
Проблема територіального суверенітету у зовнішній політиці Японії в 50-і – 70-і рр.
Одночасно з С.-Ф. м. д. США уклали з Японією Договір безпеки, за яким вони набували права протягом необмеженого часу тримати на території Японії свої війська та використовувати їх на власний розсуд. Японія зобов'язувалась не надавати третім державам дозволу на створення військ, баз на її території без згоди США. Договір фактично оформив амер.-япон. військ, союз. 28.02.1952 в Токіо було укладено також амер.-япон. адмін. угоду, яка визначала умови розміщення амер. збройних сил на япон. території: право користування всіма зайнятими ними військ, об'єктами, вільного пересування по території, а також вільного в'їзду та виїзду з території Японії. Усі об'єкти та інфраструктура надавалися США безкоштовно, Японія зобов'язувалась сплачувати 155 млн. дол. США щорічно на утримання амер. військ. Всі згадані док-ти набули чинності 28.04.1952. Після цього США офіційно заявили про розпуск Дал.-схід. комісії та Союзної ради з Японії. США поверну ли під юрисдикцію Японії о-ви Рюкю та Дайто за амер.-япон. угодою, підписаною 17.06.1971 у Вашингтоні і Токіо (набула чинності 15.05.1972), але за США зберігалися права на використання об'єктів та територій під військ, базами на цих
Островах
2. Основні правові та політичні засади демілітарізації японської політики.
Важливою позитивною мірою по зміні державного устрою Японії було ухвалення 3 листопада 1946 р. нової конституції, що набула чинності 3 травня 1947 р. (діє по теперішнього часу). Вона скасувала абсолютну монархію і фактично усунула імператора від політичної влади, оголосивши його тільки «символом єдності нації». Була проголошена суверенна влада народу. Новим в практиці буржуазного державного права з'явилася декларація про відмову Японії «від війни як суверенного права нації, а також від загрози або застосування озброєної сили як засобу вирішення міжнародних суперечок».
Конституція Японії забороняла створювати озброєні сили, але ця заборона була частково обійдена в 1950 році, коли були утворені Резерв національної поліції і «сили самооборони», які по своєму вигляду і функціям не відрізнялися від армії. Поступово чисельність цих формувань виросла до 250 тис. чоловік, на чому це зростання і припинився. Витрати на оборону складали менше 1% від ВНП (який, проте, різко ріс) і близько 6-7% витрат бюджету на зміст уряду, що було відносне скромним показником. У 70-х роках в Японії почалися спори, чи слід їй перетворюватися на ядерну державу: її вага в світі прямого говорила на користь такого рішення, але існували особливі як політичні, так і конституційні перепони. Японія підписала Договір про часткову заборону ядерних випробувань, хоча це було зайве, якщо чітко дотримуватися конституції, і до того ж громадськість Хіросіми і Нагасакі надзвичайно хворобливо реагувала на здійснення ядерного варіанту. Інцидент, що відбувся в 1954 році, посилив антиядерні настрої. У березні цього року японське риболовецьке судно «Фукурю мару» («Щасливий дракон»), знаходячись в декількох милях за межами зони, закритої для рибальства зважаючи на американські ядерні випробування на острові Бікіні, потрапило під радіоактивні осідання від водневої бомби.
Важливою позитивною мірою по зміні державного устрою Японії було ухвалення 3 листопада 1946 р. нової конституції, що набула чинності 3 травня 1947 р. (діє по теперішнього часу). Вона скасувала абсолютну монархію і фактично усунула імператора від політичної влади, оголосивши його тільки «символом єдності нації». Була проголошена суверенна влада народу. Новим в практиці буржуазного державного права з'явилася декларація про відмову Японії «від війни як суверенного права нації, а також від загрози або застосування озброєної сили як засобу вирішення міжнародних суперечок».
Конституція Японії забороняла створювати озброєні сили, але ця заборона була частково обійдена в 1950 році, коли були утворені Резерв національної поліції і «сили самооборони», які по своєму вигляду і функціям не відрізнялися від армії. Поступово чисельність цих формувань виросла до 250 тис. чоловік, на чому це зростання і припинився. Витрати на оборону складали менше 1% від ВНП (який, проте, різко ріс) і близько 6-7% витрат бюджету на зміст уряду, що було відносне скромним показником. У 70-х роках в Японії почалися спори, чи слід їй перетворюватися на ядерну державу: її вага в світі прямого говорила на користь такого рішення, але існували особливі як політичні, так і конституційні перепони. Японія підписала Договір про часткову заборону ядерних випробувань, хоча це було зайве, якщо чітко дотримуватися конституції, і до того ж громадськість Хіросіми і Нагасакі надзвичайно хворобливо реагувала на здійснення ядерного варіанту. Інцидент, що відбувся в 1954 році, посилив антиядерні настрої. У березні цього року японське риболовецьке судно «Фукурю мару» («Щасливий дракон»), знаходячись в декількох милях за межами зони, закритої для рибальства зважаючи на американські ядерні випробування на острові Бікіні, потрапило під радіоактивні осідання від водневої бомби.
Особливості формування ЗП після другої світової війни:
окупація – США визначає принципи ЗП США – формально залишилася імперія - США заборонили Я вести сласну ЗП, однак Я могла публічно обговорювати свою ЗП, на рівні консультації брали участь у вироблнні МД
Конституція Я: написало оточення Макартура: вже в першиз варіантах Я обмежена у праві на власну оборону (відмова від наступальних озброєнь)
Основа ЗП Я:
Принцип самообмеження (конституційна відмова від війни і армії (є лише сили самооборони) + ( відсутність наступальних підводних човнів, витрати загальні на оборону – не більше 1 відсотка ВВП – лише у 1976 році на обговоренні в уряді прийнято, але не формалізовано у вигляді закону) Військовослужюовців немає, є тільки державні службовці.
3. Доктрина Йосіди.
Прем'єр-міністр Йосида Сигэру прийшов до влади в Японії в 1946 році.
У той час ВВП країни становив $10,31 млрд. Прем'єр використав для підйому японської економіки свої гарні відносини з американцями.
Згідно "доктрини Йосіди", Японія довірила власну безпеку США, витрачала на військові потреби лише 2% бюджету, а зекономлені засоби кинув на піднесення промисловості під гаслом "Наздоженемо Америку!".
Основна суть доктрини — відновлення та посилення позицій Японії у міжнародній торгівлі. Енергію японського народу слід направити на розбудову економіки, використовуючи дешеву привізну сировину, а зовнішню політику проводити під захистом США.
Незабаром вона стала другою економічною державою миру. Коли Йосіда пішов у відставку в 1954 році ВВП країни становив уже $118,89 млрд.
B основе внешней политики Японии с начала 50-х годов лежит доктрина Ёсида, суть которой определяется экономическими терминами. То есть доктрина Ёсида - это политика экономического национализма (иногда называют - практического национализма), нацеленная на развитие японской экономики под крышей ядерного зонтика США. Известный американский японовед Кенет Пайл из Вашингтонского университета (штат Вашингтон) полагает, что эта доктрина как руководящая теория внеш-ней политики Японии просуществовала до окончания премьерства Киити Миядзава в июне 1993 г., как последнего ученика школы Ёсида.
Общий подтекст доктрины заключается в том, что Япония, дескать, в основном была занята своей экономикой, не обращая серьезного внимания на борьбу “двух систем”, иначе говоря, стратегическую борьбу между США и СССР. Эту задачу в контексте холодной войны японцы, как бы ловко, перекинули на США, скрывшись за 9-й статьей конституции.
Подобный подход совершенно игнорирует реальный вклад Японии в борьбе против “коммунизма” и выгоды, приобретенные благодаря этой борьбе. Известно, что на войне в Корее японские компании “заработали” около 13 млрд долл, на войне во Вьетнаме меньше, но тоже немало. Вклад в борьбу носил не только экономический, но и политический характер, если иметь в виду поддержку как стратегического, так и локального антикоммунизма (например, в связи со свержением правительства Сукарно в Индонезии в 1965 г.). Участие же в “сдерживании” СССР и КНР носило и чисто военный характер, поскольку военный контекст “сдерживания” базировался на совокупном военном потенциале США и Японии.
Другими словами, доктрина Ёсида вбирала в себя все компоненты классического варианта доктрины безопасности: экономический, политический и военный. Последний обеспечивался не только Договором безопасности с США, но и собственными вооруженными силами Японии, которые сами японцы скромно называют силами самообороны (ССО), плюс наличием американских вооруженных баз на территории страны.
В таком классическом варианте доктрина Ёсида, на мой взгляд, действовала до начала 70-х годов.
В начале 70-х годов произошли три события, внесшие коррективы во внешнюю политику Японии. Это, во-первых, поражение США во Вьетнаме; во-вторых, Япония заняла второе место в капиталистическом мире по ВНП; в-третьих, началась разрядка в советско-американских отношениях. Ёсидовская доктрина безопасности трансформировалась в классическую доктрину национальных интересов, обычно состоящую из трех компонентов: внутренне-социального, военного и внешнеполитического. В японском варианте эти компоненты звучали таким образом: общественная безопасность, национальная безопасность, мир и стабильность в Азии.
Именно в начале 70-х годов начались разговоры о необходимости приведения внешнеполитической роли в мире в соответствие с ее экономическим потенциалом - идея, которую советский японовед Д. В. Петров рассматривал как доктрину[4]. На мой взгляд, скорее это была не доктрина, а стратегическая цель, вытекавшая как раз из доктрины, точнее внешнеполитического компонента доктрины национальных интересов, которую в принципе можно саму рассматривать как доктрину благодаря ее теоретической укомплектованности. Она состоит из трех частей: 1) содействие стабильности рыночных демократий в мире; 2) обеспечение стратегического баланса сил между капитализмом и социализмом; 3) вклад в стабильные экономические и политические отношения между Севером и Югом, в особенности в Азии.
Для Азии, правда, была сформулирована дополнительная концепция, которая получила название как доктрина Фукуда (премьер-министр в 1976-78 гг.). В одной из своих, как оказалось, доктринальных речей он возвестил: Япония никогда не станет военной державой, Япония будет осуществлять конструктивные невоенные связи с членами АСЕАН; Япония обязуется содействовать отношениям сотрудничества между АСЕАН и государствами Индокитая.
Прем'єр-міністр Йосида Сигэру прийшов до влади в Японії в 1946 році.
У той час ВВП країни становив $10,31 млрд. Прем'єр використав для підйому японської економіки свої гарні відносини з американцями.
Згідно "доктрини Йосіди", Японія довірила власну безпеку США, витрачала на військові потреби лише 2% бюджету, а зекономлені засоби кинув на піднесення промисловості під гаслом "Наздоженемо Америку!".
Основна суть доктрини — відновлення та посилення позицій Японії у міжнародній торгівлі. Енергію японського народу слід направити на розбудову економіки, використовуючи дешеву привізну сировину, а зовнішню політику проводити під захистом США.
Незабаром вона стала другою економічною державою миру. Коли Йосіда пішов у відставку в 1954 році ВВП країни становив уже $118,89 млрд.
Йосіда: передумови:
Японя, виходчи з її географічного положення не може уникнути протистояння
Перегляд конституції через позицію США неможливий
Важке економічне становище після війни, необхідні західні інвестиції
Доктрина: 1945+1949-1951 під час виступів в парламенті та за кордоном:
забезпечення безпеки за допомогою США, бо це вигідно та відносно дешево для Я
вся увага - на економічний розвиток та відбудову+соц. аспект
вимога – після підписання договору, США повинні залишити війська та взяти на себе формальне зобов’язання підтримувати безпеку Японії.
4. Основні пріоритети зовнішньої політики Японії у 1980-і рр.
Розвиток подій у світі і передусім посилення „х.в.” на початку 80-х рр. Не сприяли відродженню Японії як самостійного центру міжнародної політики, що володіє відповідним арсеналом засобів реалізації власних зовнішньополітичних інтересів. Японія так і не стала великою політичною державою, хоча майже всі цілі та завдання доктрини національних інтересів зразка 70-х втілила. На початку 80-х прем`єр-міністр Охіра проголосив доктрину „Тихоокеанського співробітництва”(див. Я. в АТР). Після смерті Охіра її обговорення на деякий час припинилося, оскільки новий прем`єр Судзукі по-іншому бачив ЗП, що вилилось у доктрині „комплексного гарантування національної безпеки”(КГНБ). Саме на КГНБ ґрунтувалась практична діяльність Я. на міжнародній арені у 80-ті рр. Доктрина складалась з трьох частин. На перший план винесена політична безпека, специфіка якої полягала не лише в зміцненні стратег. Трикутника США-Європа-Японія, а й у бажанні утворити інший: США-Японія-Китай. Причина- антирадянська і пекінська політика Вашингтона. Друга складова – економ. безпека – необхідність розв`язання суперечностей за лінією Захід- Схід і Північ-Південь . Третя складова – воєнна безпека, що передбачала зміцнення військових зв`язків зі США, іншими членами НАТО і власних збройних сил. При цьому зона дії останніх розширювалась на 1000 миль від території Я. Наголошується на ідеїї глобальності та неподільності безпеки всієї ринкової зони перед лицем загрози з боку РС. Яскравим прикладом економічного внеску у боротьбу з РС являють собою економічні санкції початку 80-х.
Головним ЗП партнером Я. залишались США, багатосторонні відносини з якими продовжували розвиватись, проте були економічні конфлікти (незбалансована торгівля).Намагаючись зменшити економ. тертя, яп. уряд не рідко спекулював на зацікавленості США мати сильного партнера в Азії і на Тихому океані.Я. консультувалась з США по всіх аспектах власної дипломатії, підкреслюючи солідарність з глобальним курсом США і особливе значення японо-американського „договора безпеки”. Рамки його дії були уточнені і розширені в 1978р. „Керівними принципами двосторонньої співпраці в області оборони”. З початком 80-х США вимагали від Я. збільшити витрати на власну оборону і на утримання амер. Військ на території. На зустрічі Рейгана і Накасоне в 1983р. підкреслено „спільна доля” країн на Тихому океані. Накасоне заявив про прагнення Я. стати „нетонучим авіаносцем”.В 1987р. досягнуто угоди про участь яп. фірм в науково-дослідних роботах в рамках амер. „стратегічної оборонної ініціативи”. Негативний вплив на яп.- рад. Відносини мало посилення амер.-рад. Конфронтації, ввід рад. військ в Афганістан, посилення угрупування сухопутніх військ РС на Далекому Сході для стримування Китая, розміщення рад. військ на Курильських о-вах. На зустрічі глав держав „G7” 1988р. Такесіта закликав Захід чинити „міжнародний тиск” на РС з „проблеми повернення північних територій”. При візиті Шеварднадзе в Токіо Такесіта виразив надію на позитивні зміни в рад-яп. стосунках, домовлено про зустріч вищих керівників РС і Я.
К.
Японія у 70-80 рр:
потужний економічний і політичний потенціал, що дозволяє брати участь у вирішенні глобальних пробем
регіональне лідерство, але статус ще не закріплений
сформульована структура ЗП Я , США - не найважливіший вектор, мене половини ЗТ, вектори- АТР, Зх Європа, Бл. Схід
1970- ті - співробітництво Я з ФРН активне
Завершення формування системи самообмежень
Повернення до без пекового питання АТР через опосередковані витрати на збройні сили
70-ті справили значний вплив на політику у 1980-х)
Процес Кейрецу – на основі групи банків – вплив недержавних організацій на політику Д, +лобіювання інтересів за кордоном – системний лобізм інтересів – новий феномен.
Питання Окінави – американська військова база, більше 400 військових об’єктів, в 70-х японці зареєстрували ДТП за участі ам солдат, перед виборами - актуалізація питання, політичні партії вперше починають робити ЗП пианя частиною передвиборчої прогр
70-80 – між партійні дискусії - трансформація союзу з США 2) вироблення нових принципів політики з КНР
Японія –США у 80-ті
Я хотіла зменшення ролі США в регіоні - поява концепції, що ґрунтувалася на використанні власної сили (могутності) - США переглядає концепції відносин ( з часу президентства Рейгана) + документ 1978 про розширення відносин США.
1981 – Декларація
Розширення сил самооборони на 1000 миль від узбережжя + зобов’язання США в разі виникнення конфлікту. Але в зону інтересів потрапив Тайвань, дискусія в японському парламенті, КНР чи Тайвань? (вперше під час дискусії вито слово «союз» по відношенню до США та Я)
+ питання військового аспекту – призвели до розвалу фракції в парламенті та позачергових виборів.
1982 рік – уряд Накасоне - реформа ЗП, особливо на векторі США.
Особиста дружба Накасоне з Рейганом.
Економіку починають повязувати зі сферою безпеки.
Декларація з СШа про Я підтримку якщо це буде потрібно.
1984 рік- Японія вважає Тайванську протоку як зону загрози своїм національним інтересам – спільна відповідальність США та Я з безпеку в регіоні.
+ Японія підтримала США при розробці СОІ
Середина 80-х -особливий характер відносин США та Я - система співробітництва у військ-техн сфері – аналогічне лише з ВБ +зняття всіх обмежень на закупівлю і розвиток військових об’єктів.
Я – запропоновано прирівнювання економічного та політичного впливу на міжнародній арені – заявка на глобальне лідерство Я.
Але, з середини 80-х років – дисбаланс в торгівлі – приблизно 50 млрд дол. на користь Я.
торгівельні війни (з 1983-84 років – обмеженя на ввеення Я товарів, СШа закривають ринок для Я автомобілів, комплектуючих до техніки, найбільші суперечки – у 1985-87 роках. Напівпровідникова війна – Я вводить також певні обмеження фін для США
США звернулися до режиму експортного контролю – продаж комплектуючих для підводниз човнів СРСР Я.
Японія – Китай у 80-ті
Зменшення рівня про китайської підтримки в парламенті Я
Жорстка реакція на події на площі Тьяньанмень 1989 року – Я та Австралія найбільш жорстко відреагували – зменшеня інвестицій та допомоги
Постає питання Тайваню
Міжпартійна риторика про загрозу радянську, кит та американську
Зв'язок між економікою і політичними процесами зменшується- пит. Про права люд в КНР – шкідливо для довгострокових відносин- особливо у 1990-ті
Японія - СРСР
Добре просувається торгівля, однак 80-ті - час найменшого співробітництва. (була ідея розвести територіальні та ні питання, однак через низький рівень співробітництва не вдалося)
АТР
Доктрина Фукуди провалилася, однак початок ідеї співробітництва в АТР.
Доктрина Такісіни (1987)
Утворення багатосторонніх механізмів співробітництва з АСЕАН (до цього співробітництво відбувалося на двосторонній основі. Перешкода – кожна з держав боялася відродження млі тризму Я, + острах перед економічною могутністю Я.
Важива роль- чинник культурного співробітництва (використання Я власної моделі мякої сили - запропонували програму освіти для країн АСЕАН, ініціативи в науковій сфері, мета – створення нового образу немілітаристської Японії - доволі успішна інформаційна кампанія)
Але – провал доктрини через :
Я фінансова система (провал доктрини через занадто великі видатки, необґрунтовані кредити, які не повертали, - перенасичення ринків Я капталом – мікрокризи в країнах – Я каптал почали розцінювати як поганий)
АТ простір – переговори про утворення АТЕС, спроба впровадження нових механізів в АСЕАН – не відповідало потребам АСЕАН
Початок кризи у відносинах з країнами Пд-сх Азії, однак у 90- х - нові відносини в АТР.
Декларація Буша-Кайфу:США та Японія домовился про співробітництво в галузі безпеки на взаємних засадах – співробітництво в Сх. Азії – регіональна безпека в АТР – глобальна безпека – рівноправні партнери, мета – стати глобальною державою.
Приход к власти в ноябре 1982 г. кабинета Я. Накасонэ еще более явственно обнажил тенденцию к милитаризации японской экономики и готовность Токио играть активную роль в рамках «договора безопасности». В ходе японо-американских переговоров на высшем уровне в январе 1983г. этот договор был возведен в ранг союза с явным намерением со стороны США в перспективе возложить на Японию обязанности в военно-политической области, аналогичные функциям западноевропейских партнеров Вашингтона по НАТО. Требования США находят понимание в правящих кругах Японии. В рамках рассматриваемой правительством пятилетней программы наращивания «сил самообороны» официальными кругами не исключается возможность увеличения военных расходов сверх уровня, установленного в 1976 г. (1 % ВНП). В обход конституционного запрета на экспорт оружия Вашингтону открыт беспрепятственный доступ к новинкам японской военной технологии. На авиабазе Мисава решено разместить американские истребители-бомбардировщики «Р—16», способные нести ядерное оружие. Япония фактически взяла на себя часть расходов США по укреплению военно-промышленного потенциала Южной Кореи, предоставив Сеулу льготный заем на 4 млрд. долл. Важно и то, что Я. Накасонэ заявил о готов-. ности Токио «защищать» морские коммуникации в радиусе 1000 миль от берегов Японии, включая блокирование международных проливов Лаперуза, Корейского и Сангарского, не ограничивая действие «сил самообороны» территорией своей страны. Таким образом, многие современные международные конфликты используются в Токио в качестве своего рода катализатора, ускоряющего процесс перестройки системы внешнеполитических приоритетов Японии. Эта перестройка осуществляется путем приведения политической роли страны в соответствие с ее реальным экономическим весом в мире, что означает «политизацию экономической дипломатии» и глобализацию внешней политики Японии, а также путем формирования соответствующего военного средства реализации внешнеполитических целей. Все это должно происходить в форме перераспределения международных ролей между США и Японией при возрастании роли Токио.
В целом политика Японии в отношении действий вашингтонской администрации по поводу Ирана и Афганистана на рубеже 70—80-х годов при поддержке линии США была в известной мере трезвой и осторожной. Япония не поддалась политической истерии правящих кругов США. В то же время в ходе развития международных конфликтных ситуаций на Ближнем и Среднем Востоке в политике Японии сохраняется и даже усиливается тенденция к общим действиям с США и Западной Европой. Это объясняется прежде всего тем, что Японии приходится участвовать в трехстороннем регламентировании потребления нефти и в ходе, переговоров с США и Западной Европой отстаивать «свою долю» потребления. Но гораздо более существенное значение имеет «постулат», на котором правящая элита этой страны строит свои расчеты,— Японии следует опираться на политическое влияние и военную силу США в поддержании стабильной обстановки, при которой не нарушалась бы бесперебойность вывоза нефти из ближневосточных месторождений.
Ясухиро Накасонэ – крупнейший политический деятель Японии, один из видных представителей современной международной политической элиты. Он занимал многие руководящие посты в администрации этой страны, в 80-е годы в течение 5 лет находился на посту премьер-министра, 20 раз переизбирался в национальный парламент (!). В настоящее время активно занимается общественной и политической деятельностью: является главой Института проблем глобального мира, председателем Азиатско-тихоокеанского парламентского форума, членом жюри международного комитета по премиям в области культуры и т.д. В книге глубоко и всесторонне раскрывается сущность государственной стратегии Японии на современном этапе. Показаны важнейшие направления внешней и внутренней политики этой страны, раскрыты многие узловые, в том числе конституционные, проблемы, продемонстрирован механизм формирования политического курса по определяющим направлениям социально-экономического, научно-технического развития Японии. Нет сомнения в том, что некоторые оценки и рекомендации автора могут быть с пользой востребованы в политических, общественных и научных кругах нашей страны. Книга, безусловно, представляет интерес не только для политиков-международников, но и для самой широкой читательской аудитории России.
Определенные изменения наметились с приходом к власти в 1982 г. Ясухиро Накасонэ. Обладавший несомненным потенциалом лидера, Накасонэ придал внешней политике Японии новый импульс, поставив себе задачу привести политический престиж страны на международной арене в соответствие с ее экономической мощью. Он установил хороший персональный контакт с Рональдом Рейганом и Михаилом Горбачевым, претендуя на роль провозвестника новой эры в отношениях сотрудничества “свободного мира” и коммунистического блока, Востока и Запада. Преемник Накасонэ Нобору Такэсита продолжил ту же внешнеполитическую линию, в частности по развитию сотрудничества со странами ЮВА, закрепив это своим присутствием на Манильском саммите АСЕАН 1987 г., но расцветил ее некоторыми новыми красками. Во-первых, это подчеркнутое внимание к европейским странам. Во-вторых, интенсивная пропаганда культурной дипломатии и сотрудничества в области науки и образования, которые Такэсита, выступая в Лондоне в мае 1988 г., назвал одной из основ современной дипломатии [3, с. 36]. Однако рубеж 1988-1989 гг. стал не только сменой эр правления, от Сёва к Хэйсэй, но и временем одного из самых грандиозных финансово-политических скандалов в послевоенной истории Японии — дела о незаконной продаже акций фирмы “Рикуруто” многим видным политикам, включая всех лидеров ЛДП, т.е. о замаскированной взятке. Политический кризис привел не только к отставке Такэситы, но и к углублению кризиса в руководстве ЛДП. Все эти события, сами по себе, разумеется, оказавшие влияние на внешнеполитическую жизнь Японии, по времени совпали со сломом старого миропорядка, который поставил
Японию перед абсолютно новыми внешнеполитическими задачами.
