Добавил:

Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.

Вуз:

Киевский национальный университет им. Т. Шевченко

Предмет:

[НЕСОРТИРОВАННОЕ]

Файл:

Почти окончательные.doc

Скачиваний:

Добавлен:

01.05.2025

Размер:

1.3 Mб

Скачать

☆

<<< < Предыдущая 12 / 52 3 4 5 > Следующая >>>

4 Грудня 1982 р. – 4 конституція. Основні елементи зп Китаю:

Китай незалежно і самостійно визначає ЗП політику і курс

Не вступає в союзи з великими державами

Мета ЗП Китаю – захист миру в усьому всіті

Китай бажає розвивати відносини усіма країнами на основі принципів мирного співіснування

Зміцнення солідарності та співробітництва з 3 світом. Розвиток дружніх відносин з прикордонними крахнами. Китай висупає за Новий міжнародно-політичний порядок.

Внесені принципи Панча-шила: взаємна повага до суверенітету та територіальної цілісності, взаємний ненапад, невтручання у внутрішні справи, рівність і взаємовигода, мирне співіснування. П'ять принципів мирного співіснування увійшли в конституцію КНР 1982 р. і стали основоположними установками, якими керується Китай, встановлюючи та розвиваючи дружні взаємини з усіма країнами світу. На основі цих принципів на 1995 р. Китай установив дипломатичні відносини з 159 країнами.

Березень 1986 року – оприлюденно 10 основних напрямків неазлежності і самостійності ЗП КНР

Основні цілі: боротьба з гегемонізмом збереження загального миру розвиток дружби і співробітництва з іншими державами спряння загально-економічному процвітанню

КНР відноситься до ІІІ світу, виступає проти імперіалізму, колоніалізму, расизму.

"Епіцентр" третього світу, позначений у свій час "дугою нестабільності" (очертившей басейн Індійського океану) на 2/3 - Азія. Горезвісні "усього три регіони" Азії, де Китай безпосередньо й активно є присутнім, - це Далекий Схід, Південно-Східна Азія, Середній Схід. Через Синьцзян і Тибет Китай має доступ й у Південну Азію. Якщо встановити геополітичний циркуль у Синьцзяне, то його ніжки знайдуть опору в Південно-Східній Азії й на Середньому Сході, паралельно давно й добре відомій кризовій "дузі Бжезинского".

На півдні Азії Китай з 60-х рр. підтримує усе більше міцніючі відносини з Пакистаном - тепер, як і Китай, ядерною державою (КНР посприяла якщо не розробці, то випробуванню пакистанської ядерної зброї). Через Пакистан Китай одержав доступ у регіон Середнього Сходу. Там із середини 70-х рр. КНР підтримує відносини із країнами - членами Організації Економічного Співробітництва (ОЕС) на місці колишнього Багдадського пакту (СЕНТО) - Туреччиною, Іраном і Пакистаном. В 1992 р. до ОЕС приєдналися п'ять середньоазіатських республік СНД й Афганістан. Останнім часом при участі Пакистану Китай пішов й на встановлення відносин з керівництвом талібан у Кабулі. Після переходу США до "гуамской доктрини" Р.Ніксона й розпуску існуючих раніше проамериканських військових блоків Китай почав поглиблювати двосторонні угоди з колишніми членами цих блоків, вибудовуючи із цих відношення свого роду "ланцюг" або "кільце".

Відносини Китаю із країнами суміжних регіонів для нього приоритетні насамперед тому, що це його геополітичний "шельф" у світовому "океані". Відомо, як ревниво ставиться КНР до розділу сфер впливу на нафтоносному континентальному шельфі в Південно-Східній Азії й зоні південних морів.

Позитивні пошуки нових каналів й областей у зміцненні співробітництва із країнами, що розвиваються

Китай зберігає традиційну дружбу із численними країнами, що розвиваються, і має міцний фундамент співробітництва з ними. На стику століть Китай, поставлений перед новою обстановкою, активно вишукує нові канали й області в зміцненні співробітництва із країнами, що розвиваються, щоб ці відносини змогли в XXІ столітті виявити нову життєву силу.

В 2000 році керівники Китаю Цзян Цзэминь, Чи Пэн, Чжу Жунцзи, Чи Жуйхуань, Ху Цзиньтао й інші побували з візитами в багатьох країнах, що розвиваються, у результаті чого Китай зробив новий рішучий крок у просуванні відносин із країнами, що розвиваються. Особливо варто відзначити, що з ініціативи й при сприянні Китаю в Пекіні успішно пройшло нараду "Трибуна китайсько-африканського співробітництва - Пекінська нарада 2000 року на рівні міністрів". На нього приїхали глави чотирьох країн - Того, Алжиру, Замбії й Танзанії, генеральний секретар Організації африканської єдності, представники на рівні міністрів 45 африканських країн і відповідальні особи відповідних міжнародних і регіональних організацій. Голова Цзян Цзэминь висунув на нараді чотири пропозиції щодо зміцнення китайсько-африканського співробітництва й просування спільними зусиллями процесу створення нового міжнародного політичного й економічного порядку, які були одностайно схвалені всіма учасниками наради. Нарада прийняла Пекінську декларацію Трибуни китайсько-африканського співробітництва й Програму китайсько-африканського співробітництва в економічній і соціальній області, які визначили напрямок у розвитку нових партнерських китайсько-африканських відносин у новому столітті на основі тривалої стабільності, рівності й взаємовигоди. Ця нарада з'явилася не тільки новою відправною крапкою всебічного розвитку в новому столітті китайсько-африканських відносин, але й поряд із цим заклало міцний фундамент для зміцнення співробітництва Юг-Юг і просування створення справедливого й раціонального нового міжнародного порядку.

30. Енергетична безпека в зовнішній політиці КНР в 1990-і – 2000-і рр..

Близькосхідна політика КНР

2006-04-17 голова КНР Ху Цзиньтао відправляється у своє саме тривалому й важливе закордонне турне, у ході якого він відвідає США, Саудівську Аравію, Марокко, Нігерію й Кенію. В умовах, коли введення санкцій проти Ірану стає питанням найближчого часу, що не ризикує відкрито виступити проти санкцій Китай поспішає вторгувати за свою підтримку Вашингтона стратегічні поступки по Тайваню й Північній Кореї, а також знайти альтернативні джерела нафти й газу в інших регіонах.

Тим часом прагнення Пекіна вберегти Іран від санкцій легко з'ясовно. Зростаюча китайська економіка гостро має потребу в енергоресурсах, у першу чергу в нафті й газі. Споживання вуглеводнів у країні росте не тільки у зв'язку з бурхливо, що розвивається промисловістю, але й завдяки неухильно, що підвищується рівню, життя. Так, по оцінках експертів, в 2010 році на китайських дорогах буде в 90 разів більше автомобілів, чим в 1990 році, а до 2030 року їх буде більше, ніж у США. Але при цьому різкого підвищення власного нафтовидобутку Китай не планує, розраховуючи на імпорт.

В 2004 році Китай увіз 110 млн тонн нафти (ріст у порівнянні з 2003 роком склав 35%), вийшовши на друге місце у світі серед її імпортерів. А к 2010 року з імпорту нафти в КНР подвоїться. Причому якщо зараз на країни Близького Сходу й Перської затоки доводиться 58% китайського імпорту нафти, то до 2015 року частка цього регіону виросте до 75%.

Як відзначили експерти із групи по вивченню американо-китайської безпеки, створеної при конгресі США, така залежність не може не впливати на політику КНР , змушуючи неї будувати особливі відносини із країнами Близького Сходу й Перської затоки, у тому числі з державами, ворожими США або "підтримуючий тероризм".

Однієї з таких країн і став Іран, для якого Китай є головним покупцем нафти. У свою чергу в списку найбільших експортерів нафти в КНР Іран посідає третє місце (10,8% китайського імпорту нафти) після Саудівської Аравії (14%) і Оману (13,3%). В 2004 році китайська державна нафтова компанія Sіnopek уклала з Іраном контракт на $70 млрд, відповідно до якого китайська сторона буде брати участь в освоєнні найбільшого іранського нафтогазового родовища Ядаваран, а іранці протягом 25 років поставлять у КНР порядку 250 млн тонн зрідженого газу. Поставки нафти в цей період будуть становити 150 тис. барелів у день. По цьому ж контракті Китай вкладає значні кошти в розвідку енергоресурсів Ірану, його нафтохімічну й газову інфраструктуру.

Економічні вигоди від співробітництва з Іраном до останнього часу спонукували Китай ігнорувати заклики США до обмеження зв'язків з Тегераном. Так, у грудні 2005 року, коли над іранським режимом уже ґрунтовно згустилися хмари, китайська компанія Bіan Bіa Gong заявила про намір інвестувати $75 млн в іранську зону вільної торгівлі Арванд у провінції Хузестан для створення підприємство з виробництва електроніки, побутової техніки, текстильної й взуттєвої продукції. Однак у міру розвитку іранської ядерної кризи ставало усе більше очевидним, що китайсько-іранське співробітництво не може залишатися безхмарним. У підсумку, коли сьогодні криза досягла вищої крапки, що прибуває у Вашингтона китайський лідер виявляється в ситуації, коли будь-яке рішення буде чревате для Пекіна більшими або меншими втратами. Якби Китай у годину Х відкрито встав на захист Ірану, це спричинило б за собою серйозні ускладнення американо-китайських відносин. На думку експертів, Пекін на такий крок не піде. У сформованій ситуації китайській стороні нічого не залишається, як спробувати мінімізувати вже практично неминучі санкції проти Ірану й одержати для себе за їхню підтримку ряд поступок з боку США по інших вищезгаданих питаннях (Корейський півострів, Тайвань). Крім того, одним зі способів з можливу повну або часткову втрату іранських енергоресурсів для Пекіна могла б стати диверсифікованість джерел одержання нафти й газу. У цьому зв'язку обертає на себе увага та обставина, що в програму закордонного турне Ху Цзиньтао включене відвідування таких провідних світових експортерів енергоресурсів, як Саудівська Аравія й Нігерія, куди китайський лідер їде для того, щоб обговорити можливості розширення поставок у КНР нафті й газу. На відміну від Саудівської Аравії, що поставляє сьогодні в Китай порядку 400 тис. барелів у день, частка Нігерії становить незначні 30 тис. барелів. Так що на нігерійському напрямку в Китаю є значні незадіяні можливості.

На зовнішніх енергетичних ринках діють три основні китайські державні компанії - CNР, CNOOC й Petrochіna, які в останні роки значно активізували свою діяльність у розвідці й видобутку нафти на Близькому Сході в Північній Африці, Південно-Східній Азії, у Центральній Азії, Австралії, Індонезії, Росії й Азербайджані. Активізація їхньої діяльності була викликана в основному зменшенням обсягів видобутку енергоносіїв у самому Китаєві.

Сьогодні частка близькосхідної нафти в загальному обсязі імпортованої Китаєм нафти становить близько 60%.

Найбільш примітним і значним просуванням Китаю на Близькому Сході представляється проникнення Китаю на ринок Саудівської Аравії, що США вважають своєю вотчиною. Активні відносини між Пекіном й Эр-Риядом почали розвиватися по висхідні в середині 80-х рр., коли Китай поставив Саудівської Аравії партію балістичних ракет середньої дальності. Замість на одержання доступу до саудівської нафти Китай пропонує Эр-Рияду можливість робити операції на своєму енергетичному ринку, що незабаром буде самим великим у світі.

Однією з умов просування Китаю на енергетичному ринку Ірану був продаж Тегерану китайських озброєнь. Під час ірано-іракської війни (1980-88 р.) Китай був практично єдиним серйозним джерелом озброєнь для Ірану. За деяким даними, Китай надає допомогу Ірану в створенні балістичних ракет далекої дії, порушуючи, таким чином, свої зобов'язання відповідно до Mіssіle Technology Control Regіme (MTCR) Під час візиту в США в жовтні 1997 р. голова КНР Цзян Цзэминь пообіцяв припинити поставки в Іран балістичних ракет.

В 90-х роках Китай займав одне з перших місць у споживанні, іракській нафті відповідно до програми ООН "нафта в обмін на продукти". В 2001 р. Китай імпортував 400 тис.т. нафти з Іраку. До березня 2003 р. Китай став третім споживачем іракської нафти. У червні 1997 р. CNPC підписала контракт про розвиток родовища Аль-Ахдаб, сподіваючись одержувати на ньому до 90 тис. б/д. Однак на сьогодні всі контракти, укладені з режимом С. Хусейна в останні роки його існування, залишаються замороженими. У цей час Китай уживає всі зусилля, щоб залишитися в Іраку після стабілізації ситуації в цій країні.

У багатьох дослідженнях відзначається, що немає об'єктивних причин для виникнення конфлікту між США й Китаєм через близькосхідні енергоносії. Якщо китайський імпорт нафти із країн Близького Сходу становить 60%, то США імпортує із цього району лише 25% нафти від своїх потреб. Інші 75% доводяться на 60 країни-постачальників і внутрішній видобуток нафти. Більше того, передбачається, що залежність США від близькосхідної нафти буде зменшуватися за рахунок нарощування споживання каспійської, російської, латиноамериканської й африканської нафти.

31. Проблема об’єднання у зовнішній політиці країн Корейського півострова.

Передісторія: після рос.-яп. війни у 1905р. Корея потрапила під юрисдикцію Японії, з 1910р. вся Корея була яп. колонією. Після капіт.Яп. в 2СВ, північ Кореї окупована СРСР, південь-США(домовились ще в Ялті). Цей поділ (по 38 паралелі-домов.в Потсдамі) повинен був мати тимчасовий х-р. 15 серпня 1948р.-прогол.РК, 9 вересня 1948р.-прогол.КНДР.

Від початку об’єднання – центральне завдання ЗП обох Корей (це записано в обох Конституціях 1948р.). Однак характер досягнення цього завдання відрізнявся. Так, Лі Син Ман (през.РК 1948-60) заявив, що об’єдн.-силою. У 1949р. КНДР з цим погодилась. Важливо – силовий чинник від початку!+Зв.чинники-державотворчі: від початку-чітка орієнтація Корей на США і СРСР, обоє-негативно до Яп., обережно до КНР.З Кор.в. держави вийшли подібні:за місцем в системі і пріоритетом ЗП:1-об’єдн.,2-забезпеч.безпеки.

Позиція РК. Сер.50-х-доктрина«Приєднання Півночі до Півдня» шляхом переконання (сам народ швидко розчарується у системі КНДР). Але!Доктрина-неефективна, так як до 70-х КНДР була більш економічно потужною, ніж РК (+доп.СРСР і КНР), і в ній до 80-х не було голоду (на Півдні був голод з 1950-67). На фоні цього модель Пд-малоприваблива. Тому РК змінює Доктр.переконання на Доктр.Військового наступу на Північ.Тут головне-заручитися згодою і допомогою американців (після Кор.в.-в РК потужний амер.контингент+ Договір про взаємну оборону між США і РК від 1953р.).Але за Дог. амер.допом.лише в разі нападу з Півночі. Тому вперше в 60-х зявляється ідея «залякування Півночі» (=потужна амер.військ.присутність на кордоні-за 15-18км.)

Позиція КНДР. 1954-Кім Ір Сен:революційний шлях обєдн.2 Корей-неминучий!3 1955 зростає ідеологічний фактор в ЗП – проголошує шлях «чучхе»(ідея-1930-марксизм-ленінзм на осн. давнокорейськ.філософії+пізніше-опора на власні сили). Важливо, що у 1948р.КНДР була більш соціалістичною країною, ніж націоналістичною; але після Кор.в.-принципові зміни: чучхе>марксизм!→з 1955 КНДР перестає розгляд.революцію не як інтернаціональну, а лише як національну – з метою обєдн! Це-до автаркізації ЗП до 70-х («кореєцентричний світ», небажання втручатися у справи «двох великих друзів»=СРСР і КНР)→проблема єдності – абсолютне єдине завдання.

Спочатку була послідовна позиція обох Корей-обоє не хотіли посередників при обєдн., обєдн-суто міжкорейський формат. Пд першим відмовляється від цього. Згодом і Пн-пропонує так:2Кореї+США (відмова від тези про РК як маріонетку), без СРСР і КНР.

В 60-х відносини погіршуються:1968 – агенти ПнКор. намаг.атакувати Блакитний дім (офіц..резиденція През РК), 1968-ПнКор захоп амер.розвід.корабель «Пуебло».

Основні перепони до обєднання:

1.Американська військова присутність в РК (прибл.29тис.чол.)+у 1978-обєднане амер-пдкорейське командування, підпорядковане США.

2. Відсутність мирного договору.

3.Необхідно розмінувати ДМЗ(демілітаризовану зону)-довж-249км, шир-4км-насичена мінами.

4.Ядерна програма ПнКор+тоталітарний режим КНДР

Характерною особливістю ситуації на Корейському півострові після міжкорейської війни є зростання напруженості, джерелом якої було й залишається політико-ідеологічне і військове протистояння двох республік. При цьому відносини між ними розвивалися в інтеграційному політичному полі, побудованому на осі КНДР—СРСР—КНР, з одного боку, і Республіка Корея—США—Японія, з іншого.

