10. Римська імперія в і-іі ст.

У господарстві римської держави І—II ст. н.е. відбулись істотні зміни. На цей час у сільськогосподарському виробництві існувало три види господарств: вілла, латифундія та дрібне селянське господарство. Вілла — найбільш розповсюджений тип господарств — мала розміри в декілька десятків або сотень югерів. Як правило, вілли працювали в основному на ринок.

Латифундія відрізнялась від вілли не тільки розмірами, але й тим, що частина землі залишалася під паром, тобто не оброблялась. Тут переважало натуральне виробництво, розраховане на задоволення потреб господаря та його рабів.

В посушливих районах Італії існували спеціалізовані скотарські господарства — сальтуси. Вони постачали до армії коней, а містам - худобу, м'ясо, шкіри, молоко, вовну, сир.

Після законів про муніціпії, тобто самоуправління міських общин, в Італії з'явилися земельні володіння, які були підпорядковані містам. Поряд з ними існували імператорські землі, володіння сенаторів, землі незалежних племен та колонії ветеранів.

Вищі чиновники отримували від імператора спеціальні грамоти, які давали їм право приєднувати до своїх володінь міські землі. Такі землі називались вилученими.

Східні провінції мали свої особливості. В них земля належала імператору або місцевим общинам. Здебільшого для управління цими землями імператор призначав спеціальну людину, прокуратора.

Дрібне селянське господарство було поширене в придунайських провінціях, де жили ветерани, які отримали невеличкі земельні наділи.

Змінилось і римське суспільство. Нобілі та вершники практично злилися в одну групу. Середні верстви залишилися незмінними, тільки число пролетарів неухильно зростало. З'явилися у римському суспільстві і дві нові великі групи людей. Це провінційні рабовласники, які не мали римського громадянства, та вільновідпущеники. У великих містах того часу (Рим, Карфаген, Александрія, Ефес, Пергам) проживало багато людей, які належали до цих двох груп. В Римі з його мільйонним населенням понад 1700 ремісничих майстерень належали відпущеникам та про-вінціалам. З 300 торгівельних кораблів лише чо-тирма володіли римляни. З 14 районів столиці один був повністю єврейським. Були квартали, де проживали сирійці, фінікійці та інші народи.

Таким чином, Рим протягом І та особливо II ст. н.е. поступово перетворювався з общини римських громадян в «імперію відпущеників».

ПРАВЛІННЯ ДИНАСТІЇ ЮЛІЇВ-КЛАВДІЇВ (14—69 рр.) І ФЛАВІЇВ (69—96 рр.)

Октавіан Август(27 до н.е - 14 н.е) — перший римський імператор — став засновником першої династії імператорів, династії Юліїв-Клавдіїв. Оскільки в Октавіана не було синів, а племінники та онуки дуже рано померли, він був змушений призначити своїм спадкоємцем прийомного сина Тіберія (14-37 pp. н.е.). Перші роки його прав-ління були спокійними. Він утворив дві нові провінції на землях, відвойованих у германців. Для покращання стосунків з сенатом Тіберій перестав скликати народні збори, а всі їх повноваження передав сенату. Але після розкриття змови префекта преторіанської гвардії Сеяна у 31 p. н.е. він різко змінив свою політику. Тіберій переїхав на острів Капрі і звідти розсилав криваві розпорядження або запрошував до себе підозрілих йому осіб, щоб допитувати, катувати та знищувати. Понад 65 видатних політиків, учених та чиновників було страчено Тіберієм.

Виховуючись в такій атмосфері, наступник Тіберія Гай Калігула (37—41 pp. н.е.) перевершив за розмахом репресій (каральний захід, покаран-ня) батька. Витрачаючи шалені кошти на життя імператорського двору, Калігула придумав цікавий спосіб поповнення своєї скарбниці. Він примушував заможних людей складати заповіти на його користь, а потім їх страчував. Переслідуючи та знищуючи своїх противників, Калігула зовсім перестав дбати про армію. Невдоволені офіцери організували заколот і вбили імператора.

Імператором став племінник Тіберія Клавдій (41—54 pp. н.е.). Поки сенатори обговорювали кан-дидатуру майбутнього імператора, преторіанці знайшли переляканого Клавдія у схованці імператорського палацу, винесли на площу і проголосили новим імператором. На відміну від попередників Клавдій не проводив масових репресій і увійшов в історію як завойовник Британії, Фракії (сучасна південна Болгарія) та Мавретанії.

Нерон (54-68 pp. н.е.) увійшов в історію як «імператор-поет». Він, боячись заколоту, вбив власну матір, дружину, сина Клавдія Британка, примусив свого вчителя філософа Сенеку покінчити життя самогубством, організував у Греції Олімпійські ігри, щоб перемогти на них у змаганнях колісниць, писав поеми та примушував всіх слухати їх. Одного разу Нерон навіть наказав підпалити Рим для того, щоб помилуватися пожежею. Всі ці вчинки імператора свідчать, що він був надзвичайно жорстокою і, мабуть, психічно хворою людиною. Проти нього визрів заколот, і Нерон наказав рабу вбити його.