5. Зовнішньополітичні стратегії Японії у 1990-і – 2000-і рр.
С начала 90-х годов Япония все более активно поднимала вопрос о так называемом “равном представительстве” в СБ, ссылаясь на то, что число стран — членов ООН со времени основания возросло в три с лишним раза, а число постоянных членов СБ осталось неизменным. В июле 1993 г. Токио представил в ООН свои соображения по вопросу о реформе СБ, которые затем были развиты в речи Морихиро Хосокавы 27 сентября на сессии Генеральной Ассамблеи, куда он совершил свой первый официальный визит [9, с.1-13].
Премьер заверил мировое сообщество в готовности страны внести максимально возможный вклад в деятельность ООН. Вместе с тем он подчеркнул, что “Япония намеревается конструктивно участвовать в дискуссиях о реформе СБ”.
О значимости этой проблемы для японской дипломатии наглядно свидетельствует сравнительный анализ Голубых книг по внешней политике 1993 и 1995 гг.: в первой деятельности ООН, включая миротворческие операции и реформу СБ, посвящено всего несколько страниц в середине книги, в то время как во второй этот раздел переместился ближе к началу и стал более подробным.
Выступая 27 февраля 1994 г. на сессии Генеральной Ассамблеи ООН, Ё.Коно прямо заявил, что Япония “готова взять на себя ответственность постоянного члена СБ”, выразив при этом надежду на “понимание”. Его аргументы настойчиво повторял постоянный представитель Японии в ООН Х.Овада, напомнив об успешной работе его страны в СБ и выразив надежду на скорое решение вопроса [10, с. 10-11, 22-23]. Годом позже Коно снова заявил: “Япония считает необходимым расширить СБ за счет включения в его состав в качестве постоянных членов стран, несущих бремя глобальной ответственности, а также увеличения количества временных членов” [11, с. 13]. Но и этот призыв остался без ответа.
Администрация Хасимото предпочла перевести разговор на более практическую основу. Выступая в ООН 24 сентября 1996 г., новый премьер вместо общих фраз о роли ООН в мировой политике и готовности Японии “внести свой вклад” перечислил основные направления внешнеполитической деятельности страны в увязке с действиями и программами ООН. Конкретный, деловой тон его выступления выгодно отличался от довольно расплывчатых речей Коно. Более того, Хасимото изменил тактику: не настаивая на предоставлении Японии места постоянного члена СБ, он выставил кандидатуру своей страны на пост временного члена и получил поддержку внушительного большинства участников Генеральной Ассамблеи.
Кроме того, премьер ненавязчиво напомнил, что он представляет второго по значению финансового спонсора ООН и что его страна выступает за строгую финансовую дисциплину в организации[12, с.1-15]. Этот аргумент прозвучал впервые, но был немедленно развит как официальными, так и полуофициальными изданиями МИД, которые не преминули заметить, что Япония вносит в бюджет ООН больше, чем Британия, Франция и КНР вместе взятые, а доля Германии превышает долю каждого из трех упомянутых постоянных членов СБ в отдельности [13, с. 20]. Для осуществления своих целей в этом вопросе Японии требуется поддержка этих самых постоянных членов СБ, которым является Россия, отношения Японии с которой, к сожалению пока ещё далеки от идеала. Положение, при котором Япония и Россия более чем через полвека после окончания войны не имеют мирного договора, трудно признать нормальным. Однако дипломатические отношения между нашими странами восстановлены уже более сорока лет назад и развиваются с переменным успехом, но явно не худшим образом. Договор же не был заключен, потому что до последнего времени японская сторона жестко увязывала свое согласие с решением так называемого “территориального вопроса”, существование которого советская сторона многие десятилетия просто отказывалась признать.
Система современной внешней политики Японии.
Во внешнеполитическом ведомстве Японии выделяют шесть особенностей современной международной ситуации. (Согласно "Голубой книги дипломатии Японии" за 1996 год.)
Во-первых, это глобализация экономики и углубление отношений взаимозависимости внутри международного сообщества. Складывающиеся под воздействием внешней торговли и инвестиций единые рынки, взрывоподобное развитие средств связи, информации, транспорта делают наш мир все более тесным. Наряду с этим в экономической, военной областях, в области обеспечения безопасности и многих других углубляются отношения между различными субъектами, которые в этих областях действуют. Например, резко увеличивается доля внешней торговли во всем объеме валового внутреннего продукта, ВВП, производимого в мире: в 1970 году она составляла около 18 процентов, в 1980 — 32 процента, в 1995 — около сорока.
Глобализация и взаимозависимость означают, что, с одной стороны, повышается уровень жизни людей, а, с другой стороны, возрастает конкуренция, не признающая национальных границ. Очень важно определить, каким образом обратить этот процесс на пользу и процветания человечества.
Япония умело использовала процесс глобализации. Как я уже говорил, с 1985 года из-за роста иены Япония стала переводить свои производства в азиатские и другие страны. Таким образом, наряду с помощью в экономическом развитии стран Юго-Восточной Азии Япония смогла повысить эффективность своей внутренней экономики. Одновременно мы в Японии отказываемся от излишних административных норм и ограничений и проводим разнообразные реформы. Тем самым мы готовимся к выживанию в эпоху "великой конкуренции".
Второй особенностью является то, что, благодаря окончанию холодной войны и краху коммунизма как чуждой идеологии, принципы свободы, демократии, рыночной экономики нашли еще большее распространение среди людей и еще глубже проникли в их сознание. Для того, чтобы система рыночной экономики могла беспрепятственно функционировать, необходима прочная основа в виде системы, гарантирующей, помимо прочего, право частной собственности и свободные права [граждан]. Это — неотъемлемое условие для торжества свободы и демократии. В каждой стране процесс внедрения такой системы и ее закрепления идет по-своему. Однако в попытках внедрения и укрепления такой системы следует быть осторожным, чтобы неумелыми действиями не вызвать нежелательную реакцию.
Что касается Японии, то она будет оказывать еще большую помощь тем странам, которые заново переходят на путь демократии и рыночной экономики.
В качестве третьей особенности укажу на многослойный и многогранный характер структуры международной политики. Структура периода холодной войны была двухполюсной, где полюсами были США и СССР. Сегодня же мировая структура слишком сложна и многообразна, чтобы ее можно было оценить единой формулой многополюсного общества. Сегодня в международном сообществе одновременно действуют по крайней мере четыре категории структур различного уровня. Первая — это структуры глобального порядка: такие как ООН, Всемирная торговая организация или ВТО, "Большая восьмерка", ОЭСР. Вторая категория — это АТЭС, Региональный форум АСЕАН, Европейский союз, НАТО, ОБСЕ, Ассоциация свободной торговли Северной Америки или НАФТА и другие структуры регионального уровня. Третья — это структуры межрегионального сотрудничества типа Встреч Азии и Европы (ASEM) или Новой повестки дня для Атлантического океана. Наконец, четвертая категория структур — двустороннее сотрудничество, такое, как у Японии и США. Все эти структуры функционируют, наслаиваясь, переплетаясь и дополняя друг друга. В ходе этого ведущие державы, которые обладали мощью, превышавшей определенный уровень, постепенно договариваются между собой и вырабатывают систему, которая возьмет на себя ведущую роль в построении и поддержании [международного] порядка. С этой точки зрения представляются весьма важными подписание договора о сотрудничестве России и НАТО и вступление России в АТЭС. Не меньшее значение имеют и подтверждение Японией и США важности их двусторонней системы обеспечения безопасности, а также Красноярская договоренность Японии и России о приложении ими усилий к полной нормализации их двусторонних отношений.
Четвертая особенность — это тот факт, что качественно и количественно растет внимание к так называемым "проблемам глобального характера". Четкого определения этого термина не существует. Однако все эти глобальные проблемы объединяет одно качество: их воздействие сказывается повсеместно на планете либо на достаточно обширных территориях, и для их решения требуется международное сотрудничество, выходящее за рамки национальных границ. К таким проблемам относятся: потепление земного климата и другие мировые экологические проблемы, СПИД и другие новые эпидемические заболевания, наркотики, международная преступность, терроризм, ядерная безопасность, проблема беженцев и другие.
Пятая особенность — это начавшийся в мире после холодной войны рост национального сознания. В результате прекращения противостояния Востока и Запада идеологическое противоборство перестало быть основным движущим фактором в международном сообществе. Вместо него, как представляется, в международном сообществе набирает силу воздействие национального фактора, то есть сознание своей принадлежности к той или иной национальности. Широко известно, что региональные конфликты, которые стали один за другим возникать после окончания холодной войны, главным образом разгорались на почве национальной или религиозной розни. С одной стороны, бывают случаи, когда национализм выливается в простой патриотизм. Но, с другой стороны, как ясно показывают примеры бывшей Югославии и бывшего СССР, в тех многонациональных государствах, где теряется общая ясная идея, объединяющая народ, национальное сознание может вызвать ослабление и распад государства.
Шестой особенностью является размывание роли "государства" или "принципа государственности". Разумеется, государство и сейчас играет полностью главенствующую роль в жизни людей. И в международных отношениях по-прежнему неизменным остается принцип государственного суверенитета.
С другой стороны, в результате глобализации и повышения важности глобальных проблем, а также в результате роста в ряде регионов национального сознания сейчас наблюдается такое явление, как размывание значения и роли государства. Если раньше эти роль и значение были абсолютными и всеобъемлющими, то теперь они становятся в жизни людей достаточно относительными. Самым ярким проявлением изменения роли и значения государства представляется, пожалуй, Европа, проводящая интеграцию.
При этом в Африке, например, и в ряде других регионов проблема утраты государством абсолютного характера вовсе не является актуальной. Там дело обстоит совсем наоборот: никак не удается утвердить государство как таковое. Все это делает еще более сложными проблемы, связанные с принципом государственности.
6. Концепції політики Японії щодо країн Південно-Східної Азії.
Реаліями 90-х років став вихід Японії на міжнародну арену в якості авторитетної політичної сили та автономна позиція Токіо в японо-американському альянсі. За якісним вдосконаленням військового потенціалу Японії стоїть, перш за все, намагання стримати непередбачувані держави АТР, такі як КНР та КНДР, та бажання спиратися на власні сили у разі виникнення надзвичайної ситуації. Перспективи залишення реґіону Сполученими Штатами або їх відмови гарантувати національну безпеку Японії примушують Токіо шукати союзників в АТР, хоча США залишаються і будуть залишатися в найближчій перспективі найнадійнішим союзником Японії в ролі гаранта її військово-політичної безпеки та одного з основних торговельних партнерів, джерелом передових технологій, одним з наймісткіших ринків товарів та послуг. Протягом 80-90-х років в Японії виробилось стійке розуміння того, що забезпечення власної національної безпеки повинно здійснюватись шляхом створення умов, які б дозволяли підтримувати політичну стабільність в стратегічно важливих для Токіо країнах, зокрема країнах-членах АСЕАН.
. Аналіз послідовної низки доктрин японських прем'єр-міністрів щодо країн АСЕАН, сформульованих ними протягом двадцятирічного періоду, дає підстави стверджувати, що країни-члени АСЕАН поставлені у центр азійської політики Японії. Країни АСЕАН приваблюють політичні та ділові кола Японії наявністю там цілої низки сприятливих умов та чинників: стратегічна та політична значимість країн субреґіону як з точки зору "комплексного забезпечення безпеки" країни, так і з точки зору активізації ролі Японії в світовій політиці; споживчий ринок, який швидко розвивається; відносна політична стабільність та високі темпи економічного розвитку, незважаючи на валютно-фінансову кризу 1997 року.
У концептуально-доктринальних засадах свого зовнішньополітичного курсу та за його практичної реалізації Японія покладається на політичний вплив та економічні важелі, уникаючи прямого втручання у внутрішні справи країн АСЕАН та не вдаючись до застосування сили.
Вивчення японського бачення засобів досягнення основних цілей своєї "асеанівської" політики дозволило дійти висновку про існування у Токіо особливого специфічного підходу, що відрізняється від інших розвинених країн, які намагаються домінувати в тому чи іншому реґіоні світу. Специфіка такого підходу полягає в усвідомленні Японією обмеженості своїх політичних можливостей. Урядовими колами Японії також виключаються ідеї про можливість досягнення поставленої мети військовими засобами. Акцент у зовнішньополітичній стратегії Токіо поставлено на економізацію зовнішньої політики та досягнення політичних цілей методами економічного впливу та розширення співробітництва з країнами АСЕАН у міжнародних організаціях та в рамках неформальних форумів і зустрічей.
Відсутність багатосторонніх блоків, які претендують на всеосяжність, та типовість двосторонніх союзів у сфері безпеки, свідчать про слабку структурованість реґіональних відносин у галузі політики та безпеки в субрегіоні країн АСЕАН. Особливістю моделі безпеки в Південно-Східній Азії є менша конфліктність відносин у цьому субреґіоні, за якої на протязі тривалого періоду зберігається загальнореґіональний мир. Загальна зацікавленість у збереженні миру в субрегіоні поєднується з локальними латентними конфліктами.
Аналіз моделі безпеки в Південно-Східній Азії показав, що країни АСЕАН вітають участь у гарантуванні безпеки у своїй системі з боку США та Японії, а також взяли курс на збільшення видатків на оборону та якісне переозброєння власних збройних сил. Характер диверсифікації військово-політичних зв’язків країн-членів АСЕАН доводить, що вони намагаються врівноважити китайський вплив та запобігти новим територіальним претензіям з боку КНР.
Позиція Японії в галузі забезпечення миру та безпеки в АТР полягає в залученні до вирішення реґіональних проблем мирними засобами та за допомогою численних інститутів превентивної дипломатії, наданні підтримки в створенні в субреґіоні без'ядерної зони та розв'язанні територіальних проблем. Найзручнішою реґіональною структурою для цього як країни АСЕАН, так і Японія, вважають Реґіональний форум АСЕАН та конференцію АТЕС.
Японія розглядає АСЕАН як впливову реґіональну організацію, яка відіграє значну роль у подіях в АТР. Японські політики уважно прислуховуються до позиції країн - членів АСЕАН та старанно враховують її при формулюванні своїх позицій з важливих міжнародних питань. Японська сторона усвідомлює, що будь-яка зовнішньополітична концепція реґіонального масштабу, в тому числі і ідея виходу Токіо на позиції лідера в АТР, приречена на провал у випадку однозначно негативного ставлення до неї з боку країн АСЕАН. Це примушує Японію займати гнучку позицію щодо розвитку контактів з Асоціацією, змінюючи свої підходи до неї в залежності від політичної та економічної ситуації в субреґіоні, зберігаючи незмінними лише фундаментальні принципи взаємовідносин з АСЕАН.
Асеанівські лідери, в свою чергу, намагаються знайти в сфері політичної взаємодії з Японією "золоту середину", яка б, з одного боку, дозволяла в умовах створення вакууму в АТР після залишення реґіону Радянським Союзом та поступового скорочення військової присутності США використати цю країну в якості противаги експансіоністським тенденціям у зовнішній політиці Китаю, а з іншого - по мірі можливості зашкодити її перетворенню у значну військово-політичну державу, яка сама могла б загрожувати країнам АСЕАН. Характерною рисою 90-х років є те, що країни АСЕАН поодинці, а то навіть і колективно висловлюються за збільшення військово-політичної ролі Японії, вітаючи її участь у операціях з підтримання миру, які проводяться під егідою ООН.
Японія, як і країни АСЕАН, віддає перевагу неформальним зустрічам та контактам в рамках міжурядових форумів, що мають консультативний статус, в ході яких обговорюються актуальні проблеми міжнародних відносин, гарантування реґіональної безпеки та підтримання торговельно-економічного співробітництва, тому не слід очікувати в найближчому майбутньому створення в реґіоні жорсткої військово-політичної організації типу НАТО або СЄАТО.
Надаючи активне сприяння країнам-членам Асоціації в таких питаннях, як: права людини, мирне вирішення реґіональних конфліктів, допомога біженцям, - та відстоюючи інтереси країн-членів АСЕАН у відносинах Північ-Південь, Токіо намагається знайти підтримку цієї організації в найбільш амбіційному для Японії питанні - отримання місця постійного члена Ради Безпеки ООН.
АСЕАН, в свою чергу, зважаючи на власні національні інтереси та підтримку Японії, виступає єдиним голосом на переговорах з найвпливовішими акторами сучасної міжнародної системи та ініціатором обговорення важливих питань у царині гарантування миру та безпеки в рамках АРФ, АТЕС, АСЕМ .
З другої половини 80-х років країни АСЕАН відіграють роль важливого елемента в глобальній стратегії японських торговельних та промислових компаній, перетворившись в значній мірі в експортну базу цих компаній.
Важливою тенденцією японського інвестування в країни АСЕАН є перетворення цієї Асоціації, поряд з США та Європою, в третю точку глобальної триполюсної системи виробництва та збуту, яка створюється японськими компаніями. Залучення країн Асоціації до внутріфірмової торговельно-виробничої стратегії виявляється в перенесенні японським бізнесом в Південно-Східну Азію своїх деяких фірмових підрозділів, які опрацьовують проблеми загального управління, закупівель, розробок тощо. Стратегія японських компаній полягає у використанні субрегіону в якості джерела для реекспорту товарів, вироблених за японської участі, та технологій на ринки США і Західної Європи.
Шляхом перенесення виробництва в країни АСЕАН Японія змогла скоротити обсяги активного сальдо у зовнішньоторговельному обороті з країнами Заходу та відповідно послабити політичний тиск США та ЄС на переговорах з нею з торговельно-економічних питань.
Зростаюча активність японських інвестицій створює ефект мультиплікатора та супроводжується виникненням найновітніших технологічних галузей в країнах АСЕАН та є одним з основних чинників зростання зовнішньоторговельних потоків, особливо внутрішньорегіональної торгівлі готовими промисловими виробами. Що стосується переплетення прямих та портфельних інвестицій, ґрантів та кредитів, які надаються в рамках програми ОДР, то країни АСЕАН більше пов'язані з японськими партнерами, ніж навіть одна з одною.
Пд.- сх. Азії традиційно – одне з перших місць в ЗП Японії (економ, політ, військово-стратегічні інтереси). Поразка Японії в Другій світовій змусила її відновити, поглибити та розширити увесь комплекс зв’язків на дво- та багатосторонній основі в регіоні, щоб забезпечити тут собі лідерство. Тут було не скільки прагнення відновити зв’язки з державами, скільки знову отримати доступ до стратегічних матеріалів вкрай необхідних для відбудови яп економіки. До кінця 60-х відносини Яп. з країнами пд.-сх Азії були обмеженими. Формально, курс Японії в 60-ті в пд.-сх Азії був суто економічним і вільним від ідеологій, хоча насправді вона прагнула стати регіональним лідером.
В 70-ті рр. японські монополії утвердилися на ринках пд.-сх Азії, зокрема АСЕАН, стала для цих країн головним експортером та імпортером. Причини такої уваги до пд.-сх Азії: географічна близькість, економічний потенціал, сировине та енергетичне багатство регіону, значні ресурси робочої сили, відносна політична стабільність в країнах регіону, зростаюча стратегічна значимість (перехрестя морських шляхів).
З другої половини 70-х – зміни у внутрішньополітичній обстановці потягли за собою й зміни у зовнішній політиці, особливо через тиск з боку США. Відбувається диверсифікація зп, «багатостороння дипломатія» Фукуди, або «дипломатія на всі напрямки». ЗП реалізувалась лише економічними та дипломатичними засобами. Японія активізує пд.-сх. азіатський напрямок ЗП, зокрема АСЕАН. Фукуда виділив три принципи відносин з АСЕАН: 1)Японія відмовл від ролі воєнної держ та готова сприяти миру та процвітанню в пд.-сх Азії, 2)Японія зобов’язується докласти зусиль для зміцнення довіри на основі «щирих» взаємовідносин з країнами АСЕАН в усіх сферах, 3)рівноправність із партнерами АСЕАН, намір співпрацювати з ними заради їх солідарності, досягнення взаємопорозуміння з країнами Індокитаю. Ці принципи дістали назву «Манільська доктрина» або «доктрина Фукуди». Ця доктрина відіграла важливу роль у формуванні концепції тихоокеанського співробітництва(ТОС). Сутність ідеї ТОС зводилася до обєднання США, Канади, Японіі, Австралії Нової Зеландії, з приєднанням в подальшому ряду пд.-сх азіатських країн, що розвиваються, зокрема країни АСЕАН.
К
Я в Пд-сх Азії:
- економічні інтереси ще з 1950-х
З 1960-х - проникнення Я капіталу до Філ, Мал, Індонезії.
Велику роль відіграють урядові інститути – Адміністрація економічної допомоги - розподіл інвестицій +донорська допомога + гуманітарні операції + переговори з політичних питань + розбудова регіонального співробітництва)
Поряд з Пд – Сх Азією, такі інститути використовувалися для Бл. Сходу. (контакти через фінансові установи)
Пд-Сх Азія:
інвестиції
переговори щодо митних пільг, врахування інтересів Я…
використання економічного фактора для вирішення політичних питань
вже в 1960- ті Я дає кредити в регіон.
1975 – перша комплексна програма допомоги в Пд-сх. Азії – доктрина Фукуда – позиція співробітництва з АСЕАН – комплексна системна співпраця, збільшення значення фінансової допомоги, розширення економічного впливу – збільшення співпраці з Австралією, економічний кондомініум – поява АТЕС в 1989 році.
Доктрина Фукуди призвела до діяльності в АТР (до цього таких цілісних проектів не було)
Сама доктрина Фукуди не спрацювала, однак, створила новий вектор в ЗП Я.
7. АТР у зовнішній політиці Японії в 1980-і – 2000-і рр.
У 80-ті роки особлива увага булла відведена Тихоокенському регіону.
84 рік – Японія та Австрія стали основою для співробітництва всередині регіону. АТЕС
Причини регіонального зближення:
США та КНР, їх співпраця= як загроза регіональній політиці
Японія та СРСР, Курильські острови, як аспект нестабіфльності та відсутність гарантій. Хоча, весь цей період Країна підтримувала досить тісні зв’язки з обома країнами.
Кінець 80-х років. Питання безпеки в регіоні. Співпраця щодо пождолання наслідків Другої Світової війни.
В цей же час: постає питання баланс сил в регіоні. США (за АТЕС)-СРСР. Японія протии всіх інших держав у регіоні. Особливо КНР. З цим було пов’язано рішення відмовитися від статусу регіонального лідера.
В 90-ті. Угоди з: Південною Кореєю (92 р.); Індія (93 р.); з країнами Південно-східної Азії.
В кінці 95 року –ідея про створення регіонального союзу. Криза регіональної політики.
Покращення відносин з КНР.
80-90 – АСЕАН – АТЕС (2 декларації щодо моделей інтеграції). Питання РФ в АСЕАН (формат АСЕАН +1).
КНР-АСЕАН – Зони Вільної Торгівлі. Японія протии до 99 року. В 2001 році уряд Коідзумі – за!
З цього часу – поглиблення регіональної співпраці + глобальна співпраця (ООН, США).
З 2007 року – питання реформування ЗП в АТР.
Проблеми: Корея.
Азиатско-Тихоокеанское экономическое сотрудничество (АТЭС) — международная (региональная) экономическая организация.
АТЭС — крупнейшее экономическое объединение (форум), на которое приходится свыше 60 % мирового ВВП и 47 % объёма мировой торговли (2004).
Образовано в 1989 г. в Канберре по инициативе премьер-министров Австралии и Новой Зеландии. Главные цели организации — обеспечение режима свободной открытой торговли и укрепление регионального сотрудничества.
Первоначально высшим органом АТЭС были ежегодные совещания на уровне министров, но с 1993 г. стали проводиться и встречи лидеров (саммиты). Органы АТЭС: конференции на высшем уровне, сессии министров иностранных дел и экономики, Постоянный секретариат, Азиатско-Тихоокеанский парламентский форум и др.
В 1994 г. в качестве стратегической цели объявлено создание к 2020 г. в АТР системы свободной и открытой торговли и либерального инвестиционного режима. Наиболее развитые страны должны осуществить либерализацию к 2010 г. Каждая страна самостоятельно определяет свой статус и сроки введения новых режимов на основе индивидуальных планов действий.
В АТЭС входит 19 стран Азиатско-Тихоокеанского региона (АТР) и две территории — Гонконг (Сянган, являющийся частью КНР) и Тайвань, поэтому официально его участники называются не странами-членами АТЭС, а экономиками АТЭС.