У 60-ті роки політична лінія РК відносно КНДР зводилася до того, що йти на компроміс з КНДР небезпечно і нерозсудливо. Тому, на думку Сеула, передумовою початку діалогу міг стати лише успішний економічний розвиток країни. У 70-ті роки, коли індустріалізація почала приносити стійкі результати, уряд РК змінив свою політичну лінію. 15 серпня 1970 р. тодішній Президент Пак Чжон Хі закликав до чесного змагання з КНДР і висловив готовність запропонувати заходи з поступового усунення бар'єрів між двома країнами. Першою «ластівкою» стала пропозиція президента Національного товариства Червоного Хреста Республіки Корея від 12 серпня 1971 р. провести конференцію товариств Червоного Хреста Півдня і Півночі, щоб обговорити проблему пошуку родичів, які проживають у різних республіках. Спільна заява, оприлюднена 4 липня 1972 р. В ній містився заклик до мирного об'єднання країни без втручання зовнішніх сил, до національного примирення без урахування відмінностей в ідеології та державній системі. Але 23 серпня 1973 р. КНДР призупинила розпочатий діалог, пояснивши своє рішення розвитком подій у Республіці Корея. В ході проведених переговорів КНДР висунула свої пропозиції щодо об'єднання, які неодноразово повторювалися й надалі, а саме:

-- підписання мирного договору;

-- скорочення збройних сил обох сторін;

-- налагодження політичного, економічного та культурного співробітництва;

-- виведення американських військ із Південної Кореї;

-- створення конфедерації КНДР і РК в якості перехідного кроку до утворення центрального уряду шляхом проведення загальних виборів на Півночі та Півдні.

Щодо РК, то вона виступала за поступовий, функціональний і поетапний підхід до проблеми об'єднання, підкреслюючи необхідність взаємної психологічної підготовки. Підхід же Пхеньяна до цієї проблеми офіційний Сеул характеризував як «одразу і все». Із припиненням міжкорейського діалогу (1976-77) в рамках координаційного комітету і конференції Червоного Хреста контакти між Сеулом і Пхеньяном стали нерегулярними. Варто зазначити, що на проблему об'єднання корейської нації значний вплив справляла внутрішньополітична ситуація в РК в період правління Пак Чжон Хі. У півдепноко-рейському суспільстві зростали опозиційні настрої, посилювалися вимоги усунення військових від влади і встановлення демократичних свобод. Невдоволення проявляли і США, оскільки правлячий режим виявився нездатним стабілізувати обстановку в країні та до того ж відмовлявся від порад Вашингтона. У жовтні 1979 р. Пак Чжон Хі був убитий; пост Президента країни посів колишній прем'єр-міністр Цюй По Ха. Зміна влади не привела до зняття напруженості в країні: виступи проти репресій, за демократизацію політичного життя тривали. В такій обстановці військові на чолі з генералом Чон Ду Хваном у серпні 1980 р. здійснили державний переворот, усунувши від влади цивільний уряд Цюя Гю Ха.. 12 січня 1981 р. Чон Ду Хван від імені уряду виступив з пропозицією здійснити обмін візитами вищих керівників РК і КНДР, а 22 лютого висунув доктрину демократичного об'єднання з метою національного примирення. В цій доктрині пропонувалося створити раду з об'єднання Кореї, в якій представники обох корейських держав представляли б думку народу. Рада мала б розробити проект концепції об'єднаної демократичної республіки, яку пропонувалося прийняти на референдумах чи шляхом загальних виборів на всій території Корейського півострова з наступним формуванням єдиної законодавчої влади і уряду, внаслідок чого була б створена єдина держава. Крім того, РК закликала КНДР погодитися на проведення зустрічі на найвищому рівні для відвертого обміну поглядами з усіх перелічених проблем. Щодо Пхеньяна, то він дотримувався своїх пропозицій, висунутих ще у першій половині 70-х років. Новою була лише ідея тристоронніх переговорів між Сеулом, Пхеньяном і Вашингтоном. Про можливість таких переговорів у Пхеньяні говорилося й раніше, проте офіційно дана пропозиція була зроблена 8 жовтня 1983 р., але не Сеулу, а Вашингтону — через Китайську Народну Республіку. До відома Сеула вона була доведена листом від 10 січня 1984 р., в якому пропонувалося підписати мирний договір між США і КНДР і пакту про ненапад між КНДР і Республікою Корея. Припускалося, що цей договір замінить собою Угоду про перемир'я у між-корейській війні від 27 липня 1953 р. і спричинить евакуацію збройних сил США з Південної Кореї. Однак усі перелічені ініціативи об'єднавчого характеру, що виходили від обох корейських держав у період з другої половини 1973 р. до другої половини 1984 р., не привели до відновлення переговорів стосовно об'єднання країни.

Певне покращення у двосторонніх відносинах намітилося восени 1984 р., коли Республіка Корея зазнала тяжких втрат від повені. На початку вересня КНДР запропонувала РК гуманітарну допомогу і в кінці жовтня направила до Південної Кореї понад 7 тис. т рису, 100 тис. т цементу, 500 тис. м тканини, медикаменти та ін.

15 листопада 1984 р. у Пханмунчжомі відбулися перші в історії двох корейських держав переговори з економічних питань. Попри деякі розбіжності сторони домовилися про розвиток торгівлі та економічного співробітництва.

25 лютого 1988 р. посаду Президента Республіки Корея обійняв Ро Де У, який у своїй інавгураційній промові заявив про рішучий намір домагатися примирення на Корейському півострові шляхом співробітництва з Північною Кореєю — намір, який відповідає прагненню корейського народу покінчити з поділом його землі. 7 липня того ж року Ро Де У виступив зі спеціального декларацією, сутність якої визначається трьома основними положеннями:

-- Південна Корея надалі розглядатиме Північну Корею не як противника, а як члена однієї національної спільноти;

-- Південна Корея намагатиметься допомогти Північній Кореї відмовитися від політики самоізоляції і стати активним та повноправним членом міжнародного співтовариства;

-- Південна Корея постійно проводитиме політику, спрямовану на зміцнення взаємного співробітництва і примирення між Півднем та Північчю.

Ця декларація лягла в основу програми об'єднання в Корейське національне співтовариство, оприлюдненої Ро Де У 11 вересня 1989 р.

Перший раунд переговорів керівників урядів корейських держав розпочався 4 вересня 1990 р. і мав справді історичне значення, оскільки делегації обох сторін на чолі з прем'єр-міністрами офіційно зустрілися через 45 років після поділу країни.

Темою нього раунду за пропозицією Пхеньяна став вступ корейських держав до ООН. Позиція КНДР базувалася на концепції єдиної Кореї, у відповідності з якою Південь і Північ мали або разом вступити до ООН і мати там спільне членство, або відкласти вступ доти, доки відбудеться їхнє об'єднання. Сеул розцінив цю ідею як нереалістичну і виступив з пропозицією одночасного, але осібного вступу Півдня і Півночі до ООН, з чим, у свою чергу, не погодився Пхеньян. Тоді Республіка Корея заявила, що коли КНДР і надалі чинитиме опір їхньому одночасному осібному вступові до ООН, то вона реалізує своє прагнення членства у цій організації в односторонньому порядку.

Важливим кроком до об'єднання корейських держав став виступ Президента Південної Кореї Ро Де У на сесії Генеральної Асамблеї ООН 24 вересня 1991 р. Президент висунув ідею замінити Угоду про перемир'я від 1953 р. справжнім мирним договором, закликав до зміцнення довір'я між Півднем і Північчю, на основі чого можна було би прискорити вирішення питань скорочення озброєнь, безперешкодного пересування людей, товарів і обміну інформацією на території півострова. У цьому ж виступі Ро Де У запропонував Пхеньянові відмовитися від розробок ядерної зброї і заявив, що Сеул готовий до переговорів з Північчю з ядерних питань. Новий світовий устрій, що почав формуватися з 90-х років, створював сприятливі умови для продовження міжкорейського діалогу. 18—21 лютого 1992 р. у Пхеньяні відбувся шостий раунд переговорів корейських прем'єр-міністрів, наслідком яких стало підписання «Спільної декларації про перетворення Корейського півострова у без'ядерну зону». Ця декларація забороняє обом сторонам володіння ядерною зброєю, її виробництво й застосування, допускає можливість використання ядерної енергії виключно у мирних цілях, забороняє мати установки для збагачення урану і вторинної переробки ядерного палива, зобов'язує обидві сторони одночасно здійснювати взаємні ядерні інспекції. Декларація уповноважила сторони створити спільну комісію з контролю за використанням ядерної енергії.

9 квітня 1992 р. Восьмий, і останній, раунд міжкорейських переговорів на рівні прем'єр-міністрів проходив 17—18 вересня 1992 р. у Пханмунчжомі. В ході його було підписано три додаткові угоди, що стосувалися питань примирення, ненападу і обмінів та співробітництва, а також створено чотири спільні комісії: з економічного обміну та співробітництва, із соціально-культурного обміну та співробітництва, військову комісію і комісію з примирення між Півднем і Північчю. Саме піл час восьмого раунду переговорів були, нарешті, повністю прийняті основна «Угода про примирення, ненапад, двосторонні обміни та співробітництво», три угоди, що її доповнювали, та «Спільна декларація про перетворення Корейського півострова у без'ядерну зону». Як стверджували у Сеулі, за майже п'ять десятиліть тертя й конфронтації це був перший суттєвий крок на шляху самостійного і мирного подолання розколу нації.

Конституційна зміна влади у Республіці Корея у зв'язку зі вступом 25 лютого 1993 р. на найвищий державний пост обраного демократичним шляхом Президента Кім Єн Сама збіглася з початком чергового застою у міжкорейських відносинах. Протягом перебування при владі адміністрації Кім Сн Сама (1993—1997 рр.) учасникам міжкорейського діалогу не вдалося вирішити нагальні проблеми двосторонніх відносин, оскільки вони відійшли від виконання укладених угод, від дотримання термінів переговорів, а головне — не повністю відмовилися від уявлень епохи конфронтації, коли одна сторона розглядає іншу як об'єкт для підривної діяльності чи політичних дій, спрямованих на повалення чинного режиму.

Основу сучасної політики Південної Кореї відносно КНДР складають три головні принципи:

недопущення будь-якої збройної провокації;

відсутність намірів захоплення Північної Кореї;

дотримання політики примирення між Півднем та Північчю у сферах, що становлять взаємний інтерес.

Проблеми врегулювання ситуації на півострові Сеул вважає за доцільне розв'язувати на двох рівнях: чотиристоронньому —шляхом переговорів між РК, КНДР, США і КНР (з цією ідеєю у квітні 1996 р. виступили президенти РК і США. гарантами виконання мирного договору між КНДР і РК мають бути США і Китай.); та двосторонньому — через прямий діалог між Сеулом та Пхеньяном.

Кабінет міністрів РК прийняв рішення дозволити представникам релігійних та громадських організацій Південної Кореї відвідувати КНДР з метою проведення переговорів щодо надання допомоги Північній Кореї (раніше таке право мали тільки представники Червоного Хреста). Іншим рішенням було знято обмеження на взаємні поїздки громадян похилого віку та бізнесменів РК та КНДР. При цьому бізнесовим колам РК надається повна свобода при здійсненні інвестицій в КНДР..

Визначення південнокорейським президентом п'яти нових елементів державного курсу щодо північного сусіда.

вперше в історії Південної Кореї її лідер заявив про необхідність визнання обома державами одна одну як суверенних.

ослаблення з боку США військової напруженості у регіоні шляхом скасування економічних санкцій проти КНДР та встановлення дипломатичних відносин із Пхеньяном;

взаємне скорочення озброєнь з метою встановлення військового балансу;

використання усіх механізмів з тим, щоб спонукати Північну Корею до більшої відкритості та проведення економічних реформ;

відображення у мирному договорі між РК і КНДР тих рис, які притаманні сучасній структурі припинення конфронтації.

На сучасному етапі це уявляється нереальним, оскільки між програмами об'єднання країни, висунутими РК і КНДР, існують серйозні розбіжності.

2000-й год стал судьбоносным для Кореи. В июне в Пхеньяне прошел саммит лидеров Северной и Южной Кореи – Ким Чен Ира и Ким Дэджуна, которые обсуждали проблемы объединения корейского народа. Были намечены и конкретные мероприятия в этом направлении: открытие железнодорожного и автомобильного сообщения между двумя государствами, создание прямой связи между Сеулом и Пхеньяном, воссоединение семей, разделенных Корейской войной. Был подписан Акт о примирении и намерении обеих стран вести работу с целью объединения Кореи.

Еще до саммита обе Кореи приступили к экономическому сотрудничеству. Благодаря южнокорейским инвестициям КНДР выпускает цветные телевизоры и телефонные аппараты, которые затем реализуются в Южной Корее.

В соответствии с решениями саммита 15 августа 2000 состоялись встречи родственников в Пхеньяне и Сеуле, а позже было объявлено о восстановления железной дороги между Северной и Южной Кореей. Первый ее участок длиной 12 км в Северной Корее и 12 км в Южной планировали сдать в эксплуатацию в сентябре 2001. В дальнейшем эта дорога должна будет связать Корею с Китаем и далее с Россией и Европой.

32. Міжкорейський діалог у 1980-і – 2000-і рр.

Зміна співвідношення сил. РК-до 1988р.-недемократична держава+військова диктатура, повалили-встановили 6 Республіку.+2пол.70-х – екон.реф. (залуч.інвестиц+розв.експорту)+завершення формування системи «чеболі»(крупні сімейні корпорації-тісний зв'язок з владою.Н:Samsung, LG,Hyundai,Daewoo)→бурхливе екон.зростання, до кін 80-х РК-одна з найпотужніших економік регіону.→розрив з КНДР дуже помітний! Починається другий етап спроб з обєдн. На цей раз ініціатор-Південь.

1971-пропозиція Червоного Хреста РК провести об’єднану конференцію з проблем пошуку родичів→1972 – перші «Red cross talks» між Пн і Пд.- взаємний доступ делегацій Червоного Хреста. → Спільна Заява від 4 липня 1972 – 3 принципи возз’єднання:1-мирним шляхом, 2-вище ідеологічних розбіжностей, 3-без зовнішнього втручання.

1981 р. Чон Ду Хван - доктрину демократичного об'єднання:створити Раду з об'єднання Кореї з предст. обох сторін, яка - розробити проект концепції об'єднаної демократичної республіки.

Покращення стосунків: 1984 – Червоний Хрест КНДР надає прод. і гуман.допомогу РК, що постраждала від повені. 1984 – перші переговори з економічних питань.

В кін.80-х Кім Ір Сен- проект обєдн. у формі Демократична Конфедеративна Республіка Корьо (Корё)-лише єдина спільна зовнішня політика, решта(екон.,вн.пол)- різна. Подібний проект – в зв’язку з необхідністю вступу до ООН. + знову Ідея тристоронніх переговорів:2 Кор+США:Пн зробила цю пропозицію у 1983р. не ПдКор, а США (через канали КНР). До Сеулу – ця пропозиція лише на поч.1984 – 2 умови:підписати Пакт про ненапад(що замінить угоду про перемиря після Кор.в.) і евакуація військ США.

През РК Ро Де У(1988-93) проголосив “Нордполітік» (по аналогії з Остполітік В.Брандта)-курс на налагодження відносин з КНДР, СРСР, КНР. Декларація 7 липня 1988: просить США і Японію сприяти відносинам РК з цими Пн країнами (до речі, дип віднос.з СРСР встан.-1990, з КНР-1995). Щодо Пн.Кор-3 положення: 1-Пн-не противник, 2-допомогти їй відмовитися від пол. самоізоляції,3-Пд активно політ.примирення.

Вересень 1990 – І раунд переговорів високого рівня в Сеулі (на рівні прем’єр-мін). Тема- вступ корейських держав до ООН. Позиція КНДР - концепції єдиної Кореї (Південь і Північ мали або разом вступити до ООН і мати там спільне членство, або відкласти вступ доти, доки відбудеться їхнє об'єднання). Сеул - з пропозицією одночасного, але осібного вступу Півдня і Півночі до ООН, з чим не погодився Пхеньян. Тоді РКзаявила, що коли КНДР і надалі чинитиме опір їхньому одночасному осібному вступові до ООН, то вона реалізує своє прагнення членства у цій організації в односторонньому порядку. До ООН вступ. в 1991р.

13 грудня 1991р.-підпис. Основна угода між Пн і Пд Кор. Лют. 1992 р- шостий раунд переговорів корейських прем'єр-міністрів, наслідком яких стало підписання «Спільної декларації про перетворення Корейського півострова у без'ядерну зону».

вер. 1992 р - Восьмий, і останній, раунд міжкорейських переговорів на рівні прем'єр-міністрів-= повністю прийняті основна «Угода про примирення, ненапад, двосторонні обміни та співробітництво», три угоди, що її доповнювали, та «Спільна декларація про перетворення Корейського півострова у без'ядерну зону».

Інтенсивно- за През Кім Де Чжун (1998-2003), який різко пом’якшив політику щодо КНДР. Проводив дипломатію Сонячного світла (Sunshine policy) =поступове досягнення гармонізації з Пн в усіх сферах. Пд пропонує харчі, гуманіт.доп., при цьому нічого радикального не вимагає. Тому-за поступовість дій, відмова від силового шляху обєдн., економічні інструменти-ефективніші! До речі, нове керівн.КНДР (Кім Сен Ір – з 1994) теж не проти відмови від сил.шляху (хоча армія – трохи менша за китайську).

І міжкорейський саміт на вищому рівні у 2000р – історична зустріч «двох Кімів». Автобусна дипломатія:перші контакти розділених родин, туристичні маршрути, переговори про початок відновлення залізничного сполучення між 2 Кор.(в перспективі має доповнити 9 євразійський коридор). Підписали Угоду про ненапад і екон. спів роб.

ІІ міжкорейський саміт – у 2007 між Кім Чен Іром і През РК Но Му Хен (2003-08). 4 жовтня 2007 року – підписали Мирну декларацію, що має замінити перемиря, підписане по закінченні Кор.в.

