1. Українська мова – національно мова українського народу. Питання періодизації.

Укр.мова є національною мовою багатомільйонного українського народу. Укр.мова належить до високорозвинених мов із давніми писемними традиціями. Укр.мова входить до групи слов‘янських , яку складають три підгрупи: східнослов.(укр., рос, біл), пдслов(болг., макед, серб, хорв, словен), західнослов(пол., чес, словац, верхньолужицька, нижньолужицька). Спорідненість їх виявляється в лексиці й граматичних конструкціях, у способах словотворення та звукових співвідношеннях слів та морфем.

Історія кожної мови якнайтісніше пов‘язана з історією її носія. Слов‘янські мови походять походять з одного джерела – прас лов.мови.

Можна говорити про консолідацію трьох етномовних груп (зхслов, схслов, пдслов) після розпаду прас лов.єдності (6-8 ст. до н.е.).

8-9 ст. до н.е. – формується давньослслов.мова

9-13 ст. – сх..слов‘яни формують могутню державу – КР, що зумовило формування спільної мови сх..слов‘ян, яка дістала назву давньоруської мови. У її складі виділилося кілька діалектних масивів. Українська мова розвинулась з пд..давньоруського діалектного масиву.

У зв‘язку з монголо-татарською навалою у 13 ст. і розпадом КР розвинулися говіркові територіальні відмінності.

Відомі й інші погляди на проблему походження укр..мови. Так, у розвитку укр..мови виділяють 4 періоди від часу розпаду праслов‘янської мови: протиукраїнська мова (7-11ст.), староукраїнська (11-14), середньо українська (к.14 – п.18), нова українська мова.

2. Поняття літературної мови.

Сучасна укр.літ.мова є вищою формою вияву укр..національної мови.

Літературна мова – це відшліфована мова, яка х-ся полі функціональністю, унормованістю, стандартністю, уніфікованістю, розвиненою системою стилів.

Її призначення полягає в обслуговуванні усіх сфер діяльності суспільства. Вона є мовою державного функціонування в Україні. Спілкування людей у матеріально-виробничій і культурній сферах, мовою науки і освіти, радіо і телебачення, преси, художньої літ-ри, засобом вираження національної культури, національної свідомості.

Основна її ознака – вона є унормованою формою загальнонародної мови.

Основополжником сучасної укр..літ. мови став Т.Г.Шевченко. подальший розвиток пов‘язаний з творчістю Франка, Лесі Українки, Панаса Мирного, Коцюбинського.

3. Мовна норма ті її соціальне значення.

Норма – прийняте в суспільній практиці людей правило вимови, вживання слова, граматичної форми, побудови словосполучення, речення тощо. Літературні норми вимови звуків, вживання граматичних частин та інше х-ся системністю, історичною і соціальною обумовленістю, стабільністю. За ступенем стійкості літературні норми неоднакові на різних рівнях мовної структури. Найстабільнішими є граматичні норми, оскільки вони спираються на уставлені зразки і моделі парадигм, словосполучень, речень.

Зміни літературної мови норми можуть бути викликані внутрішньомовними чинниками (вз-єю з діалектними формами) або позамовними (як данина часу, моді).

В оцінці норми беруть до уваги традиції вживання, поширення, регулярну відтворюванністьу мовленні.

Норми літературної мови закріплюють традиції, культурні здобутки минулого і водночас регулюють використання не тільки уставлених правил, а й появу нових у процесі мовлення діяльності людей.