Асоціації держав Південно-Східної Азії (англ. Association of Southeast Asian Nations, ASEAN, АСЕАН) — це геополітична та економічна міжнародна організація, до якої входять 10 краïн, розташованих в Південно-Східній Азіï.
Організація була створена 8 серпня 1967 року Філіпінами, Малайзією, Індонезією, Сінгапуром та Тайландом, які прийняли Бангкокську декларацію. Пізніше до них приєднались Бруней, Камбоджа, Лаос, М’янма і В’єтнам.
Проте сам союз був закріплено на папері у вигляді Договору про друбжу та співробітництвов АСЕАН в Південно-Східній Азіï лише в 1976 році на Балі.
Батьками-засновниками АСЕАН вважають цих міністрів іноземних справ: Адам Малік з Індонезіï, Нарцисо Рамос з Філіпін, , Абдул Разак з Малайзіï, С. Раджаратнам з Сінгапуру та Танат Хоман з Таïланду.
8. Миротворча діяльність у зовнішній політиці Японії.
Начиная с 1990-х Японии начинает играть более ощутимую роль в арабо-израильском конфликте. В русле Мадридской конференции 1991 года, Япония возглавила Рабочую группу по водным ресурсам, региональному экономическому развитию, и по беженцам. Впервые японский контингент был расположен вне рамок Азии – на Голанских высотах в составе военных наблюдателей ООН. После того как во время войны в Заливе Япония не смогла оказать никакой помощи, кроме финансовой, она приняла в 1992 г. закон о международной миротворческой кооперации. Это позволило силам самообороны принимать участие в операциях ООН по поддержанию мира, например, в Камбодже в 1992-1993 гг. Восточный Тимор предоставлял новую возможность конструктивного участия Японии в азиатских делах, но пять принципов закона о миротворческих операциях ограничили участие сил самообороны только операциями по поддержанию мира, не позволяя им участвовать в других миротворческих акциях. Поэтому Япония направила в Восточный Тимор только трех полицейских. Она предложила гуманитарную помощь беженцам, а также 100 млн. долл. на покрытие ожидаемых расходов многонациональных сил.
Неспособность Японии направить в Восточный Тимор что-нибудь, кроме денег, вызвала новые дебаты в самой Японии. В коалиционном правительстве возникли серьезные разногласия по вопросу о том, должны ли законы о миротворческих операциях быть изменены, чтобы допустить полное участие сил самообороны в миротворческих операциях ООН. Япония хочет добиться места в Совете Безопасности ООН, и хотя основным препятствием к этому остается отсутствие единогласия по вопросу об оптимальном количестве членов Совета и о том, должны ли новые члены иметь право вето, неспособность Японии участвовать в миротворческих операциях может стать еще одним препятствием.
Для реабилитации послевоенной репутации Япония отказалась от любого военного присутствия, но в июле 1992 года был принят закон, позволяющий силам самообороны выполнять некоторые международные функции, не связанные с ведением боевых действий. Это грузовые перевозки, восстановление разрушенной инфраструктуры, наблюдение за ходом выборов и полицейские операции. Эти Силы самообороны больше похожи на полицейские отряды по сути и функциям.
Миротворческая миссия на Голанских высотах в Сирии
1992—1993 годы. Участие в организации работы Временного органа Организации Объединённых Наций в Камбодже (UNTAC)
1993 год. Участие в операции ООН в Мозамбике.
2004 год. Отправка миротворцев в Ирак. Это была первая международная операция сил самообороны, совершённая без санкции ООН.
2005 год. Помощь пострадавшим от цунами жителям Индонезии.
Інституційні впливи – Японія хоче реформування РБ ООН, Японія робить ставку на ріне представництво світових регіонів в РБ ООН – зіпсувала відносини з Індією, Китаєм, Австралією, Індонезією , Малайзією.
КНР почав підривати імідж Я в АСЕАН – стає головним партнером організації .
1992 рік – Японія передомовилася по адміністративній угоді з США- Я платила більше, однак отримала більше поступок від США, + можливість брати участь у миротворчих операція ООН.
Японець став керівником миротворчої місії в Камбоджі (найвища посада для Я)
Перща миротворча операція – 1992
+ матеріальна допомога багатьом державам світу, Я до кінця 90-х стає впливовим миротворцем.
В ООН Я має другий внесок після США.
2000-ні роки – інші кроки до постійного членства в РБ (4 кандидати на РБ ООН - зустрічі)
2001 рік - криза політична. Після Коїдзумі – урс на реанімацію союзу з Бушем - партнерство по ряду питань – режим нерозповсюдження, б-ба з тероризмом на глобальному рівні, протидія силам, що можуть порушувати баланс сил в регіоні (Китай)
2007 премєр – Сідзо Абе, 2007 кінець - Фукуда.
Коїдзумі : ширше розуміння миро творчості в регіоні.
Японський контингент до Іраку - (600 чоловік) - інженери і медики.
2007 – закон про референдум в 2010 році щодо обмеження принципів самообмеження+ перегляд статті 9 контституції. (підтримка США, нейтральна позиція Китаю, гостра критика Філіпін, Вєтнаму).
9. Проблема нерозповсюдження ядерної зброї у зовнішній політиці Японії.
Ще на початку 70рр. Японія прийняла урядову резолюцію про три неядерні принципи:не виробляти, не мати, не ввозити на територію країни ядерну зброю, а 28 листопада 1995р. принципи записали в Основні напрямки програми національної оборони Японії на період з 1996р.
Японія бере участь в міжнародних акціях, які очолює „група семи” , з надання фінансової та технічної допомоги при демонтажі російської ядерної зброї. Спроби Я. у створенні зони вільної від ядер.зб. в ПСА. Південно тихоокеанським форумом в 1985р. підписаний договір Раротонга про створення без`ядерної зони в південній частині Тихого океану, до якого в 1996р. приєдналась Я. На сесії ГА ООН в жовтні 1996р. яп. Делегація підтримала безумовне і безстрокове продовження ДНЯЗ.
Уряд Хосокави закликав всі ядерні держави зайнятись роззброєнням, виголосивши підтримку в справі знищення стратегічних наступальних ракет, тим самим підтвердивши неядерний курс на майбутнє. В 1996р. на сесії ГА ООН Я. підписала Договір про всеохоплюючу заборону ядерних випробувань. Японські офіційні представники запропонували навіть азійську модель ЄВРОАТОМА. В 1994р. Керівник Управління науки і техніки Макако Танка закликав передати плутонієві запаси Японії під міжнародне управління. Я. співпрацює з США та Південною Кореєю в пошуках шляхів розв`язання кризи, пов`язаної з політикою КНДР. Токіо виділив 100 млн. дол. Для програми допомоги Росії, Україні, Білорусі та Казахстану для демонтажу яд.зб.
В Японії існують багаточисельні антиядерні рухи, єдина держава-жертва яд. бомбардування. Заявка на володіння я.з. серйозно підірвуть довгострокові яп. Амбіції стати постійним членом РБ. За американо-яп. Договором вона знаходиться під американською ядерною парасолькою.
10. Проблема суверенітету Японії в японсько-американських відносин у 1950-і – першій половині 1970-х рр.
В перші повоєнні роки Вашингтон в основному домігся того, щоб Японія не становила воєнної загрози для США. Я. – головний військово-стратегічний плацдарм на Далекому Сході для США. Вашингтон розпочав підготовку до укладання сепаратного мирного договору з Я. 8 вересня 1951 р. цей договір було підписано (Радянський Союз відмовився підписати його), за ним: збереження на японській території американських військ, військових баз та інших військових об'єктів. Слідом за підписанням сепаратного мирного договору 8 вересня 1951 р. був підписаний яп-ам Договір безпеки, який дав змогу США утримувати в Я й поблизу неї будь-які військові контингенти, оснащені будь-якою зброєю, використовувати збройні сили на власний розсуд для ведення воєнних операцій під приводом підтримання «міжнародного миру і безпеки на Далекому Сході й забезпечення безпеки Японії від збройного нападу ззовні, включаючи допомогу, що надається на спеціальне прохання японського уряду для придушення великих внутрішніх заколотів і заворушень у Японії».
28 лютого 1952 р. Японія і США підписали Адміністративну угоду: в розпорядженні США залишилися фактично всі ті військові бази та інші військові об'єкти на японській території, котрі вони утримували тут до набрання чинності Сан-Франциським мирним договором.
Прямим наслідком японо-американського союзу стало прямування Я у фарватері зовнішньої політики США 8 березня 1954 р. Я і США підписали Угоду про допомогу в забезпеченні взаємної оборони, що мала на меті втягнути Я в гонку озброєнь, сприяла посиленню залежності японських збройних сил від поставок американської зброї. Отже, вступивши у військово-політичний союз зі США, японські правлячі кола тоді добровільно відмовилися від певної частини суверенітету на користь США, сподіваючись відновити з американською допомогою свою втрачену могутність.
На кінець 50-х років внутрішня ситуація в Японії суттєво змінилася. В країні розгорнувся рух за ліквідацію американських військових баз на території Японії, за анулювання кабального «договору безпеки», за повне відновлення незалежності Японії та її перехід на позиції миру, свободи й нейтралітету. Під тиском громадськості в грудні 1954 р. змушений був піти у відставку відверто проамериканський уряд С. Іосіда. На зміну йому прийшов уряд Хатояма, котрий успішно нормалізував япо-но-радянські дипломатичні відносини.
Згодом, «договір безпеки» явно перестав задовольняти і Сполучені Штати. Конкретна домовленість про початок переговорів була досягнута у вересні 1958 р., а 4 жовтня в Токіо розпочались і самі переговори. 19 січня 1960 р. Договір про взаємне співробітництво і гарантії безпеки між Я і США. Він замінив «договір безпеки» 1951 р., а також угоду про засоби обслуговування територій та статус збройних сил США в Японії.
Японія залишалась головним союзником США в азіатсько-тихоокеанському регіоні і в 70-ті роки, що було зумовлене спільністю стратегічних інтересів партнерів. Японію як «третю промислову державу» закликали відіграти роль «головного джерела стабільності» в Азії.
Одну з причин, що затьмарювала японо-американські відносини, становила проблема повернення Я о.Окінави. 17 червня 1971 р. була підписана угода про передачу під управління Японії архіпелагу Рюкю, до складу якого входить Окінава. Угода передбачала збереження американських військових баз на Окінаві, але відповідальність за безпосередню оборону архіпелагу покладалася на японські сили самооборони.
На середину 70-х років військово-політичні позиції США в азіатсько-тихоокеанському регіоні серйозно послабилися, про що свідчили падіння проамериканських режимів в Індокитаї й розпад СЕАТО. Все це викликало помітний поворот управо в політичному мисленні правлячих кіл США. Прихильники «жорсткого курсу» щодо країн протилежної соціально-економічної системи отримали аргументи на користь посилення конфронтації з цими країнами. В умовах подальшого послаблення міжнародних позицій США Вашингтон почав розглядати як невідкладне й першочергове завдання американської політики в Азії зміцнення відносин зі своїми партнерами, передусім з Японією.
К. США
договір безпеки 1951 р. на 10 років, США захищає Я, асиметричний договір, «мякий протекторат)
Адміністративна угода 1952 року (умови перебування США в Я = Я отримала лше формальний суверенітет, США мали владу на частині території + адміністративне управління США +військови союз
США за договорами несе відповідальніст за безпеку Я, Я е має ніяких зобов’язань у військовій сфері (під час Корейської війни США хотіли використати військ бази Я, однак Я захотіли отримати ані про пересування військ через Я. Я в решті реш не допомагала США у війні – США використовували лише ті бази, які мали у своєму розпорядженні і так.)
проблема фінансування за адмін. Угодою – США хотіли більше фінансування, а Я вимагала зменшення прав США в Я. (екстериторіальність військовослужбовців…)
Завдання ЗП 1952 року:
Пошук підтримки екон. І соц. розвитку Я (хотіли знайи ринки збуту на Зх.Європу)
Пошук ринків збуту – експортно-орієнтована модель – іхід на ринок США + пошук нових ринків збуту – Пд.-сх. Азія.
Необхідніст нормалізації відносин з країнами Азії. (мало Азійських держав підписал Сан-Фр договір, проблеми репарацій та територіальні питання (Філіпіни до 1955 року, Індія до 1958 року) але робеми репарацій поступово врегульовують.
Корея: США забороняли відносини з КНДР, а з РОК не були врегульовані відносини з приводу окупаційних військ та війькових злочинців.
Китай: закриті відносини через позицію США
СРСР: спроба реалізації відносин, активізація під час кабінету Хатоями
В перші повоєнні роки Вашингтон в основному домігся того, щоб Японія не становила воєнної загрози для США. Американські правлячі кола почали розглядати Японію як свій головний військово-стратегічний плацдарм на Далекому Сході, взяли курс на відновлення й подальше нарощування її військового потенціалу, на зміцнення союзу з її правлячими колами. В цих умовах Вашингтон розпочав підготовку до укладання сепаратного мирного договору з Японією, усунувши Радянський Союз та інші країни від участі в підготовчій роботі. 8 вересня 1951 р. цей договір було підписано в Сан-Франциско. Радянський Союз відмовився підписати його. Стаття 6 Сан-Франциського договору в його остаточній редакції гарантувала збереження на японській території американських військ, військових баз та інших військових об'єктів. Слідом за підписанням сепаратного мирного договору 8 вересня 1951 р. в Сан-Франциско був підписаний японо-американський Договір безпеки, який дав змогу США після набрання чинності Сан-Франциським договором утримувати в Японії й поблизу неї будь-які військові контингенти, оснащені будь-якою зброєю. Цей договір дозволяв Вашингтону використовувати збройні сили на власний розсуд для ведення воєнних операцій під приводом підтримання «міжнародного миру і безпеки на Далекому Сході й забезпечення безпеки Японії від збройного нападу ззовні, включаючи допомогу, що надається на спеціальне прохання японського уряду для придушення великих внутрішніх заколотів і заворушень у Японії» (ст. 1).
На базі ст. З «договору безпеки» 28 лютого 1952 р. Японія і США підписали так звану адміністративну угоду про умови розташування американських збройних сил на японській території. Згідно з цією угодою в розпорядженні США залишилися фактично всі ті військові бази та інші військові об'єкти на японській території, котрі вони утримували тут до набрання чинності Сан-Франциським мирним договором.
Прямим наслідком японо-американського союзу стало прямування Японії у фарватері зовнішньої політики США Відповідно до умов Сан-Франциського мирного договору вона змушена була підписати 9 травня 1952 р. разом з Канадою і США Конвенцію про риболовство в північно-східній частині Тихого океану, яка завдала серйозної шкоди інтересам риболовства Японії. 2 квітня 1953 р. Японія уклала зі США Договір про дружбу, торгівлю і мореплавство, що забезпечував американським монополіям можливість подальшого економічного проникнення в країну. Нарешті, 8 березня 1954 р. Японія і США підписали нову Угоду про допомогу в забезпеченні взаємної оборони, що мала на меті втягнути Японію в гонку озброєнь. Ця угода сприяла посиленню залежності японських збройних сил від поставок американської зброї. Отже, вступивши у військово-політичний союз зі США, японські правлячі кола тоді добровільно відмовилися від певної частини суверенітету на користь США, сподіваючись відновити з американською допомогою свою втрачену могутність.
На кінець 50-х років внутрішня ситуація в Японії суттєво змінилася. Передусім це виявилося у відновленні могутності японських монополій і в значній активізації сил демократії. В країні розгорнувся рух за ліквідацію американських військових баз на території Японії, за анулювання кабального «договору безпеки», за повне відновлення незалежності Японії та її перехід на позиції миру, свободи й нейтралітету. Під тиском громадськості в грудні 1954 р. змушений був піти у відставку відверто проамериканський уряд С. Іосіда. На зміну йому прийшов уряд Хатояма, котрий успішно нормалізував япо-но-радянські дипломатичні відносини.
Згодом, «договір безпеки» явно перестав задовольняти і Сполучені Штати. Війна в Кореї й тайванська криза 1958 р. наочно продемонстрували, що союзники США дуже неохоче йдуть на активну підтримку, а тим більше на участь в американських авантюрах на Далекому Сході. Конкретна домовленість про початок переговорів була досягнута у вересні 1958 р., а 4 жовтня в Токіо розпочались і самі переговори. В міру того, як у ході дискусій у парламенті та в пресі дедалі виразніше з'ясовувалося, що мова йде про новий військовий союз зі США, в Японії поширювався рух за припинення переговорів і ліквідацію всієї системи японо-американського військового союзу. Проте уряд Н. Кісі, ігноруючи волю і протести японської громадськості, підписав 19 січня 1960 р. Договір про взаємне співробітництво і гарантії безпеки між Японією і Сполученими Штатами Америки. Він замінив «договір безпеки» 1951 р., а також угоду про засоби обслуговування територій та статус збройних сил США в Японії.
Новий японо-американський «договір безпеки», який відрізнявся від договору 1951 р. меншою асиметрією взаємних зобов'язань щодо співробітництва в галузі оборони, був укладений на 10 років і містив формулювання про те, що збройний напад на одну із сторін «становитиме загрозу миру і безпеці другої».
Залишаючись у фарватері зовнішньої політики США, Японія в ряді випадків обстоювала право на специфічне бачення регіональних реалій. Вона першою з азіатських країн проголосила пріоритетність господарського розвитку, вважаючи економіку фундаментом відновлення міжнародного статусу. Це дало змогу добитись високих темпів зростання ВНП, які в 1960—1969 рр. перевищили 10 %-ну позначку й стали найвищими у світі.
Японія залишалась головним союзником США в азіатсько-тихоокеанському регіоні і в 70-ті роки, що було зумовлене спільністю стратегічних інтересів партнерів. Японію як «третю промислову державу» закликали відіграти роль «головного джерела стабільності» в Азії.
Одну з причин, що затьмарювала японо-американські відносини, становила проблема повернення Японії Окінави. 17 червня 1971 р. була підписана угода про передачу під управління Японії архіпелагу Рюкю, до складу якого входить Окінава. Вашингтон розглядав цю угоду як винагороду за ту роль, що її Токіо мав відігравати в здійсненні «доктрини Ніксона» в Азії. Угода передбачала збереження американських військових баз на Окінаві, але відповідальність за безпосередню оборону архіпелагу покладалася на японські сили самооборони. Слід підкреслити, що повернення островів Рюкю розглядалося в американських і японських правлячих колах під зовсім різними кутами зору. Вашингтон розцінював це як великодушний акт адміністрації Ніксона. На думку Токіо, повернення островів надто затрималось, і у випадку продовження американської окупації на островах серйозна криза в японо-американських відносинах була б неминучою.
США і Японія по-різному оцінювали як характер двосторонніх відносин, так і міжнародне становище в цілому. Токіо прагнув більшої незалежності в межах військового союзу зі США. Вашингтон, всіляко підкреслюючи роль США в системі оборони Японії й передусім значення американської «ядерної парасольки», вимагав від неї більш активної участі в американській військово-стратегічній системі й різкого збільшення військових витрат. Ця вимога мала на меті не тільки звільнитися від частини військового тягаря, що обтяжував американський бюджет, а й пригальмувати зовнішньоекономічний наступ японського конкурента. Проте Токіо не поспішав допомагати Вашингтонові виходити з зовнішньополітичних та економічних труднощів, намагаючись використати ці труднощі у своїх інтересах. Ось чому, заохочуючи курс на мілітаризацію Японії й закликаючи її до зміцнення сил самооборони, вимагаючи від неї «поділу тягаря» військової допомоги своїм азіатським союзникам — Південній Кореї, Тайваню, Південному В'єтнаму, правлячі кола США водночас побоювалися, що самостійна й сильна у військовому відношенні Японія з плином часу стане серйозною загрозою американським позиціям в Азії. Саме тому, незважаючи на декларації про «зріле партнерство», офіційний Вашингтон намагався переконати японські правлячі кола не йти шляхом нарощування своєї військової могутності далі меж, що влаштовували саме його.
Японія ставала чинником, що певною мірою підривав панівні позиції США в азіатсько-тихоокеанському регіоні. Послідовний курс Вашингтона на відновлення японського економічного й військового потенціалу сприяв перетворенню Японії на економічну противагу самим США в районі Східної Азії й Тихого океану. Це не могло не призвести до кризових явищ у японо-американських відносинах.
Симптомами кризи в японо-американських відносинах початку 70-х років стали вимога США ревальвувати єну, а також несподіване для Токіо рішення Р. Ніксона відвідати Пекін. Засоби масової інформації досить часто акцентували увагу на торговельно-економічних суперечностях між Японією і США, які справді набирали в певні періоди надзвичайно гострого характеру й справляли значний вплив на політичні відносини партнерів. Японо-амери-канські торговельні суперечності не подолані донині і, безумовно, зберігатимуться надалі, періодично загострюючись.
На середину 70-х років військово-політичні позиції США в азіатсько-тихоокеанському регіоні серйозно послабилися, про що свідчили падіння проамериканських режимів в Індокитаї й розпад СЕАТО. Все це викликало помітний поворот управо в політичному мисленні правлячих кіл США. Прихильники «жорсткого курсу» щодо країн протилежної соціально-економічної системи отримали аргументи на користь посилення конфронтації з цими країнами. В умовах подальшого послаблення міжнародних позицій США Вашингтон почав розглядати як невідкладне й першочергове завдання американської політики в Азії зміцнення відносин зі своїми партнерами, передусім з Японією.
11. Основні проблеми японсько-американських відносин у другій половині 1970-х-1980-і рр.
Японія залишалась головним союзником США в азіатсько-тихоокеанському регіоні в 70-ті роки, що було зумовлене спільністю стратегічних інтересів партнерів. Називаючи Японію «повноправним» союзником, офіційний Вашингтон намагався зобразити справу так, нібито між США і Японією немає нерозв'язних суперечностей. Одну з причин, що затьмарювала японо-американські відносини, становила проблема повернення Японії Окінави. 17 червня 1971 р. була підписана угода про передачу під управління Японії архіпелагу Рюкю, до складу якого входить Окінава. Вашингтон розглядав цю угоду як винагороду за ту роль, що її Токіо мав відігравати в здійсненні «доктрини Ніксона» в Азії. Угода передбачала збереження американських військових баз на Окінаві, але відповідальність за безпосередню оборону архіпелагу покладалася на японські сили самооборони. Японія зобов'язувалася взяти на себе цю функцію з 1 липня 1973 р. і направити на Окінаву війська, включаючи частини ВМС і ППО. Слід підкреслити, що повернення островів Рюкю розглядалося в американських і японських правлячих колах під зовсім різними кутами зору. Вашингтон розцінював це як великодушний акт адміністрації Ніксона. На думку Токіо, повернення островів надто затрималось, і у випадку продовження американської окупації на островах серйозна криза в японо-американських відносинах була б неминучою.
У відмінності цих оцінок виявилися глибокі суперечності, притаманні американо-японському союзові. Характерно, що сам «договір безпеки» по-різному розглядався Вашингтоном і Токіо. Перший вважав цей договір вигідним передусім Японії у зв'язку з зобов'язанням США забезпечувати її безпеку. В Токіо розуміли, що мета американської військової присутності в Японії аж ніяк не обмежується забезпеченням її безпеки. Надаючи в розпорядження американських збройних сил свою територію й засоби обслуговування, Японія ризикувала виявитись втягнутою всупереч її волі в можливі воєнні конфлікти. І це не могло не викликати певних побоювань Токіо.
В контексті вищевикладеного привертає до себе увагу ще одна обставина. Незважаючи на спільну заінтересованість у збереженні своїх позицій на Далекому Сході й у Південно-Східній Азії, США і Японія по-різному оцінювали як характер двосторонніх відносин, так і міжнародне становище в цілому. Токіо прагнув більшої незалежності в межах військового союзу зі США. Вашингтон, всіляко підкреслюючи роль США в системі оборони Японії й передусім значення американської «ядерної парасольки», вимагав від неї більш активної участі в американській військово-стратегічній системі й різкого збільшення військових витрат. Ця вимога мала на меті не тільки звільнитися від частини військового тягаря, що обтяжував американський бюджет, а й пригальмувати зовнішньоекономічний наступ японського конкурента. Проте Токіо не поспішав допомагати Вашингтонові виходити з зовнішньополітичних та економічних труднощів, намагаючись використати ці труднощі у своїх інтересах. Заохочуючи курс на мілітаризацію Японії й закликаючи її до зміцнення сил самооборони, вимагаючи від неї «поділу тягаря» військової допомоги своїм азіатським союзникам — Південній Кореї, Тайваню, Південному В'єтнаму, правлячі кола США водночас побоювалися, що самостійна й сильна у військовому відношенні Японія з плином часу стане серйозною загрозою американським позиціям в Азії. Саме тому, незважаючи на декларації про «зріле партнерство», офіційний Вашингтон намагався переконати японські правлячі кола не йти шляхом нарощування своєї військової могутності далі меж, що влаштовували саме його.