Теперішній през РК – Лі Мен Бак. Міжкорейські відносини – в плані уряду «Безядерний статус, відкритість, 3000»→мирне обєдн. 2 Корей лише після того, як КНДР відмовиться від ядерних амбіцій і стане більш відкритою.

12 січня 1981 р. Чон Ду Хван від імені уряду виступив з пропозицією здійснити обмін візитами вищих керівників РК і КНДР, а 22 лютого висунув доктрину демократичного об'єднання з метою національного примирення. В цій доктрині пропонувалося створити раду з об'єднання Кореї, в якій представники обох корейських держав представляли б думку народу. Рада мала б розробити проект концепції об'єднаної демократичної республіки, яку пропонувалося прийняти на референдумах чи шляхом загальних виборів на всій території Корейського півострова з наступним формуванням єдиної законодавчої влади і уряду, внаслідок чого була б створена єдина держава. Крім того, РК закликала КНДР погодитися на проведення зустрічі на найвищому рівні для відвертого обміну поглядами з усіх перелічених проблем. Щодо Пхеньяна, то він дотримувався своїх пропозицій, висунутих ще у першій половині 70-х років. Новою була лише ідея тристоронніх переговорів між Сеулом, Пхеньяном і Вашингтоном. Про можливість таких переговорів у Пхеньяні говорилося й раніше, проте офіційно дана пропозиція була зроблена 8 жовтня 1983 р., але не Сеулу, а Вашингтону — через Китайську Народну Республіку. До відома Сеула вона була доведена листом від 10 січня 1984 р., в якому пропонувалося підписати мирний договір між США і КНДР і пакту про ненапад між КНДР і Республікою Корея. Припускалося, що цей договір замінить собою Угоду про перемир'я у між-корейській війні від 27 липня 1953 р. і спричинить евакуацію збройних сил США з Південної Кореї. Однак усі перелічені ініціативи об'єднавчого характеру, що виходили від обох корейських держав у період з другої половини 1973 р. до другої половини 1984 р., не привели до відновлення переговорів стосовно об'єднання країни.

Основу сучасної політики Південної Кореї відносно КНДР складають три головні принципи:

недопущення будь-якої збройної провокації;

відсутність намірів захоплення Північної Кореї;

дотримання політики примирення між Півднем та Північчю у сферах, що становлять взаємний інтерес.

Визначення південнокорейським президентом п'яти нових елементів державного курсу щодо північного сусіда.

взаємне скорочення озброєнь з метою встановлення військового балансу;

Кульминацией контактов между двумя Кореями стали переговоры в 2000 году руководителей Севера и Юга в Пхеньяне. На «встрече двух Кимов» было сказано немало слов о сотрудничестве, взаимопонимании, дружбе и т.п. материях, но наиболее громкие дифирамбы были пропеты стабильности и невмешательству во внутренние дела. Не забывали, конечно, и об «объединении» – явно подразумевая, что с ним торопиться не следует. Фактически главная цель нынешних контактов – не приблизить объединение, а предотвратить или, по крайней мере, отсрочить его.

Что из всего этого выйдет – сказать трудно. С одной стороны, Север уже показал себя мастером выживания. С другой – время идет, и, вопреки воле всех сановных участников событий, и простые жители КНДР, и интеллигенция «страны чучхе», и номенклатура среднего звена все больше узнают о жизни за пределамиих страны. Рано или поздно они узнают и о том, насколько выше уровень жизни в Южной Корее – согласно официальноймифологии, другой части их же страны. И тогда, как показал советский опыт, властителям будет непросто остановить народ, возмечтавший о свободе и колбасе (в первую очередь, все-таки, о колбасе). Особенно – если власть предержащие не будут готовы расчищать улицы своих городов пулеметами. Или –если отданный верхушкой приказ «Пли!» не будет выполнен средней номенклатурой и средним офицерством, которые куда ближе к народу и его проблемам и куда менее заинтересованы в спасении режима. Однако все это – довольно отдаленные перспективы. Пока же стихийно сформировавшийся консорциум по спасению северокорейского режима (действительные члены – Пхеньян и Сеул, ассоциированные члены – Вашингтон, Токио и Пекин, кандидат в ассоциированные члены – Россия) продолжает свою деятельность. Не без успеха продолжает, надо сказать.

33. Міжнародні механізми розв’язання «ядерної проблеми» на Корейському півострові.

34. Основні пріоритети та принципи зовнішньої політики Індонезії в кінці 1950-х – на початку 1960-х рр.

У середині 50-х років основні напрями міжнародної діяльності Індонезії полягали в боротьбі за мир і безпеку в Азії, в неучасті у військово-політичних блоках і союзах. Неприєднання було однією з відправних точок індонезійської зовнішньої політики в 1955—1965 рр., хоча протягом цього десятиріччя вона проводилася не завжди послідовно. Прийняття Індонезією проголошених у Бандунзі принципів мирного співіснування і співробітництва сприяли здійсненню країною активної й незалежної зовнішньої політики.

Індонезія активно розвивала зв'язки з Індією. 29 грудня 1955 р. дві країни підписали договір про дружбу, а невдовзі — угоду про культурне співробітництво терміном на 10 років. 28 лютого 1956 р. була підписана індонезійсько-індійська угода про взаємну допомогу у сфері військово-повітряних сил, яка передбачала підготовку індонезійських офіцерів в Індії й обмін військовим спорядженням.

Особливу лінію зовнішньополітичної діяльності Індонезії після Бандунзької конференції становили відносини з КНР. Протягом 1955—1957 рр. були закладені основи тісного співробітництва між двома країнами. Слід підкреслити, що, розвиваючи відносини з КНР, індонезійська сторона передусім прагнула виключити втручання Китаю в ЇЇ внутрішні справи та поставити відносини з ним на рівноправну основу.

Гостра політична боротьба в Індонезії в середині 50-х років навколо програм соціально-політичного розвитку висвітлила нездатність правлячих кіл вирішити такі важливі питання, як стабілізація внутрішньополітичного становища в країні, успішний розвиток економіки, поліпшення умов життя населення та ін. На початку 1957 р. президент А. Сукарно висунув тезу «скерованої демократії», тобто управління державою шляхом концентрації законодавчої й виконавчої влади в руках президента. Зовнішньополітичним завданням першочергової ваги для Індонезії в цей час залишалося завершення боротьби за Західний Іріан, що перебував під управлінням Нідерландів відповідно до рішення конференції «круглого столу» від 2 листопада 1949 р. У зв'язку з тим, що черговий розгляд питання про Західний Іріан на XII сесії ГА ООН у листопаді 1957 р. завершився безрезультатно, в урядових колах Індонезії визріло рішення про визволення Західного Іріану без сприяння ООН. Відносини з Нідерландами дедалі більше погіршувалися, в серпні 1960 р. уряд Індонезії розірвав з ними дипломатичні відносини. Загострення відносин з колишньою метрополією супроводжувалося поглибленням внутрішньополітичної кризи в Індонезії, що вилилося в один з найнебезпечніших антиурядових заколотів. Під загрозою опинилася єдність держави, її безпека. В цій обстановці індонезійський уряд звернувся по підтримку до всіх дружніх країн. З морально-політичною підтримкою Індонезії виступили СРСР, КНР, Індія, КНДР, ДРВ, ОАР.

У цей період зазнали змін відносини з Індією. Сукарно явно претендував на лідерство в регіоні й ревниво ставився до успіхів Індії на міжнародній арені. Правлячі кола Індонезії почали інакше розцінювати незбіг поглядів 3 Індією з ряду питань, зокрема з проблем, пов'язаних з поверненням Індонезії Західного Іріану, з питань відносин із КНР. Коли в 1959 р. різко загострились індійсько-китайські відносини, Індонезія зайняла позицію мовчазного спостерігача.

Із завершенням у 1960 р. формування державної системи «скерованої демократії» Індонезія почала претендувати на роль провідної держави регіону. Першочерговим завданням країни в галузі зовнішньої політики залишалась боротьба проти світового імперіалізму й колоніалізму, за визволення Західного Іріану. В умовах проникнення індонезійських збройних груп на західноіріанську територію розпочалися індонезійсько-нідерландські переговори, які закінчилися підписанням 15 серпня 1962 р. двостороннього договору про передання з 1 жовтня 1962 р. до 1 травня 1963 р. Західного Іріану під управління - Тимчасового виконавчого органу ООН. З 1 травня 1969 р. над усією територією мав майоріти прапор Індонезії.

Після визволення Західного Іріану Індонезія спрямовує свою зовнішню політику на проблему утворення Федерації Малайзії. В середині 50-х років Індонезія прагнула до розширення традиційних зв'язків з Малайською Федерацією і Сінгапуром, хоча колоніальний статус останніх перешкоджав налагодженню відносин по всіх лініях політичного й економічного життя. На початку 1963 р. індонезійське керівництво оголосило Малайзію породженням неоколоніалістських задумів імперіалістичної Великобританії й проголосило боротьбу проти держави, що створювалась. Джакарта побоювалася, що пов'язана з Заходом Малайзія стане містком для його втручання у внутрішнє життя Індонезії. На курс опору планам утворення Федерації Малайзії Індонезію підштовхувало й керівництво КНР, яке прагнуло використати націоналістичні настрої індонезійської правлячої верхівки у своїх інтересах.

Після утворення 16 вересня 1963 р. Федерації Малайзії уряд Сукарно проводив політику конфронтації під гаслом «розтрощити Малайзію». Індонезійсько-малайзійський конфлікт ще більше загострився, коли в травні 1964 р. Сукарно закликав добровольців розпочати активні дії проти Малайзії, надати «революційним народам» Малайї, Сінгапуру, Сараваку й Сабаху підтримку, щоб ліквідувати «маріонеткову державу Малайзію».

У цей період зазнали змін відносини з Індією.Правлячі кола Індонезії почали інакше розцінювати незбіг поглядів з Індією з ряду питань, зокрема з проблем, пов'язаних з поверненням Індонезії Західного Іріану, з питань відносин із КНР. Коли в 1959 р. різко загострились індійсько-китайські відносини, Індонезія зайняла позицію мовчазного спостерігача. З 1960 р. відбувалося послідовне встановлення контактів із КНР у багатьох сферах політичного, економічного та культурного життя. У квітні 1961 р - сторони підписали договір про дружбу й угоду про культурне співробітництво, а в жовтні того ж року — угоду про економічне й технічне співробітництво. Керівництво КНР підтримало ідею Сукарно про скликання «другого Бандунга». Дедалі більше орієнтуючись на КНР, правляча верхівка Індонезії зайняла недружню позицію щодо СРСР.

Розбіжності між Індонезією і Індією стосувалися не тільки питання скликання «другого Бандунга». У вересні 1961 р. на Белградській конференції країн, що не приєдналися, суперечності між двома країнами переросли у відкритий розрив. Загостренням двосторонніх відносин і посиленням орієнтації Джакарти на Пекін можна пояснити мовчання Індонезії в період китайської агресії 1962 р. проти Індії. Роль стороннього спостерігача вибрала для себе індонезійська делегація і на конференції в Коломбо, скликаній наприкінці 1962 р. для вирішення спірних питань індійсько-китайських відносин.

Такі тенденції в зовнішній політиці Джакарти відповідали планам керівництва КНР, яке прагнуло використати напруженість в Азії у своїх інтересах. Індонезія опинилася на спільній із КНР платформі відмови від принципів мирного співіснування держав. Саме з цих позицій індонезійська делегація виступила в Каїрі в жовтні 1964 р. на другій конференції країн, що не приєдналися.

Прокитайська орієнтація дедалі більше віддаляла Індонезію від країн Азії, завдавала шкоди її позиціям в Азії як миролюбної країни, як активного провідника принципів Руху неприєднання. Важливо підкреслити, що нові тенденції в зовнішній політиці Індонезії набирали сили в обстановці ускладнення внутрішньої ситуації в країні, спричиненого кризовими явищами в економіці, зростаючим погіршенням становища широких народних мас. Криза в економіці, авантюризм у зовнішній політиці призвели до різкого загострення соціально-економічних і політичних суперечностей у країні. Наслідком цього загострення стало падіння наприкінці 1965 р. уряду на чолі з президентом А. Сукарно.

Національно-визвольний рух в Індонезії отримав потужний поштовх на останньому етапі Другої світової війни. В останні її тижні, 17 серпня 1945 р., японці дозволили місцевим націоналістам проголосити незалежність країни, лідером якої став Ахмед Сукарно. Британ.війська, що займалися роззброєнням японських гарнізонів на 17,5 тис. островів Малайського архіпелагу загальною площею 1,8 млн. кв. км, де-факто визнали уряд А.Сукарно, оскільки не бажали створювати собі додаткових проблем.

Однак колишня метрополія - Нідерланди не бажали примиритися з утратою великої та багатої колонії. У листопаді 1945 р. підписано індонезійсько-нідерландську угоду про створення Сполучених Штатів Індонезії, що зберігали досить невизначений зв'язок із Амстердамом. Упродовж наступних місяців, перекинувши до колишньої колонії значні військові та поліцейські сили, Нідерланди вдалася до військової операції з метою повернення повного контролю над Індонезією. Широкомасштабні військові дії, що почалися в липні 1947 р., були успішними для голландців, однак викликали гучний міжнародний осуд. Незважаючи на те, що нідерланд. армія контролювала Джакарту й усі головні міста країни, влітку 1949 р, метрополія змушена була залишити архіпелаг. 27 грудня 1949 р. Індонезія отримала міжнародно визнану незалежність.

В перші роки існування незалежної унітарної індонезійської держави її зовнішня політика мала прозахідну орієнтацію. В цей період наочно виявилися переорієнтація Індонезії на США та її відхід від Нідерландів. У лютому 1952 р. уряд Сукимана таємно від парламенту зробив спробу укласти зі США угоду про «взаємне забезпечення безпеки», яка передбачала отримання американської економічної й військової допомоги. Коли американо-індонезійський договір про «взаємне забезпечення безпеки» набув широкого розголосу, уряд Сукимана мусив піти у відставку. В той період найінтенсивншіі контакти Індонезія встановила з Індією. В 1950 р. президент А. Сукарно і прем'єр Д. Неру обмінялися державними візитами. В серпні того ж року в Індонезію прибув посол КНР.

35. Зовнішньополітичні концепції Індонезії у другій половині 1960-х – 1980-і рр.

У зовнішній політиці після ліквідації спроби ліворадикального перевороту 30 вересня 1965 р. досить швидко було покладено край конфронтації з Малайзією, урегульовані стосунки із Сінгапуром (вийшов із малайзійської федерації у серпні 1965 р.,.) й натомість у жовтні 1967 р. розірвані дипломатичні відносини з КНР (відновлені 1990 року). Сухарто повернув Індонезію в ООН . Індонезійське керівництво наголосило, що країна не буде вступати у військові й політичні блоки, що азійські проблеми мають вирішувати самі народи континенту, без зовнішнього втручання.

Оздоровленню економіки Індонезії сприяв нафтовий бум, що почався наприкінці 1960-х років. Після розпаду португальської колоніальної імперії війська Сухарто в 1975 захопили східну частину о.Тімор, західна половина якого раніше належала Індонезії. Східний Тимор був офіційно анексований в 1976, але багато хто його жителі як і раніше активно виступають проти індонезійського правління. До 1993, незважаючи на голод і значне число жертв серед населення Східного Тімора, індонезійська армія так і не зуміла придушити збройного опору населення острова. Тим часом ООН продовжувала вважати цю територію протекторатом Португалії, а деякі держави Заходу призупинили або скоротили надавану Індонезії економічну допомогу в знак протесту проти захоплення Східного Тимора.

В Індонезії є й інші регіони, наприклад Аче, у яких політика влади періодично приводить до збройного опору. В 1989-1992 індонезійська армія провела кампанію проти Руху за волю Аче, у результаті якої загинули тисячі місцевих жителів.

8 серпня 1967 р. у Бангкоку на нараді міністрів закордонних справ Індонезії, Малайзії, Сінгапуру, Таїланду і Філіппін було проголошено створення Асоціації країн Південно-Східної Азії (АСЕАН). Її головними цілями і завданнями були визначені: прискорення економічного росту, соціального й культурного прогресу країн регіону; сприяння встановленню миру і стабільності в регіоні на основі дотримання справедливості у відносинах між країнами та відданості принципам Статуту ООН; активізація співпраці та взаємодопомоги у різних сферах (але не військовій) та ін.

Однак унаслідок відмінностей у рівнях розвитку, історичних традиціях, релігійних віруваннях та інертності мислення державних діячів протягом перших 8-ми років існування АСЕАН перебувала в анабіозному стані. Прихід комуністів до влади у країнах Індокитаю прискорив проведення у лютому 1976 р. на індонезійському о.Балі наради глав держав АСЕАН. Тоді був підписаний “Договір про дружбу і співпрацю в ПСА”, що передбачав створення Високої ради на рівні глав зовнішньополітичних відомств для мирного урегулювання можливих конфліктів між членами Асоціації. “Декларація згоди” відкрила шлях до укладення наступного року компромісної угоди про преференційоване торговельне урегулювання на 71 вид товарів. Це започаткувало процес лібералізації торгівлі в рамках АСЕАН.

