14.Т.Шевченко

У ІІ половині 19 ст. капіталізм став основною соціально-економічною формацією, переріс у свою останню стадію імперіалізм, зріс клас буржуазії, з*являються й революційно-демократичні сили, які розгортають боротьбу проти неї. І етап такого руху в Росії пов*язаний з іменемами Добролюбова, Герцина, а на У. – з ім.*ям Шевченка. Його постать займає виключне місце в історичному процесі формування й розвитку укр.нац.літ.мови.

Основною ознакою мови творів Ш. є глибока народність. Ш. писав: «Щоб знать людей – треба пожити з ними. А щоб їх списувать, треба самому стать чоловіком». Друга ознака – надзвичайна емоційна насиченість мови. Багатогранність лексики й повна відповідність змістового навантаження слова настановам поета.

Гранична простота, ясність викладу без усякої штучності й надуманості.

Епічно-розмовний характер, зумовлений спрямуванням на найбільшу дохідливість та максимальну зрозумілість. Перша ознака об*єднує всі інші у велике ціле, що зробило мову поета основою сучасної УЛМ.

Словниковий склад мови майже повністю увійшов до словникового складу загальнонаціональної літературної мови і майже повність зберігся в активному вжитку до сьогоднішніх днів. Основою лексичного складу є загальновживана лексика зі знічним шаром емоційно забарвленої. Кількість діалектизмів обмежена. Значне місце посідає побутова лексика, яка тісно пов*язана з народною фразеологією. Велика кількість виробничо-професійної лексики, суспільно-політичної, яка характеризує феодально-кріпосний устрій. Помітне місце відводить Ш. релігійно-культовій лексиці. Широко використовується історична лексика, багато зафіксовано старослов*унізмів, яскраво прослідковуються 3 лінії їхнього використання:

1. дослівне відтворення старослов*янських текстів

2. у позитивному плані для надання ефекту урочистості

3. як засіб іронії, сарказму.

Зафіксовано 29 відбитих у творчій спадщині Ш. мов. Російська лексика в укр. текстах використовується для передачі мови персонажів-росіян або для виразного іронічного викриття явищ, пов*язаних із самодержавством (І досі нудно, як згадаю готический с часами сад).

Ш. показує велике знання лексичної синоніміки, найширше представлена дієслівна (говорити – казати, гомоніти, цвенькати, казати, щебетати, вимовляти, воркувати). Народна основа його творчості й у широкому використанні фразеологізмів. Багато його виразів стали крилатими (кайданами міняються, правдою торгують; наша дума, наша пісня не умре і не загине).

Фонетичні особливості: послідовно дотримується чергування давніх е з і, використовує протетичні приголосні.

Морфологічні ознаки: паралельні форми інфінітива –ть - -ти (переважає -ти). Нестягнені форми прикметників. Іменники ІІ відміни у Р.в. переважно мають флексію –а. У М.в. - -ах, що усталилося як норма. Намагається ввести діалектне закінчення –и в

2. Критерії періодизації (різні трактування періодизації вченими-лінгвістами, такими, як Григорій Левченко, Михайло Жовтобрюх, Павло Плющ, Іван Ющук, Григорій Півторак, Олекса Горбач, Юрій Шевельов та ін.).

Є різні взаємовиключні концепції історичного розвитку української мови. Основними сучасними гіпотезами є дві:

1) Концепція вченого-мовознавця, славіста, доктора філософії академіка Юрія Шевельова — українська мова безпосередньо виділилася з праслов'янської мови. Після розпаду праслов'янської мови у «східних слов'ян» сформувалося п'ять діалектів, два з них — києво-поліський та галицько-подільський — утворили українську мову.

Історію української мови Шевельов поділив на шість періодів:

• протоукраїнський — VII-ХІ ст.,

• давньоукраїнський — ХІ-XIV ст.,

• ранньосередньоукраїнський — XV—XVI ст.,

• середньоукраїнський — середина XVI — перші роки XVIII ст.,

• пізньосередньоукраїнський — XVIII ст.,

• сучасний — від останніх років XVIII ст. до сьогодні.

2) Концепція російського мовознавця Олексія Шахматова (з українських учених близькі погляди на походження української мови мав Агатангел Кримський) — українська мова походить зі «спільноруської прамови», з якої походять й інші «руські мови» (північно-великоруська, південно-великоруська та білоруська). Попри це українська мова суттєво відрізняється від інших «руських мов» різноманітними фонетичними явищами та лексикою.

Новаторською гіпотезою походження української мови є концепція Олександра Царука — після поглиблення диференціації праслов'янського ареалу слов'янство розподілилося на дві великі групи: словенську й антську.

З точки зору функціонування української мови в державах, які існували на українських землях, можна виділити такі періоди:

• Період від ІІІ тис. до н. е. до сер. XIV ст.: виділення української мови з праслов'янської, мови Русі

• Період від сер. XIV ст. до Люблінської унії 1569 р.: Велике князівство Литовське, Молдавське князівство, Польське королівство

• Період від Люблінської унії 1569 р. до Андрусівського перемир'я 1667 р.: Річ Посполита

• Період від Андрусівського перемир'я 1667 р. до кін. XVIII ст.: Велике князівство Московське (Царство Російське) та Російська імперія

• Формування літературної мови на народній основі — від кін. XVIII до поч. XX ст.: Російська імперія, Австрійська імперія / Австро-Угорщина

• Українська мова у XX ст.: Російська імперія та Австро-Угорщина, Українська Народня Республіка, Самостійна Кубанська Народна Республіка, Українська Держава,Західноукраїнська Народна Республіка, Карпатська Україна, УНР (радянська) / УСРР / УРСР

• Українська мова в незалежній Україні

«Джерельний» підхід Ю. Шевельова виділяє такі періоди:

• протоукраїнський період VII-ХІ ст. — немає джерел, написаних носіями мови на території України, використовуються інструменти зіставної лінгвістики

• давньоукраїнський період ХІ-XIV ст. — представлений досить значною кількістю писемних пам'яток, які написані не українською, а церковнослов'янською мовою, досліджуються окремі елементи української фонології в іншомовних текстах

• ранньосередньоукраїнський період XV—XVI ст. — основною проблемою є відмежування пам'яток і рис української мови від білоруських

• середньоукраїнський період середина XVI — перші роки XVIII ст. — писемна мова виступає з одного боку як особливий різновид церковнослов'янської мови, з іншого боку як особливий, дуже перероблений різновид розмовної мови

• пізньосередньоукраїнський період XVIII ст. — писемні джерела часто фіксують мішанину української та російської мов у різних пропорціях

• сучасний період від останніх років XVIII ст. до сьогодні — використання української мови в художній літературі та всіх інших жанрах