Проте в Токіо дедалі частіше лунали твердження, що досягнуте Японією «процвітання» потребує «захисту». Йшлося передусім про охорону зони впливу, створеної японським капіталом у районі Східної Азії й Тихого океану. Вже на початок 70-х років Японія зайняла провідні позиції в торгівлі з Австралією, Індонезією, Таїландом, Філіппінами, Тайванем, Південною Кореєю, Південним В'єтнамом. Японський експорт у країни Південно-Схід-ної Азії зріс тоді більш ніж удвоє порівняно з серединою 60-х років, набагато переважаючи японський імпорт із цих країн. Зростання економічної могутності Японії, та прагнення перетворити район Далекого Сходу й Тихого океану на сферу свого впливу об'єктивно суперечили інтересам США в цьому регіоні. Японія ставала чинником, що певною мірою підривав панівні позиції США в азіатсько-тихоокеанському регіоні. Послідовний курс Вашингтона на відновлення японського економічного й військового потенціалу сприяв перетворенню Японії на економічну противагу самим США в районі Східної Азії й Тихого океану. Це не могло не призвести до кризових явищ у японо-американських відносинах.
Симптомами кризи в японо-американських відносинах початку 70-х років стали вимога США ревальвувати єну, а також несподіване для Токіо рішення Р. Ніксона відвідати Пекін. Ці акції свідчили про глибоке занепокоєння Вашингтона у зв'язку з наступом японських монополій на американські ринки і про небажання США враховувати інтереси свого союзника.
Зміна пріоритетів в азіатсько-тихоокеанській стратегії США чітко визначилася вже з середини 1975 р., коли об'єктом найбільшої дипломатичної активності Вашингтона стала Японія. З цього часу по суті почався новий етап у розвитку японо-американських відносин, що позначився більш високим рівнем військового співробітництва і рішучістю дотримуватися погодженої політико-дипломатичної лінії у відносинах із третіми державами. Зустрічі керівників обох сторін порівняно з попереднім періодом набрали більш інтенсивного й довірчого характеру, постійним став обмін делегаціями представників військових відомств. Після приходу до влади адміністрації Д. Картера першою закордонною поїздкою нового віце-президента /. Мондейла була поїздка на Японські острови (лютий 1977 р.). У березні того ж року візит новому американському президентові зробив японський прем'єр-міністр Т. Фукуда.
Обидві сторони підтвердили намір своїх країн підтримувати високий рівень двосторонніх відносин, убачаючи в цьому основу такого «світопорядку», який відповідав би інтересам Заходу. Найвищі керівники двох держав до-сягли неофіційної домовленості про збереження системи щорічного автоматичного продовження «договору безпеки» протягом тривалого часу, в усякому разі на період дії Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. США формально підтвердили ядерні гарантії своєму союзникові. Адміністрація Картера виступила з офіційною заявою про намір ураховувати позицію свого партнера з усіх серйозних міжнародних проблем і не здійснювати без попередніх консультацій з японським урядом ніяких дипломатичних акцій, що зачіпають його інтереси. Одночасно й Токіо почав уникати дипломатичних акцій, передусім щодо країн соціалістичної системи, які можна було б тлумачити як проведення сепаратного курсу.
12. Трансформація японсько-американського союзу у 1990-і-2000-і рр.
Основною доктриною зовнішньої політики залишається концепція доцільності союзу з США, які продовжують мати в своєму розпорядженні військові бази в Японії (найбільша з них — в р. Місава). У 1987 р. було укладено угоду про участь Японії в програмі «Зоряних воєн». З листопада 1975 р. Японія стала неодмінним учасником всіх щорічних зустрічей глав найбільш розвинених капіталістичних країн (країн «сімки»). Осінню 1997 р. військові міністри і міністри закордонних справ США і Японії підписали у Вашингтоні нову угоду про основні напрями їх військової співпраці на основі японо-американського «договору безпеки». Його мета (за Офіційною версією) — визначення ширших параметрів військової співпраці обох держав в Азіатсько-тихоокеанському регіоні (АТР). Ще раніше, в квітні 1996. р., на зустрічі президента США Б.Клинтона і прем'єр-міністра Японії Р.Хасімото була підписана декларація, в якій підкреслювалося, що військова співпраця США і Японії разом із захистом її території від нападу ззовні ставить своєю метою сумісні дії по ліквідації конфліктів, що виникають в суміжних з Японією районах АТР.
На сучасному етапі Японія створює власну систему протиракетної оборони спільно із Сполученими Штатами, які і далі залишатимуться її головним союзником в забезпеченні безпеки країни. Проте Колін Пауелл, будучи держсекретарем США, заявив в серпні 2004 року, що Японії слід внести поправки до своєї конституції, щоб стати постійним членом Ради Безпеки ООН. При цьому вищий американський чиновник прямо рекомендував японцям переглянути 9-у статтю конституції, яка заважає армії воювати за кордоном. У цьому відбилася загальна позиція американської адміністрації, що вважає, що сильна у військовому плані і Японія, що активно діє в регіоні, необхідна для забезпечення стратегічних інтересів США в Східній Азії. Для Японії військовий союз з США не менш важливий. І перш за все у вигляді американської «ядерної парасольки», яка, на думку японців, надійно їх захищає від нападу ядерних держав впродовж п'ятдесяти років. Необхідність в ньому, вони вважають, не зникла і в наші дні, коли росте потужність Китаю і коли Північна Корея не приховує наявності у неї ядерної зброї і засобів його доставки. У Токіо також усвідомлюють, що, якщо союз розпадеться, Японії доведеться удвічі, а то і втричі збільшити витрати на оборону, щоб компенсувати втрату можливостей, які їй сьогодні надає співпрацю з США. Але навіть в цьому випадку їй не вдасться створити такий же унікальний військовий і розвідувальний потенціал, яким володіють Сполучені Штати. Разом з тим японські політики не приховують, що хотіли б з часом отримати для країни велику самостійність і рівноправ'я в рамках союзу. Проте це прагнення навряд чи коли-небудь стане реальністю, оскільки японо-американське партнерство вже за визначенням не може бути рівноправним із-за різниці в розмірах і стратегічних «вагових категоріях» його учасників. В черговий раз це було продемонстровано в ході багатомісячних переговорів Японії і США про плани по реструктуризації американської військової присутності в Японії. Угода про висновок близько 8 тисяч американських солдатів з Окінави на Гуам і про закриття ряду військових баз було досягнуто ще в жовтні 2005 року.
13. Нормалізація японсько-радянських відносин. Спільна декларація 1956 р.
Дипломатичні відносини Японії й СРСР залишалися перерваними з серпня 1945 до жовтня 1956 р. Уряд С. Иосіда проводив проамериканську політику. Всупереч національним інтересам країни цей уряд ухилявся від нормалізації відносин з Радянським Союзом і чинив опір розвитку з ним економічних та торговельних зв'язків.
Така політика уряду С. Иосіда піддавалася різкій критиці не тільки з боку опозиції, а й усередині самої Ліберальної партії, лідером якої він був. На виборах 1954 р. ліберали зазнали поразки, і 7 грудня кабінет С. Иосіда пішов у відставку. Новий кабінет Демократичної партії на чолі з Хатояма виступав за проведення більш незалежної від США політики, за нормалізацію відносин із СРСР та іншими соціалістичними країнами, що й сприяло перемозі Демократичної партії на виборах. У січні 1955 р. І. Хатояма заявив, що Токіо слід взяти на себе ініціативу й запропонувати Москві нормалізувати відносини, насамперед припинивши стан війни між Японією і СРСР.
Противники нормалізації відносин із СРСР наголошували на територіальному питанні: Південний Сахалін та Курильські острови — Хабомаї, Шикотан, Ітуруп та Кунашир — були передані СРСР після капітуляції Японії, їх підтримували США, які намагались ізолювати Японію від соціалістичних країн і попереджали, що лінія Японії на розширення економічних зв'язків з СРСР «може стати перешкодою для здійснення програми допомоги Японії, що розроблялась урядом США».
Враховуючи зміну міжнародної обстановки на Далекому Сході у зв'язку з припиненням війни в Кореї та Індокитаї, СРСР здійснив активні кроки для встановлення контактів з Японією. Він постійно підкреслював бажання жити з нею в мирі й дружбі, необхідність припинення стану війни, встановлення нормальних дипломатичних відносин. З червня 1955 р. в Лондоні розпочались японо-радянські переговори, перші місяці яких виявились безплідними. Попередньою умовою відновлення відносин і укладення мирного договору японська сторона висунула задоволення територіальних претензій Японії, а саме: повернення їй Курильських островів і Південного Сахаліну, репатріацію засуджених у Радянському Союзі військовополонених .
Радянська делегація запропонувала проект мирного договору, виявивши готовність задовольнити деякі японські побажання, в тому числі територіальні. Враховуючи, що острови Малого Курильського пасма Хамобаї й Шикотан розташовані поблизу японського острова Хок-кайдо, СРСР погоджувався передати їх Японії. Проте радянські пропозиції не були відповідним чином оцінені японською стороною, її представник на японо-радянських переговорах наполягав на переданні Японії, окрім островів Хамобаї й Шикотан, також островів Кунашир і Ітуруп. Крім того, питання про статус двох останніх Курильських островів і південної частини Сахаліну японці пропонували передати на розгляд міжнародної конференції.
В березні 1956 р. з ініціативи Японії переговори були перервані. В їхньому ході сторони погодили статтю договору щодо необхідності укладення угоди про регулювання й обмеження вилову лососевих у північно-західній частині Тихого океану. Під тиском японських рибопромисловців японський уряд запропонував розпочати двосторонні японо-радянські переговори про укладання угоди з питань риболовства. Ці переговори проходили в Москві з 29 квітня по 14 травня 1956 р. і завершились підписанням Конвенції про риболовство й Угоди про надання допомоги людям, що потерпають у морі. В ході цих переговорів була досягнута домовленість відновити переговори про нормалізацію радянсько-японських відносин не пізніше 31 липня 1956 р.
Проте й після відновлення 31 липня 1956 р. в Москві двосторонніх переговорів японський міністр закордонних справ М. Сігеміцу обстоював повернення Японії всіх островів. Радянський уряд не змінив своєї позиції. М. Сігеміцу висловився за тимчасове припинення переговорів, порекомендувавши японському урядові піти на укладання мирного договору на запропонованих Радянським Союзом умовах.
Такий поворот подій викликав роздратування Вашингтона. Він офіційно попередив Токіо, що в разі визнання Японією за мирним договором із СРСР Південного Сахаліну й Курильських островів володіннями Радянського Союзу США на основі ст. 26 Сан-Фран-циського договору вимагатимуть «аналогічних переваг». Мова йшла про довічне збереження за США островів Окінава та Бонін (Огасавара). У вересні 1956 р. держдепартамент США опублікував ноту, в якій заявив, що «острови Ітуруп і Кунашир (поряд з Хабомаї й Шикота-ном, які є частиною Хоккайдо) завжди були складовою частиною Японії й мають по справедливості належати Японії». Посол Аллісон отримав доручення не допустити успішного завершення японо-радянських переговорів.
Загроза зриву переговорів стала реальністю. Японська громадськість вимагала, щоб уряд розпочав безпосередні переговори з СРСР і з'ясував можливість урегулювання відносин між двома країнами без підписання мирного договору за умови, що територіальне питання стане предметом наступних переговорів. У жовтні 1956 р. в Москву прибула японська урядова делегація на чолі з І. Хатояма. Переговори на найвищому рівні (13—19 жовтня) завершились успішно, і 19 жовтня 1956 р. була підписана спільна радянсько-японська декларація, яка передбачала:
припинення стану війни, відновлення миру та добросусідських дружніх відносин;
відновлення дипломатичних і консульських відносин;
підтримку прохання Японії про вступ до ООН;
репатріацію всіх засуджених японських військовополонених;
відмову від репараційних претензій;
проведення переговорів про укладення мирного договору.
СРСР погодився на повернення Японії островів Хамобаї й Шикотан після укладення мирного договору. З підписанням декларації набрали чинності Конвенція про риболовство й Угода про надання допомоги людям, що потерпають у морі. Було підписано також ряд протоколів, зокрема про торгівлю й режим найбільшого сприяння.
Декларація заклала підвалини для успішного розвитку японо-радянських відносин. На думку багатьох політологів і японознавців, це був тріумф уряду І. Хатояма. Нормалізація відносин із СРСР забезпечувала Японії можливість проведення більш незалежної зовнішньої політики, сприяла зростанню її авторитету й престижу на міжнародній арені. 18 грудня 1956 р. вона була прийнята до ООН, у лютому 1957 р. нормалізувала відносини з Польщею і Чехословаччиною, а згодом з Угорщиною, Болгарією та Румунією.
Японо-радянські відносини розвивалися на основі принципів мирного співіснування. Хоча після відставки в грудні 1956 р. уряду І. Хатояма й приходу до влади уряду Н. Кісі розвиток цих відносин дещо загальмувався, ділові зв'язки вже ніколи не припинялися. Проте відносини з СРСР не були повністю врегульовані, переговори про Укладання мирного договору виявилися перерваними надовго.
14. Японсько-китайські відносини у 1990-і – 2000-і рр.
Торгово-економічне співробітництво відіграє головну роль у системі японо-китайських відносин. Майже два десятиліття Японія втримує позиції провідного торговельного партнера Китаю. Він, у свою чергу, закріпив за собою друге місце після США в зовнішньоторговельному обігу Японії. Японо-китайська зустріч у верхах у жовтні 2000 р. у Токіо: підтвердила зацікавленість, особливо китайської сторони, надалі поглибленні економічного співробітництва. Прем'єр Держради КНР Чжу Жунцзи назвав як пріоритетні напрямки наступні: здійснення великих проектів розвитку в західних районах КНР; розширення співробітництва в сфері технологій й інвестицій; освоєння нових напрямків регіональної економічної взаємодії в Східній Азії. У Спільній декларації 1998 р. керівниками Японії й Китаю виражена готовність до «партнерства у дусі дружби й співробітництва» в XХ столітті. Однак поки це більше нагадує заяву про наміри. Як свідчить аналіз, дотепер японо-китайський політичний діалог не відрізнявся результативністю. Деякі проблеми залишаються неврегульованими із часів відновлення міждержавних відносин в 1972 р. Одна з них - територіальна суперечка про приналежності островів Сэнкаку (Дяоюйдао). Із середини 90-х рр. увага до них притягнуто у зв'язку з нібито наявними в районі покладами нафти. Гостроту ситуації додало рішення Токіо в 1996 р. про введення 200-мильної виняткової економічної зони навколо Японії, чим закріплювалися права Японії на острови. Якщо в колишні роки більше інцидентів виникало у зв'язку з використанням території островів, то тепер - прилягаючої акваторії, де діють китайські нефтепоисковые й інші судна. Не втратила актуальності для японо-китайських відносин і тайваньская проблема. Це можна пояснити, з одного боку, жорсткістю курсу Пекіна на возз'єднання КНР із Тайванем і прагненням одержати для цього дипломатичну підтримку від Токіо, з іншого боку - розширенням зобов'язань Японії в рамках альянсу зі США по веденню в надзвичайній ситуації воєнних дій у прилягаючим до Японії районах. Можливість поширення цих зобов'язань на Тайваньску протоку зустрічає різку негативну реакцію з боку керівників КНР. У японо-китайських відносинах не знята тема протиріч у військовій сфері. У ряді проблем, що піднімають - вимога китайської сторони про компенсації матеріального й морального збитку, завданого Китаю японською агресією. Японці ж уважають, що питання одержало дозвіл при нормалізації двосторонніх відносин.
На початку 1990-х років Японія інвестувала в Китай, а до кінця 90-х рр.. торгівля пішла на спад, але відновилася до 2000 року. Можливо, на такий сплеск торгівлі вплинула перспектива Китаю стати членом Світової організації торгівлі (СОТ).
Торгово-економічні зв'язки Японії та Китаю розвиваються дуже інтенсивно. Так, в 2010 р. обсяг двосторонньої торгівлі склав 230 млрд. дол, прямі інвестиції Японії в китайську економіку - близько 70 млрд. дол На території КНР діє більше 25 тис. компаній з японським капіталом.
В період 2001-2006 рр.. був відзначений різким погіршенням японо-китайських відносин. Перервався політичний діалог Токіо-Пекін. Китай в документі Управління національної оборони «Основні напрями програми національної оборони-2005» був названий в якості потенційної загрози безпеки Японії. В умовах погіршення відносин з Китаєм відбулося істотне поглиблення військового співробітництва Японії з США.
У 2006-2009 рр.. відносини між Токіо і Пекіном були повернуті в нормальне русло. Більше того, на державному рівні були зафіксовані домовленості про розвиток між двома країнами «стратегічних взаємовигідних відносин». Китайська сторона проявила прагнення залучити Японію в більш глибоке і широке співробітництво на двосторонньому та регіональному рівнях.В США з настороженістю була сприйнята загроза відходу Японії від союзницьких зобов'язань Японо-американського договору безпеки, що має завдання «стримування Китаю». США зберігали дієвий ресурс для здійснення впливу на політику Японії - і ним скористалися. Не без американського впливу в червні 2010 р. достроково пішов у відставку прем'єр-міністр Ю.Хатояма, що мав намір проводити «збалансований курс відносно США і Китаю», будувати «більш рівноправні союзницькі відносини з США».
Новий глава японського уряду Н.Кан виявив готовність «скорегувати» зовнішньополітичний курс, зробивши упор на поліпшення японо-американських відносин. Домогтися цього без одночасного погіршення відносин з Китаєм він не зміг. Фатальну роль у цьому зіграв інцидент в японо-китайських відносинах, який виник у вересні 2010 р. в районі островів Сенкаку (Дяоюйдао), суверенітет на які дві країни оскаржують. Це влаштовувало Вашингтон. Сприяючи її збереженню, він виступив на підтримку японської сторони.
Інцидентом біля островів Сенкаку був позначений черговий розворот японської дипломатії. І американська сторона скористалася ситуацією в цілях подальшого залучення Японії в стратегію «стримування» Китаю. Виразним знаком початку нового етапу японо-американського зближення стало прийняття японським урядом у грудні 2010 р. нової програми будівництва сил самооборони на чергове десятиліття. У документі підкреслено прагнення Японії до «подальшого посилення і розвитку свого нерозділеного союзу з США».
Наступним кроком у поглибленні японо-американського військово-політичного співробітництва стало узгодження планів формування під егідою США тристороннього альянсу США-Японія-Південна Корея, метою якого, за оцінкою фахівців, ставиться, насамперед, «стримувати» Китай. У січні 2011 р. в Сеулі міністри оборони Японії і Південної Кореї підписали два документи про співпрацю у військовій області. Один з них - Угода про порядок обміну розвідувальною інформацією, про заходи її захисту від розголошення. Другий документ узаконює порядок обміну предметами постачання (продукти харчування, вода, паливо, транспорт і ін), а також послугами в ході спільних операцій
15. Становлення зовнішньополітичної програми КНР у 1940-і- на початку 1950-х рр.
До 1949 р. – йшла боротьба за управління країною.
12 квітня 1927 – Чанкайшиський переворот в Шанхаї. Чан Кай Ші приходить до влади. Вересень 1930 – 1й похід Чан Кайші проти радянських регіонів, щоб ліквідувати свого конкурента на території Китаю (ще в 1927 р. Чан Кайші санкціонував вбивство тисяч комуністів і створив у Нанкіні Гоміньданівський уряд).
Липень 1937 – розширення Японської агресії (Доктрина Танака 1927 – проголошує Китай об’єктом №1 (пд-сх Китай – Манчжурія.) Це і зроблено 1931 року. Ця агресія підштовхнула 2 політичні сили – Чан Кайші і Комуністів – до об’єднання. Серпень 1937 р. – в Китаї створено єдиний антияпонський фронт.
3 січня 1939 р. Чан Кайші перестав постачати ком. армії озброєння та обмундирування. Після вигнання японців 1945 року їх союз розпався. Почалася війна: комуністів підтримуює СРСР, Чан Кайші – Великобританія і США. 1 жовтня 1949 на площі Тяньаньмень Мао Дзедун проголошує Китайську Народну республіку.
Колишній президент Китаю і лідер партії Гоміньдан Чан Кайші з рештками переможеної армії втікає на о. Тайвань. Китайська республіка на Тайвані ( була визнана 30-ма країнами) проіснувала до січня 1979 року, до встановлення дип. відносин між США та КНР.
ЗП Китаю у 50 рр.
Боротьба між КПК та Гомінданом за владу в країні закінчилася 1 жовтня 1949 р. проголошенням Китайської Народної Республіки. Перемога Комуністичної партії Китаю стала можливою завдяки сприятливій міжнародній ситуації, зокрема перемозі країн антигітлерівської коаліції над фашизмом, розгромові мілітаристської Японії, суттєвій допомозі Радянського Союзу.
Уряд КНР оголосив про намір установити нормальні відносини з усіма країнами, включаючи й капіталістичні, на засадах рівності, взаємної вигоди та поваги суверенітету. Підкреслювався миролюбний характер зовнішньополітичного курсу країни. Разом із тим китайські керівники висунули гасло «триматися однієї сторони», тобто СРСР. Визначений курс зумовлювався ворожою політикою США до комуністичного уряду КНР. Зробивши свій вибір, КНР стала щирим союзником СРСР. Керівництво КПК відчувало гостру потребу в його допомозі.
Війна в Кореї та участь у ній КНР ще більше загострила американо-китайські суперечності, підкресливши особливе значення для КНР підтримки з боку Радянського Союзу. Пекін неодноразово заявляв публічно про позитивну роль СРСР у справі розбудови народного господарства в КНР. Водночас китайські дослідники зазначають, що радянсько-китайські відносини «не були вільними від суперечностей, а єдність — від боротьби».
Оцінюючи сталінський період у радянсько-китайських відносинах у цілому, слід підкреслити, що чинники суперечностей з низки господарських та інших питань склалися вже тоді. Рівноправності у відносинах не було, і якщо Китай терпимо ставився до такої ситуації, то тільки через власну слабкість та ізоляцію з боку Заходу.
У 50-ті роки бурхливо розвивалося співробітництво КНР з іншими країнами соціалізму. За 1950—1956 рр. обсяг торгівлі з ними збільшився у 20 разів, на їхню частку припадало більш ніж 22 % зовнішньоторговельного обороту КНР. Будь-яких серйозних чвар у відносинах КНР з соціалістичними країнами не виникало. Виняток становили відносини з Югославією. Пекін звинувачував Югославію в ревізіонізмі, змові з імперіалізмом. Специфічним був і підхід Китаю до МНР: зовні відносини виглядали нормальними, але Пекін постійно порушував питання про повернення Монголії до складу КНР.
В умовах загострення радянсько-китайської полеміки характер відносин КНР із країнами соціалістичного блоку почав змінюватися. Китай став на бік Албанії в її конфлікті з радянським керівництвом. У зв'язку з прихильністю лідерів соціалістичних країн до настанов КПРС, побоюваннями зіпсувати відносини з СРСР вони підтримували Москву в її суперечках з Пекіном. Після 1960 р. більшість європейських країн соціалістичної системи разом з Радянським Союзом зменшили масштаби співробітництва з КНР.
Уже на початковому етапі свого існування КНР вдалося прорвати американську блокаду в Південно-Східній та Південній Азії. В 1949—1955 рр. були встановлені дипломатичні відносини КНР з Бірмою, Індією, Пакистаном, Цейлоном, Афганістаном, Індонезією. Але не з усіма цими країнами відносини розвивалися добре. Суттєві суперечки виникали з Індією щодо територіальних питань, політики Китаю в Тибеті. З'явилася потреба в уточненні китайсько-бірманського кордону. З певною недовірою ставилися до КНР в Індонезії. Таїланд та Філілпіни взагалі не визнали новий китайський уряд.
Країни Азії і США створили військово-політичні блоки СЕАТО, АНЗЮС, що значною мірою були спрямовані проти Китаю. На грунті антикомунізму США спромоглися залучити до цих блоків деякі країни ПСА (Таїланд, Філілпіни).
Успіхові політики США вельми сприяв той факт, що китайські комуністи, натхнені перемогою над Гомінданом, намагалися стимулювати революційний рух у сусідніх азіатських країнах. Проте зовнішньополітичні можливості Пекіна в Азії суттєво обмежувала його участь у корейському конфлікті, що її Вашингтон кваліфікував як вияв «китайської загрози». З підписанням угоди про припинення війни в Кореї (1953) ситуація для КНР дещо поліпшилася. Зміцненню довіри до Китаю сприяла гнучка політика китайської делегації на Женевській нараді з питань Кореї та Індокитаю (1954). Зусилля китайської дипломатії спрямовувалися на те, щоб запобігти прямій воєнній конфронтації з США та забезпечити безпеку південних кордонів країни. Китай не бажав бути втягнутим у нову війну.
