9. Роль Сковороди у становленні української літературної мови.

Велика роль Г. Сковороди у становленні нової української літератури, він був її ідейним предтечею. Його поетична і прозова творчість стала органічним складником нового пись­менства, яке розвивало гуманістичні, демократичні ідеї, запе­речувало існуючий суспільно-політичний лад, вводило в літературу самобутні образи простих українців, обстоюючи їхні соціальні і національні права. Загальна криза українських державних і політичних ідеалів, криза всієї української культури XVIII ст. не обминула й Г. Сковороди. Він творив у замкнутому колі, не мав широкого читача, не бачив свої твори надрукованими. Проте він був живим сучасником і активним учасником того жвавого інте­лектуального руху, що охопив Лівобережну Україну і Слобо­жанщину у другій половині XVIII ст., вчився і працював у провідних культурно-освітніх центрах — Києві, Переяславі і Харкові, тому його погляди значною мірою віддзеркалюють погляди світської і духовної інтелектуальної еліти тогочасної України.

Мова Сковороди — це мова "українського бароко з її обома полюсами — церковнослов'янщиною української редакції та народною мовою", яка підготувала ґрунт для єдиної літературної мови на народнорозмовній основі.

Боротьба проти поневолювачів українського народу велася не тільки на полі брані, а й у сфері духовній, де основною зброєю було слово. Словом народ боронив і відстоював свою сутність.

Літературна спадщина Григорія Сковороди відобразила високий рівень розвитку давньої української літературної мови, що сформувалася на книжних, переважно церковнослов'янських, джерелах. Урочистістю конфесійного стилю, традиційною образністю гомілетики сповнений "Сад божественных пъсней, прозябшій из зерн священнаго писанія":

Мовотворчість Сковороди поповнила українську мову афоризмами, словами і виразами, що закріпилися з певними образними значеннями: світ ловив мене, та не впіймав; народ спить, но всякий сон есть пробудиш; сродна праця; всякому городу нрав і права; сад божественных пісней; хто думає про науку, той любить її, а хто її любить, той ніколи не перестає вчитися; з видимого пізнай невидиме; копай усередині себе криницю для тої води, яка зросить і твою оселю, і сусідську; не за обличчя судіть, а за серце; нова людина має і мову нову; життя наше—це подорож, а дружня бесіда—візок, що полегшує мандрівникові дорогу; одне мені тільки близьке, вигукну я: о школо! о книги!; Від природи, як матері, легесенько спіє наука собою. Це є всенародна і істинна вчителька і єдина; Учитель і лікар — не лікар і вчитель, а тільки служитель природи, єдиної і лікарки, і вчительки.

15. Мова творчості Лесі Українки.

В історію української літератури Леся Українка ввійшла передусім як поетеса мужності й боротьби. Тематично багату її лірику трохи умовно (з уваги на взаємозв'язок мотивів) можна поділити на особисту, пейзажну та громадянську. Головні теми її ранніх ліричних поезій: краса природи, любов до рідного краю, особисті переживання, призначення поета й роль поетичного слова, соціальні та громадські мотиви.

У творчості кожного письменника важливо визначити два головні аспекти: зміст і характер написаного та місце і роль його в історії літератури. Для аналізу творчості Лесі Українки це особливо суттєво, бо за ідейно-художнім змістом та значенням для історії її поезія займає особливе місце. Світ поезії Лесі Українки різноманітно-багатий, яскраво індивідуальний, емоційно-піднесений. її талант лірика найповніше розкрився в громадянській поезії.

Мова драматичних творів Лесі Українки виняткове й оригінальне явище в історії мови. Вона відзначається високим нтелектуальним рівнем, багатими й різноманітними лексико-фразеологічними засобами.