазначено, неоднаково. Так, скажімо, українцям

чується, що качка кричить кря-кря, англійцям — квак-

квак (quack "крякати"), французам — кан-кан (сапсапег

"крякати"), датчанам — рап-рап (гарре "крякати, гого-

тати"). А от найуживаніші слова (вода, земля, небо, го-

лова, рука, нога, очі, жити, їсти, пити, ходити тощо)

не мають нічого спільного зі звуконаслідуванням. До

того ж, щоб наслідувати звуки природи, потрібно мати

дуже гнучке мовлення, що передбачає тривалий попе-

редній розвиток. Отже, серйозно сприймати цю гіпоте-

зу немає підстав. Тому М. Мюллер жартівливо назвав її

"теорією гав-гав".

ЗВУКОСИМВОЛІЧНА ГІПОТЕЗА. Вона є близькою до звуконаслі-

дувальної. Деякі вчені навіть ототожнюють їх. Але оскіль-

ки в основу цієї гіпотези покладено не звуконаслідуван-

ня, а звукосимволізм, що, безумовно, є іншим явищем,

то цілком виправдано цю гіпотезу виокремлювати.

Згідно зі звукосимволічною гіпотезою між почуттями

й емоціями людини і звуками є певний прямий зв'язок.

Звуками людина передає свої враження про навколишній

світ.

Ще давній мислитель Аврелій Августин (354—430) го-

ворив, що слово теї "мед" приємне для слуху, а асег "гост-

рий" — неприємне. Підтримували цю гіпотезу німецькі

вчені Готфрід-Вільгельм Лейбніц (1646—1716), В. Гум-

больдт, Якоб Грімм (1735—1868), Гейман Штейнталь

(1823—1899), український мовознавець Олександр Потеб-

ня (1835—1891), швейцарський мовознавець Шарль Бал-

лі (1865—1947).

Лейбніц, зокрема, вважав, що звук [1] виражає щось

м'яке і вказує на швидкість: нім. leben "жити", lieben "лю-Походження і розвиток мови 41

бити", Lauf "біг", Lowe "лев", Luchs "рись". За спостере-

женнями В. Гумбольдта, звукосполучення [1і] передає уяв-

лення про те, що ніби ллється {Lied "пісня", Licht "світло"),

а звук [w] асоціюється із неспокоєм, невідомістю (wehen "ві-

яти", Wind "вітер", Wolke "хмара", Wunsch "бажання").

Що стосується міри вияву звукосимволізму в мові, то Лей-

бніц зазначав, що з розвитком мови сфера його дії стає все

обмеженішою.

Критики цієї гіпотези як контраргумент наводять при-

клади, де ці "приємні звуки" служать для вираження не

завжди приємних понять: лай, балда, дилда тощо. Однак

дослідження 80-х років XX ст. свідчать на користь того,

що власне звукосимволізм відіграв велику роль у виник-

ненні мови.

ВИГУКОВА ГІПОТЕЗА (ЕМОЦІЙНА, ДОВІЛЬНИХ ВИГУКІВ) . СуТЬ ї ї В ТО-

МУ, що предмети навколишнього світу викликал и в люди-

ни певні почуття, і вона мимоволі вимовлял а звуки, як і й

стали першими словами. А отже, слово — дзеркало ду-

шевного стану людини.

Скажімо, первісна людина натрапила в спеку на стру-

мочок і від радості вигукнула "ах!". Від цього вигуку утво-

рилися похідні — ахати, ахання, ахало, і таким чином

формувалася мова.

Започаткували цю теорію епікурейці Давньої Греції

(IV—III ст. до н.е.), які вважали, що виникнення мов

зумовлене природною потребою людини виражати зву-

ками свій душевний стан. Пізніше цю теорію підтримав

Ж.-Ж. Руссо, який констатував, що "пристрасті зумови-

ли перші звуки голосу" і що "мова перших людей була

не мовою геометрів, як звичайно вважають, а мовою по-

етів". У Росії вигукову теорію відстоював Д.М. Кудряв-

ський (1867—1920).

Безумовно, не можна заперечувати значення емоцій і

почуттів у розвитку мови, але прийняти вигукову гіпоте-

зу походження мови важко, бо головну причину виник-

нення мови вона вбачає в індивідуальному душевному стані

людини. Виникнення мови, за цією теорією, є випадко-

вим явищем (хоча зрозуміло, що жодна дитина не загово-

рить, поки не опиниться серед мовців). Вигуки, які вира-

жають почуття, в різних мовах вимовляються по-різному

(укр. нуі, англ. уай\). Та й, зрештою, не слід зводити мову

лише до експресивної функції, тоді як у неї є й інші, до

того ж важливіші функції.42 Загальні питання мовознавства

ГІПОТЕЗА СОЦІАЛЬНОГО ДОГОВОРУ. ЇЇ ОСНОВОПОЛОЖНИКОМ вважа-

ють Діодора Сицилійського (90—21 pp. до н.е.), який пи-

сав: "Спочатку люди вели невлаштований спосіб життя, по-

дібно до звірів, поодинці виходили на пасовища і живились

смачною травою і плодами. Біда навчила їх захищатися від

звірів, допомагати один одному. Вони почали поступово

впізнавати один одного. їх звуки були ще неосмисленими і

нечленороздільними, але поступово вони перейшли до слів

і встановили символи для кожної речі, створили зрозуміле

для них самих пояснення всього, що їх оточує".

Ця гіпотеза пов'язана зі згаданою вище полемікою що-

до того, як речі дістали свої назви, тобто є розвитком учен-

ня Демокріта й Аристотеля про умовність, довільність назв

(назви за домовленістю).

Гіпотезу соціального договору можна заперечити хоч

би таким фактом: щоб домовитися, необхідно було вже ма-

ти мову.

ГІПОТЕЗА ТРУДОВИХ ВИГУКІВ. Виникла в другій половині