Важливою віхою в зовнішньополітичній діяльності КНР стала бандунзька конференція 1955 р. На цьому важливому форумі, в якому брали участь 29 країн, китайський представник виступив із закликами боротися за цілковите знищення колоніалізму та запевнив молоді держави, що КНР не має до них територіальних або будь-яких інших претензій. Після цієї конференції Пекін пожвавив відносини з Індонезією, Бірмою, Єменом, Іраком. Наприкінці 50—60-х років він установив дипломатичні відносини з великою групою нових африканських держав, з деякими з них (Алжир, Гвінея, Конго) відразу склалася атмосфера довіри. Тоді ж Китай налагодив дружній діалог з Латинською Америкою. Це стало можливим значною мірою завдяки відкриттю «кубинського Каналу» — революції на Кубі.
КНР, що потребувала мирного оточення для здійснення економічного будівництва, постійно виступала за нормалізацію відносин зі США, намагалася подолати ізоляцію. На думку Пекіна, Білий дім дотримувався цілком помилкових поглядів щодо КНР. Вашингтон розглядав Китай як продовження радянської могутності, як комуністичну загрозу Азії. Проблема Тайваню використовувалася для отримання КНР, боротьби з комунізмом у ПСА, протистояння з СРСР.
Дружні відносини Китаю з найбільшим сусідом — Індією — не склалися. Незважаючи на інтенсивний політичний діалог та запевнення в дружніх почуттях, територіальні суперечки поглиблювалися. Більше того, Китай відмовився зайняти чітку позицію в індійсько-пакистанському конфлікті, в основі якого лежала проблема Кашміру. Серйозні прикордонні сутички, іцо відбулися протягом 1959—1962 рр., підірвали й надовго загальмували розвиток китайсько-індійських відносин.
Багато західних країн займали щодо КНР про-американські позиції, але були й винятки. Великобританія визнала КНР, побоюючись за долю Гонконгу. Встановили офіційні відносини з Китаєм скандинавські держави, Нідерланди, пішла на певний розвиток торговельно-економічних та культурних зв'язків з КНР і Японія. Японський уряд у різні періоди ставився до таких зв'язків неоднаково, але вони розвивалися. А втім, у сфері політики все залишалося без змін. Японія підтримувала Тайвань, у тому числі його гасло «Очистити материк від комуністів!».
Хоча китайська зовнішня політика з 1949 року мала відмінні риси, проте рушійні сили, що формували зовнішню політику Пекіна були аналогічні іншим народам. Китай прагнув захистити свій суверенітет, територіальну цілісність і бути незалежним в діях під час співпраці з більш і менш потужними країнами
Іншою характерною рисою китайської зовнішньої політики було (в принципі як і в інших країн) те, що проведення зовнішньої політики іноді не співпадала з офіційною політикою. Крім того, лідерам держави, часто доводилось приймати рішення у відповідь на події та обставини, а не просто розробляти раціональні зовнішньополітичні доктрини.
Зовнішня політика Китаю характеризується наступними основними моментами:
- Китай незалежно і самостійно виробляє свою позицію і політичний курс з усіх міжнародних питань, він не вступає ні в які союзи і не встановлює жодних стратегічних відносин з великими державами чи блоками країн, виступає проти гегемонізму і політики сили.
- Метою зовнішньої політики Китаю є захист миру в усьому світі і створення мирної міжнародної обстановки, яка сприяла модернізації країни.
- Китай прагне розвивати відносини з усіма країнами на основі п'яти принципів мирного співіснування, а саме: взаємної поваги суверенітету і територіальної цілісності, взаємного ненападу, невтручання у внутрішні справи один одного, рівності і взаємної вигоди, мирного співіснування.
- Зміцнення солідарності та співробітництва з країнами, що розвиваються «третього світу»
Боротьба між КПК та Гомінданом за владу в країні закінчилася 1 жовтня 1949 р. проголошенням Китайської Народної Республіки. Уряд КНР оголосив про намір установити нормальні відносини з усіма країнами, включаючи й капіталістичні, на засадах рівності, взаємної вигоди та поваги суверенітету. Підкреслювався миролюбний характер зовнішньополітичного курсу країни. Разом із тим китайські керівники висунули гасло «триматися однієї сторони», тобто СРСР. Визначений курс зумовлювався ворожою політикою США до комуністичного уряду КНР.
Війна в Кореї та участь у ній КНР ще більше загострила американо-китайські суперечності, підкресливши особливе значення для КНР підтримки з боку Радянського Союзу. Пекін неодноразово заявляв публічно про позитивну роль СРСР у справі розбудови народного господарства в КНР.
Оцінюючи сталінський період у радянсько-китайських відносинах у цілому, слід підкреслити, що чинники суперечностей з низки господарських та інших питань склалися вже тоді. Рівноправності у відносинах не було, і якщо Китай терпимо ставився до такої ситуації, то тільки через власну слабкість та ізоляцію з боку Заходу.
У 50-ті роки бурхливо розвивалося співробітництво КНР з іншими країнами соціалізму. За 1950—1956 рр. обсяг торгівлі з ними збільшився у 20 разів, на їхню частку припадало більш ніж 22 % зовнішньоторговельного обороту КНР. Будь-яких серйозних чвар у відносинах КНР з соціалістичними країнами не виникало. Виняток становили відносини з Югославією. Пекін звинувачував Югославію в ревізіонізмі, змові з імперіалізмом. Специфічним був і підхід Китаю до Монголії: зовні відносини виглядали нормальними, але Пекін постійно порушував питання про повернення Монголії до складу КНР.
В умовах загострення радянсько-китайської полеміки характер відносин КНР із країнами соціалістичного блоку почав змінюватися. Китай став на бік Албанії в її конфлікті з радянським керівництвом. У зв'язку з прихильністю лідерів соціалістичних країн до настанов КПРС, побоюваннями зіпсувати відносини з СРСР вони підтримували Москву в її суперечках з Пекіном.
16. Зовнішньополітичні доктрини КНР у 1950-х – першій половині 1960-х рр.
1 Жовтня 1949 на площі Тяньаньмень Мао Дзедун проголошує Китайську Народну республіку.
Колишній президент Китаю і лідер партії Гоміньдан Чан Кайші з рештками переможеної армії втікає на о. Тайвань. Китайська республіка на Тайвані ( була визнана 30-ма країнами) проіснувала до січня 1979 року, до встановлення дип. відносин між США та КНР.
ЗП Китаю у 50 рр.
Боротьба між КПК та Гомінданом за владу в країні закінчилася 1 жовтня 1949 р. проголошенням Китайської Народної Республіки. Перемога Комуністичної партії Китаю стала можливою завдяки сприятливій міжнародній ситуації, зокрема перемозі країн антигітлерівської коаліції над фашизмом, розгромові мілітаристської Японії, суттєвій допомозі Радянського Союзу.
Уряд КНР оголосив про намір установити нормальні відносини з усіма країнами, включаючи й капіталістичні, на засадах рівності, взаємної вигоди та поваги суверенітету. Підкреслювався миролюбний характер зовнішньополітичного курсу країни. Разом із тим китайські керівники висунули гасло «триматися однієї сторони», тобто СРСР. Визначений курс зумовлювався ворожою політикою США до комуністичного уряду КНР. Зробивши свій вибір, КНР стала щирим союзником СРСР. Керівництво КПК відчувало гостру потребу в його допомозі.
Війна в Кореї та участь у ній КНР ще більше загострила американо-китайські суперечності, підкресливши особливе значення для КНР підтримки з боку Радянського Союзу. Пекін неодноразово заявляв публічно про позитивну роль СРСР у справі розбудови народного господарства в КНР. Водночас китайські дослідники зазначають, що радянсько-китайські відносини «не були вільними від суперечностей, а єдність — від боротьби».
Оцінюючи сталінський період у радянсько-китайських відносинах у цілому, слід підкреслити, що чинники суперечностей з низки господарських та інших питань склалися вже тоді. Рівноправності у відносинах не було, і якщо Китай терпимо ставився до такої ситуації, то тільки через власну слабкість та ізоляцію з боку Заходу.
У 50-ті роки бурхливо розвивалося співробітництво КНР з іншими країнами соціалізму. За 1950—1956 рр. обсяг торгівлі з ними збільшився у 20 разів, на їхню частку припадало більш ніж 22 % зовнішньоторговельного обороту КНР. Будь-яких серйозних чвар у відносинах КНР з соціалістичними країнами не виникало. Виняток становили відносини з Югославією. Пекін звинувачував Югославію в ревізіонізмі, змові з імперіалізмом. Специфічним був і підхід Китаю до МНР: зовні відносини виглядали нормальними, але Пекін постійно порушував питання про повернення Монголії до складу КНР.
В умовах загострення радянсько-китайської полеміки характер відносин КНР із країнами соціалістичного блоку почав змінюватися. Китай став на бік Албанії в її конфлікті з радянським керівництвом. У зв'язку з прихильністю лідерів соціалістичних країн до настанов КПРС, побоюваннями зіпсувати відносини з СРСР вони підтримували Москву в її суперечках з Пекіном. Після 1960 р. більшість європейських країн соціалістичної системи разом з Радянським Союзом зменшили масштаби співробітництва з КНР.
Уже на початковому етапі свого існування КНР вдалося прорвати американську блокаду в Південно-Східній та Південній Азії. В 1949—1955 рр. були встановлені дипломатичні відносини КНР з Бірмою, Індією, Пакистаном, Цейлоном, Афганістаном, Індонезією. Але не з усіма цими країнами відносини розвивалися добре. Суттєві суперечки виникали з Індією щодо територіальних питань, політики Китаю в Тибеті. З'явилася потреба в уточненні китайсько-бірманського кордону. З певною недовірою ставилися до КНР в Індонезії. Таїланд та Філілпіни взагалі не визнали новий китайський уряд.
Країни Азії і США створили військово-політичні блоки СЕАТО, АНЗЮС, що значною мірою були спрямовані проти Китаю. На грунті антикомунізму США спромоглися залучити до цих блоків деякі країни ПСА (Таїланд, Філілпіни).
Успіхові політики США вельми сприяв той факт, що китайські комуністи, натхнені перемогою над Гомінданом, намагалися стимулювати революційний рух у сусідніх азіатських країнах. Проте зовнішньополітичні можливості Пекіна в Азії суттєво обмежувала його участь у корейському конфлікті, що її Вашингтон кваліфікував як вияв «китайської загрози». З підписанням угоди про припинення війни в Кореї (1953) ситуація для КНР дещо поліпшилася. Зміцненню довіри до Китаю сприяла гнучка політика китайської делегації на Женевській нараді з питань Кореї та Індокитаю (1954). Зусилля китайської дипломатії спрямовувалися на те, щоб запобігти прямій воєнній конфронтації з США та забезпечити безпеку південних кордонів країни. Китай не бажав бути втягнутим у нову війну.
Важливою віхою в зовнішньополітичній діяльності КНР стала бандунзька конференція 1955 р. На цьому важливому форумі, в якому брали участь 29 країн, китайський представник виступив із закликами боротися за цілковите знищення колоніалізму та запевнив молоді держави, що КНР не має до них територіальних або будь-яких інших претензій. Після цієї конференції Пекін пожвавив відносини з Індонезією, Бірмою, Єменом, Іраком. Наприкінці 50—60-х років він установив дипломатичні відносини з великою групою нових африканських держав, з деякими з них (Алжир, Гвінея, Конго) відразу склалася атмосфера довіри. Тоді ж Китай налагодив дружній діалог з Латинською Америкою. Це стало можливим значною мірою завдяки відкриттю «кубинського Каналу» — революції на Кубі.
КНР, що потребувала мирного оточення для здійснення економічного будівництва, постійно виступала за нормалізацію відносин зі США, намагалася подолати ізоляцію. На думку Пекіна, Білий дім дотримувався цілком помилкових поглядів щодо КНР. Вашингтон розглядав Китай як продовження радянської могутності, як комуністичну загрозу Азії. Проблема Тайваню використовувалася для отримання КНР, боротьби з комунізмом у ПСА, протистояння з СРСР.
Дружні відносини Китаю з найбільшим сусідом — Індією — не склалися. Незважаючи на інтенсивний політичний діалог та запевнення в дружніх почуттях, територіальні суперечки поглиблювалися. Більше того, Китай відмовився зайняти чітку позицію в індійсько-пакистанському конфлікті, в основі якого лежала проблема Кашміру. Серйозні прикордонні сутички, іцо відбулися протягом 1959—1962 рр., підірвали й надовго загальмували розвиток китайсько-індійських відносин.
Багато західних країн займали щодо КНР про-американські позиції, але були й винятки. Великобританія визнала КНР, побоюючись за долю Гонконгу. Встановили офіційні відносини з Китаєм скандинавські держави, Нідерланди, пішла на певний розвиток торговельно-економічних та культурних зв'язків з КНР і Японія. Японський уряд у різні періоди ставився до таких зв'язків неоднаково, але вони розвивалися. А втім, у сфері політики все залишалося без змін. Японія підтримувала Тайвань, у тому числі його гасло «Очистити материк від комуністів!».
Китайско-американские отношения в 50 года. По мере ухудшения китайско-советских отношений китайские лидеры активизировали поиск путей к налаживанию связей с США. Полагая, что США представляют для Китая меньшую угрозу, чем «гегемонистский» Советский Союз, Мао Цзэдун и Чжоу Эньлай пришли к выводу, что определенное сближение с США может сыграть роль противовеса для глобальной советской экспансии.
«Нормализация» оказалась, однако, не таким простым делом. Еще до образования Китайской Народной Республики недоверие между США и китайскими коммунистами росло из-за действий США по оказанию помощи возглавляемой Чан Кайши партии Гоминьдан. Затем, в начале 1950-х годов, США и Китай оказали военную поддержку соответственно Республике Корея и Корейской Народно-Демократической Республике (КНДР) во время войны на Корейском п-ове. Следствием этой войны стал отказ правительства США от дипломатического признания КНДР, блокирование попыток КНР вступить в ООН и подписание в 1954 договора с гоминьдановским правительством на Тайване о взаимной совместной обороне. Существование американских военных баз и союзов, кольцом охватывающих Китай – от Японии, Южной Кореи, Окинавы, островов Гуам и Тайвань на востоке до Филиппин и Таиланда на юге, – подкрепляло взгляд Китая на США как на главного врага КНР. Эта точка зрения еще более укрепилась после начала военных действий США во Вьетнаме.
Боротьба між КПК та Гомінданом за владу в країні закінчилася 1 жовтня 1949 р. проголошенням Китайської Народної РеспублікиУряд КНР оголосив про намір установити нормальні відносини з усіма країнами, включаючи й капіталістичні, на засадах рівності, взаємної вигоди та поваги суверенітету. Підкреслювався миролюбний характер зовнішньополітичного курсу країни. Разом із тим китайські керівники висунули гасло «триматися однієї сторони», тобто СРСР. Визначений курс зумовлювався ворожою політикою США до комуністичного уряду КНР. Зробивши свій вибір, КНР стала щирим союзником СРСР. Керівництво КПК відчувало гостру потребу в його допомозі.
Війна в Кореї та участь у ній КНР ще більше загострила американо-китайські суперечності, підкресливши особливе значення для КНР підтримки з боку Радянського СоюзуОцінюючи сталінський період у радянсько-китайських відносинах у цілому, слід підкреслити, що чинники суперечностей з низки господарських та інших питань склалися вже тоді. Рівноправності у відносинах не було, і якщо Китай терпимо ставився до такої ситуації, то тільки через власну слабкість та ізоляцію з боку Заходу.
У 50-ті роки бурхливо розвивалося співробітництво КНР з іншими країнами соціалізму. За 1950—1956 рр. обсяг торгівлі з ними збільшився у 20 разів, на їхню частку припадало більш ніж 22 % зовнішньоторговельного обороту КНР. Будь-яких серйозних чвар у відносинах КНР з соціалістичними країнами не виникало. Виняток становили відносини з Югославією. Пекін звинувачував Югославію в ревізіонізмі, змові з імперіалізмом. Специфічним був і підхід Китаю до МНР: зовні відносини виглядали нормальними, але Пекін постійно порушував питання про повернення Монголії до складу КНР.
В умовах загострення радянсько-китайської полеміки характер відносин КНР із країнами соціалістичного блоку почав змінюватися. Китай став на бік Албанії в її конфлікті з радянським керівництвом. У зв'язку з прихильністю лідерів соціалістичних країн до настанов КПРС, побоюваннями зіпсувати відносини з СРСР вони підтримували Москву в її суперечках з Пекіном. Після 1960 р. більшість європейських країн соціалістичної системи разом з Радянським Союзом зменшили масштаби співробітництва з КНР.
Уже на початковому етапі свого існування КНР вдалося прорвати американську блокаду в Південно-Східній та Південній Азії. В 1949—1955 рр. були встановлені дипломатичні відносини КНР з Бірмою, Індією, Пакистаном, Цейлоном, Афганістаном, Індонезією. Але не з усіма цими країнами відносини розвивалися добре. Суттєві суперечки виникали з Індією щодо територіальних питань, політики Китаю в Тибеті. З'явилася потреба в уточненні китайсько-бірманського кордону. З певною недовірою ставилися до КНР в Індонезії. Таїланд та Філілпіни взагалі не визнали новий китайський уряд.
Країни Азії і США створили військово-політичні блоки СЕАТО, АНЗЮС, що значною мірою були спрямовані проти Китаю. На грунті антикомунізму США спромоглися залучити до цих блоків деякі країни ПСА (Таїланд, Філілпіни З підписанням угоди про припинення війни в Кореї (1953) ситуація для КНР дещо поліпшилася. Зміцненню довіри до Китаю сприяла гнучка політика китайської делегації на Женевській нараді з питань Кореї та Індокитаю (1954).
На бандунзькій конференції 1955 р., китайський представник виступив із закликами боротися за цілковите знищення колоніалізму та запевнив молоді держави, що КНР не має до них територіальних або будь-яких інших претензій. Після цієї конференції Пекін пожвавив відносини з Індонезією, Бірмою, Єменом, Іраком. Наприкінці 50—60-х років він установив дипломатичні відносини з великою групою нових африканських держав.КНР, що потребувала мирного оточення для здійснення економічного будівництва, постійно виступала за нормалізацію відносин зі США, намагалася подолати ізоляцію. Проблема Тайваню використовувалася для отримання КНР, боротьби з комунізмом у ПСА, протистояння з СРСР.
Дружні відносини Китаю з найбільшим сусідом — Індією — не склалися, територіальні суперечки поглиблювалися. Більше того, Китай відмовився зайняти чітку позицію в індійсько-пакистанському конфлікті. Серйозні прикордонні сутички, іцо відбулися протягом 1959—1962 рр., підірвали й надовго загальмували розвиток китайсько-індійських відносин.
Багато західних країн займали щодо КНР про-американські позиції, але були й винятки. Великобританія визнала КНР, побоюючись за долю Гонконгу. Встановили офіційні відносини з Китаєм скандинавські держави, Нідерланди, пішла на певний розвиток торговельно-економічних та культурних зв'язків з КНР і Японія. Японський уряд у різні періоди ставився до таких зв'язків неоднаково, але вони розвивалися. А втім, у сфері політики все залишалося без змін. Японія підтримувала Тайвань, у тому числі його гасло «Очистити материк від комуністів!».
Зовнішня політика КНР у 60-ті роки здійснювалася під гаслом «Завдавати ударів обома руками», тобто виступати одночасно проти «ревізіонізму й імперіалізму», які втілювали СРСР і США відповідно. Радянсько-китайські відносини стали стрімко погіршуватися після відкликання з Китаю в 1960 р радянських спеціалістів.
Дедалі непримиреннішого характеру набирали ідеологічні протиріччя .З 1960 р. почалися прикордонні інциденти. В 1966 р. КПК відмовилася направити партійну делегацію на XXIII з'їзд КПРС, міжпартійні зв'язки припинилися. Увійшла у вжиток теза про «загрозу з Півночі». Активізувалося намагання зняти гостроту конфронтації зі США, китайське керівництво не влаштовувала позиція СПІА щодо Тайваню та прикордонного конфлікту з Індією.
Досить успішно розвивалася торгівля Китаю з західноєвропейськими державами. Китай підтримував «третій світ» у його боротьбі за політичні та економічні права, закликав молоді держави до проведення курсу неприєднання, досягнення єдності та згуртованості, вирішення суперечок мирним шляхом. Зразком такої дипломатії стала 72-денна поїздка Чжоу Еньлая по африканських країнах у грудні 1963 — лютому 1964 рр Китайське керівництво почало розвивати концепцію революційних воєн. Але практика довела її нежиттєздатність, найкращим свідченням чого стала індонезійська трагедія 1965 р. Зірвалися спроби КПК розпалити партизанську війну в Малайзії, Бірмі, на Філіппшах, у деяких районах Латинської Америки. Складну картину політики Китаю у світі, що розвивається, доповнювала суттєва конфронтація з Індією. Китай почав утрачати деякі з тих позицій, що він раніше завоював завдяки миролюбній дипломатії. Лівацькі заклики не тільки мало де знаходили прихильників, але більше того — породжували (або поновлювали, як в Індонезії та на Філіппінах) недовіру до КНР.
«Культурна революція» спалахнула в КНР в 1966 р
Навесні 1969 р. Конфлікт на о.Данайський.На рубежі 60—70-х років у зовнішній політиці КНР стався крутий поворот — Радянський Союз почав розглядатися як головний зовнішній ворог Китай стрімко пішов на зближення зі Сполученими Штатами Поставивши завдання створення «широкого фронту проти СРСР», Пекін підвів під нього відповідну теоретичну базу. У виступі представника КНР на спеціальній сесії 00Н у 1974 р всі минулі тези було зведено в загальну теорію «трьох світів». «перший світ» — СРСР та США — дві «супердержави»; йому протидіють «другий світ» — розвинуті держави та «третій» — країни, що розвиваються. Виходячи з такого поділу, Мао Цзедун зробив висновок про необхідність спільної боротьби «другого» та «третього» світів проти «першого» Однак означені настанови було швидко змінено: СРСР став вважатися «більш небезпечним, ніж США, вогнищем світової війни», а США, таким чином, — державою, що мало не потерпіла від радянської агресії. З цієї теорії випливало, що всім країнам потрібно створити «широкий міжнародний фронт боротьби» проти СРСР. Теза про те, що СРСР — головний ворог, була внесена до Конституції КНР 1978 р
У 50-ті роки бурхливо розвивалося співробітництво КНР з іншими країнами соціалізму. За 1950—1956 рр. обсяг торгівлі з ними збільшився у 20 разів, на їхню частку припадало більш ніж 22 % зовнішньоторговельного обороту КНР.
В умовах загострення радянсько-китайської відносин, відносини КНР із країнами соціалістичного блоку почали змінюватися. Китай став на бік Албанії в її конфлікті з радянським керівництвом. Оскільки більшість країн соц.. табору побоювались погіршити свої відносини з СРСР, після 1960 р. більшість європейських країн соціалістичної системи разом з Радянським Союзом зменшили масштаби співробітництва з КНР.
Уже на початковому етапі свого існування КНР вдалося прорвати американську блокаду в Південно-Східній та Південній Азії. В 1949—1955 рр. були встановлені дипломатичні відносини КНР з Бірмою, Індією, Пакистаном, Цейлоном, Афганістаном, Індонезією. Незважаючи на це, суттєві суперечки виникали з Індією щодо територіальних питань, політики Китаю в Тибеті. З'явилася потреба в уточненні китайсько-бірманського кордону.Таїланд та Філілпіни взагалі не визнали новий китайський уряд.
Країни Азії і США створили військово-політичні блоки СЕАТО, АНЗЮС, що значною мірою були спрямовані проти Китаю. Успіхові політики США вельми сприяв той факт, що китайські комуністи, намагалися стимулювати революційний рух у сусідніх азіатських країнах. Проте зовнішньополітичні можливості Пекіна в Азії суттєво обмежувала його участь у корейському конфлікті, що її Вашингтон кваліфікував як вияв «китайської загрози». З підписанням угоди про припинення війни в Кореї (1953) ситуація для КНР дещо поліпшилася. Зміцненню довіри до Китаю сприяла гнучка політика китайської делегації на Женевській нараді з питань Кореї та Індокитаю (1954). Зусилля китайської дипломатії спрямовувалися на те, щоб запобігти прямій воєнній конфронтації з США та забезпечити безпеку південних кордонів країни.
Важливою віхою в зовнішньополітичній діяльності КНР стала бандунзька конференція 1955 р. де китайський представник виступив із закликами боротися за цілковите знищення колоніалізму та запевнив молоді держави, що КНР не має до них територіальних або будь-яких інших претензій. Після цієї конференції Пекін пожвавив відносини з Індонезією, Бірмою, Єменом, Іраком. Наприкінці 50—60-х років він установив дипломатичні відносини з великою групою нових африканських держав (Алжир, Гвінея, Конго). Тоді ж Китай налагодив дружній діалог з Латинською Америкою.
