12. Дисиміляція

Дисиміляція (розподібнення)- спостерігаємо, коли з 2 однакових звуків 1 втрачає які-небудь ознаки. В укр..мові ці ознаки не реалізуються в живому мовленні, вони фіксуються орфографічно.

Розрізняють також поняття:

• графічна дисиміляція — розпо­дібнення, відтворене на письмі. Напр. в укр. мові: рушник, вес­ти.

• дистантна дисиміляція — роз­подібнення звуків, розділе­них іншими.

• контактна дисиміляція — на противагу дистантній дисиміляції — розподібнення суміжних зву­ків.

• прогресивна дисиміляція — зміна другого приголосного звука у сполученні двох. Напр.: близ-ш-ий → ближ-ший -→ ближчий.

• регре­сивна дисиміляція — на противагу прогресивній — зміна першого приголосного звука у сполу­ченні двох. Напр.: хто ← кто ← къто, вед-ти — вет-ти — вести, сердешний ← сердечний.

В українській мові дисиміляція є виявом історичних змін. Тому розрізняють дисиміляцію синхронічну і дисиміляцію діахронічну.

В усній мові процеси дисиміляції мо­жуть кваліфікуватися як не­нормативні. Напр.: транвай (замість трамвай), колідор (замість коридор)

13. Поняття орфоепії. Орфоепічна норма. Основні риси сучасної укр..Літ.Вимови

Орфоепія - розділ науки про мову, який вивчає правила нормативної літературної мови.

Орфоепічні норми називають також літературними вимовних нормами, так як вони обслуговують літературна мова, тобто мова, якою говорять і пишуть культурні люди. Літературна мова об'єднує всіх говорять по-російськи, він потрібен для подолання мовних відмінностей між ними. А це означає, що у нього повинні бути строгі норми: не тільки лексичні - норми вживання слів, не тільки граматичні, а й норми орфоепічні. Відмінності у вимові, як і інші мовні відмінності, заважають людям при спілкуванні, перемикаючи їх увагу з того, про що йдеться, на те, як говориться.

14. Поняття графіки. Одиниці графіки. Український алфавіт. Співвідношення звуків і букв.

Графіка – розділ на­уки про українську мову, в якому вивчається сукупність умовних зна­ків для передачі на письмі усного мовлення.

До графічних знаків належать букви алфавіту, апост­роф, знак наголосу, дефіс (риска), крапка, знак питання, знак оклику, кома, тире, двокрапка, лапки, дужки, три крап­ки та ін.

Сукупність букв, розташованих у встановленому поряд­ку, називається алфавітом.

В українській абетці для передачі звуків на письмі існує 33 букви. Голосні звуки позначаються буквами а, о, у, е, и, і. Літери я, ю, є, ї теж служать для передачі на письмі голосних звуків, але в їх­ньому поєднанні з приголосним [j] або ж для позначення м’якості попереднього приголосного (виняток становить буква ї, яка завжди позначає сполучення двох звуків:[j] та [і]). На позначення приголосних звуків уживаються літе­ри, кожна з яких має свою назву.

Взагалі в українській графіці немає спеціальних букв для фіксації на письмі м’яких приголосних. Проте існують спе­ціальні способи позначення м’якості:

1) вживання після букви, яка позначає приголосний, м’я­кого знака: батько, льон, коваль;

2) вживання в аналогічній ситуації букв я, ю, є (у цьому випадку вони позначають голосні звуки і м’якість попереднього приголосного): теля, нюх, синє;

3) вживання після літери на позначення приго­лосного звука букви і: літо, ріка, тісто.

Графічний знак «’» (апостроф) використовується для позначення на письмі твердої вимови приголосних звуків перед сполученням [j] з голосними [а], [у], [е], [і] (графічно – я, ю, є, ї). Особливості вживання апострофа, як і багато інших правил запису усної мови, вивчає окремий розділ мовознавства – орфографія.