Після смерті імператора між претендентами на престол спалахнула громадянська війна. Переміг Тіт Флавій Веспасіан (69 - 79), який став засновником династії Флавіїв. Веспасіан придушив повстання місцевого населення в Іудеї та Галлії, здійснив деякі перетворення в системі управлін-ня. Побоюючись заколотів і змов у провінціях, Веспасіан переселив до Риму частину провінційної знаті з Галлії і Іспанії, навів порядок у фінансах держави. Коли його син Тіт обурювався, що навіть на вбиральні у Римі введено податок, Веспасіан сунув йому під ніс руку з монетами і відповів: «Гроші не пахнуть!» Щоб підтримати міську бідноту, Веспасіан видав наказ про спорудження у Римі нових громадських споруд. Це дало змогу багатьом збіднілим римлянам заробити собі на життя, працюючи на будівництві. Саме так було споруджено Колізей — стадіон на 50 тис. місць для гладіаторських боїв. Старший син Веспасіана Тіт (79 — 81 рр.) продовжив політику батька. А ось молодший син, Доміціан (81-96), прийшовши до влади, зовсім занедбав державні справи і безперервно пиячив. У 96 р. н.е. було організовано заколот і останнього імператора з династії Флаві-їв було вбито.

ПРАВЛІННЯ ДИНАСТІЇ АНТОНІНІВ (96—180 рр.)

Наступна династія АНТОНІНІВ носить умовну назву, оскільки 7 імператорів цієї династії не були навіть родичами, за винятком двох останніх. Всі вони, окрім першого, були вже вихідцями з провінцій. Було встановлено новий принцип успадкування влади. Щоб не допустити до неї людину нездатну управляти дер-жавою, було вирішено, що імператор за погодженням із сенатом повинен обрати здібного дер-жавного діяча і усиновити його з тим, щоб вла-да перейшла у надійні руки.

Першим імператором став юрист Нерва (96-98 pp. н.е.). Його коротке правління відзначилось прийняттям закону про надання землеробам позик під низький відсоток. Доходи від та-ких позик йшли на допомогу сиротам та дітям жебраків.

Імператор МаркУльпій Траян (98-117 pp. н.е.) жив у злагоді з сенатом і поповнював його пред-ставниками провінцій. Особливим досягненням Траяна було приєднання до Риму нової провінції Дакії, розташованої на землях сучасної Румунії. На честь перемоги у Римі було поставлено спе-ціальну пам'ятну колону Траяна. За енергійність і справедливість його було названо «оптимус прин-цепс» - кращий серед принцепсів. Коли після нього на трон вступав новий імператор, сенат бажав йому «бути щасливішим за Августа і кра-щим за Траяна».

Наступником Траяна став Публій Елій Адріан (117-138 pp. н.е,). Цей імператор любив подоро-жувати. За 21 рік свого правління він об'їздив майже всю імперію. Ці інспекційні поїздки примушували працювати чиновників на місцях. У часи правління Адріана державна служба стала добре оплачуваною, і це дозволило відмовитись від аукціонів, на яких продавалось право збира-ти податки з провінцій. При ньому було створено і державну пошту.

Сенат вважав ідеальним правителем Антоніна Пія (138-161 pp. н.е.), за якого встановилась повна згода між імператором і сенатом. На честь цієї події сенату було повернено право управляти італійськими землями.

Після смерті Антоніна при владі опинилось відразу два імператори Марк Аврелій (161—180 pp. н.е.) та Луцій Вер (161-169 pp. н.е.). Боротьби за владу між ними не було через те, що Марк Аврелій умів всі суперечки і складні питання ви-рішувати мирним шляхом. З цього часу практика поділу влади між двома правителями стала звичайним явищем.

В роки правління Марка Аврелія відбулась грандіозна Маркоманська війна (166-180 pp. н.е.). В ході цієї війни проти германських та сарматських племен Аврелій вийшов на територію сучасної Словаччини і планував установити кордон Римської імперії по Карпатах, утворивши дві нові провінції — Наркоманію та Сарматію. Але планам імператора перешкодила смерть.

В порушення традицій династії Антонінів Аврелій у заповіті передав владу своєму синові Коммоду (180—192 pp. н.е.), який, на відміну від батька, був грубою та безпутною людиною. Він вважав себе кращим у світі гладіатором і виступав на арені Колізею, вбиваючи хижаків та людей. Для плебсу влаштовувались свята та величезні грошові роздачі. Державні кошти розтринькувались наближеними імператора, які, врешті-решт, і вбили його.

Правління династії Антонінів називають «золотим століттям» римської держави, але в кінці цього періоду з'явилися ознаки нової кризи, яка стрімко насувалась на Римську імперію.