Незважаючи на неодноразові запевнення у тому, що АСЕАН є передусім економічним угрупованням, головною метою діяльності його учасників стало політичне співробітництво для зміцнення власних позицій у регіоні. У другій половині 70-х – 80-і рр. відбувався активний обмін військовими делегаціями всередині АСЕАН, Індонезія і Малайзія підписали угоду про спільну боротьбу з комуністичними повстанцями на кордоні, аналогічну угоду уклали також Малайзія й Таїланд. Усі члени АСЕАН на двосторонній основі регулярно проводили військові маневри, здійснювали стандартизацію озброєнь.

Зовн.політика Сукарно в кінці 1950-на початку 1960рр.

Зовнішня політика Сухарто у 1960-1980 рр.

36. Місце АСЕАН у зовнішній політиці Індонезії.

ДАЛЬШЕ _ ПЕРЕВОДЧИК ГУГЛ

Индонезийские министра иностранных дел Мохтара Кусума был председателем Постоянного комитета АСЕАН в декабре 1978 года, когда Вьетнам вторглись в Камбоджу, инициируя то, что некоторые наблюдатели называют Третьей Вьетнамской войны (1978-91). Мохтара ответ, который стал официальным ответом АСЕАН, было выражает сожаление по поводу вьетнамского вторжения и требуют вывода иностранных войск из Камбоджи. Индонезия и другие члены АСЕАН сразу поставила вопрос на повестке дня Совета Безопасности ООН. Прошло совсем немного времени после вторжения, однако, что глубокие различия между Индонезией и Таиландом, "фронтового государства" в отношении долгосрочных интересов АСЕАН выявлено. Хотя вынужден сделать знак солидарности с Таиландом его интерес к поддержанию самой АСЕАН, Индонезии начал видеть продолжение войны в Камбодже, "кровотечение Вьетнам белые" стратегии, как не в его интересах или региона. Хотя никогда не отступает от центральной спрос АСЕАН вывода вьетнамских из Камбоджи и кхмерской самоопределение, Индонезия активно стремилась вовлечь кхмеров и вьетнамский и их внешних спонсоров в поисках урегулирования, которое признает законным интересам всех сторон. С 1982 по Подписание Заключительного акта Парижской международной конференции по Камбодже 23 октября 1991 года, индонезийская дипломатия играла центральную роль в мирных переговорах в рамках как Мохтара и его преемника Али Алатас.

Индонезия открыла то, что стали называть "двухканального" дипломатии, в которой оно преследовало двусторонние политические связи с Вьетнамом, сохраняя при этом свою приверженность формуле АСЕАН. К 1986 году АСЕАН приняла Индонезии его официального "Собеседник" с Вьетнамом. Прорыв произошел в июле 1987 года, в Мохтара-Нгуен Ко Тач (министр Вьетнама иностранных дел) коммюнике, в котором Вьетнам принял идею неформальной встречи между сторонами кхмерской, к которым другие заинтересованные страны будут приглашены. Это был так называемый "коктейль" формулу. В конечном итоге это привело к первому Джакарте неформальную встречу в июле 1988 года, на котором этот вопрос из вьетнамских вторжения и оккупации Камбоджи - внешний вопрос - был отделен от кхмерского «гражданская война» - внутренний вопрос. Второе неофициальное совещание Джакарте состоялся в феврале 1989 года, после смены правительства в Таиланде радикально сместился политики Бангкока к быстрой урегулирования путем переговоров. Вторая встреча Джакарте, под председательством Алатас, при котором Вьетнаме принято понятие "международный механизм контроля" для Камбоджи, последовала эскалация дипломатической активности - усилия, которые привели к июльской Париже в 1990 Международная конференция по Камбодже сопредседателями Индонезией и Францией . Конференция прервала без большого прогресса, но к тому времени события, влияющие международных большую властных отношениях опередила АСЕАН и способность Индонезии координировать. Пять постоянных членов Совета Безопасности ООН - работает через Париже международной конференции по каналам Камбоджа - принял вызов переговоры о мирном урегулировании в Камбодже и, с Индонезией предполагая обременительным дипломатическую роль, вылепил мирного соглашения, которое привело к развертывание сил ООН Переходной администрации в Камбодже (ЮНТАК).

Смысле Индонезии достижения и гордость за свою роль в установлении мира в Индокитае была отражена в трех мероприятиях. 12 ноября 1990 года, Сухарто прибыли в Ханой для первой встречи АСЕАН голову правительства и с вьетнамским коллегой премьер Фам Ван Донг посетил Таиланда премьер-министром Криангсак Chomanand в 1977 году. 15 марта 1992 года, Япония Акаси Ясуси, ООН заместитель Генерального секретаря по разоружению и новоназначенного руководителя Органа, прибыл в Пномпень, который приветствует почетный караул индонезийских войск, которые входили в состав первого полного батальона размера контингента ЮНТАК Миротворцы направил в Камбоджу. На пике размещения иностранных миротворческих сил в конце 1992 года, Индонезия была самая большая сила в Камбодже с почти 2000 военнослужащих и полицейских, что составляет 10 процентов от общей суммы. Наконец, в середине 1991 года, только что из дипломатических успехов в содействии прекращению камбоджийской гражданской войны, Индонезия взяла на себя инициативу в стремлении открыть многосторонних переговоров по конкурентоспособным Южно-Китайском море претензий, особенно те, предъявления претензий, включая споры о юрисдикции над островами Спратли.

Постепенно активную роль в Индонезии в камбоджийской усилий мира показал, что Джакарте не был полностью готов разместить свою приверженность АСЕАН солидарности выше своих национальных интересов. Джакарта пост, часто отражают официальную позицию, прогремел в редакционных, "Настало время для ясного наших партнеров АСЕАН, как крупнейшего государства-архипелага в Юго-Восточной Азии с растущим национальным интересом для защиты, что мы просто не можем позволить себе бесконечные продления кампучийского конфликта ". С надписью в Far Eastern Economic Review поймал настроение более лаконично: «Индонезия в АСЕАН: кормили тем, что водят за нос". Менее разговорно, индонезийский аналитик Деви Фортуна Анвар написал в обзоре: "Задача для индонезийских внешней политики в будущем, как сохранить баланс между политикой АСЕАН, которая требует доброй воли и доверия со стороны других членов, и удовлетворяющие некоторым-интернационалистов, стремлений растущего количества индонезийской политической элиты ».

Урегулировании камбоджийского конфликта, холодной собственные Юго-Восточной Азии война, в сочетании с резко изменило баланс сил в регионе, поднял вопрос о том, что новая политическая цемента может провести АСЕАН вместе в пост-холодной войны среду в начале 1990-х годов. Конкурентные претензий стран, вовлеченных в юрисдикционной конкуренции в Южно-Китайском море был потенциал для конфликта, но не представлял прямой угрозы коллективными интересами безопасности АСЕАН, как это вьетнамское вторжение и оккупация Камбоджи. Генеральный подозрения о долгосрочных амбиций Китая в регионе были слишком размыты для получения согласия политику. Индонезия, по-прежнему настаивают, что действия были ЗМСН для региона, изначально выглядела хладнокровно на США усилия по укреплению своих военных доступ в другом месте в Юго-Восточной Азии после закрытия своей Филиппин военной базы. Джакарте не хотел, чтобы создать еще более легитимной возможности для вмешательства сверхдержавой в своем регионе.

Индонезия сопротивлялся настоянию некоторых членов АСЕАН, что АСЕАН официально принять более явной общей политики и безопасности личности. Индонезия успешно противостояли предложение Сингапура на четвертом Саммите АСЕАН, что пригласил бы Совет Безопасности ООН пяти постоянных членов присоединиться к Договору 1976 АСЕАН о дружбе и сотрудничестве в Юго-Восточной Азии. Хотя очень здорово о том, что какой-то Хельсинки-как формула для регионального мира и безопасности может быть продлен до Азии, Индонезии согласились политики и безопасности в отношении годовых Постминистерской конференции АСЕАН с ее официальными партнерами. В частности, индонезийская амбивалентность о роли безопасности АСЕАН, вместе с его нежеланием сетку своей экономики АСЕАН региональной экономики, возникла из желания Индонезии держать свои варианты открытыми, поскольку это преследовали свои интересы, а не только как страны АСЕАН, но, как все более важным Азиатско-Тихоокеанского региональной державы. Однако, даже, как Индонезия посмотрел за Юго-Восточной Азии для повышения ее статуса как важной средней мощности, АСЕАН по-прежнему является ценным инструментом для владеющих некоэрцитивным влияние в регионе и привлекать внимание в более широкой международной арене.

37. Ісламський фактор в зовнішній політиці Індонезії.

Как исламская страна, Малайзия придает особое значение установлению и укреплению солидарности среди исламских стран в рамках Организации Исламская конференция. Сотрудничество Юг-Юг также является важнейшей особенностью внешней политики. Страна по-прежнему поддерживает отношения с Британским содружеством. Особое место в формировании внешнеполитических отношений отводится вопросам прав человека, окружающей среды и демократии.

Вступление любой страны, входящей в Организацию Исламская Конференция (ОИК), в должность председателя этой организации является знаковым событием и вызывает к этой стране повышенный интерес. Он определяется направлением и значимостью исходящих от нее инициатив, которые во многом отражают ситуацию, сложившуюся в данной стране. Таким образом, вступившая (по принципу ротации) на пост председателя ОИК в конце 2003 г. Малайзия привлекла к себе особое внимание [24].

Этот и без того обостренный интерес подогрело прозвучавшее на саммите ОИК в Куала-Лумпуре в октябре 2003 г. выступление собиравшегося в отставку малайзийского премьер-министра Махатхира Мохамада, которое было таким образом сфокусировано на проблеме противостояния мусульманского мира и Запада, что, по оценкам политических деятелей и аналитиков многих стран, разогревало антизападные и, в особенности, антисемистские настроения. Утвердив за собой репутацию самого деятельного трибуна мусульманского мира, в октябре 2003 г. Махатхир Мохамад был избран генеральным секретарем ОИК.

Довольно интересной и значимой является позиция Малайзии по отношению к сравнительно недавним событиям в Ираке. Малайзия – мусульманская страна, в которой исламский фактор играет значительную и все более возрастающую роль, что, видимо, оказало значительное влияние на формирование подхода Куала-Лумпура к проведению военной операции США и их союзников в Ираке, определению собственного и весьма активного отношения к происходящим событиям [37].

Если взглянуть на позицию поведения Куала-Лумпура по мере разворачивания военной операции в Ираке, ее можно охарактеризовать как позицию «здорового баланса», позволяющую сочетать и учитывать такие факторы, как декларированную правительством самостоятельную политику на международной арене, роль Малайзии в Движении неприсоединения и Организации Исламская Конференция, наличие сильной исламской оппозиции в стране, экономические интересы малазийского бизнеса на Ближнем Востоке и, не в последнюю очередь, торгово-экономические и инвестиционные связи Малайзии с Соединенными Штатами [38].

В качестве демонстративного жеста несогласия с действиями США в Ираке Малайзия отказалась последовать призывам Вашингтона и пойти на высылку иракских дипломатов из столицы государства. Была отвергнута любая возможность предоставления малайзийской территории для использования в интересах антииракской коалиции. А министр иностранных дел Малайзии С. Х. Албар направил послания главам внешнеполитических ведомств Анголы, Камеруна, Чили, Гвинеи, Пакистана и Сирии (то есть стран – непостоянных членов СБ ООН) с призывом при голосовании по Ираку руководствоваться решением саммита ДН, исключающим войну против Багдада [39].

Находясь на руководящих позициях в исламском мире в качестве председателя организации «Исламская конференция» (ОИК), Малайзия осознает историческую краткосрочность такого положения. Стремление удержаться «на плаву» после избрания нового председателя побуждает к той непрестанной борьбе, которую страна ведет за повышение своего имиджа и престижа. Более того, включившись в разворачивающуюся борьбу за лидерство в исламском мире или, по крайней мере, за более высокое место в его иерархии в условиях явного ослабления объединительных и координирующих способностей у традиционных лидеров – арабских стран, Малайзия вынуждена адекватно реагировать на процессы, происходящие во всемирной умме. Наблюдающаяся здесь определенная радикализация, рост противоречий и обостряющееся соперничество побуждают ее занимать соответствующую позицию, вне зависимости от наклонностей и настроений руководства страны. В данном случае уместно напомнить, что начальный период правления премьер-министра Абдуллы Бадави в стране и его пребывания в качестве председателя ОИК отмечен сдержанностью и либерализмом. Получило широкую огласку и резонанс его выступление на второй международной конференции ученых-богословов в Джакарте в начале 2006 года: «Ислам прежде всего учит сдержанности, ему должны быть чужды экстремизм, фанатизм и насилие» (ИТАР-ТАСС. Пульс планеты. АТР.22.06.2006).

На таком фоне весьма неожиданно прозвучало одобрение со стороны малайзийского руководства выступления бывшего премьер-министра Махатхира Мохамада в поддержку иракских повстанцев. В своей речи в феврале с.г. Махатхир Мохамад буквально приветствовал их деятельность, призывая к тому, чтобы заставить американцев «высокой ценой» заплатить за вторжение в Ирак. При этом он акцентировал внимание на тезисе о том, что «конвейер гробов с американскими солдатами» из Ирака в США поможет им изменить мнение относительно конфликта. Выступление Махатхира связано с его инициативами по созданию альтернативного международного трибунала с выяснениями истинных причин гибели невинных жертв в Ираке, на палестинских территориях, в Ливане и осуждением виновных. Он также призвал международное сообщество осудить Буша и Блэра как «убийц детей» и «военных преступников». Основной акцент при этом делался на события в Ираке, где жертвы невинных носят массовый характер.

В этом плане весьма показательна реакция министра иностранных дел Малайзии Саида Албара. Стремясь как-то завуалировать официальность своих комментариев по данному поводу, которая практически неотделима от занимаемого им поста, он заявил, что каждый в его стране может свободно выражать свое мнение в качестве «гражданина Малайзии». «Мы живем в свободной, демократической стране», прекрасно то, что в ней каждый «имеет место право высказывать собственное мнение». Ряд положений в выступлении Махатхира Мохамада, по мнению Албара, «вполне обоснован» (Peninsula,web posted at 2/9/2007, Source AFP).

В области внешней политики Махатхир Мохамад утвердил за собой репутацию самого деятельного трибуна мусульманского мира, чей голос на различных международных форумах по конкретным проблемам и перспективам уммы приобрел особое звучание. Нынешнему малайзийскому руководству, которое в значительной степени продолжает оставаться в тени популярности бывшего премьера, далеко не всегда удается игнорировать его заявления.

Но, очевидно, это не все доводы, побудившие Бадави одобрить устами министра иностранных дел резкие высказывания своего предшественника. Не остановили министра от его оценок, помимо занимаемого им поста, и другие весьма существенные обстоятельства. Ушедший в отставку Махатхир Мохамад представляет весьма жесткую оппозицию по вопросам внутреннего положения в стране своему преемнику Абдулле Бадави, что создает для последнего немало проблем. Более того, радикально настроенные члены всемирной уммы не удовлетворены текущей деятельностью самого влиятельного объединения мусульман всего мира — ОИК, председателем которой является Абдулла Бадави. ОИК ставятся в вину пассивность, практическое соглашательство с политикой Запада, непротивление его неоколониалистской политике, тогда как именно эта цель была заложена в основу организации при ее создании. В упрек Бадави ставится отсутствие той боевитости, которой ОИК обладала во времена председательства Махатхира Мохамада. В такой ситуации ссылка министра иностранных дел на правоту слов Махатхира по любому вопросу, тем более столь принципиальному, как отношение к повстанческому движению в Ираке, которое в своей деятельности уже давно перешагнуло черту, отделяющую его от терроризма, по существу является признанием слабости Бадави. Но риск соперничества просчитан. Его практически нет. Махатхир не соперник, ему 82.

Не остановило малазийское руководство и наличие того факта, что на текущий момент Малайзия является председателем ОИК, в силу чего все оценки, исходящие от политического руководства этой страны, требуют взвешенного подхода. Вместе с тем этот тезис можно истолковать по-разному. Вопрос состоит в том, что именно ставится руководством Малайзии во главу угла. Не исключено, что в непростом выборе приоритетов между репутацией в стране и репутацией в исламском мире делается ставка на вторую, благодаря чему можно будет проще налаживать отношения внутри страны.

Основания для такой логики есть. По всей видимости, осознание чреватости упреков в недостаточной активности и твердости по отношению к Западу, и в особенности к США, созрели не в одночасье. Возникла острая необходимость в смене курса или, по крайней мере, более жесткого его обрамления. Отсюда, видимо, и реверанс в сторону иракских повстанцев. Но одного этого явно недостаточно. Для убедительности требуется серия подобных мер. Малайзия в последние месяцы активизировала свои шаги в этом направлении. С этим связана, как представляется, череда соответствующих выступлений и действий руководства страны.

Примеров тому немало. В Куала-Лумпуре назвали «беззаконием и безответственным применением военной силы против гражданского населения» вторжение Израиля в Ливан. Министр иностранных дел Малайзии Албар призвал ООН к срочному вмешательству в ливанские события, чтобы предотвратить эскалацию насилия в Ближневосточном регионе. На проходившей в Баку в конце июня 2006 года 33-й сессии Совета министров иностранных дел ОИК он заявил, что основными целями этой организации являются «создание развитого исламского общества и борьба с экстремизмом». «Мы должны сделать исламскую умму сильной», — сказал Албар и призвал мусульманскую общину объединить усилия для того, чтобы противодействовать попыткам искажения роли ислама и покончить с давлением на него. «Мы должны защитить свою религию». Решение об отправке в Ливан под флагом ООН подразделений «голубых касок» из мусульманских стран было принято на внеочередной сессии ОИК в Малайзии (ИТАР-ТАСС, Пульс планеты, АТР, 21.07.06).