КНР для розбудови власної економіки намагався вийти з ізоляції та нормалізувати відносини з США. Вашингтон розглядав Китай як продовження радянської могутності, як комуністичну загрозу Азії.
Дружні відносини з Індією — не склалися. Незважаючи на інтенсивний політичний діалог територіальні суперечки поглиблювалися. Більше того, Китай відмовився зайняти чітку позицію в індійсько-пакистанському конфлікті. Серйозні прикордонні сутички, іцо відбулися протягом 1959—1962 рр., підірвали й надовго загальмували розвиток китайсько-індійських відносин.
Багато західних країн займали щодо КНР про-американські позиції, але були й винятки. Великобританія визнала КНР, побоюючись за долю Гонконгу. Встановили офіційні відносини з Китаєм скандинавські держави, Нідерланди, пішла на певний розвиток торговельно-економічних та культурних зв'язків з КНР і Японія. Японія підтримувала Тайвань.
Зовнішня політика КНР у 60-ті роки здійснювалася під гаслом «Завдавати ударів обома руками», тобто виступати одночасно проти «ревізіонізму й імперіалізму», які втілювали СРСР і США відповідно. Радянсько-китайські відносини стали стрімко погіршуватися після відкликання з Китаю в 1960 р радянських спеціалістів. Після цього кроку суттєво скоротилися торгівля та економічне співробітництво між СРСР і КНР. Обсяг економічних зв'язків між двома країнами в 1965 р становив приблизно 1,5 % рівня 1959 р , а на радянсько-китайську торгівлю припадало 15 % усього товарообігу КНР (у 1959 р — 50 %).
Дедалі непримиреннішого характеру набирали ідеологічні протиріччя Розгорнулося китайсько-радянське суперництво в країнах, що розвиваються, посилювалися розбіжності в підходах Москви й Пекіна до проблем роззброєння, регіональних конфліктів Китай усіляко перешкоджав участі СРСР у різних форумах країн Азії, Африки та Латинської Америки, звинувачуючи його в змові з Заходом. З 1960 р. почалися прикордонні інциденти. В 1966 р. КПК відмовилася направити партійну делегацію на XXIII з'їзд КПРС, міжпартійні зв'язки припинилися. Водночас було припинено зв'язки по лінії комсомолу, товариств дружби, органів інформації та ін Почастішали інциденти на кордоні. В середині 60-х років китайські лідери звели Радянський Союз у статус ворога разом зі США Увійшла у вжиток теза про «загрозу з Півночі». В СРСР із засторогою почали підходити до відносин із КНР.
Поширювання кола протиріч із зовнішнім світом підштовхнуло Пекін до пошуку нових партнерів — економічних, політичних, ідеологічних Активізувалося намагання зняти гостроту конфронтації зі США Через різноманітні канали китайське керівництво давало зрозуміти Вашингтонові, що не бажає зіткнення та триматиметься осторонь від війни в Індокитаї КНР установила непрямі економічні контакти зі Сполученими Штатами, зокрема купуючи нафтопродукти та хімічні товари через Гонконг і Макао.
Досить успішно розвивалася торгівля Китаю з західноєвропейськими державами, зокрема з ФРН, суттєво поглибилися неофіційні контакти з Японією. В 1964 р. товарообіг КНР з розвинутими капіталістичними країнами перевищував обсяг торгівлі з державами соціалістичної системи.
Китай підтримував «третій світ» у його боротьбі за політичні та економічні права, закликав молоді держави до проведення курсу неприєднання, досягнення єдності та згуртованості, вирішення суперечок мирним шляхом.
китайське керівництво почало розвивати концепцію революційних воєн. Але практика довела її нежиттєздатність, найкращим свідченням чого стала індонезійська трагедія 1965 р. Зірвалися спроби КПК розпалити партизанську війну в Малайзії, Бірмі, на Філіппшах, у деяких районах Латинської Америки. Складну картину політики Китаю у світі, що розвивається, доповнювала суттєва конфронтація з Індією.
17. Зовнішньополітичні концепції КНР періоду „культурної революції”.
В середині 60-х років китайські лідери звели Радянський Союз у статус ворога разом зі США Увійшла у вжиток теза про «загрозу з Півночі». В СРСР із засторогою почали підходити до відносин із КНР.
Поширювання кола протиріч із зовнішнім світом підштовхнуло Пекін до пошуку нових партнерів — економічних, політичних, ідеологічних Активізувалося намагання зняти гостроту конфронтації зі США
Через різноманітні канали китайське керівництво давало зрозуміти Вашингтонові, що не бажає зіткнення та триматиметься осторонь від війни в Індокитаї КНР установила непрямі економічні контакти зі Сполученими Штатами, зокрема купуючи нафтопродукти та хімічні товари через Гонконг і Макао. У свою чергу, Пекін відвантажував товари за океан Гонконг був однією з баз для здійснення війни в Індокитаї. Однак США не реагували на всі ці сигнали. Особливо китайське керівництво не влаштовувала позиція СПІА щодо Тайваню та прикордонного конфлікту з Індією.
Досить успішно розвивалася торгівля Китаю з західноєвропейськими державами, зокрема з ФРН, суттєво поглибилися неофіційні контакти з Японією. В 1964 р. товарообіг КНР з розвинутими капіталістичними країнами перевищував обсяг торгівлі з державами соціалістичної системи. Однак у сфері політики Західна Європа та Японія не наважувалися порушувати лінію, що визначалася Вашингтоном. Та й за всієї важливості капіталістичних партнерів для задоволення економічних та політичних (противага СРСР) потреб Китаю китайське керівництво продовжувало вважати їх ідейними опонентами Тому між сторонами зберігалася велика дистанція Однодумців Пекін шукав у «третьому світі»
Китай підтримував «третій світ» у його боротьбі за політичні та економічні права, закликав молоді держави до проведення курсу неприєднання, досягнення єдності та згуртованості, вирішення суперечок мирним шляхом. Зразком такої дипломатії стала 72-денна поїздка Чжоу Еньлая по африканських країнах у грудні 1963 — лютому 1964 рр. Це турне, як і багато інших кроків КНР, дістало позитивний відгук у столицях Азії й особливо Африки. Там побачили в Китаї «могутнього друга», що розумів потреби «третього світу»
Але китайська політика відносно країн, що розвиваються, не до кінця послідовна вже в 50-ті роки, набирала дедалі суперечливішого характеру, поступово відриваючись від життя. Мао Цзедун відчував потяг до екстремістських дій на світовій арені, і цей потяг посилювався з поглибленням радянсько-китайської конфронтації. В 1964 р. Мао Цзедун заявив, що «СРСР вступив у змову зі США в боротьбі за світове панування, і між цими державами утворилися дві проміжні зони: перша — країни, що розвиваються, друга — розвинуті капіталістичні країни.
На підставі цієї схеми китайське керівництво почало розвивати концепцію революційних воєн. Але практика довела її нежиттєздатність, найкращим свідченням чого стала індонезійська трагедія 1965 р. Зірвалися спроби КПК розпалити партизанську війну в Малайзії, Бірмі, на Філіппшах, у деяких районах Латинської Америки. Складну картину політики Китаю у світі, що розвивається, доповнювала суттєва конфронтація з Індією. Китай почав утрачати деякі з тих позицій, що він раніше завоював завдяки миролюбній дипломатії. Лівацькі заклики не тільки мало де знаходили прихильників, але більше того — породжували (або поновлювали, як в Індонезії та на Філіппінах) недовіру до КНР.
«Культурна революція», що спалахнула в КНР в 1966 р , завела в цілковитий хаос і внутрішнє життя, і зовнішню політику країни. На зовнішньому фронті Пекін здійснив спроби нав'язати багатьом країнам, що розвиваються, досвід «культурної революції», китайську модель соціально-економічної та політичної організації суспільства. Це викликало різку відсіч, цілком порушило відносини КНР з десятками країн Азії, Африки та Латинської Америки. Китай посварився фактично з усіма країнами «соціалістичного табору» (за винятком Албанії та Румунії), включаючи ті, з якими мав дружні взаємини — ДРВ та КНДР. Загострилися також відносини КНР із цілим рядом держав Заходу, в тому числі Великобританією та Японією. Згубно відбилася «культурна революція» й на відносинах з Радянським Союзом Стала широко вживаною теза про «загрозу з Півночі», підкреслювалося, що радянські ракети можуть долетіти з Москви до Пекіна. Представники китайського керівництва заявляли: «Прикордонна війна між Китаєм та СРСР розпочнеться раніше, ніж війна зі США».
«Культурна революція», що спалахнула в КНР в 1966 р , завела в цілковитий хаос і внутрішнє життя, і зовнішню політику країни. Тотальним репресіям піддавалися партійні та господарські кадри Усім, хто був не згоден з лівим курсом (або мав сумніви в його правильності), навішувалися ярлики «бандитів», «ворогів» тощо. На зовнішньому фронті Пекін здійснив спроби нав'язати багатьом країнам, що розвиваються, досвід «культурної революції», китайську модель соціально-економічної та політичної організації суспільства. Це викликало різку відсіч, цілком порушило відносини КНР з десятками країн Азії, Африки та Латинської Америки. Китай посварився фактично з усіма країнами «соціалістичного табору» (за винятком Албанії та Румунії), включаючи ті, з якими мав дружні взаємини — ДРВ та КНДР. Загострилися також відносини КНР із цілим рядом держав Заходу, в тому числі Великобританією та Японією. Згубно відбилася «культурна революція» й на відносинах з Радянським Союзом Стала широко вживаною теза про «загрозу з Півночі», підкреслювалося, що радянські ракети можуть долетіти з Москви до Пекіна. Представники китайського керівництва заявляли: «Прикордонна війна між Китаєм та СРСР розпочнеться раніше, ніж війна зі США».
Навесні 1969 р. на прикордонній річці Уссурі в районі острова Данайський сталися великі сутички збройних сил двох країн. Радянсько-китайські відносини дійшли до дуже небезпечної межі, і з цього моменту почалося зближення Пекіна й Вашингтона. Прискорювалося воно також і під впливом жорстких заходів з боку СРСР:
збільшення угруповань радянських військ на кордоні, натяки про можливість вживання заходів до КНР та ін
Квітень 1969 – 9 з’їзд КПК: “Світова війна призведе до революції, або революція запобіжить війні” IX з'їзд КПК, що відбувся у квітні 1969 р , закріпив курс на протидію Радянському Союзові, по суті назвав СРСР ворогом № 1 Підготовка до війни була оголошена «головною метою економічного будівництва в КНР».
Після 9-го з’їзду КПК китайська преса стверджує, що не можна обійтися без війни.
Збільшився військовий бюджет – 40% всього бюджету Китаю. Змінили тактику на міжнародній арені. Починають маневрувати. Збереження антирадянської спрямованості ЗП Китаю.
“Теорія 3х світів” – 2 наддержави, розвинуті країни. Країни Азії, Африки, Латинської америки, малі і середні держави борються проти двох наддержав.
Отже, на рубежі 60—70-х років у зовнішній політиці КНР стався крутий поворот — Радянський Союз почав розглядатися як головний зовнішній ворог Китай стрімко пішов на зближення зі Сполученими Штатами Поставивши завдання створення «широкого фронту проти СРСР», Пекін підвів під нього відповідну теоретичну базу. У виступі представника КНР на спеціальній сесії 00Н у 1974 р всі минулі тези було зведено в загальну теорію «трьох світів». Спочатку ця теорія виглядала таким чином: «перший світ» — СРСР та США — дві «супердержави»; йому протидіють «другий світ» — розвинуті держави та «третій» — країни, що розвиваються. Виходячи з такого поділу, Мао Цзедун зробив висновок про необхідність спільної боротьби «другого» та «третього» світів проти «першого» Однак означені настанови було швидко змінено: СРСР став вважатися «більш небезпечним, ніж США, вогнищем світової війни», а США, таким чином, — державою, що мало не потерпіла від радянської агресії. З цієї теорії випливало, що всім країнам потрібно створити «широкий міжнародний фронт боротьби» проти СРСР. Теза про те, що СРСР — головний ворог, була внесена до Конституції КНР 1978 р
18. Зовнішньополітичні концепції КНР кінця 1970-х років ХХ-го століття.
Доктрина „трьох світів”
Отже, на рубежі 60-70-х років у зовнішній політиці КНР стався крутий поворот - Радянський Союз почав розглядатися як головний зовнішній ворог. Китай стрімко пішов на зближення зі Сполученими Штатами. Поставивши завдання створення «широкого фронту проти СРСР», Пекін підвів під нього відповідну теоретичну базу. У виступі представника КНР на спеціальній сесії 00Н у 1974 р. всі минулі тези було зведено в загальну теорію « трьох світів ». Спочатку ця теорія виглядала таким чином: «перший світ» - СРСР та США - дві «супердержави»; йому протидіють «другий світ» - розвинуті держави та «третій» - країни, що розвиваються. Виходячи з такого поділу, Мао Дзедун зробив висновок про необхідність спільної боротьби «другого» та «третього» світів проти «першого». Однак означені настанови було швидко змінено: СРСР став вважатися «більш небезпечним, ніж США, вогнищем світової війни», а США, таким чином, - державою, що мало не потерпіла від радянської агресії. З цієї теорії випливало, що всім країнам потрібно створити «широкий міжнародний фронт боротьби» проти СРСР. Теза про те, що СРСР - головний ворог, була внесена до Конституції КНР 1978 р.
Основними чинниками цього суттєвого повороту в китайській стратегії можна вважати такі:
- головний фактор, безсумнівно, - загострення радянсько-китайських відносин. СРСР та КНР по суті стали військовими супротивниками;
- розрядка у відносинах Захід-Схід, що значно зміцнювала позиції СРСР на світовій арені, спонукала китайське керівництво приєднатися до менш небезпечного супротивника (Вашингтон) проти більш небезпечного -і Москви;
- на думку Пекіна, в умовах, що склалися. Білий дім мав бути більш схильний до діалогу з КНР, зокрема для того, щоб з «честю» виплутатися з в'єтнамської війни. На Вашингтон вплинуло те, що напруженість у відносинах між Москвою та Пекіном суттєво загострилася;
- уживалися заходи для подальшої його ізоляції в міжнародному комуністичному русі, «соціалістичному таборі». У своїй азіатській політиці СРСР не рахувався з інтересами КНР.
2 пол.70-х баланс сил в Індокитаї:
в 1975 р. після падіння Сайгону виникли всі передумови об’єднання В’єтнаму, який орієнтувався на СРСР; навесні 1975 в Лаосі постав новий режим, що знаходився під сильним впливом комуніст. В’єтнаму; одночасно в Камбоджі до влади прийшов прокитайський режим – перед КНР виникає загроза оточення з півдня прорадянським блоком.( на фоні загострення протиріч між СРСР та КНР
В самому Китаї в 76 р. Помирає Джоу Енлай та Мао Дзедун, розгортається боротьба за владу; врешті до влади приходить Ден Сяопін. Відбувається зміна пріорітетів в ЗП Китаю- економічні інтереси сприяють активізації діалогу із зх.державами. Починається пошук місця в американській стратегічній системі в Пд.Азії., вибір падає на Японію, як партера США в регіоні (дип. Відносини Японії та КНР встановлені ще в 1972р.) Окрім стратегічних інтересів, були й економічні, оскільки в грудні 1978 р. в КНР затвердено господарську реформу, здійснення якої було неможливе без зх. підтримки. КНР вдається зацікавити яп.ділові кола в співробітництві у сфері торгівлі, інвестицій та експлуатації кит.нафтових та сировинних ресурсів. В 78 р. в Японії виникає „кит.бум”, кульмінація – влітку 1978 р. підписано японо-кит. Договір про мир та дружбу: в преамбулі, а не в рсновному тексті докуенту, на чому наполягала Японія, містилася теза про протидію гегемоністичним прагненням третіх держав в Пд.Азії. Договір засвідчив перемогу китайської дипломатії, Кит. переконав Яп. та США у перевагах співробітництва з КНР на противагу СРСР.
Протягом 78 р. Вашингтон ліквідував всі перепони для встановлення повномасштабних
Дипл. Відносин з КНР: з Тайваню виведені американські війська,передбачалася денонсація амер-тайв. договору 1954р. , недивлячись на це, Конгрес США приймає навесні 79 р. закон про відносини з Тайванем – переводить іх у неофіційні контакти, не розриваючи В, що викликає певне роздратування з боку Китаю, який, відмовляючись продовжити термін дії радян.-кит. договору 1950р., паралельно виказує прагнення для нормалізації відносин із СРСР ; Картер заявив, що не проти продажу зброї до КНР з боку зх.держ., що дозволило КНР закупати її у Британії та Франції; в 1979 р. в Синьцзяні створено створено спільні центри з електронного слідкування за ядерними полігонами в КНР та МНР;січень 1979 офіційний візит Ден Сяопіна до США – формально встановлено дип.віднос. Цей візит здійснено на фоні загострення протиріч між В’єтнамом та КНР - на 77р. збільшилася кількість прикордонних сутичок між камбоджійськими та в’єтнамськими силами, в 77р. між ними розірвано диплом. Віднос.КНР намагалася переконати сторони в необхідності переговорів, вони відмовилися; 78р. загострення ситуації, бо СРСР збільшує військові поставки до В’єтнаму, а КНР- Камбоджі; 78 р. Півн.В. прийнято до РЕВ, а в листопаді 78 р. підписано радян.-в’єтнам. Договір про мир та дружбу.
В січні 1979 р в’єтнамські війська вторглися в Камбоджу та ліквідували режим Пол Пота, проголошено Народну Республіку Кампучія, пров’єтнамський режим- загроза інтересам КНР- зміна балансу сил на користь СРСР; в ході візиту Сяопіна до США американці дали зрозуміти, що неофіц. підтримують вторгнення кит., якщо воно матиме оборонний характер;
після повернення Сяопіна Китай 17 лютого 79 р. здійснив військову акцію проти В’єтнаму; кит-в’єтнам. війна тривала 1 місяць, В’єтнам подав до ООН скаргу на Кит.,звинувативши його в агресії : офіційно США не підтримали Китай, виступали за виведення в’єтн. Військ з Камбоджі, а кит – з В’єтнаму, направили авіаносець до Тонкійської затоки, аби слідкувати за розвитком ситуації. Існувала реальна загроза втручанню СРСР, що могло призвести до втягненню в конфлікт США з СРСР. У Вашингтоні республіканці критикують кит.політ.Картера. На цьому фоні відбувається похолодання в кит-амер відносинах. Але СРСР не вдається використати ситуацію для налагодження діалогу з КНР – після вторгнення в Афганістан розпочинається знову зближення по лінії Вашингтон-Пекін. Особливо активно розвивається співробітництво у військ.сфері.- у січні 1980 Кит відвідує мін.оборони США, а у травні до США- його кит.колега.в результаті переговорів США поч.постачати до КНР технологію подвійного призначення та допоміжне військ. устаткування(засоби зв’язку, транспортні літаки). Тобто протягом 74-79 рр. Кит та США виступають консолідованим блоком, практично на доктринальному рівні, проти СРСР, який, тим не менш, мав ситуативний характер.
Прийшовши до влади, Рейган заявляє про готовність заключити разові контракти на постачання КНР озброєння. Але в цілому за адміністрації Рейгана з її антикомуністичною риторикою, що певним чином стосувалася й Китаю, та збереження преференційних контактів з Тайванем призупинили розвиток амер-кит відносин, що сприяло коректуванню керівництвом Китаю свого ЗП курсу.
19. Вплив внутрішніх і зовнішніх чинників на зовнішню політику КНР у другій половині 1980-х – 1990-і рр.
Недивлячись на тривалий період протиріс між СРСР та КНР, з поч. 80-х в КНР приймається рішення переглянути В із США та трохо повернутися в сторону СРСР.
Прийшовши до влади, Рейган заявляє про готовність заключити разові контракти на постачання КНР озброєння. Але в цілому за адміністрації Рейгана з її антикомуністичною риторикою, що певним чином стосувалася й Китаю, та збереження преференційних контактів з Тайванем призупинили розвиток амер-кит відносин, що сприяло коректуванню керівництвом Китаю свого ЗП курсу. Крім того, у травні 82 р Брєжнєв в Ташкенті виголошує промову- ідея заходів довіри на кит-рад кордоні. Повторює пропозиції в Баку у вересні 82 р.зрештою, вз 82 р. розпоч.переговори між Кнр та СРСР. На рівні заступників мін.зак.справ.
Це знаменувало поворот у політ. Китаю, що одержав назву курсу на "рівновіддаленість", під якою розумівся відхід від ідеї єдиного фронту проти гегемонії на користь мирного співіснування з обома наддержавами. Дана лінія була закріплена в документах XІІ з'їзду КПК у 1982 р. Цей курс будувався на новій оцінці погрози з боку СРСР. Незважаючи на ворожість і силову перевагу, Радянський Союз протягом 20 років не намагався завдати удару по Китаю . Це підвело китайських керівників до думки про те, що хоча СРСР являє собою загрозу, вона менш реальна, чим було прийнято вважати . При цьому в Пекіні виникло відчуття, що США маніпулюють Китаєм у своїх інтересах.
Тоді ж було вироблено концепцію „мирної дипломатії”, що була закріплена у Конституції:
- КНР не визначав головного супротивника для протистояння
- проголошено протидію гегмонізму ( імперіалізм, колоніалізм та неоколоніалізм)
- позиція щодо Тайваню лишається незмінною
- визначається необхідність укріплення КНР як незалежної держави, що розуміється як неучасть у військ.союзах
- закріплення принципу економізації ЗП, що передбачав встановлення нормальних відносин з усіма державами світу
- проголошено провідну роль Кит у третьому світі
- до Конституції повернено принцип мирного співіснування
- визначено необхідність якомога швидшого вирішення прикордонних проблем.
Прийшовши до влади, Рейган заявляє про готовність заключити разові контракти на постачання КНР озброєння. Але в цілому за адміністрації Рейгана з її антикомуністичною риторикою, що певним чином стосувалася й Китаю, та збереження преференційних контактів з Тайванем призупинили розвиток амер-кит відносин, що сприяло коректуванню керівництвом Китаю свого ЗП курсу- Ден Сяопін у 1986 р. уточнює ЗП концепцію:
теза про гегемонізм знімається
-вперше говориться про те, що світову війну можна уникнути
підтверджено, що Китай є частиною третього світу, але він не претендує на лідерство
основою ЗП проголошено відкритість Китаю
( але,недивлячись на охолодження кит-амер В, співробітництво в економ.сфері продовжує бути надзвичайно активним.).
розпочинається реалізація ЗП концепції: липень 1986 р подано заявку до ГАТТ з питання поновлення членства, відбувається диверсифікація у прийнятті ЗП рішень, контакти з КНДР, переговори з Індією, з 1987 р переговори з Монголією.
У 1988 р констатується реалізація завдань „мирної дипломатії”.
Після подій на пл. Тяньаньмень (подавлено виступи молоді, що вимагала лібералізації політичної системи в країні), реакція на яку з боку міжн.спільноти була досить жорсткою- введено економ.санкції, в КНР у 1989 р розроблено концепцію „пасивної дипломатії”, яку було зведено до таких принципів у ЗП, проголошених у 1990 р Ден Сяопіном перед КПК:
КНР має діяти обережно, не вибігати наперед
Повинен обмежитися тими напрямками, що забезпечують економ.інтереси Кит- закріпити існуючі позиції
КНР не претендує на лідерство серед країн третього світу, бо не готовий взяти на себе відповідальність за інших
Всі ці принципи зведено до документу під назвою „26 ієрогліфів” (обережність, оюмеженість, накопичення потужності, закріпл.досягнутих позицій, перевага пасивній дипломатії, не бути лідером, економіка попереду політики).
Сер. 1990-х р виникає необхідність докорінного перегляду ЗП- ухвалено концепцію „багатополярного світу”:
було введено вперше окремі регіональні комплекси у ЗП
АСЕАН – завдання – встановлення активного партнерства ( співробітництво з метою створеня ЗВТ; співроб.у безпековй сфері; створення системи запобугання конфліктів лише в рамках держав регіону)
Центральна Азія – забезпечення багатополярності на основі кит-російського союзу з метою недопущення будь-якої нерегіональної держави до втручання у регіон та для розвитку регіону
АТР – завдання забезпечити безпеку через вирішення прикордонних питань, але на лінії двосторонніх відносин; сюди ж відносяться й відносини з Японією та В’єтнамом, оскільки КНР намагалася виділити Азію як регіон виключно дружніх відносин; крім того тут Відносини з Тайванем.
