21.Правовий статус української мови. Поняття “державна” і“офіційна” мова.

Найвищою формою організації суспільства, яку виробило людство в

процесі свого розвитку, є нація. Одна з основних ознак нації – її мова

(поряд із культурою, спільною історичною долею, територією,

економічним життям). Національна мова українського народу –

українська. 18

Правовий статус української мови в Україні сьогодні визначає

Конституція України, прийнята Верховною Радою 28 червня 1996 року.

У статті 10 Конституції записано: «Державною мовою в Україні є українська мова.

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування

української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

В Україні гарантується вільний розвиток, використання й захист

російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє

вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом».

Термін “державна мова” виник у добу утворення національних

держав. За загальноприйнятим визначенням, державна мова – це офіційно проголошена законодавчою владою мова сфери офіційного спілкування,

мова спілкування держави з її громадянами й навпаки (мова всіх гілок

державної влади − законодавчої, виконавчої, судової, засобів масової

інформації, освіти, культури, науки, документації і т. д. ).

На позначення мови, що виконує роль державної, уживають також

терміни “офіційна мова”, “національна мова“ або просто “мова певної

держави”, наприклад: мова Французької Республіки – французька;

офіційна мова Італії – італійська.

В юридичному аспекті поняття “офіційна мова“ близьке до поняття

“державна мова”. Відмінність між ними полягає лише в тому, що для

статусу державної мови обов’язковим є його офіційне законодавче

закріплення, відповідне нормативне оформлення, у той час як статус

офіційної мови не передбачає обов’язкового проголошення законодавчою

владою.

Закон «Про мови» в Україні й передумови його прийняття

Мовні відносини в Україні регулює, крім Конституції, Закон про

мови, який був прийнятий Верховною Радою України 28 жовтня 1989

року. Більшість статей Закону було введено в дію з 1 січня 1990 року,

проте окремі статті набували чинності через три, п’ять, навіть сім років

після прийняття документа. Найбільше значення в Законі має стаття, що

надає українській мові державного статусу.

Основними передумовами прийняття Закону про мови були:

- по-перше, усвідомлення українським суспільством ролі мови в

процесі національного відродження в нових суспільних умовах;

10.Формування нової української літературної мови. Роль наріч

• Українська літературна мова сформувалася на основі південно-східних (середньонаддніпрянських) говорів, які раніше й ширше за інших закріпилися в художніх творах і науковій літературі. Початком нової української літературної мови умовно вважається 1798 рік, коли вийшли друком три перші частини "Енеїди" І.П. Котляревського. І.П. Котляревський – зачинатель нової української літературної мови. Він увів до літератури багату, колоритну, мелодійну співучу українську народну мову. Основоположником сучасної української літературної мови став Тарас Шевченко, який відібрав з народної мовної скарбниці багаті лексико-фразеологічні шари, відшліфував орфоепічні й граматичні норми, поєднав її різнотипні стильові засоби (книжні, фольклорні, іншомовні елементи) в єдину чітку мовностилічну систему. Українська мова стала придатною для вираження найскладніших думок і найтонших почуттів: Шевченко вивів українську мову на рівень високорозвинених європейських мов, відкрив перед нею необмежені перспективи дальшого розвитку. Кращі письменники ХІХ і ХХ ст. творчо розвивали і збагачували українську літературну мову, боролися за надання українському народові права вільно користуватися рідною мовою. Визвольна війна українського народу 1648—1654 рр. проти польського гніту; приєднання України до Росії; розвиток українськомовного ділового жанру в Гетьманщині, витіснення його польською мовою на Правобережжі, російською мовою — на Слобожанщині, пізніше — в Гетьманщині.

• Занепад слов'яноруської (церковнослов'янської) і простої книжної української літературної мови з кінця XVII ст., занепад житійно-повістєвого жанру, полемічної літератури, шкільної драми, духовних пісень та віршів, учительно-проповідних творів, одописно-панегіричних віршувань. Заборони польського уряду друкувати книжки на Лівобережній Україні (1590) і Варшавського сейму (1696) писати по-українськи на Правобережній Україні. Уніфікація тенденцій у церковно-наукових жанрах літературної мови (в Київській академії й у церковних виданнях для школи) в дусі наближення до літературної мови Росії (також у вимові й морфології), витіснення полонізмів, германізмів, латинізмів і замінювання їх церковнослов'янізмами й українсько-російськими архаїзмами; західні (німецькі, голландські, англійські, французькі) мовні впливи (здебільшого лексичні) за російським посередництвом, а на захід від Дніпра — за польським посередництвом.