Во время конфликта Албар заявил, что правительства стран — участниц ОИК должны рассмотреть вопрос о поставках оружия движению «Хизбалла» в Ливане, чтобы ему было чем защищаться от израильского военного вторжения. Он подчеркнул, что «мусульманские страны не позволят Израилю оставаться безнаказанным за те преступления, которые он совершил в этой стране». Министр также призвал не забывать о сложностях, которые испытывает палестинский народ, ставший «жертвой израильской оккупации». «Никто не должен вмешиваться в дела народа Палестины» (ИТАР-ТАСС, Пульс планеты, АТР, 09.08.06).

Израиль тогда делал попытку наладить с Малайзией диалог с целью разрешения проблемы через своего посла в Сингапуре. Требуя безоговорочного вывода израильских войск из Ливана, Малайзия в качестве председателя ОИК категорически отказалась от какого-либо диалога с Израилем, мотивируя это решение прежде всего отсутствием дипломатических отношений. В те дни премьер-министр Малайзии Абдулла Бадави с трибуны ОИК призвал мировое сообщество, и прежде всего страны Ближнего Востока, прекратить дипломатические отношения с Израилем (BERNAMA, 05.08.06). «Только так мы можем выразить наш коллективный протест против его вторжения в Ливан, жертвами которого становятся большей частью мирные жители», – вторил ему министр иностранных дел Малайзии (ИТАР-ТАСС, Пульс планеты, АТР, 20.06.06). Бадави, а ведь именно он стоит за словами одобрения своего министра иностранных дел (который, по определению, обязан согласовывать свои программные выступления с премьером) упомянутых высказываний Махатхира, при всей своей репутации либерала и политического деятеля умеренного толка, пошел практически на одобрение экстремизма. За указанными событиями стоит немало обстоятельств, свидетельствующих о значительном повышении роли радикального ислама во внутренней и внешней политике Малайзии.

Это еще один пример радикализации исламского сообщества на уровне властных структур. Борьба за высокое место в иерархии мусульманских государств и на внутриполитической арене приобретает все более откровенный характер, далеко не всегда корреспондируемый с этическими нормами.

Ислам в Индонезии – стране, 200 миллионное население которой представляет собой самое крупное в мире мусульманское общество - все больше считается отличным от ислама, практикуемого в более древних мусульманских обществах Ближнего Востока. Действительно, выдающийся ученый Бассам Тиби из Гёттингенского университета назвал Индонезию «образцом сосуществования различных религиозных и этнокультурных сообществ в мире и уважении друг к другу».

Некоторые историки утверждают, что умеренная форма ислама в Индонезии отражает то, как он был привнесен в страну иностранными купцами еще в четырнадцатом веке. В то время прибрежная культура уже содержала в себе эгалитаризм, динамизм и взаимозависимость, повлиявшие на идеологию и практику ислама. Более того, ислам в Индонезии находился под сильным влиянием учения суфи, придающего особое значение духовным, а не правовым элементам веры.

Точно также, Гиора Элираз из Еврейского университета утверждает, что исламские идеи, распространившиеся на Индонезию с Ближнего Востока, изменились, став более многогранными, толерантными и плюралистическими по характеру, благодаря влиянию великого египетского реформатора девятнадцатого века Мухаммада Абду. В Египте прогрессивные идеи Абду нашли поддержку лишь у небольшой группы реформаторов. В Индонезии, однако, видение исламской современности Абду инициировало создание крупнейшей модернистской мусульманской организации страны «Мухаммадии», представляющей основное направление умеренного ислама в Индонезии.

Эта история религиозной умеренности продолжалась в течение всего двадцатого века, принимаемая как традиционалистами, так и модернистами. Традиционалистская организация «Нахдатул Улама», например, издала фатву (религиозный указ) в 1930-х годах, объявившую законным голландское колониальное правление. Первые лидеры «Мухаммадии» обращали больше внимания на духовное совершенствование мусульман, чем на насаждение исламского закона.

Что самое важное, эта ориентация на модернизацию неизменно пользовалась поддержкой ведущих индонезийских интеллектуалов. Поразительно творческая и преданная своему делу группа молодых религиозных и общественных мыслителей и активистов предпочла в 1960-х и 1970-х годах (в начале правления светского режима «Нового порядка» президента Сухарто) отвергнуть идею исламского государства.

На пике направленных против ислама политических репрессий режима «Нового порядка» в конце 1970-х начале 1980-х годов среди молодых интеллектуалов возник новый образ мышления. Их «реформистское движение», наверное, можно лучше всего описать высказыванием Нурколиша Маджида в 1972 году: «Исламу - да, исламской партии - нет». Это новое поколение успешно сняло идею исламского государства с политической повестки дня.

К концу 1980-х годов отношение режима Сухарто к исламу также начало изменяться. Уступки правительства религиозным настроениям включали опубликование Исламского семейного права в 1989 году, создание Индонезийской ассоциации мусульманских интеллектуалов в 1990-м году, снятие запрета на ношение школьницами джилбаба (головной накидки) в 1991 году, учреждение исламского банка (Банк Муамалат) в 1992 году и отмену государственной лотереи. Эти меры убедили индонезийских мусульман, что они могут жить в соответствии с исламским учением без превращения Индонезии в исламское государство.

Государство создало широкую сеть учебных заведений, поддерживающих эту умеренную тенденцию. На сегодняшний день существует 27 отделений Государственного исламского университета, который предлагает как исламские, так и обычные курсы для студентов и аспирантов. Также существует около 100 Институтов исламских исследований для студентов, желающих сосредоточиться исключительно на изучении ислама

Индонезийские студенты и ученые активно стараются найти новые пути понимания ислама и изучить его значение для Индонезии. В последние двадцать лет все больше индонезийских студентов получают образование на Западе. В результате ислам для них стал динамическим процессом понимания мира, а не статической верой, неподверженной изменениям. Те, кто получил образование на Западе, кажутся способными представить “ислам” как более гибкую религию, легко адаптирующуюся к социальным изменениям.

Действительно, многие студенты, получившие образование на Западе, сегодня занимают высокие академические и политические должности в Индонезии. Они активно работают над созданием нового образа ислама – ислама, совместимого с современными достижениями человечества, включая демократию, права человека и здоровое, активное гражданское общество. Не скованные жесткой ортодоксальностью мусульмане Индонезии сделали исторический шаг, оказав теплый прием таким мусульманским мыслителям-диссидентам, как пакистанец Фазлур Рахман, палестинец Исмаил аль-Фаруки и иранец Сейид Хоссейн Наср, в то время, когда их идеи не пользовались благосклонностью в их родных странах.

Не будет ни преувеличением, ни излишним оптимизмом сказать, что опыт Индонезии может проложить путь к появлению того, что можно будет назвать «умеренной исламской сетью», связанной крепкими узами с Западом.

38. Регіональна політика Індонезії в ПСА та АТР в 2000-і рр.

ЗП Індонезії у 1990-2000 рр

Народний консультативний конгрес - вищий орган законодавчої влади, у якому переважав Голкар, - переобирав Сухарто на пост президента в 1973, 1978, 1983, 1988 й 1993.

Сухарто переорієнтував Індонезію на тісну взаємодію з некомуністичними країнами (відносини з Китайською Народною Республікою залишалися "замороженими" аж до 1990), уникаючи офіційного вступу у військово-політичні союзи. Сухарто припинив (11 серпня 1966) конфронтацію з Малайзией, повернув Індонезію в ООН, активно домагався припливу іноземних капіталовкладень. Призначені Сухарто й минулу підготовку в США індонезійські економісти змогли стабілізувати національну економіку завдяки сприянню Міжнародного валютного фонду (МВФ) і Всесвітнього банку.

Після розпаду португальської колоніальної імперії війська Сухарто в 1975 захопили східну частину о.Тімор, західна половина якого раніше належала Індонезії. Незважаючи на заперечення Португалії й осуд ООН, Східний Тімор був офіційно анексований в 1976. ДО 1993, незважаючи на голод і значне число жертв серед населення Східного Тимора, індонезійська армія так і не зуміла придушити збройного опору населення острова. Тим часом ООН продовжувала вважати цю територію протекторатом Португалії, а деякі держави Заходу призупинили або скоротили надавану Індонезії економічну допомогу в знак протесту проти захоплення Східного Тимора.

21 травня 1998 президентом Індонезії став Бахаруддин Юсуф Хабиби, що займав пост віце-президента.

Новий уряд спробував вирішити застарілу проблему Східного Тимора. У серпні 1998 Індонезія й Португалія прийшли до угоди почати переговори про майбутній автономний статус цієї провінції. На початку 1999 підсилився конфлікт в Ачехе; усе голосніше лунали вимоги проведення референдуму по незалежності, подібного до голосування в Східному Тиморі. У вересні 1999 для відновлення порядку в Східному Тиморі були розгорнуті Сили ООН по підтримці миру, очолювані австралійцями. 20 жовтня 1999 законодавчий орган Індонезії ратифікував результати серпневого референдуму, поклавши початок формальної передачі Східного Тимора в керування ООН. 26 жовтня 1999 ООН офіційно прийняла керування Східним Тимором (з мандатом до 31 січня 2001). У лютому 2000 у Дили прибув військовий контингент Перехідний адміністрація ООН для Східного Тимора (УНТАЕТ), що нараховував 8,5 тис. чіл., що перемінив австралійський сили.

Тим часом основними проблемами, якими довелося займатися кабінету Мегавати, стали питання безпеки й боротьби з тероризмом. У грудні 2000 на Яві й Суматрі прогриміли вибухи в католицьких церков; у результаті загинуло 15 чоловік. Исламиские екстремісти готовили замах на президента. Після терористичних нападів на Нью-Йорк і Вашингтона в 2001, Мегавати була першої серед лідерів мусульманських країн, що відвідали США, щоб виразити свою моральну підтримку.

Протягом усього наступного року в Індонезії не припинялися антиамериканські й антизахідні виступи, спровоковані операцією США в Афганістані й погрозою вторгнення в Ірак.

Продовжуючи боротьбу з тероризмом, уряд у той же час намагалося мирними засобами врегулювати етнічні конфлікти. У грудні 2002 була підписана угода із сепаратистами з Руху за вільний Ачех (ДСА). В обмін на роззброювання населенню провінції була обіцяна автономія й проведення прямих виборів. Однак уже в травні 2003 президент Мегавати Сукарнопутри оголосила в Ачехе воєнний стан; армією було розпочато наступ проти повстанців, що привело до величезних жертв серед мирного населення.

39. Регіональна політика Індії в Південній Азії у 1990-і – 2000-і рр.

Індія провідна країна в СААРК (асом рег співр країн пд. Азії).В індії існує тенденція до збільшення уваги до відносин з найближчими сусідами. Офіційним визнанням такої тенденції є відома „доктрина Гуджрала”: 5 принципів цієї доктрини передбачають розвиток взаємовигідних відносин між країнами пд. Азії на основі взаємоповаги, визнання територіальної цілісності та суверенітету, урахування інтересів країн-сусідів, невтручання у внутр справи та вирішення всіх можливих проблем шляхом двосторонніх переговорів. Автор доктрини-гуджрал у 89-90 та 96-97 обіймав посаду мін зак справ респ індія, так висловився з приводу її основної мети: „ дотримання цих принципів... призведе до нової форми регіональних відносин у пд. Азії,і відносини між Інд та пакистаном.Самміт СААРК в січні 2002 в Катманду(непал) було присвячено актуальним проблемам регіону, насамперед- політичним.президент Пакистану мушаррафа і Інд пр0мін ваджпаї потиснули обидва руки. (пропозиція дружби). 12-й самміт в ісламабаді між Інд та пак. Крім обговорення питань співробітництва була підп спільна Інд-пак заява. В нівй сторони висловили задоволення з приводу конструктивності самміту, а також оголосили про обопільне бажання подальшої нормалізації відносин. Обидва лідери дійшли згоди у тому, що спільні кроки мають обов’язково привести двосторонні відносини до повного узгодження всіх питань, хіба що за винятком питання про Джемму та кашмір.Окрім регіонального спів роб у межах СААРК останнім часом Інд приділяє особливу увагу співпраці з країнами Бенгальської зони. Планується подальша координація у межах БІМСТ-ЕК(Бірма, індія, Малайзія, Сінгапур, Таїланд), організації, створеною з метою об’єднання зусиль країн регіону (Бангладеш, бутан, індія, мьянма, шрі-ланка, Таїланд) для їх розквіту, враховуючи географічне розташування, великі людські та матеріальні ресурси схожість культур та традицій, плюралістичний характер суспільств та спільність поглядів на проблеми сучасного світу.31 липня 2004 самміт у Бангкоці , мова йшла про співпрацю у межах конкретних географічних регіонів. Зокрема про обмін постійними візитами на вищому політ рівні , кооперацію у розвитку с/г, науки та технології, створення зони вільної торгівлі між країнами бенгальської затоки, спів роб у галузі туризму та спорту, культури й освіти.Індія з непалом має дружні відносини колись вони разом будували аеропорт в Катманду, шосейні дороги, торгівля була використовували використання доріг для перевезення .студенти з непалу їждуть вчитися до індії.обидві країни проводять політику непрячєднання.індія допомагала Шрі-ланці в економічній сфері і в політ відносинах

40. Проблема регіонального лідерства в зовнішній політиці Індії в 1970-і – 1980-і рр.

ТРЕБА

Вперше ідею про створення пназійського спів роб була проголошена презид Бангладеш Зіауром Рахманом в 1981р. хоча спочатку серед деяких країн пн Азії вона була сприйнята з деяким скептицизмом, але пізніше почала показувати свою життєдіяльність.

Поступово офіц зустрічі представників 7кр-учасн-бангладеш, Інд, мальдівської респ, непалу,пакистану, і шрі-ланки-стали звичайною справою і в серпні 1983 році було прог про стоврення асоціації регіон спів роб пн Азії (СААРК), в рамках якої були створені різні підгрупи, які займалися конкретними сферами срівроб.В грудні 1985 в Дакке відб перша зустріч членів саарк на вищому рівні, а на ступного року в Катманду створений постійний секретаріат цієї орг.країни-уч. Домовились нен обговорювати Пол питання і двосторонніх проблем в рамках саарк і до дійсного часу це виконувалося всіма членами орг.Створення саарк знамену собою багатообіцяючий підхід до району пн Азії і вказує напрямок на якому слід сконцентрувати нам зусилля для рішення реальних проблем, які стоять перед всіма 7країнами. Серед них такі як бідність, неграмотність, хвороби, наркоманія, тероризм, наводнение, засухи. Тільки через співробітництво ми зможемо подолати взаємну ворожнечу минулого.Я маю на увазі скаргу пакистану на індію в зв’язку з заключенням Інд-ланкійської угоди. „Ми могли б вирішити цю проблеми в рамках саарк а не на двосторонньому рівні”. Індія намагається укріпити процес будування СААРК, активізувати діяльність по створенню зони вільної торгівлі в цьому регіоні, створенню економічного союзу з єдиною валютою для цього регіону. Значну увагу повинно приділятися регіональним проектам , пов’язаних з водними ресурсами, енергетикою та екологією.

41. Нейтралізм і неприєднання як основи зовнішньої політики Республіки Індії.

В Индии “архитектором неприсоединения” и “родоначальником” движения неприсоединения называют Джавахарлала Неру и ведут отсчет истории этого движения с 1946–1947 гг. Именно тогда Дж. Неру впервые выступил с идеей неприсоединения, и Индия начала осуществлять независимую политику неприсоединения. Правда, сам термин “неприсоединение” появился только в 50-е годы.

в январе 1947 г., Неру уточнил эту идею (“свою собственную политику как свободная страна, а не как сателлит другой страны”), заявив в одном из очередных выступлений, что Индия “...хочет остаться независимой и свободной от... блоков и сотрудничать на равноправной основе со всеми странами”.

Став премьер-министром Индии после провозглашения независимости в августе 1947 г., Дж. Неру постепенно разработал эту идею во внешнеполитическую концепцию, которая была положена в основу внешней политики Индии.

Кроме Дж. Неру большой вклад в формирование индийской концепции неприсоединения внесли Индира Ганди и Раджив Ганди.

1. Неприсоединение – это, прежде всего неприсоединение к любым блокам и неучастие в “холодной войне” как в организационном плане, так и в военной, политической и идеологической областях. Это свобода политических суждений и оценок, полная самостоятельность в выборе позиции.

2. Неприсоединение не самоцель. Его суть – мирное сосуществование. Главная цель – избежать войны или предотвратить ее. Движение неприсоединения – крупнейшее движение за мир.

3. Неприсоединение – это не пассивный нейтралитет и не “равноудаленность”, не политика среднего пути. Это активная, позитивная и конструктивная политика.

4. Неприсоединение против деления мира на блоки. Оно призвано служить созданию новой системы международных отношений, которая должна основываться на равенстве, мире, свободе и сотрудничестве.

5. Неприсоединение – это распространение идей демократии в области международных отношений. Неприсоединение не признает за кем-либо права навязывать свой образ жизни другим народам. Необходимо проявлять терпимость к политическому многообразию мира.

6. Движение неприсоединения – противник конфронтации двух блоков, проводник дружбы и доверия между ними, сторонник ненасильственного решения всех споров и конфликтов в мире путем переговоров.

7. Неприсоединение к блокам не означает одинакового отношения ко всем державам. Отношения с одними из них могут быть дружественными, с другими – враждебными. Нельзя классифицировать страны в качестве постоянных противников или постоянных союзников.