(Остання ЗП концепція прийнята у 2003 р „перехід від пасивної до активної дипломатії”)
20. Зовнішньополітичні доктрини КНР у 1980-і – 1990-і рр.
Недивлячись на тривалий період протиріс між СРСР та КНР, з поч. 80-х в КНР приймається рішення переглянути В із США та трохо повернутися в сторону СРСР.
Прийшовши до влади, Рейган заявляє про готовність заключити разові контракти на постачання КНР озброєння. Але в цілому за адміністрації Рейгана з її антикомуністичною риторикою, що певним чином стосувалася й Китаю, та збереження преференційних контактів з Тайванем призупинили розвиток амер-кит відносин, що сприяло коректуванню керівництвом Китаю свого ЗП курсу. Крім того, у травні 82 р Брєжнєв в Ташкенті виголошує промову- ідея заходів довіри на кит-рад кордоні. Повторює пропозиції в Баку у вересні 82 р.зрештою, вз 82 р. розпоч.переговори між Кнр та СРСР. На рівні заступників мін.зак.справ.
Це знаменувало поворот у політ. Китаю, що одержав назву курсу на "рівновіддаленість", під якою розумівся відхід від ідеї єдиного фронту проти гегемонії на користь мирного співіснування з обома наддержавами. Дана лінія була закріплена в документах XІІ з'їзду КПК у 1982 р. Цей курс будувався на новій оцінці погрози з боку СРСР. Незважаючи на ворожість і силову перевагу, Радянський Союз протягом 20 років не намагався завдати удару по Китаю . Це підвело китайських керівників до думки про те, що хоча СРСР являє собою загрозу, вона менш реальна, чим було прийнято вважати . При цьому в Пекіні виникло відчуття, що США маніпулюють Китаєм у своїх інтересах.
Тоді ж було вироблено концепцію „мирної дипломатії”, що була закріплена у Конституції:
- КНР не визначав головного супротивника для протистояння
- проголошено протидію гегмонізму ( імперіалізм, колоніалізм та неоколоніалізм)
- позиція щодо Тайваню лишається незмінною
- визначається необхідність укріплення КНР як незалежної держави, що розуміється як неучасть у військ.союзах
- закріплення принципу економізації ЗП, що передбачав встановлення нормальних відносин з усіма державами світу
- проголошено провідну роль Кит у третьому світі
- до Конституції повернено принцип мирного співіснування
- визначено необхідність якомога швидшого вирішення прикордонних проблем.
Прийшовши до влади, Рейган заявляє про готовність заключити разові контракти на постачання КНР озброєння. Але в цілому за адміністрації Рейгана з її антикомуністичною риторикою, що певним чином стосувалася й Китаю, та збереження преференційних контактів з Тайванем призупинили розвиток амер-кит відносин, що сприяло коректуванню керівництвом Китаю свого ЗП курсу- Ден Сяопін у 1986 р. уточнює ЗП концепцію:
теза про гегемонізм знімається
-вперше говориться про те, що світову війну можна уникнути
підтверджено, що Китай є частиною третього світу, але він не претендує на лідерство
основою ЗП проголошено відкритість Китаю
( але,недивлячись на охолодження кит-амер В, співробітництво в економ.сфері продовжує бути надзвичайно активним.).
розпочинається реалізація ЗП концепції: липень 1986 р подано заявку до ГАТТ з питання поновлення членства, відбувається диверсифікація у прийнятті ЗП рішень, контакти з КНДР, переговори з Індією, з 1987 р переговори з Монголією.
У 1988 р констатується реалізація завдань „мирної дипломатії”.
Після подій на пл. Тяньаньмень (подавлено виступи молоді, що вимагала лібералізації політичної системи в країні), реакція на яку з боку міжн.спільноти була досить жорсткою- введено економ.санкції, в КНР у 1989 р розроблено концепцію „пасивної дипломатії”, яку було зведено до таких принципів у ЗП, проголошених у 1990 р Ден Сяопіном перед КПК:
КНР має діяти обережно, не вибігати наперед
Повинен обмежитися тими напрямками, що забезпечують економ.інтереси Кит- закріпити існуючі позиції
КНР не претендує на лідерство серед країн третього світу, бо не готовий взяти на себе відповідальність за інших
Всі ці принципи зведено до документу під назвою „26 ієрогліфів” (обережність, оюмеженість, накопичення потужності, закріпл.досягнутих позицій, перевага пасивній дипломатії, не бути лідером, економіка попереду політики).
Сер. 1990-х р виникає необхідність докорінного перегляду ЗП- ухвалено концепцію „багатополярного світу”:
було введено вперше окремі регіональні комплекси у ЗП
АСЕАН – завдання – встановлення активного партнерства ( співробітництво з метою створеня ЗВТ; співроб.у безпековй сфері; створення системи запобугання конфліктів лише в рамках держав регіону)
Центральна Азія – забезпечення багатополярності на основі кит-російського союзу з метою недопущення будь-якої нерегіональної держави до втручання у регіон та для розвитку регіону
АТР – завдання забезпечити безпеку через вирішення прикордонних питань, але на лінії двосторонніх відносин; сюди ж відносяться й відносини з Японією та В’єтнамом, оскільки КНР намагалася виділити Азію як регіон виключно дружніх відносин; крім того тут Відносини з Тайванем.
(Остання ЗП концепція прийнята у 2003 р „перехід від пасивної до активної дипломатії”)
21. Доктрина зовнішньої політики КНР на початку ХХІ століття.
Китай всегда придерживается независимых и самостоятельных принципов. Исходя из коренных интересов китайского народа и народов мира и реальных событий, Китай вырабатывает свою позицию и политический курс по всем международным вопросам; он не подчиняется никакому внешнему давлению извне, не устанавливает никаких стратегических отношений с крупными державами или блоками стран, не участвует в гонке вооружений, не проводит военную экспансию. 2, Китай выступает против гегемонизма и защищает мир во всем мире. Китай считает, что государства, не крупные и малые, не сильные и слабые, не богатые и бедные, являются равноправными членами международного сообщества. Разрешение конфликтов между странами осуществляется мирным путем; не надо прибегать к оружию и угрожать друг друга силой, нельзя ни под какими предлогами вмешиваться в внутренние дела других стран. Китай никогда не навязывает другим странам свой социальный порядок и идеологию, и не позволяет другим странам навязывать их социальный строй и их идеологию Китаю. 3, Китай активно содействует созданию справедливого и рационального нового международного политического и экономического порядка. Китай считает, что новый порядок должен отражать требования развития истории и векового прогресса, должен выражать общие пожелания и интересы народов всего мира. Пять принципов мирного сосуществования и другие общепринятые правила международных отношений должны стать основой для создания нового международного политического и экономического порядка. 4, Китай желает создать и развивать дружественное сотрудничество со всеми странами на основе пяти принципов мирного сосуществования, а именно: взаимного уважения суверенитета и территориальной целостности, взаимного ненападения, невмешательства во внутренние дела друг друга, равенства и взаимной выгоды, мирного сосуществования. Развитие дружественного сотрудничества с соседними странами является важной составной частью китайской внешней политики. Китай разрешил оставленные историей проблемы, связанные с большинством соседних стран, и проводит бурное развитие взаимовыгодного сотрудничества с этими странами. Укрепление сплоченности и сотрудничества с развивающимся странами рассматривается как основная предпосылка китайской внешней политики. Китай и развивающиеся страны находятся в общем историческом процессе, перед ними стоят общие цели, а именно: защита независимости страны и осуществление экономического развития. Сотрудничество между ними широко и перспективно. Китай уделяет внимание улучшению и развитию отношений с развитыми странами, выступает за уважение стран друг к другу, поиск общих решений при наличии разногласий, расширение взаимовыгодного сотрудничества вне социальных режимов и идеологий. Надо вести диалог на основе равенства и взаимного уважения, не проявлять сопротивления, как можно лучше разрешать разногласии между сторонами. 5, Китай осуществляет всестороннюю политику расширения связей с внешним миром, он желает на основе равенства и взаимной выгоды заниматься со всеми странами и регионами мира торговлей, осуществлять технико-экономическое сотрудничество и культурный обмен с целью содействии совместному процветанию. Вплоть до 2001 года в Китае созданы 390 тыс. предприятий с участием иностранного капитала, договорная сумма которых составила 745 млрд. 900 млн. ам. долларов, сумма реализации ? 395 млрд. 500 млн. ам. долларов. В 2001 году импортно-экспортный торговый оборот Китая составил 509 млрд. 800 млн. долларов США, заняв шестое место в мире. Спустя 15 лет, 11 декабря 2001 года, Китай вступил во Всемирную Торговую организацию. Помимо соответствующих прав Китай уже приступил к выполнению своих обязательств в системе ВТО, играет активную роль в деле содействия всемирному процветанию и прогрессу. Мировая экономика представляет собой единое целое. Экономическая интеграция привносит в экономику всех стран мира не только шансы но и большой риск. Защита финансовой стабильности, преодоление финансового кризиса и обеспечение экономической безопасности являются общим вызовом, перед которым поставлены правительства всех стран мира. 6, Китай принимает активное участие в многосторонних дипломатических мероприятиях, являясь надежной силой в деле защиты мира во всем мире и стабильности в регионах мира. Китай является постоянным членом Совета Безопасности ООН, активно участвует в мероприятиях по разрешению горячих вопросов в регионах мира политическим путем. Китай направляет персонал для участия в миротворческой деятельности ООН. Он выступает за реформу ООН, поддерживает курс на осуществление ООН и другими многосторонними организациями их важной роли в международных делах. Китай неуклонно выступает против терроризма в любой его форме и вносит свой вклад в дело борьбы с ним. Китай прилагает активные усилия для продвижения процесса контроля над вооружениями, разоружением войск и нераспространением оружия. Ныне Китай уже входит во все международные Договоры о контроле над вооружением и о нераспространении оружия. В деле нераспространения оружия Китай всегда строго выполняет свои обязательства и совершенствует правовую систему в этой сфере. В Китае создана была комплексная система по контролю за увеличением экспорта оружия. Китайское правительство всегда придает важное значение правам человека и прилагает неустанные усилия в этом направлении. Китай уже вступил в 18 конвенций по правам человеке, в том числе в ?Международную конвенцию по экономическим, социальным и культурным правам?, и заключил ?Международную конвенцию по правам граждан и политическим правам?.
22. Виникнення тайванської проблеми та підходи КНР до її вирішення у 1950-і – 1960-і рр.
Каїрська деклар-я 1943 (США,ВБ, Китай) – після капітул-ї Яп-ї – Тайвань поверн Китаю. Підтв. на Потсдамській конф-ї. В Китаї -проблема створ. коаліції націон-партіотичних сил-Гоміньдан і КПК (в 1927 поч. бор-ба) громад війна+війна на різних фронтах.Чан Кайші в 1946 починає наступ проти комуністів, комуністи контрнаступ із допомогою СРСР(трофейна япон зброя), КПК -перемога. 1.10.49-Мао Цзедун проголошує КНР, залишки гомін. Армії на Тайвань. 1.03.50 –Проголошення Кит республіки на о-ві Т., Ч. Кайші – президент КР. Гасло «очистити Китай від комуністів». КНР з поч. 50-х намаг. повернути о-в. Корейська війна в 50-і - Сх.. Азія для США «зона свободи», входить Тайвань:1) В Тайв протоку 7 флот амер армії 2) статус Т. невизначений до стабілін-ї положення в Аз-Тихоокеан регіоні 3)програма ам доп-и Чан Кайші. 51 – дог-р з Яп-ї, але лише відмова Яп-ї від о-вів, без конкретизації на чию користь. 53- СНБ США 146\2 –Т.включ в «оборонний периметр» (в лінію Ачесона). 54 КНР публікація резолюцій з метою «визволення Китаю».54-55 – перша тайванська криза –обстріл комуністами Цзиньменю – загинуло в т.ч. 2 амер офіцери. Можливе втруч США, СРСР – можл. широкомасшт війна. Нова Зеландія (керована Нью-Йорком та Лондоном) запропонув в ГА ООН проект резол-ї про припин-я вогню. СРСР-свій проект про засудження США та виведення військ Ч.Кайші. Резол-ї не були прийняті. СРСР пропонує скликати конфер-ю, КНР відмовляється – «внутрішня справа». 55 «Формозька резол-я» США – надання презид-ту необмежених повноважень для виріш-я проблеми оборони Т. і Пескадорських о-в. 57-на о-х амер ракети «Матадор». 58 Заява КНР – вимога передачі прилеглиг о-в у Т.протоці-Заяви США про оборону Т-ю в разі нападу.(КНР зупинилась) – 2 тайв криза.62 – спроба агресії Чан Кайші проти материка. Але Кеннеді по «Варшавському переговорному каналу» повідомляє КНР, що не підтримає Ч.Кайші. (КР зупинилась). 60-і: 1)В*єтнамська війна,2)загострення відносин КНР-СРСР. КНР не здійснює спроб загострити сит-ю в Т.протоці, що склало б для США додаткові проблеми, і для КНР- Т. міг би стати потенційним «2 фронтом» для КНР. В 60-і – дипломатична боротьба за представництво ООН. В 45 гомінданівська делегація серед 50-ти засновниць в Сан-Франциско. КНР в 49 заявляє про прагнення зайняти місце в ООН (з 50-х- місце КР)Підтрим – СРСР,Польща, Чехословач. США вносять «резол-ю про мораторій» (заборона вносити питання КНР навіть в порядок денний). В 60-х в ООН виросла кількість незалежних держав, лідерство США не таке беззаперечне. КНР та КР почала боротьбу за залучення на свій бік країн 3-го світу – з допомогою грошей, техн. допомоги, продажу зброї. КР-виграє. З 37 нових членів – 21 встановили дипвідносини з КР і визнали тайв режим як єдино законний. США змінюють резол-ю про мораторій на резол-ю про важливе питання – обговорювати пит КНР можна, але лише за підтримки 2/3 голосів. В 65 КНР майже набрала 2/3, не вистачило декількох голосів. КНР – відносини з Зах. Д-ми- в 64 з Францією дипвідносини. Італія – головний «провідник» в ООН (серед зах-х) – ініціатива комітету вивчення пит-я про предст-во КНР. Але культ революція КНР зіпсувала репутацію, питання про представництво КНР в ООН на дек. років втратило актуальність.
23. Тайванська проблема в зовнішній політиці КНР у 1980-і – 2000-і рр.
Головне завдання КНР-об*єднання, доктрина єдиного Китаю. Осн. ЗП завдання:1) блокувати прийняття Т-ю до міжуряд організацій – СОТ(Т. подав заявку в якості «митної терит-ї Тайвань.Пенху, Цзинмень, Матцу»)КНР наполягала на її першочерговому вступі, хоча острівна ек-ка відповідала більше вимогам СОТ. – ООН- КР заявляє в 93 про прагнення вступу., Китай блокує (і з доп-ю дипл.тиску на країни) В 93- в Білій книзі КНР «неможливість доблення національного суверенітету,що витікає з членства Т. в міжуряд орг-ях» 2)спроба блокув відносин Т. з іншими країнами, хоча Т. використовує модель «неофіційних відносин», візити лідерів КР відбуваються як приватні («відпускна» дипломатія- Лі Денхуей-през-т КР і в Індонез-ю,Таїланд, Філіппіни, Україну(96),віце-през-т Лянь Чжань- Австрію,Ісландію,Чехію, Угорщину..), однак формально нічого не порушується, у КНР немає приводу. 3) відносини США-КНР-КР. Візит Лі Денхуея в 95 в США (в Корнуельський ун-т,де навчався, на юбілей). КНР у 96 висилає посла США, США у вдповідь висилає кит посла. В 96 під час виборів на Т-і (деякі політичні сили КР говорили про оголошення незал-і в разі їх перемоги, що КНР вважала умовою введення військ на Т) КНР випробування високоточних ракет(засіб головного устрашения для Т) в Східно-Китайському морі, хоча на відстані в 150 км від Т., напруга зростала. США направляють до Т. кораблі ВМФ США до зони маневрів НОАК, що знаходились в готовності допомоги. Вибори відбулися, кит ракети на Т. не впали. (през-т Лі Денхуей). США формально підтримувалися політики трьох ні: ні підтримці політики «двох Китаїв», ні незалежності Т, ні Т. в організаціях (хоча США готували проект зміни в Хартію МВФ,щоб КР стала членом). Однак США вимагали від КНР відмови від застосування сили проти Т.+ гарантії США щодо безпеки й оборони Т. залишались. В 2000 перед виборами в Т. напруга знову підвищилась, США активно постачають Т. зброю, «гонка озброєнь» з материковим Китаєм.
Тайванська проблема — визначення міжнар.-прав. статусу Тайваню та принципів орг-ції його відносин із КНР. За Сімоносекським мирним договором 1895о. Тайвань було передано Японії в «довічне володіння»; управління здійснював япон. військ, губернатор, що був наділений диктаторськими повноваженнями. Відповідно до рішень Каїрської американсько-англійсько-китай-ської конференції 1943, Тайвань по закінченні Другої світової війни мав бути повернений Китаю. Це рішення було підтверджене Ялтинською (Кримською) і Потсдамською (Берлінською) конференціями 1945. Із капітуляцією в жовтні 1945 розташованих на Тайвані япон. військ управління островом перейшло до представників гомінданівського режиму Китаю. Після поразки в громадян, війні та утворення 1.10.1949 Китайської Народної Республіки (КНР) гомінданівський уряд на чолі з Чан Кайші евакуювався на Тайвань, де формально було збережене попереднє держ. утворення — Китайська Республіка. Було оголошено про переведення в Тайбей центр, уряду, який офіційно продовжував представляти Китай на міжнар. арені, у т. ч. як постійного члена Ради Безпеки ООН. Більшість д-ав світу не визнали КНР і підтримували відносини з Китайською Республікою на Тайвані. Водночас КНР розглядала Тайвань як невід'ємну частину території Китаю, а будь-які спроби проголошення його незалежності — зазіханням на її територ. цілісність. У період Корейської війни 1950-53 США взяли Тайвань під свій захист (указ Президента США від 27.06.1950), і на острів почала надходити значна амер. допомога. У грудні 1954 США підписали з урядом Китайської Республіки Договір про взаємодопомогу, який передбачав пряме воєнне втручання США на боці тайваньського режиму в разі дій збройних сил КНР із метою приєднання острова, а також давав США право розміщувати свої збройні сили на Тайвані та прилеглих до нього островах.
Поступове зміцнення міжнар. позицій КНР сприяло її дип. визнанню: 1963-75 кількість д-ав, що офіційно визнавали Тайвань як представника Китаю, зменшилась із 66 до 26, а тих, які встановили дипломатичні відносини з КНР, зросла з 50 до 112.
24. Китайсько-американське зближення на початку 1970-х рр. Китайсько-американські комюніке.
Передумови:1)9-й з*їзд компартії КНР-СРСР-ворог №1 (необхідність нових партнерів)2) необх-сть в економічному та науково-технічному потенціалі Заходу (+в рамках модернізації)4) для США – ринок КНР, В*єтнамська війна. КНР –потужний партнер в Азії.1971 Адміністрація Ніксона курс на нормалізацію, тактика «малих кроків»(зняття ембарго на торгівлю з КНР).71 «таємний» візит Кіссінджера до КНР-узгодження майбутньої нормалізації. 71-адм-я НІксона заявляє про підтримку вступу КНР в ООН, але без виключення КР, резолюція США, Яп, Австралії про «подвійне предст-во» (КР сама залишила ООН). 72-прийняття КНР до ООН. 72 – офіційний візит Ніксона до КНР (вперше Америка през-т до КНР). Шанхайське комюніке. 73 – 2-га Конст-я КНР-закріплено анти рад курс+курс на зближення з Заходом. 74 доктрина «єдиного міжнародного фронту» - бор-ба проти СРСР (модифікована версія маоцзедунівської теорії трьох світів-СРСР,США-1, розвинені країни-2 країни, що розв-3-й світ,- 2+3 повинні об*єн проти 1-го, в новій доктрині США –«менше зло», ніж СРСР. 74-відміна Формозької резол-ї 79-встановлення дипвідносин США-КНР. Оновна проблема – Тайвань. США погодились розірвати дипвідносини з КР, денонсувати америк-тайв Дог-р про взаємну оборону (1955-го), вивести з о-ва американські контингенті. США визнали юрисдикцію КНР над Т. США зберігали право підтримувати з КР неофіційні торг, кльт, наук зв*язки. (в 769 Конгрес прийняв Акт про взаємовідносини з Т-м, в рамках якого був створений «Американський інститут з Тайваню», наділений фактично повноваженнями посольства США в Т-і)79-Держ візит До США заступника прем*єра Держ.Ради КНР Деня Сяопіна – закладено основи міжн консультацій та політичної координації сторні на основі тези про «протистояння гегемонії» (СРСР).
Шанхайське комюніке 72: 1)Умови нормал-ї амер-кит відносин; 2) відмова д-в від спроб встановлення гегемонії в Східній Азії; 3) готовність протистояти встановленню такої гегемонії будь-кого іншого; 4) принцип мирного вирішення спорів (між КНР та КР), відмова США втручатися у мирне вирішення, хоча Дог-р з Т. про взаємну оборону залишався
Спільне комюніке 78:визн-я, що Тайвань- частина КНР. База для встановлення дипвідносин (право на неоф контакти, ренонс-я ам-тайв дог-ру…)
Спільне комюніке 82/Друге Шанхайське комюніке: про позицію обох країн щодо Т. То же самое+ Зброя може продаватися Т-ю оборонного хар-ру; «неофіційні» гарантії безпеки ( проти будь-якої форми агресії) проти Тайваню – попередження для КНР.
Загострення китайсько-рад, конфронтації в 11-й пол. 1960-х (див. Китайсько-радянський прикордонний конфлікт 1969) та посилення впливу КНР у країнах «третього світу» призвели до значних структурних змін в азіатсько-тихоокеанській регіональній системі й фактичного руйнування регіональної біполярності. Пошук керівництвом КНР зовн. підтримки для реформ у д-ві, а також зміни, яких зазнав стратегічний курс США у світовому протистоянні з СРСР (див. Ніксона доктрина), створили сприятливі умови для нормалізації амер.-китайських відносин. У липні 1971 помічник Президента США з питань нац. безпеки Г. Кіссінджер здійснив таємний візит до Пекіна з метою узгодження з китайським керівництвом умов нормалізації амер.-китайських відносин. У серпні 1971 США виступили з ініціативою передати КНР місце постійного члена Ради Безпеки ООН, яке належало Тайваню (див. Тайванська проблема), за умови збереження за останнім статусу члена Організації Об'єднаних Націй. Ця пропозиція не була схвалена Пекіном, і в жовтні 1971, коли КНР було прийнято до ООН, Тайвань добровільно вийшов із цієї орг-ції, щоб уникнути виключення.
Умови нормалізації амер.-китайських відносин було закріплено в Спільному комюніке (Шанхайське комюніке), підписаному 27.02.1972 у Шанхаї під час візиту Президента США Р. Ніксона до КНР (21-28.02.1972). Сторони погодились, що основою для розвитку відносин між ними мають стати принципи взаємної поваги суверенітету й територ. цілісності, невтручання в справи інших д-ав, мирне співіснування та взаємовигідне співробітництво. КНР і США підтвердили необхідність нормалізації двосторонніх відносин. Водночас встановлення дипломатичних відносин між двома д-вами не відбулось. У Спільному комюніке 1972 наголошувалось на відмові сторін від спроб запровадити свою гегемонію в АТР, а також на недопущенні встановлення такої гегемонії будь-якою третьою д-вою. Фактично США відмовились від по-літики подвійного стримування СРСР та КНР у регіоні на користь стримування лише СРСР, у т. ч. й завдяки узгодженим із КНР діям. Але в док-ті не було вирішене центр, протиріччя, що залишалось між США та КНР — питання щодо амер. підтримки Тайваню. КНР підкреслила, що дотримується принципу «одного Китаю», вважає Тайвань невід'ємною частиною власної території та наполягає на негайному виведенні амер. військ. США зобов'язались евакуювати з острова свої військ, об'єкти, розірвати в майбутньому дип. відносини з Тайванем та денонсувати амер.-тайванський договір 1954.