Становлення української літературної мови на загальнонародній основі:

• особливості ділової мови другої половини XVII — початку XVIII ст. (листування гетьманської й полкових канцелярій; листування канцелярії Запорозької Січі; акти полтавського й інших «городових урядів»; закарпатський «Урбар» 20. Правописні системи Зах і Сх України.

ПРАВОПИС - сукупність загальновизнаних і загальнообов'язкових правил, що встановлю­ють способи передачі мови на письмі. Правопис охоп­лює орфографію та пунктуацію. Як правило, скла­дається історично, відбиваючи давні традиції або нові тенденції в передачі звуків, слів і форм, що виявляються в кожній писемній мові на різних етапах її розвитку.

Від початку 19 ст. в українській мові поширюється фоне­тичний (фонематичний) правопис, принцип якого — позначення однією літерою однієї фонеми. Пер­шу спробу закріпити цей правопис зробив О. Павловський у «Грамматике малороссійскаго наръчія» (1818). Тут до абетки введено літеру і на позначення звука і незалежно від його походжен­ня, але йотація його на письмі не зазначалася;звук и позначався літерою ы, а літеру и вилу­чено з абетки; літера ъ вживалася замість сучасного є; згідно з традицією, замість нинішнього апо­строфа вживався ь, у кінці слів після приголос­них зберігався ъ; закінчення дієслів -ться, -шся передавалися згідно з вимовою як -цьця, -сся.

Від 1876 до 1905 на Східній Україні всю українську літературу дру­кували російською абеткою згідно з російським правописом (в середо­вищі української інтелігенції він дістав іронічну назву «ярижка»). Лише після 1905 знову з'явилася можливість книгодрукування українською мовою, у зв'язку з чим стала актуальною і проблема правопису. Усі книжки, українські газети й журнали, що вихо­дили в Наддніпрянській Україні 1905-14рр., друкувалися трохи видозміненою кулішівкою, спопуляри­зованою шкільними підручниками і «Словарем української мови» за редакцією Б. Грінченка. Серед нових особливостей цього правопису — вживання літе­ри г на позначення вибухового g, позначення м'якості кінцевого р, закінчення и в родовому від­мінку однини іменників жіночого роду на приголосний, написання и на початку слова перед н (иній, инший) тощо.

У Західній Україні (Східна Галичина, Буковина, Закар­паття) на поч. 19 ст. вживали за традицією старослов'янську кириличну азбуку і користувалися старим консервативним історико-етимологічним правописом, офі­ційно визнаним у школах та книговидавничій практиці. Проте цей принцип постійно пору­шувався. Так, звук і передавався літерами і, и, о, е, ъ, змішувалися літери ы, и, л - в у кінці слів, вживалися численні діакритичні знаки. Першу спробу фонетичного правопису за принципом «пиши, як чу­єш, а читай, як видиш» у Західній Україні зробили М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький у виданому 1837 ґражданським шрифтом літературному альмана­сі «Русалка Дністровая». Згідно з цим правопи­сом, літера і послідовно вживалася на позна­чення звука і (< о, е в новозакритих складах), літери о, е — для звуків о, е. Уперше вводилося буквосполучення йо на позначення йотовано­го о та ьо на позначення м'якості попереднього приголосного перед о, запроваджено в «граж­данську» азбуку літеру є для позначення м'я­кості попереднього приголосного та передачі йотованого е. Традиційною літерою ъ переда­вали голосний і (< ъ) та йотований ї. До абет­ки було введено нову літеру ÿ (нескладове у) і вилучено зайві літери ы, ъ. Роздільна вимова губних з наступним йотованим не позначалася (бю, пє), вибуховий g позначався літерою г, за­кінчення дієслів -ться передавалося через т-ся, частка -ся з усіма дієсловами писалася через дефіс. Альманах «Русалка Дністровая» був кон­фіскований австро-угорським урядом, і цей правопис не по­ширився в Галичині. Проте пізніше його було використано у Східній Україні, зокрема запозиче­но сполучення йо, ьо та літеру є.