8. Неприсоединение – это логическое следствие национально-освободительной борьбы, а не побочный продукт “холодной войны”. Это продолжение движения несотрудничества с колониальными властями. Основа неприсоединения – антиимпериализм, антиколониализм и антирасизм.

9. Неприсоединение Индии не “просоветское” и не “прозападное”. Неприсоединившаяся Индия настроена только проиндийски.

10. Миролюбие неприсоединения не пацифизм. Неприсоединение не означает отказа от укрепления собственной обороны страны, от идеи коллективной безопасности по Уставу ООН и сопротивления агрессии. Но сильнее, чем армия, национальную безопасность укрепляет международная политика дружбы. Неприсоединение связано с нежеланием участвовать в большой войне. Но в случае мировой войны неприсоединившаяся страна не в состоянии остаться нейтральной. Она может присоединиться к той или иной воюющей стороне по собственному выбору.

Індія активно виступила проти політики Заходу в Азії, яка полягала в насадженні військово-політичних блоків і союзів, наданні азіатським країнам військової допомоги й створенні на їхніх територіях іноземних військових баз. Індійське керівництво слушно вважало, що така політика нав'язує азіатському континентові участь у «холодній війні», протиставляє азіатські народи один другому і, що найважливіше, суперечить інтересам їхнього мирного розвитку.

Важливою складовою зовнішньополітичного курсу Індії була активна підтримка національно-визвольних рухів, боротьби проти колоніалізму, неоколоніалізму, расизму. Вона виступила на захист боротьби алжирського народу за свободу, самовизначення і незалежність, за надання незалежного розвитку конголезькому народові, проти жорстоких репресій Португалії в Анголі. Гнів і обурення в Індії викликала англо-франко-ізраїльська агресія ЗО жовтня 1956 р. проти Єгипту, який 26 липня 1956 р. націоналізував компанію Суецького каналу з метою встановлення свого суверенітету над його зоною. Індійський уряд негайно звернувся до ООН із закликом ужити рішучих заходів для відсічі агресії. Зіткнення антиколоніальної позиції Індії й колоніальних інтересів Заходу спричинило погіршення її відносин з західними країнами. Ці відносини ще більше ускладнились на початку 60-х років у зв'язку з діями Індії щодо утвердження її повного суверенітету над португальськими володіннями в Індії.

Краеугольным камнем внешней политики Индии является принцип неприсоединения. В основу положена также концепция мирного сосуществования, получившая известность как "панча шила" - пять принципов:

1. уважение территориальной целостности и суверенитета,

2. взаимное ненападение,

3. невмешательство во внутренние дела друг друга,

4. равенство,

5. взаимная выгода.

«Пять принципов мирного сосуществования» («панча шила») — индийско-китайское соглашение 1954 года. Мирное сосуществование было прервано китайско-индийской пограничной войной 1962.

После конфликта между Китаем и Индией из-за Тибета, начавшегося в 1949 году, отношения были нормализованы в 1954 году подписанием индийско-китайского соглашения о Тибете.Индия признала Тибет частью Китая.

Позднее эти принципы легли в основу итогового документа Бандунгской конференции 1955 года и движения неприсоединения в целом.

Індії належала вирішальна роль у тому, що політика неприєднання була визнана міжнародною спільнотою як активний миролюбний курс країн, що визволились. Саме з ініціативи Індії, Індонезії та Югославії 1—6 вересня 1961р. в Белграді відбулася Перша конференція глав урядів і країн, що не приєднались. Індія дотримувалась такого розуміння неприєднання, яке передбачає активний вплив країн, що не приєднались, на глобальні проблеми й не обмежується антиколоніальними позиціями, як вважало багато інших учасників руху неприєднання. Власне під впливом Індії в рішеннях конференції першочергове значення було надане загальним проблемам забезпечення миру, роззброєння та недопущення війни.

42. Проблеми міжнародної безпеки в зовнішній політиці Індії в 1970-і – 1990-і рр.

43. Зовнішньополітичні концепції Індії у 1990-і – 2000-і рр.

К середине 90-х годов в индийском обществе сложились предпосылки для утверждения идеологии, которая соответствовала бы по духу активно проводившейся великодержавной политике. Носителем такой идеологии стала партия БДП (Бхаратия Джаната Парти, Индийская народная партия). Она и пришла к власти на выборах в феврале 1998 года. Проведенные в мае того же года ядерные испытания вызвали в стране настоящую атомную эйфорию и всплеск патриотических настроений. Начало нового века знаменуется стремительным ростом военных расходов, общей модернизацией вооруженных сил и постоянной пропагандой образа Индии как великой державы, чему объективно способствуют заметные позитивные темпы экономического развития. Когда несколько лет назад в США началась дискуссия о Договоре по ПРО, Индия выражала обеспокоенность по поводу имевшихся у американцев планов. Еще совсем недавно индийские официальные лица весьма недвусмысленно высказывались по этой проблеме. "Создание Соединенными Штатами национальной системы противоракетной обороны будет способствовать милитаризации космоса, против чего Индия всегда выступала... Этот шаг подорвет стратегическую стабильность, которая была достигнута в последние 20 лет благодаря России и США" - заявил министр иностранных дел Джасвант Сингх в сентябре 2000 года.

Следует отметить, что именно к этому времени отношения Дели с Вашингтоном начали теплеть столь быстро, что растопили изрядную часть льда осторожности, намерзшего за долгие годы. В марте 2000 года состоялся первый за всю историю визит президента США в Индию. А в конце апреля этого года было объявлено и о возобновлении американо-индийского военно-технического сотрудничества.

Эти изменения произошли во многом из-за нового американского курса в отношении Индии. Поддержка Пакистана, который в 70-80-е годы рассматривался как один из форпостов в процессе создания кордона против советского влияния в Азии, ныне вряд ли столь актуальна для Белого дома. Смещение акцентов афганского конфликта от антисоветского к мусульманскому и поддержка пакистанской военщиной талибов, проповедующих священную войну против США, также сделали Пакистан весьма невыгодным партнером. Назрела необходимость найти в регионе другие государства, с которыми Вашингтон мог бы развивать если не союзнические отношения, то хотя бы выгодные долгосрочные связи. Индия представляется куда более перспективной, нежели Пакистан, хотя бы в силу колоссального объема рынка. Вообще экономическая составляющая в американо-индийских отношениях сыграла далеко не последнюю роль в их интенсивном развитии. Так, США уже давно являются первым по значимости источником иностранных инвестиций в индийскую экономику. В этом контексте многие наблюдатели и пытаются объяснить заявление МИД Индии по поводу планов США создать систему национальной ПРО.

Кроме того, высказываются мнения, что Индия, видимо, решила окончательно отбросить парадигмы, связанные с временами "холодной войны", поскольку старая система международных отношений лишь тяготила Дели. Вдобавок слом существующих разоруженческих договоров сразу снял бы с повестки дня "индийскую проблему" в рамках ДНЯО и ДВЗЯИ. В таком случае у Индии появилось бы основание не считаться с принципами, заложенными и другими договорами, получая широчайшую свободу действий. В качестве подтверждения такого вывода приводятся слова из авторитетной индийской газеты "Хиндустан Таймс": "...система обороны против ядерных ракет уменьшит значение Договора о всеобъемлющем запрещении ядерных испытаний, создающего Индии некоторые неудобства". Во-вторых, поддержку идеи о создании национальной ПРО можно рассматривать как своего рода встречный шаг Дели в диалоге с американцами, со своей стороны уже обозначившими готовность к снижению нажима на Индию, связанного с ее ядерными программами. Для республиканской администрации такая уступка заметно облегчается тем, что она совершенно не настроена оказывать давление даже на собственный конгресс в деле ратификации ДВЗЯИ. А раз уж сами Соединенные Штаты не стремятся присоединиться к этому соглашению, то совсем нелогичными-де выглядели бы их попытки затащить в него другие страны. Делается также предположение, что в Дели, по всей видимости, возобладало стремление развивать отношения с США в таких масштабах, которые ранее казались индийцам недопустимыми из-за разности во внешнеполитических взглядах или боязни охладить отношения с Москвой. Раньше можно было лишиться престижа в глазах Движения неприсоединения, но ведь и это движение во многом утратило свою роль после всех перемен в мире. Вряд ли индийцы опасаются остаться без российской военной помощи, ибо, по-видимому, хорошо отдают себе отчет в том, что Россия сама заинтересована в индийском рынке вооружений ничуть не меньше, чем Индия в поставках из России.

А что это именно так, показал недавний визит в Индию министра иностранных дел России Игоря Иванова. В ходе визита обе стороны подтвердили обоюдную заинтересованность развивать не только военно-техническое сотрудничество, но и другие направления торгово-экономических связей. Было также подчеркнуто, что обе стороны выступают за становление многополюсного мироустройства и за формирование в Азии сбалансированной системы межгосударственных отношений, в которой Россия и Индия, как крупные державы, играли бы достойную роль. Кстати, визит состоялся уже после сделанного Индией заявления относительно американской НПРО. И то, что некоторые расхождения Москвы и Дели в данной проблеме никак не сказались на дружественной атмосфере, в которой проходил визит, свидетельствует о прочности российско-индийских отношений. Отношений, которые не только выгодны двум странам, но и служат важным стабилизирующим фактором как для Азии, так и для мира в целом.

44. Індійсько-радянське співробітництво.

Большой простор для сотрудничества двух стран открылся в результате завоевания Индией в августе 1947 г. независимости. У 1953 р була підписана перша рад-інд торговельна угода яка зокрема передбачала надання довгострокового кредиту Інд стороні. Примечательно, что дипломатические отношения были установлены еще до этого, в апреле 1947 г. Знаменательной датой стал и 1955 г., отмеченный обменом впервые совершенными визитами на высшем уровне и началом широких экономических связей. Советский Союз оказывал Индии широкое содействие в самых различных областях. Он поддерживал ее требования в отношении Кашмира (спорной с Пакистаном территории) в 1957 и 1962 гг. Позиция Советского Союза в значительной степени препятствовала планам пекинского руководства во время китайско-индийского конфликта (1962). СССР первым предоставил Индии весомую помощь в создании тяжелой промышленности в госсекторе. Важным был советский вклад в усиление обороноспособности Индии. В целом, взаимодействие с Советским Союзом способствовало упрочению экономики Индии, укрепляло ее международные позиции, помогало отразить попытки давления со стороны различных внешних сил.

Положение резко изменилось в 1971 г. В марте на парламентских выборах ИНК получил 2/3 депутатских мест. Наряду с тем, что после раскола в правящей партии значительно ослабли силы, склонявшиеся к прозападной линии, этот успех предоставил правительству И. Ганди, придерживавшемуся в то время в целом левоцентристской ориентации, большую дипломатическую инициативу и позволял более последовательно проводить курс на укрепление сотрудничества с СССР. События в Восточной Бенгалии и реакция Индии на эти события в немалой степени отразились на советско-индийских отношениях. Кризис в Южной Азии стал в центре всей жизни Индии, и реакция других держав на события в этом регионе прямо влияла на ее отношения с ними. Большое значение имела возможность изменения расстановки сил на субконтиненте в выгодном для Индии направлении. Ситуация, сложившаяся в Восточном Пакистане и ее опасные последствия не могли не привлечь внимания Советского Союза. Вспышка напряженности между двумя государствами, с которыми он к тому же стремился поддерживать добрососедские отношения, могла замкнуть цепь взрывоопасных районов Азии (Ближний Восток –Индостан – Индокитай), серьезно отравить всю международную атмосферу. С целью избежать негативного развития событий в Южной Азии, советское правительство высказало Яхъя Хану свою озабоченность и тревогу из-за сложившегося положения, и подчеркивало необходимость политического решения возникших проблем. Положение на субконтиненте обсуждалось во время визита в СССР в конце апреля 1971 года специального представителя президента Яхъя Хана – М. Аршад Хусейна с председателем Совета Министров СССР А. Н. Косыгиным. Между Москвой и Дели поддерживались постоянные контакты относительно ситуации на субконтиненте. В заявлениях И. Ганди, сделанных через некоторое время после вспышки кризиса, говорилось, что в результате интенсивного притока беженцев в Индию, события в восточной части Пакистана перестали быть его внутреннем делом, а превратились в проблему международную, которая «угрожает миру и стабильности Индии». Премьер-министр Индии обратилась ко всему миру и, в первую очередь, к великим державам за содействием в урегулировании проблемы политическими средствами». Вслед за этим, министр иностранных дел Индии С. Сингх отправился в поездку по ряду столиц развитых стран с целью разъяснить политику своей страны и подробнее ознакомиться с позициями других государств. В первую очередь он нанес неофициальный визит в СССР, где находился с 6 по 8 июня 1971 г. В Москве С. Сингх был принят председателем Совета Министров СССР А. Н. Косыгиным, встречался с министром иностранных дел СССР А. А. Громыко. В результате переговоров, было констатировано «совпадение точек зрения Индии и Советского Союза по всем важнейшим международным проблемам». Особо важно отметить, что обе стороны высказались за необходимость принятия в Восточном Пакистане неотложных мер по обеспечению прекращения потока беженцев на территорию Индии. Ввиду серьезности обстановки стороны согласились поддерживать контакты для обмена мнениями по возникающим в связи с этим вопросам.

9 серпня 1971 Договору про сир. Дружбу та співробітництво між СРСР та індією. Договір сприяв розвитку політ, екон, культ співробітництва між двома країнами.

45. Індійсько-американські відносин у 1990-і – 2000-і рр.

Поворотним у розвитку двосторонніх стосунків слід вважати 2000-й рік коли відбувся успішний обмін офіційними візитами през США Клінтона та Інд пре-мін ваджпаї . під час переговорів на вищому рівні сторони висловили свою вірність справі демократії та свободи, досягли розуміння щодо необхідності початку якісно нового етапу двосторонніх відносин. Серед факторів які сприяли поліпшенню стосунків насамперед-інтенсифікація економічної взаємодії. Протягом останнього десятиріччя США змушені були „призвичаїтися до успіхів індій економіки” Вагомою була роль індійського земляцтва у США (загальна чисельність на початку 2000-х рр. становила майже 1,7млн осіб), значну долю якого с5кладають представники таких престижних професій, як лікарі та програмісти .Широко відомо, що за рівнем прибутків та освіти індійці випереджають всі інші етнічні іммігрантські спільноти у США. Фахівці індій походження зробили значний внесок у розвиток індустрії високих технологій, космічних досліджень, передових галузей науки т медицини. Зокрема на початку 2000-х рр.. вони складали значний відсоток працівників таких всесвітньо відомих корпорацій як NASA, MICROSOFT.Активізація розвитку Інд-амер відносин набула безпрецедентного характеру після приходу до білого дому адміністрації Буша. Схожість позицій двох сторін було підтверджено під час візитів до США у 2001р двічі- міністра оборони індії. В обох випадках йому було надано теплий прийом з боку Буша відбулись також зустрічі керівника індійського зовнпол офісу з держсекретарем США пауелом, віце-презиентом Чейні, міністром оборони рамсфілдом та радником президента з питань нац безпеки к. райз. Було підтверджено бажання сторін розвивати економічне співробітництво а також проводити консультації з питань ядерного роззброєння та боротьби з глобальним тероризмом. Останній фактор набув особливого значення після подій 11вересня 2001р у нью-йорку та Вашингтоні і був в фокусі переговорів під час другого візиту мін оборони Інд (Сінгха). Індія підтримала створення анти терористичної коаліції. посилаючись на власний досвід боротьби з терористами у кашмірі. Спільний погляд на таку загальносвітову , як боротьба з тероризмом став ще одним вагомим чинником розвитку двосторонніх відносин. У листопада 2001 буш та Інд прем’єр ваджпаї оголосили про стратегічне партнерство між своїми країнами, у січні 2004 ваджпаї у спеціальній заяві оголосив про задоволення обох сторін розвитком відносин та про перспективи щодо подальшого укріплення партнерства: „ Бачення стратегічного партнерства, окреслене Бушем та ваджпаї наразі стає реальністю” За цей час країни досягли значних успіхів у співробітництві, які стосуються передусім, трьох специфічних галузей: використання ядерної енергії у мирних цілях, космічна програма та галузь високих технологій. До означених напрямків додано розширення діалогу з питань ракетної безпеки. Також з огляду н великі досягнення Інд вчених останнім часом приділяється значна увага розвитку співробітництва у галузі біотехнології.29 червня 2004р міністр науки та технології індії (Сібал) та посол США у респ індія (малфорд) підписали угоду щодо проведення спільних наукових досліджень у галузі біотехнологій та подальшого використання для розвитку сільського господарства двох країн. Інд-амер економ та фінанси форум, який проходив у квітні 2004р засвідчив намагання сторін докладати спільних зусиль до вирішення макроекономічних та фінансових проблем на глоб рівні, обговорювалися шляхи запобігання терористичним нападам та, окремо-захист благодійних організацій. представники Інд уряду , в тому числі –нового кабінету, неодноразово підкреслюють, що розширення та поглиблення кооперації у таких прогресивних галузях є важливою запорукою трансформації інд0-амер відносин. Іншим сприятливим чинником має й надалі бути задекларована раніше відданість принципам демократії, свободи та захисту прав людини.

46. Вплив територіальних проблем на відносини Індії із сусідами у 1960-і –1970-і рр.

В 1960 серйозні хвилювання в штаті Бомбей змусили центральну владу піти на зустріч вимогам про його розподіл на два нових штати- Гідрат і Махараштру. Сікхам вдалось добитись успіху коли в 1965 р Пенджаб був розділений на штат Пенджаб, в якому сікхи складали більшість і штат з переважно індуським населенням. авторитет неру в жовтні 1962 був значно підірваний після вторгнення китайських військ на територію пн-сх митного агентства ( пізніше штат ару начал-прадеш) і в межах гір ладакх в кашмірі. намагаючись забезпечити між синьцзян-уйгурським і тибетським автономними районами Китай намагався заставити індію відмовитись від прав на стратегічно важливу рівнину аксайчин на сході ладакха в кашмірі.озброєнні сили кнр нанесли декілька ударів індійській армії і окупували територію. До того часу коли китай заявив про вивід військ із всіх зайнятих районів крім аксайчина неру змушений був звернутися за військовою допомогою до США. 10 січня 1960-ташкентська декларація.

В 1959—1969 рр. взаємні пошуки Індією і Пакистаном шляхів до нормалізації відносин привели до досягнення двосторонніх домовленостей, що розв'язували ряд неврегульованих проблем. Серед них були численні прикордонні питання, врегульовані в межах січневої 1960 р. індійсько-пакистанської угоди, а також проблема розподілу між двома країнами водних ресурсів річки Інд.

Проте на рубежі 60-х років спостерігається нове загострення дещо приглушених у попередні роки суперечностей між Індією і Пакистаном. Погіршення індійсько-китайських відносин Пакистан намагався використати з вигодою для себе. В січні 1962р. президент Пакистану відхилив індійську пропозицію вести переговори щодо кашмірської проблеми на основі визнання лінії припинення вогню в Кашмірі постійним кордоном між двома країнами, а 3 травня того самого року -спільне китайсько-пакистанське комюніке про згоду сторін провести переговори з метою визначення й уточнення кордонів. Індійський уряд рішуче виступив проти незаконної з його точки зору демаркації кашмірських кордонів і заявив в 00Н про невизнання такої угоди. Він розглядав пакистано-китайське зближення як розвиток лінії на ізоляцію Індії в Азії й на провокування Пакистану зайняти жорсткіші позиції з кашмірського питання.Воєнна акція Китаю проти Індії восени 1962 р. ускладнила її міжнародне становище й певним чином послабила індійські позиції в індійсько-пакистанському протистоянні. Врегулювання спірних питань з Пакистаном з урахуванням домагань останнього висувалось Заходом як одна з умов надання Індії військової допомоги Під їхнім тиском наприкінці грудня 1962р. Індія розпочала прямі переговори з пакистанською стороною. Індія пішла на переговори, сподіваючись зменшити напруженість відносин з Пакистаном і тим самим пом'якшити складне становище на своїх кордонах. Однак документ, оприлюднений за підсумками цих переговорів, засвідчив, що розбіжність точок зору Індії й Пакистану на кашмірське питання не дала сторонам змогу дійти згоди.. На кінець 1963 р. центр міжнародної напруженості переміщається на індійсько-пакистанські взаємовідносини, в яких, утім, у наступні два роки спостерігалися періоди певного потепління.

У квітні 1965 р. сталися серйозні збройні сутички між військами Індії й Пакистану через невелику прикордонну ділянку в районі Качського Ранну, які вдалося припинити за посередництва англійського уряду. 30 червня 1965 р. була досягнута індійсько -пакистанська угода про припинення вогню, відновлення статус-кво й відведення збройних сил на позиції, які вони займали на 1 січня 1965р.Припинення воєнних дій на Качському Ранні не привело до пом'якшення напруженості в індійсько-пакистанських відносинах. На початку серпня 1965 р. її центром стає Кашмір, внутріполітична ситуація в якому була вкрай нестійкою. Політичну нестабільність у Джамму і Кашмірі Пакистан використав для перекидання через лінію припинення вогню переодягнених у цивільне пакистанських військових з метою організації диверсій і заворушень. Індійський уряд заявив протест Пакистанові й групі спостерігачів 00Н у Кашмірі з приводу порушення лінії припинення вогню і звернувся до Генерального секретаря 00Н із проханням втрутитись у справу. Власті Ісламабада, відхилили звинувачення Індії.. Після переходу 25 серпня 1965 р. індійськими військами лінії припинення вогню в Кашмірі сутичка набрала форми повномасштабної війни,

Рада Безпеки 00Н 4 і 6 вересня 1965 р. прийняла резолюції , які закликали обидві сторони до негайного припинення вогню і відведення військ на вихідні позиції. Пакистанська сторона намагалася пов'язати питання припинення воєнних дій з питанням «гідного врегулювання кашмірського спору», що, звичайно, не могло не відбитися на позиції індійської сторони. 20 вересня 1965р. Рада Безпеки одноголосно ухвалила резолюцію, що вимагала припинення вогню 22 вересня і подальшого відведення всіх збройних формувань на позиції. В ніч на 23 серпня вогонь на індійсько-пакистанських фронтах був припинений.

В такій обстановці нетривкого перемир'я роль посередника в урегулюванні індійсько-пакистанського конфлікту взяв на себе СРСР. Уряди США й Великобританії висловилися на підтримку радянської пропозиції про добрі послуги при прямих переговорах між Індією і Пакистаном і порадили їм прийняти запрошення радянського уряду. Виявивши добру волю, обидві сторони прийняли радянську пропозицію без будь-яких попередніх умов, і 4 січня 1966 р. в Ташкенті розпочалися важкі переговори прем'єр-міністра Індії Л. Б. Шастрі і президента Пакистану Мохамеда Айюб-Хана з питань урегулювання міждержавного конфлікту. Вони закінчилися підписанням 10 січня 1966 р. Ташкентської декларації, в дев'яти статтях якої були визначені невідкладні заходи з відновлення в регіоні нормального й мирного становища. Зокрема, сторони проголосили рішучість відновити нормальні й мирні відносини, сприяти взаєморозумінню й дружбі, добросусідству й співробітництву.

Кашмірська проблема – територіальний спір щодо приналежності території колишнього князівства Джамму і Кашмір між Республікою Індія та Ісламською Республікою Пакистан. Витоки конфлікту традиційно пов‘язуються з особливостями Закону про незалежність Індії (14.VIII.1947), в якому в основу розподілу Британської Індії на два домініони (Пакистан та Індійський Союз) було покладено релігійно-общинний принцип: території, де переважало мусульманське населення, мали увійти до Пакистану, території, населені індусами – до Індії (“план Маунтбеттена”). На 1947 рік понад 70 % населення Кашміру становили мусульмани, магараджа. Початок конфлікту - спровокованим Пакистаном вторгненням пуштунських племен з Пн-Зх Прикорд провінції Пакистану і Смуги Племен на територію князівства. На захопленій пуштунами території з представників Мусульманської конференції Джамму і Кашміру, було створено тимчасовий уряд “Азад Кашміру” (“Вільний Кашмір”1947). В умовах військового краху магараджа звернувся по допомогу до Індії. Як передумову надання такої допомоги індійський уряд висунув вимогу приєднання Кашміру до Індійського Союзу. 26.Х.1947 Акт про приєднання був підписаний правителем Кашміру, наступного дня – прийнятий індійським парламентом, одночасно було здійснено перекидання індійських військ, що зупинили вторгнення. Факт приєднання не було визнано Пакистаном, що заявив про незаконність Акту і надав військову допомогу Азад Кашміру Таким чином, розпочалася перша індійсько-пакистанська війна (1947-1949). у січні 1948 року питання Кашміру було передано Пакистаном на розгляд Ради Безпеки ООН.1948 РБ прийняла резолюцію, згідно з якою було створено Комісію з Індії та Пакистану що мала розглянути обставини спору і виступити в якості посередника між сторонами, Індія зобов‘язувалася скоротити до мінімуму свою військову присутність в Кашмірі, після чого передбачалося проведення плебісциту, за результатами якого мала вирішуватися приналежність Джамму і Кашміру. Зрештою під тиском міжнародного співтовариства в особі ООН Індія та Пакистан погодилися на перемир‘я 1949.

Угодою про лінію припинення вогню між Індією та Пакистаном у Джамму та Кашмірі, підписаною в Карачі 27.VII.1949. Ця угода розподілила територію Кашміру на дві частини – індійську та пакистанську. Під контроль Пакистану перейшла пд-зх ч. Кашмірської долини на території якої існував формально незалежний Азад Кашмір, а також колишні Гілгітське агентство, Балтистан, Хунза, Нагар, що під час війни оголосили про приєднання до Пакистану. Індія зберігала контроль над більшою частиною Кашмірської долини, Джамму, Ладакхом., 1957 року прийнято Конституцію (26.І.), що забезпечувала широку автономію Кашміру у складі Індії .Пакистан неодноразово висловлював протести щодо дій Індії в Кашмірі, Індія розглядала такі дії як втручання до її внутрішніх справ, відмовлялася від проведення плебісциту, Врегулюванню конфлікту перешкоджала також динаміка холодної війни, в якій Індія зайняла нейтральну позицію, водночас підтримуючи тісні зв‘язки з СРСР, у той час, як Пакистан проводив прозахідну політику. Стратегічне розташування Кашміру на стику радянської Центральної Азії, Афганістану, китайських Тибету та Сінцзяну стало причиною пильної уваги наддержав до Кашмірської проблеми, що додатково ускладнювало її вирішення 1965 році Кашмір опинився у центрі другої індійсько-пакистанської війни.У зв‘язку з провалом переговорів по Кашміру, а також спровокованими Пакистаном заворушеннями в Кашмірі (“Операція Гібралтар”) поч. бойові дії. Після їх припинення за посередництва СРСР відбулася -конференція в Ташкенті (3-10.І.1966), прийнято Ташкентську декларацію, сторони зобов‘язалися не вдаватися до застосування сили і вирішувати спірні проблеми мирним шляхом, здійснювати відносини на основі принципу невтручання до внутрішніх справ, Третя індійсько-пакистанська війна (1971 також безпосередньо зачепила питання Кашміру у відносинах двох країн: після втручання Індії до бойових дій у Сх Бенгалії і обстрілу позиції індійських військ у Кашмірі індійська армія перетнула лінію припинення вогню і захопила част тер Азад Кашміру, яку утримувала до укладення перемир‘я сторін (17.ХІ.1971).1972 було підписано Сімлську угоду, яка передбачала перетворення лінії припинення вогню в Кашмірі станом на 17.ХІ. на “лінію контролю”, за якою де-факто закріплювався статус кордону .Сторони відмовлялися від спроб змінити лінію контролю “в односторонньому порядку, незалежно від відмінностей у поглядах на проблему”.

Протягом 1970-1980-их років кашмірська проблема залишалася у центрі уваги політичних кіл та громадської думки Індії та Пакистану., пакистанська сторона продовжувала наполягати на необхідності проведення плебісциту. 1989 року масові антиіндійські виступи у Кашмірі. Делі оголосив Пакистан їх винуватцем, у відповідь Ісламабад звинуватив індійську владу у порушенні прав людини в Кашмірі щодо мусульманського населення. З 1990 року у штаті введено пряме президентське правління (до 1996). У травні-червні 1999 року у високогірних районах Кашміру відбулися зіткнення індійських військ з підрозділами пакистанської армії, що проникли за лінію контролю (Каргільський інцидент). У 2000-2001 роках індійський уряд вдався до спроб мирного вирішення конфлікту, оголосивши 19.ХІ.2000 припинення вогню в Кашмірі на час Рамазану і запропонувавши опозиційним угрупованням розпочати переговори. У зв‘язку з діями сил, що не прийняли умов перемир‘я, мирні ініціативи було зірвано.

47. Кашмірська проблема в зовнішній політиці Індії.

Весь грудень 2001 і січень 2002 року обидві держави знову балансували на грані війни. У травні 2002 року положення в Кашмірі загострилося знову. напруженість на кордоні досягла піка в травні-червні, коли Індія й Пакистан стояли ближче до війни, ніж коли-небудь, після Каргила.. Ситуацію вдалося розрядити за доп Росії й США. Джамму й Кашмірі -вибори, що відбулися у вер-жов 2002 року в Законодавчі збори штату. На виборах до влади прийшов коаліційний уряд ІНК і Народно-демократичної партії.

48. Індійсько-пакистанські конфлікти у 1960-і – 1970-і рр.

1965-військове зіткнення між інд та пак, викликане початком збройн заворушень в Інд шт. Джемму та кашмір. Також вплинув збр конфл навколо качського рану о виник на поч. 1965 і залиш неврегульованим. Пакистан рзрах на підтримку союзників по війс блоках орган центр дог(СЕНТО) та орг дог пд.-сх Азії (СЕАТО). Усна підтримка була від ірану, туреч, індонез, кнр .решта д-в-пол. Заяви без реальної допомоги Пакистану. Індія натомість у 1965 спиралась на потужну війс та Пол доп СРСР, зв’язки його з Пакистаном у 1-й Пол 60-х значно послабилась внаслідок пак-кит зближення. На поч. Серпня 1965 уряд пакистану та влада „азад кашміру” (вільного кашміру) виступили з заявами, в яких відкидали звинувачення у своїй причетності до заворушень в Джемму та кашмірі, але назвали їх початком повстання поти індії і оголосили про солідарність з антиінд. Опозицією.напруженість викликана спробами Інд військ запобігти проникненню з тер пакистану озброєних груп, у сер серпня переросла в численні зіткнення між підрозділами Інд та пак. армій активна фаза-пч вересня і тривала бл.3тижнів.миротворчі зусилля оон були безрезультатними, оск. Індія вимагала визнання агресії з боку пакистану, а пакистан наполягав на виведенні всіх військ із тер кашміру і проведенні плебісциту під наглядом оон.сторони погодились на припинення вогню згідно з резол РБООН від 20.09.65.17.09.65голова ради мін СРСР коси гін запросив шастрі(пр-мін Інд) та през пак(Айюба Хана) до Ташкента для переговорів10.01.1966-ташкентська декл, яка зафіксувала мирні відн.Бхутто(мін зак справ пакистану був проти, поки не врегул пит кашміру мирне існування неможливе.багато в чому це стало причиною неповного виконання положень пакистану.

1971-(війна за нез Бангладеш)-збр конф Інд та пак 3-17.12.1971, викликаний втруч Інд у вн-пол кризу в пак, що була спричинена скасуванням Ях*я Ханом результатів заг-нац виборів 1970р та репресіями проти опозиції й бенгальського населення сх. Пак.26.03.1971 у сх..бенгалії було прог нар.респ Бангладеш.міжуряд війс та загонами „мукті бахині”розп бойові дії що призвели до масовго відтоку біженців на тер Інд.до грудня 1971 інд офіційно займ нейтральну позицію щодо конфл у пак. Але засуджувала практику силового придушення пакист військ режимом гром. Свобод сх.-бенгальського населення.Індія домоглася засудження дій Ісламабада(през пак) світ співтов, що істотно обмежив можливу допомогу пак. З боеку США.9.08.1971р Інд підп дог про дружбу, спів роб та взамодоп з СРСР, чим забезп собі підтримку у конфл з пак. пакистанські впс здійсн бомбові удари по Інд війс аеродромах. Інд розп війну одночасно здійсн напад на пак. У зх та сх. Його част.інд у 1971 визнала Бангладеш відповідь пак. Розірвав із нею усі дипл відн. Пак. Армія капітувалювала внаслідок чого було уклад перемир’я. Мирне врегул було укл сільською угодою 1972. пак зближувався з кнр, а Індія утвердилася як регіон лідер.

49. Індійсько-пакистанські відносини у 1990-і – 2000-і рр.

У серпні 1947 року Індія та Пакистан перестали бути колоніями. Однак разом із незалежністю вони отримували такі проблеми, порівняно з якими багаторічне британське панування здавалося легким непорозумінням. Виною усьому стала поява нового кордону, що розділив по живому дві держави, які кілька століть становили одну із найбагатших і найбільших британських колоній. З цього моменту тривалу ворожнечу, яка має релігійні й історичні корені, стримувати вже не було кому.

Найбільш проблемним районом виявився Кашмір, у якому живуть переважно мусульмани. Пакистанська сторона стверджує, що цю територію 1947 року слід було приєднати до Пакистану за релігійною ознакою. Ісламабад гадає, що численні резолюції ООН із цього приводу краще втілити в референдум — населення Кашміру має вибрати, до складу якої держави ввійти.

Влітку 1999 року дві країни впритул підійшли до чергової війни, коли сили підтримуваних Пакистаном бойовиків проникли на контрольовану Індією територію Кашміру. Конфлікт, що спалахнув поблизу демаркаційної лінії, закінчився лише тоді, коли пакистанські сили відійшли зі своїх позицій.

У даний час близько третини Кашміру управляється Пакистаном. Частина, що залишилася, в основному перебуває під контролем Індії. Партизанський рух у керованій Індією частині Кашміру почався 1989 року. Відтоді Делі регулярно заявляє, що Пакистан навчає і постачає зброєю ряди сепаратистів. Ісламабад же каже, що надає їм лише моральну підтримку.

Зрозуміло, що в цих умовах кожній державі хотілося мати у своєму військовому арсеналі таку зброю, яка могла б забезпечити їй беззастережне домінування в майбутньому конфлікті. У квітні 1998 року Пакистан успішно здійснив пробний пуск ракети середньої дальності, здатної нести ядерну головну частину, під назвою «Гаурі» (так звали легендарного мусульманського воїна XII століття, котрий підкорив частину Індії). Індійська відповідь не змусила на себе довго чекати. Усього через місяць Делі провів відповідні випробування, підірвавши три ядерні пристрої, а двома днями пізніше — ще два заряди. Відчуваючи, до чого йде справа, міжнародне співтовариство засудило цей захід і закликало Пакистан не реагувати на нього. Але через два тижні Ісламабад також оголосив про п’ять проведених вибухів. Попри сильний американський тиск, жодна зі сторін не підписала договір про нерозповсюдження ядерних озброєнь і заборону на їхні випробування. Відтоді всі спроби встановити діалог і якимось чином вирішити спірні питання не принесли успіху й обидві країни постійно перебували на межі війни.

Сьогодні у багатьох держав є колосальна спокуса використати привід боротьби з міжнародним тероризмом для вирішення своїх внутрішніх і зовнішніх проблем. Тому тема підтримки терористів стала активно обіграватися не лише Індією, а й Пакистаном. Так, зі свого боку пакистанські військові обвинуватили індійську розвідку в підготовці терактів на пакистанській території. А місцеве телебачення продемонструвало свідчення чотирьох чоловік, які визнають, що вони підірвали залізничний міст у провінції Сінд за завданням індійських спецслужб.

І ядерна зброя може зіграти в індо-пакистанському протистоянні фатальну роль. Ніхто з експертів не може сказати, яким саме є розмір ядерних арсеналів Індії та Пакистану, неясний також рівень готовності ядерної зброї в кожній зі сторін.

Але найбільше спостерігачів турбує відсутність достатнього розуміння кожної зі сторін ядерної доктрини супротивника. Адже саме таке взаємне розуміння було головним стримуючим чинником у конфліктах між наддержавами — США та СРСР — під час холодної війни. У даному ж випадку все виглядає інакше, і тут навіть розумна поведінка конфліктуючих сторін не може уберегти їх від «випадкового натискання кнопки». Брязкання звичайною зброєю може відразу перетворитися на брязкання зброєю ядерною і призвести до катастрофічних наслідків.

50. Нормалізація індійсько-китайських відносин.

51. Еволюція індійської політики на Близькому та Середньому Сході.

52. Ракетгно-ядерна програма Індії та етапи її реалізації.

У травні 1998 р. Індія, а потім Пакистан кинули виклик світовим нормам нерозповсюдження ЗМЗ, провівши випробування ЯЗ. Нині Індія і Пакистан продовжують розробку та удосконалення ЯЗ. У 2002 р. їх амбіції та прикордонні сутички мало не призвели до застосування ЗМЗ.

З 1992 р. Індія стала наполегливо заявляти про претензії на місце постійного члена в Раді Безпеки ООН. Продовжуючи дотримуватися традиційної для неї лінії на відмову від підписання Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, вона в 1996р. не поставила свій підпис під Договором про всеосяжну заборону ядерних випробувань.

Поставивши себе тим самим у положення напівізоляції, Делі зазнав поразки в ООН на виборах кандидата на місце представника від Азії в непостійні члени Ради Безпеки.

Позиція Делі по нерозповсюдженню ядерної зброї з моменту включення цього питання в міжнародний порядок денний (тобто із другої половини 60-х років) відрізнялася непохитністю й наявністю особливої логіки. Заявляючи про необхідність загального ядерного роззброювання й знищення всіх запасів накопичених ядерних засобів, а також іншої зброї масової поразки, Індія відмовляється визнати корисними які-небудь приватні рішення по цій проблемі. Сформовані обмеження числа ядерних держав п'ятьма державами представляється їй дискримінацією, тим більше що серед них перебуває Китай, здатний загрожувати її національної безпеки.

На думку офіційного Делі, поширення ядерної зброї може бути реально припинено лише в тому випадку, якщо воно саме по собі втратить цінність, якщо воно перестане бути ознакою влади й могутності і єдиним гарантом забезпечення національної безпеки. Інакше "граничні" і неядерні країни також будуть прагнути зміцнювати свою безпеку шляхом володіння ядерною зброєю, що зведе нанівець всі зусилля по встановленню режиму його нерозповсюдження. Такий підхід буде особливо небезпечний у регіонах, де зберігається високий рівень конфронтації у відносинах між окремими державами. Тому, на думку індійських експертів, єдиний шлях до реального забезпечення нерозповсюдження ядерної зброї - це його повна заборона.

Слід зазначити, що відношення Індії до проблеми нерозповсюдження ядерної зброї має не тільки регіональне й глобальне виміри, але також є предметом дискусій між різними політичними партіями й суспільними групами усередині країни. Фактор погрози з боку, у першу чергу, ядерного Китаю, а також й Пакистану, послідовно використовуається керівництвом Індії у внутрішньополітичних цілях заради консолідації різних політичних сил і боротьби з опозицією перед особою зовнішньої небезпеки. У цей час висуваються й доводи, пов'язані з виникненням нових ядерних держав на місці трьох колишніх радянських республік. Так, Дж. Д. Сетхи ("Гіндустан Таймс") висуває чотири причини, по яких Індія повинна негайно зробити ядерний вибір:

1. Це єдина відповідь на погрозу безпеки Індії з боку Китаю й аргумент проти будь-якого можливого шантажу в кризових ситуаціях.

2. Прискореного рішення цього питання вимагає ситуація з ядерною зброєю в колишніх республіках СРСР.

3. Незалежно від того, чи зробить Пакистан останній крок убік володіння бомбою чи ні, пакистано-китайський альянс залишається серйозною погрозою безпеки Індії.

4. У результаті колапсу Радянського Союзу в Індії в один момент зникло відчуття реальної або психологічної захищеності, і вона залишилася абсолютно уразливою.

Точка зору уряду Індії й більшості індійських експертів по питанню приєднання до Договору залишається незмінно негативної, про що свідчать і заяви прем'єр-міністра Індії Нарасимха Рао, зроблені їм протягом 1994 р. як у себе на батьківщині, так і під час офіційних візитів у США й інші країни Заходу.

Ядерна політика Індії продовжує з'єднувати в собі розвиток ядерної технології з метою використання її в мирних цілях зі збереженням при цьому можливості вибору й переходу "ядерного порога" у військовій області.

53. Багатостороння дипломатія Індії на сучасному етапі. Індія і реформа ООН.

54. Відносини стратегічного партнерства в з.п. Індії у постбіполярний період.

55. Відносини Індії з країнами СНД.

56. Роль Індії у Русі неприєднання.

57. Засади зовнішньої політики Пакистану у 1950-і – 1960-і рр.

58. Основи пакистансько-американського і пакистансько-китайського зближення у 1980-і рр.

Пакистанська армія, яка з перервами керувала країною 24 роки, не могла дозволити скорочення військових асигнувань або їх перерозподілу на користь освіти чи соціальної сфери. Коштів для фінансування витрат на "оборону" перенаселена країна з економікою аграрного характеру і обмеженим експортним асортиментом не могла знайти самостійно. Тому поступово Пакистан перетворюється на великого займача довгострокових кредитів. В результаті цього країна опинилась в складній фіскальній кризі, її міжнародна заборгованість стрімко зростала. В цих умовах Пакистан був врятований вторгненням радянської армії до Афганістану в 1979 році. Керівництво країни прийняло політичне рішення про допомогу афганським моджахедам в боротьбі проти радянських військ. Пакистан надав дозвіл американським літакам здійснювати розвідувальні польоти над СРСР з своєї території, погодився відкрити у себе табори з підготовки моджахедів і постачати американську зброю афганській опозиції. США негайно надали Пакистану статус прифронтової країни, скасували більшу частину його боргу, асигнували лише за офіційними підрахунками понад чотири мільярди доларів економічної допомоги і велику кількість сучасних озброєнь. Значні фінансові вливання Пакистан отримав від Саудівської Аравії і інших монархій Перської Затоки, які побоювались поширення комунізму і ідей атеїзму в цьому регіоні.

Однак, з закінченням Холодної Війни і виведенням радянських військ з Афганістану Пакистан втратив свою стратегічну привабливість для США і країн Перської Затоки. Припинилась будь-яка допомога ісламабадському режиму.

59. Ядерна програма Пакистану та її реалізація.

В политическом и военном противостоянии Индии и Пакистана и стремлении обоих стран занять лидирующее положение в Азиатско-тихоокеанском регионе ядерная составляющая занимает особое место, так как создает реальную угрозу не только для обеих стран, а так же для всего региона Южной Азии. Интенсивное развитие ракетных программ обеих стран также позволяет говорить о возрастающей угрозе безопасности южным районам Российской Федерации.

Отправной точкой развития ядерной программы Пакистана можно считать создание Комиссии по ядерной энергии в 1956 году, значительно позже индийской. Основателем ее являлся Зульфикар Али Бхутто, первоначально как министр топлива, энергетики и природных ресурсов, и позже как президент и премьер-министр. Однако, в отличие от индийской ядерной программы, которая развивалась постепенно, начало пакистанской ядерной программы имеет строго определенную дату – 24 января 1972 года, когда на встрече с физиками и инженерами в городе Мультан З. Бхутто четко обозначил задачу на получение Пакистаном собственной «исламской ядерной бомбы».

Поводом для этого стало поражение Пакистана в войне с Индией в 1971 году за Восточный Пакистан, в результате которой в мире появилось новое государство – Республика Бангладеш, Пакистан потерял более половины своего населения, огромную территорию. Не смотря на складывавшиеся в предыдущие десять лет тесные взаимоотношения с Китайской Народной Республикой, во время наиболее острого противостояния военная и политическая помощь Китая была небольшой. Он не сумел организовать какого-либо давления на Индию, в виде сосредоточения войск вблизи государственной границы, проведения крупномасштабных учений, передачи больших партий вооружений и военной техники союзнику и т.п. Разделенный на две части, оставшись без союзников, Пакистан на примере этой войны показал полную неспособность победить индийские Вооруженные Силы при применении обычных средств поражения. По мнению Бхутто, ядерное оружие Пакистана должно было установить паритет между огромными по численности индийскими ВС и немногочисленными, но вооруженными ядерными зарядами пакистанскими ВС.

Кроме того, в Пакистане более серьезно к ядерной программе стали относится после успешно проведенного Индией в 1974 году испытания «мирного» ядерного заряда мощностью 25 кТ в тротиловом эквиваленте.

Однако, процесс получения ядерного оружия долгий и требующий больших финансовых затрат, а также большого политического желания и мужества. Кроме того, необходимо наличие собственных запасов урана , чтобы не зависеть от иностранных поставок. Дера Газиа Хан было идентифицировано как многообещающее месторождение урановой руды, хотя она и имеет относительно низкий сорт, т.е. содержит всего несколько килограммов урана на тонну (в сравнении с десятками килограммов в высококачественной руде в Канаде или Австралии).

Более того, с самого начала программы необходимо выбрать направление – урановое (дешевое, но тупиковое) или плутониевое (дорогое, но позволяющее разрабатывать современные ядерные устройства и средства их доставки). Оба направления представляют собой сочетание множества высокотехнологических процессов, доступных в настоящее время только ряду развитых стран, т.к. США, Россия, Великобритания, Франция, Канада. В мире существует практика легальной торговли технологиями переработки радиоактивного топлива, приносящая огромные прибыли. Однако, все процессы ограниченны мирным использованием ядерной энергии и ни одна страна не продаст полную технологию производства боевого ядерного оружия. АЭС не позволяют решить задачу получения заряда, необходимо продолжение «цепочки» - заводы по обогащению урана или переработке плутония, а также технологию производства самого боевого заряда (боеголовка, авиабомба, артиллерийский заряд) из полученного урана или оружейного плутония.

Ученым Исламской Республики Пакистан и представителям Межведомственной разведки удалось сделать невозможное в условиях острой нехватки денежных средств и международного экономического и политического давления. Из различных источников за короткое время была получена технология полного цикла производства ядерного оружия.

Первым реальным шагом в развитии программы явилось строительство Центра ядерных исследований в Исламабаде и затем, после предоставления в 1960 году помощи США размере 350 тыс. долларов - возведение исследовательского легководного реактора мощностью 5 МВт, который начал функционировать в 1965 году.

В тоже время, не имея на тот момент необходимого научного и технического потенциала, правительство З. Бхутто приняло решение пойти по второму, более технологически сложному пути создания оружейного плутония. С этой целью в 1970 году с Канадой, а затем в феврале 1976 году с Францией были заключены контракты на строительство в Исламской Республике Пакистан АЭС с реакторами на «тяжелой воде» и заводов по ее производству. В 1976 году канадский проект в г. Карачи был полностью завершен и сдан в эксплуатацию, французский проект оказался заморожен в 1978 году на стадии завершения (был построен полностью первый энергоблок на АЭС в г. Часма и завод по производству «тяжелой воды»), когда совершенно ясно обозначились ядерные амбиции руководства ИРП. Франции пришлось отказаться от продолжения сотрудничества, в том числе после оказанного давления со стороны США. Однако в распоряжении Комиссии по ядерной энергии остался ряд французских технологических документов по переработке ядерного топлива с АЭС.

Основной прорыв в ядерной программе Пакистана был сделан в 1975 году с появлением доктора Абдулы Кадир Хана, благодаря деятельности которого в стране появилась технология и проекты центрифуг обогащения урана. Основа любой ядерной программы военного назначения – производство специальных ядерных материалов, необходимых для оружия – плутоний или обогащенный уран. Основная часть ядерной программы ИРП была сконцентрирована на построенном заводе по обогащению урана, использующем технологию и проект центрифуг, незаконно присвоенные у Европейского консорциума URENCO (Великобритания, Германия, Нидерланды), производящего газовые центрифуги.

Абдул Кадир Хану удалось убедить правительство Пакистана в необходимости развивать «урановое» направление ядерной программы, требующее меньше финансовых затрат и более простое технологическое оборудование. Для производства «уранового» заряда нет необходимости в строительстве реактора по производству оружейного плутония и завода по его дальнейшей переработке, достаточно иметь технологию обогащения урана в центрифугах. Таким образом, Абдул Кадир Хан в 1976 году основал Технические научно-исследовательские лаборатории в г. Кахута, позднее названные НИЛ Хана.

Другим мощным толчком развития ядерной программы Пакистана стало подписание в 1986 году пакистано-китайского соглашения в области ядерных исследований. В ходе реализации данного соглашения китайской стороной была передана технология изготовления ядерного заряда мощностью 25 кТ. Данное устройство представляет собой прототип первых неуправляемых американских и советских ядерных зарядов, весом около тонны. Кроме этого, Китайская национальная ядерная корпорация направила в НИЛ Хана своих специалистов с целью налаживания газовых центрифуг. В 1996 году из КНР также были получены 5000 кольцевых магнитов для монтажа более современных установок по обогащению урана.

Интенсивное сотрудничество с КНР в ядерной области подтолкнуло правительство ИРП к развитию параллельной программы по созданию заряда на основе оружейного плутония, закрытой в 1976 году. В середине 1990-х годов с помощью китайских специалистов был построен и вышел на полную мощность первый реактор на «тяжелой воде» на АЭС в районе г. Кхушаб (пр. Синд).

Это обстоятельство, а также технология переработки плутония, полученная от Франции в 1974-76 годах, позволило Пакистану вырабатывать плутоний, необходимый для создания современных, компактных ядерных зарядов. Интенсивность работ по созданию «исламской бомбы» характеризуется тем, что уже к концу 90-х годов у Пакистана имелось до 10 ядерных зарядов на основе урана и от 2 до 5 зарядов на основе оружейного плутония. Итогом 30-летней интенсивной работы по созданию ядерного оружия явились испытания, проведенные 28 и 30 мая 1998 года на полигоне Чагаи в провинции Белуджистан. Это был ответный шаг на ядерные испытания, проведенные Индией в начале мая 1998 года. Всего за два дня было проведено 6 подземных ядерных взрывов.

Таким образом, Пакистан показал не только Индии, но и всему миру, что имеет не только технологию получения ядерного оружия, но и уже реально обладает им, и готов его применить в случае реальной угрозы национальной безопасности.Наряду с активной работой ученых, инженеров и представителей Межведомственной разведки Пакистана по добыванию технологий и оборудования, к середине 1980-х годов сложилась строгая и четко работающая система по планированию, координации деятельности подразделений, занятых в разработке ядерного оружия для пакистанских ВС. Совет национальной безопасности - высший орган управления и координации развития всей ядерной программы Исламской Республики Пакистан, орган стратегического планирования отрасли. Решения данного Совета, хотя и носят рекомендательный характер, поступают напрямую к Президенту.

Ядерная программа Пакистана исторически построена таким образом, что различные научные подразделения занимаются только одним определенным направлением, исключая дублирование и перепроверку. Вероятно, это связано с жесткой экономией финансовых средств на разработку ядерных устройств. Так, подразделения Министерства обороны (Комитет научных исследований по обороне и Управление производства) занимаются разработкой и созданием авиационных и артиллерийских средств доставки, а также вопросами защиты от поражающих факторов ядерного оружия.Научно-исследовательские лаборатории Хана и Комиссия по ядерной энергии занимаются разработкой и созданием ядерного устройства.

<<< < Предыдущая 12 / 52 3 4 5 > Следующая >>>

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]

#
07.03.20164.1 Mб110Посібник.pdf
#
19.03.20159.1 Mб22Последний гамбит.pdf
#
01.05.20252.44 Mб0Пособие физика для КСС ( ЭД ) 05_08_2004.doc
#
01.05.2025629.25 Кб0Постригань, практична політологія.doc
#
19.03.201591.65 Кб10потік філ ІІс 1м.doc
#
01.05.20251.3 Mб0Почти окончательные.doc
#
01.07.202588.06 Кб0Пояснення до написання РОЗДІЛ 1.doc
#
01.04.20259.18 Mб0ПП-т3.rtf
#
19.08.201921.65 Кб1ПР3.docx
#
30.08.2019122.88 Кб3пр5 нова.doc
#
01.07.2025253.95 Кб0Правила і завдання.doc