Під час візиту до КНР помічника Президента США з питань нац. безпеки Г. Кіссінджера (15-19.02.1973) сторони домовились про обмін місіями зв'язку, на які до встановлення дип. відносин покладалось завдання здійснення офіц. амер.-китайських контактів. Із приходом у КНР до влади Ден Сяопіна та проголошенням у грудні 1978 курсу на інтенсифікацію госп. реформ було закріплено зовн.-політ, орієнтацію країни на співробітництво зі США та Японією (12.08.1978 підписано китайсько-япон. Договір про мир та дружбу), які могли надати необхідну КНР екон. допомогу. У свою чергу, протягом 1978 США усунули всі формальні перешкоди для встановлення дип. відносин із КНР: із Тайваню було виведено амер. війська, офіц. відносини з Тайбеєм перетворено на неофіційні, денонсовано амер.-тайванський Договір про спільну оборону 1954. У травні 1978 Президент США Дж. Картер заявив, що США не заперечуватимуть проти продажу КНР зах.-європ. д-вами озброєнь. 1.01.1979 у Вашингтоні під час візиту Ден Сяопіна до США було підписано Спільне комюніке (його текст оприлюднений у КНР та США 15.12.1978), яким сторони проголошували встановлення дип. відносин між КНР та США, підтверджували принципи, закладені в Шанхайському комюніке, а також погоджувались укласти двосторонні угоди про співробітництво в торг., пром., наук, та інших сферах (перша така угода — про торг, відносини — була підписана 7.07.1979 в Пекіні).Але навіть після встановлення дип. Відносин між КНР та США й формального розриву останніми дип. відносин із Тайванем питання про амер. підтримку Тайваню залишалось най гострішим у стосунках між двома країнами. На тлі їх погіршення, через застосування КНР збройних сил проти В'єтнаму в лютому-березні 1979, яке США засудили, а також у зв'язку приходом до влади адміністрації Президента США Р. Рей-гана (1980), яка не поділяла прокитайської політики своїх попередників, віддаючи перевагу посиленню існуючих в АТР військ, союзів, передусім із Японією, Вашингтон відмовлявся повністю розірвати відносини з Тайбеєм. У 1979 конгресом США було прийнято закон про відносини з Тайванем, який дозволяв зберегти їх фактично в попередньому обсязі й продовжувати продаж Тайбею зброї. Збереженню активності амер.-китайських відносин певною мірою сприяла міжнар. обстановка, що склалася внаслідок введення рад. військ в Афганістан. Щоб послабити негативні наслідки амер.-тайванського співробітництва для відносин США з КНР, Вашингтон пішов на прийняття нового Спільного комюніке (підписане 17.08.1982) під час візиту держсекретаря СШАДж. Шульцажо КНР. США зобов'язались утримувати обсяги постачання зброї на Тайвань на рівні, що склався в попередні роки, та поступово скорочувати ці обсяги. Однак, погоджуючись із дотриманням принципу «одного Китаю», США не відмовились від політики підтримки фактичної незалежності Тайваню. Водночас КНР підтвердила намір вирішувати тайваньську проблему мирним шляхом. Підписанням трьох китайсько-амер. комюніке було оформлено взаємне визнання д-ав та закріплено нормалізацію їхніх відносин, створено підґрунтя для розвитку екон. співробітництва та стабілізації міжнар. ситуації в АТР. Водночас протиріччя, що виникли між д-вами після проголошення КНР, залишались невирішеними та продовжували значною мірою визначати характер амер.-китайських відносин.
25. Проблеми китайсько-американських відносин у другій половині 1990-х – 2000-і рр.
ЦЕ НЕ ПО ТЕМІ
З початком проведення Китаєм політики реформ і відкритості в 1978р. Його зовнішня політика цілком орієнтована на Захід, в основному на США. 16 грудня 1978р. Було оголошено про намір Китаю і США встановити дипломатичні стосунки. У спільному комюніке, опублікованому в Пекіні
і Вашингтоні , КНР і США заявили про встановлення дипломатичних відносин. Вашингтон визнав уряд КНР єдино законним урядом Китаю, але зберіг за собою право підтримувати культурні, торговельні й інші неофіційні відносини з народом Тайваню.
1 січня 1979 року Китай і США встановили дипломатичні стосунки. США визнали Тайвань невід'ємною частиною Китаю, виступивши з заявою про розрив дипломатичних відносин і про припинення договору з тайваньскими владою про взаємну безпеку, підписаного в 1954 р. Уряд США заявило про висновок своїх військ з Тайваню в четырехмесячный термін з 25 січня по 4 лютого 1979р. Головний архітектор китайської політики реформ і відкритості Дэн Сяопін зробив візит у США, що викликало сенсацію в США, де поширила небувалий "китайський бум". У
ході візиту Дэн Сяопін зустрівся з президентом США Дж. Картером. США надало Китаю економічні кредити. Наприкінці серпня того ж року відбулася поїздка в Китай віце-президента
США У. Мондейла. Сторони пішли на істотні поступки в торгово-економічної області , відкривши Пекіну більш широкий доступ до американської промисловості і що ставлять КНР у привілейоване положення в порівнянні з іншими соціалістичними країнами. Під час візиту стало відомо про
підписання у Вашингтоні закону, що переводить Китай у розряд дружніх країн. Нормалізація китайсько-американських відносин почалася паралельно проведенням у КНР політики реформ і відкритості, ця політика додала могутній імпульс сприянню відносин зі США. У 80-х рр. у міру розширення Китаєм зв'язків із зовнішнім світом изо дня в день активізувалися контакти зі США в
політичній, економічній, науково-технічній і культурній областях . 17 серпня 1982р. Китайськи уряд і американська адміністрація опублікували спільне комюніке про поетапне рішення питання продажу США зброї Тайваню . Комюніке від 17 серпня і комюніке про встановлення дипломатичних
відносин заклали основу для довгострокового і здорового розвитку китайсько-американських відносин. У червні 1983р. було прийняте рішення про надання КНР у торгівлі статусу "дружньої і країни, що неприєдналася,". Це рішення відкривало перед Китаєм більш широкі можливості для імпорту зі США складних технологій і устаткування, у тому числі військового призначення. Прем'єр Чжао Цзыян заявив з цього приводу, що для Китаю це не технічне питання, а проблема установлення взаємної довіри. У 1984р. Обсяг постачань досяг 1,5-2 млрд. доларів, що заклало, на
думку американців, основу значного розширення співробітництва з Китаєм. Візит президента США Р.Рейгана в КНР відбувся 24 квітня - 1травня 1984р. Рональд Рейган вів переговори з китайськими керівниками – Головою КНР Чи Сяньнянем, Прем'єром Держради КНР Чжао Цзяном, генеральним
секретарем ЦК КПК Ху Яобаном. Під час візиту китайська сторона уникала прямої підтримки
антирадянського курсу адміністрації Рейгана, визнавала наявність "різних підходів" до деяких питань міжнародного життя і двосторонніх відносин. Проте , сторони зафіксували паралельність світової політики (положення в Індокитаєві , ситуація навколо Афганістану і т.д.).
Президент Рейган особливий упор робив "спільності інтересів" сторін : у Китаю і США "ті самі загальні принципи збереження світу ", "дві країни коштують разом". Візит Рейгана в Китай став частиною - і досить значної – передвиборної компанії республіканців. Прихильники Рейгана сподівалися протиставить опонентам свої зовнішньополітичні успіхи на китайському напрямку .
Адміністрація Р. Рейгана активізувала економічні зв'язки з КНР, довівши обсяг до 6,1 млрд. доларів.
У червні-серпні 1985р. Голова КНР Чи Сяньянь відвідав США, а в жовтні віце-президент США Джордж Буш - Китай. Під час переговорів Сяньняня в США і Буша в КНР обговорювалася проблема Тайваню. Чи Сяньнянь, виступаючи в національній раді сприяння американо-китайській торгівлі, назвав цю проблему "великою перешкодою в сфері американо-китайських відносин", що "необхідно перебороти". Про реакції американської сторони на це положенні було
відоме заздалегідь. У спеціальній публікації "Харитидж фаундейши" - мозкового тресту, що
працює на впливові кола республіканської партії, відзначалися: американо-китайські відносини, як них розуміють у США, визначаються положеннями , зафіксованих у спільному комюніке й однобічних заявах США. У зв'язку з цим давалося роз'яснення: не слід очікувати, що США змінять свою політику політичної і військової підтримки Тайваню.У червні 1989р. Відбулися виступи Китайської молоді, що требо вали лібералізації політичної системи країни, на площі Тяньоньмэнь у Пекіні . У відповідь США призупинили постачання озброєнь у Китай, загальмували політичний діалог і наданні КНР кредитів на суму 1,3 млрд. дол.
Однак, не бажаючи відчуження у відносинах, американська адміністрація в липні і грудні 1989р. Двічі із секретно консультаційною місією направляла в Пекін помічника президента по національній безпеці Брента Скоукрофта. Щоб не дратувати Китай, президент Дж. Буш наклав вето на законопроекти конгресу про надання права на проживанні в США всім китайським студентам, що знаходилися на навчанні в країні, а також настояв на продовженні дл КНР режиму найбільшого сприяння в торгівлі. Зі своєї сторони КНР врахувала побажання США у відношенні дотримання прав людини . На думку експертів, у цей період Вашингтон керувався думкою не про стратегічну важливість співробітництва з Пекіном, а його економічної ролі в азіатсько-тихоокеанському регіоні. У 1993р. Бив Клінтон після свого приходу до влади став погоджувати питання прав людини з наданням Китаю "найбільшого сприяння" у торгівлі, що максимально погіршило китайсько-американські відносини. Шанс виходу відносин між Китаєм і США з тупика найшовся в листопаду того ж року на неформальному самміті організації азіатсько-тихоокеанського економічного співробітництва (АТЭС) у Сиэтле, у ході якого голова КНР Цзян Цзэминь і президент Б.Клінтон провели першу зустріч. Цзян Цзэминь підкреслив , що обидві сторони повинні звертати свої погляди на увесь світ і приділяти увагу майбутньому, щоб підтримувати тим самим здорові і стабільні китайсько-американські відносини, а також вивести спокійний, стабільний і безпечний світ у XXІ століття . Б.Клінтон у свою чергу виразив намір американської сторони поліпшити відношення з Китаєм. Під впливом зустрічі на вищому рівні в Сиэтле уряд Б. Клінтона в 1994р. висунуло політикові контактів з Китаєм. У тому ж році відновилися міжурядові візити на високому рівні, односторонньо перервані США три роки тому. Вашингтон одночасно оголосив про відділення питання прав людини з наданням Китаю "статусу найбільшого сприяння", однак що розвиваються китайско-американські відносини в 1995р. зазнали невдачі - 6 травня всупереч рішучим запереченням китайського уряду американська адміністрація відверто погодилася на поїздку Дэнхуэя в США, що заморозило відносини двох країн на самій нижчій крапці протягом 16 років після встановлення дипломатичних відносин між ними. Уряд КНР виразило рішучий протест по даному питанню. Різання реакція з боку КНР дала американської адміністрації зрозуміти про серйозність і лоскотливість тайваньского питання. У жовтні 1995р. у рамках 50-літнього святкування ООН Цзян Цзэминь і Б. Клінтон провели офіційну зустріч у Нью-Йорку . Цзян Цзэминь підкреслив основну політику на врегулювання китайсько-американських відносин на основі "поглиблення довіри, розвитку співробітництва і припинення конфронтації", підтвердивши позицію КНР по тайваньскому питанню . Б.Клінтон указав на важливість налагодження з КНР "конструктивних контактів",знову підтвердивши політикові одного Китаю. Ця зустріч зіграла важливу роль у виведенні китайсько-американських відносин у правильний напрямок.
26. Причини розколу у китайсько-радянських відносинах.
60-70-і рр..
З початку 1960-х рр. аж до 1991 головною турботою Китаю в сфері зовнішньої політики було зростаюче суперництво з Радянським Союзом. Ніколи тісні союзники, дві країни поступово відійшли друг від друга наприкінці 1950-х років, коли Мао Цзэдун оголосив Хрущева "великодержавним шовіністом", заклопотаним лише проблемами зміцнення моці і впливи власної країни. Мао Цзэдун прийшов до висновку, що Хрущев був більше зацікавлений у мирному співіснуванні з Заходом, чим у підтримці "національно-визвольних" рухів .
Розкол між двома комуністичними гігантами загострився після 1960, коли СРСР припинив надання Китаю економічної допомоги і відкликав технічних фахівців. ДО 1966 китайські лідери засуджували СРСР за "псевдокоммунизм", "сучасний ревізіонізм" і "реставрацію капіталізму". У відповідь радянські лідери обвинуватили Китай у "догматизмі" і "авантюризмі ". У 1968 протистояння ще більш ускладнилося в зв'язку з різким осудом Китаєм вторгнення країн Варшавського договору в Чехословакию. Навесні 1969 ворожі відносини вилилися в прямий військовий конфлікт на ділянці границі, що проходить по р.Уссурі в північно-східній Маньчжурії.
Наприкінці 1970-х років нове китайське керівництво , що згуртувалося навколо Дэн Сяопіна, виразило побажання поліпшення відносин між двома країнами. Однак у 1970-1980-і роки взаємний антагонізм знову загострився спочатку через підтримку Радянським Союзом в'єтнамської окупації Кампучии (Камбоджі), а потім через військове вторгнення в Афганістан. Китайське керівництво , розглядаючи подібні дії в геополітичному плані, оцінювало їх як "оточення" Китаю. У відповідь Китай почала надавати військову допомогу камбоджійської армії й афганських моджахедів. Протягом 1980-х років китайські лідери підкреслювали, що китайсько-радянська прикордонна суперечка і конфлікти в Афганістану і Камбоджі є основними факторами, препятствовующими нормалізації китайсько-радянських відносин. До початку 1990-х років усі три вищезгадані проблеми були в значній мірі дозволені.
Прикордонний конфлікт 1969 — збройні зіткнення між рад. та китайськими військами на о. Даманський на р. Уссурі (приток Амуру) в березні 1969. Ідеолог, суперечка між СРСР та КНР, що стала явною після 20-го з'їзду КПРС (1956), який визначив курс на демократизацію сусп. життя в СРСР і підвищення матеріал, добробуту рад. народу, а в зовнішній політиці поставив завдання розрядки міжнар. напруженості і налагодження ділового співробітництва з Заходом, призвела до загострення протиріч між двома д-вами. З 1958 поступово почав змінюватися зовн.-політ, курс КНР, китайська позиція проявлялась у відмінному від СРСР та його союзників баченні шляхів вирішення найважливіших міжнар. проблем. З того ж року пішли на спад рад.-китайські відносини. У 1959 СРСР відмовився передати КНР технологію вир-ва ракетно-ядерної зброї відповідно до рад.-китайської угоди від 15.10.1957, мотивуючи своє рішення тим, що в разі нападу на КНР третьої д-ви СРСР виступить на боці КНР; влітку 1960 Кремль відкликав із КНР рад. спеціалістів, що ще більше загострило рад.-китайські відносини. Подальше їхнє погіршення було спричинене висуненням КНР територ. претензій до СРСР. Пекін посилався на нерівноправний характер дог-рів, укладених між Китаєм і Російською імп., за якими визначалась існуюча лінію кордону між СРСР і КНР (див. Айгунський договір 1858, Пекінський російсько-китайський додатковий договір 1860, Лівадій-ський договір 1879, Петербурзький договір 1881). У квітні — травні 1962 відбулися перші сутички на рад.-китайському кордоні. У ноті МЗС КНР від 27.09.1963 китайський уряд офіційно підняв питання «про нерівноправні договори"
Після початку в КНР «культурної революції» ще більше загострилось ідеолог, протистояння двох д-ав; керівництво КНР звинувачувало КПРС в ревізіонізмі. У 1967-69 в Пекіні систематичного характеру набули недружні акти та акти насильства щодо співробітників рад. посольства. 25.01.1967 китайські студенти в Москві організували заворушення, яке було придушено силами міліції, студентів вислано з країни. Зростала напруженість на рад.-китайському кордоні. Безпосередньою причиною збройного конфлікту на о. Даманський стали претензії КНР на нього. За Пекінським договором 1860 і картами розмежування, підписаними представниками Росії та Китаю в 1861, кордон між двома д-вами в районі острова було встановлено по китайському березі р. Уссурі, а о. Даманський став невід'ємною частиною рос. території. Під час консультацій з прикордонних питань в 1960 рад. сторона визнала, що відповідно до заг.-прийнятих норм міжнародного права кордон має проходити не китайським берегом, а головним фарватером р. Уссурі; в такому разі о. Даманський мав відійти до КНР. Але сторони не уклали нового дог-ру про розмежування, і острів залишався частиною території СРСР. 2.03.1969 китайські війська здійснили спробу за допомогою сили встановити контроль над о. Даманським; збройний конфлікт згодом поширився, зіткнення відбувались також на кордоні провінції Сіньцзян та Казахської РСР. Сутички було остаточно припинено після переговорів 11.09.1969 в Пекіні між Чжоу Еньлаєм та головою Ради міністрів СРСР О. Косигіним. Р.-к. п. к. став проявом відкритої конфронтації двох д-ав після 9-го з'їзду КПК (квітень 1969), який оголосив СРСР класово ворожою «соціал-імперіаліс-тичною державою» і «ворогом №1» та закріпив антирад. курс КНР.
27. Китайсько-російське стратегічне партнерство.
Китай – Российская Федерация.
В 2000 году непрерывно углублялись китайско-российские отношения стратегического партнерства, продолжала крепнуть гармония двух стран в международных делах. Председатель Цзян Цзэминь и Президент Путин неоднократно встречались, они обменялись мнениями по некоторым важным вопросам и пришли к общим взглядам.
Во время государственного визита в Китай Президента Путина с 17 по 19 июля главы обеих стран подписали Пекинскую декларацию Китайской Народной Республики и Российской Федерации, Совместное заявление Председателя Китайской Народной Республики и Президента Российской Федерации относительно противоракетного вопроса и другие важные документы, наметили первоначальный проект об общем развитии китайско-российских отношений в новом веке.
15 ноября Председатель Цзян Цзэминь, участвующий в неофициальном совещании руководителей Азиатско-Тихоокеанской организации экономического сотрудничества в Брунее лично встретился с Президентом Путиным, обе стороны обменялись мнениями в основном об отношениях и торгово-экономическом сотрудничестве между двумя странами. Премьер Чжу Жунцзи и премьер-министр России Касьянов провели в Пекине пятую периодическую встречу премьеров двух стран. Все это имело важное влияние на дальнейшее развитие отношений стратегического партнерства между Китаем и Россией.
Между Китаем и Россией налажены обмен и сотрудничество в экономике, науке и технике, военной технике и многих других областях. Отношения между Китаем и Россией по прежнему представляют собой нормальные государственные отношения нового типа. Добрососедство и сотрудничество базируются на принципах неприсоединения, непротивостояния и ненаправленности против третьей страны. Обе стороны горячо желают стать хорошими соседями, партнерами и друзьями.
Китайсько-російські відносини у 2000-х
Підписаний у середині липня 2001 року в Москві російсько-китайський договір про добросусідство, дружбу й співробітництво викликав великий інтерес і самі суперечливі коментарі в Росії й у світі. Одні стверджують, що два колишніх комуністичних гіганти йдуть до нового союзу, спрямованому проти США й Заходу. Інші ж, навпроти, заявляють, що документ чисто декларативний і не має практичного значення.
Обидві ці думки досить поверхневі. Російсько-китайський договір не є договором про союз. У ньому немає зобов'язань по спільній обороні від агресії, які, наприклад, були в радянсько-китайському договорі про дружбу, союз і взаємну допомогу, укладеному в 1950 році й який поклав початок знаменитому "братерству навік". Обережний текст нинішнього договору 2001 року, старанно прагнення уникнути в ньому яких-небудь ідеологічних тверджень або свідомо нездійсненних зобов'язань указують на те, що лідери двох країн свідомо працювали на перспективу й прагнули уникнути помилок минулого.
Однак це не означає, що новий договір не має реального значення. Він закріпив найважливішу тенденцію в сучасних міжнародних відносинах - прагнення двох великих світових держав, членів ядерного клубу й Ради Безпеки ООН, до більше тісного співробітництва.
Договір, як і російсько-китайське співробітництво в цілому, має два аспекти: міжнародний і двосторонній. Практично повний збіг поглядів двох країн на міжнародні проблеми є найважливішим двигуном у процесі поліпшення двосторонніх відносин. Лідери в Пекіні й Москві неодноразово заявляли, що російсько-китайське зближення не спрямоване проти третіх країн, у тому числі й проти США, і це цілком правильно в тому розумінні, що США й Захід у цілому не розглядаються ні Китаєм, ні Росією як ворог. Навпроти, обидві країни вкрай зацікавлені в економічному й політичному співробітництві із Заходом, воно є найважливішим чинником розвитку обох країн й, отже, повністю відповідає їхнім стратегічним цілям. Однак вірно й те, що російсько-китайське зближення деякою мірою стимулюється поруч негативних (з погляду Москви й Пекіна) тенденцій міжнародного розвитку, які в останні роки особливо активно заохочуються Вашингтоном.
Це насамперед прагнення принизити роль ООН й її органів, спроби НАТО взяти на себе функції Ради Безпеки, втручання в справи суверенних держав під гуманітарними приводами, підтримка сепаратистських рухів, розширення НАТО, прагнення США вийти з договору по ПРО і їхнє небажання приєднуватися до ряду інших міжнародних угод.
Російсько-китайський договір з його зобов'язаннями зберегти роль ООН, підтримкою основних домовленостей, на яких ґрунтується стратегічна стабільність (тут мається на увазі насамперед договір по ПРО), запереченням спроб втручання у внутрішні справи суверенних держав - це розгорнута програма збереження післявоєнної системи міжнародного права. У цьому ж і зміст концепції "багатополярного миру", про яке Росія й Китай в 1999 році підписали окрему декларацію.
Що стосується двосторонніх російсько-китайських відносин, те й тут значення договору велике. Для Китаю важливо виражене в ньому повага вибору шляхи розвитку, що свідчить про відмову Росії повчати Китай щодо переваги тієї або іншої політичної системи або "прав людини". Такі спроби робилися на початку 90-х років, але виглядали вони дивно в умовах, коли в нас у самих з "правами людини" далеко не все в порядку, а політична система взагалі не піддається ніяким визначенням.
Цікава стаття 8, що забороняє використання території Росії й Китаю третіми державами на шкоду державному суверенітету, безпеці й територіальній цілісності один одного, а також діяльність організацій і груп, що наносять такий збиток. Ясно, що мова тут іде про найважливіший взаємний інтерес обох держав: боротьбі із сепаратистськими рухами, підтримуваними міжнародними терористичними організаціями або третіми країнами. Однак формулювання ця може трактуватися занадто расширительно. Чи можуть, наприклад, у Росії діяти російська організація або відділення міжнародної організації, що виступають за незалежність Тибету? Російська Конституція цього не забороняє, але за договором (имеющему пріоритет перед внутрішнім законодавством) Китай тепер одержує право вимагати її заборони. Вірно, що Росія вкрай не зацікавлена в розпаді або дестабілізації Китаю, але як суверенна й демократична держава вона навряд чи може допустити, щоб програми її неурядових організацій регулювалися з-за кордону.
Для Росії велике значення має стаття 6, що визнає існуючий державний кордон і необхідність зберігати статус-кво на неузгоджених ділянках. Це положення знімає всі спекуляції наших "борців за російські землі" про те, що Китай нібито має намір заявити про претензії на російські території або навіть проводить планомірну політику по заселенню російського Далекого Сходу. Свідчень офіційних планів заселення російського Далекого Сходу, незважаючи на більший галас, також ніхто привести не смог. Навпроти, китайські лідери постійно жадають від своїх громадян у Росії дотримувати російських законів і погоджуються на всі пропоновані Москвою заходу щодо впорядкування режиму границі.
Як заявив президент В.Путін в 2000 році, говорячи про проблеми Далекого Сходу в Благовєщенську, "якщо найближчим часом ми не почнемо реальних зусиль, те тоді навіть споконвіку російське населення через кілька десятиліть буде говорити в основному на японських, китайських, корейських мовах".
Широке економічне співробітництво з Китаєм могло б стати важливим фактором розвитку російського Далекого Сходу. Однак економіка в наших відносинах поки відстає від політики. Російсько-китайська торгівля в десять разів менше торгівлі Китаю зі США.
Як це не здасться дивним, офіційна концепція многополярности суперечить практичній політиці Пекіна, націленої на розвиток взаємин з усіма без винятку країнами. Фактично концепція спрямована проти очевидного домінування США у світі. Стратегічно таке домінування однієї наддержави не влаштовує Пекін, у результаті чого він прагне, по можливості, сприяти зміцненню або появі нових центрів "сили".
Структурно мир у Пекіні бачиться як "одна наддержава й безліч інших держав", що означає наступне.
США - єдина наддержава, що володіють всіма атрибутами національної моці.
США й Росія формують військово^-силову биполярность миру.
США, Японія і Європейський Союз ("три гіганти"), плюс Східна Азія (без Японії, але із КНР) визначають чотирикутну структуру економічних відносин у світі.
США, Європейський Союз, Японія, Росія й Китай становлять п'ять політичних центрів у світі.
28. Проблема “возз’єднання батьківщини” в сучасній зовнішній політиці КНР.
Виграти військово-технічне змагання з американцями навіть за допомогою російського ВПК у Китаю майже немає. Але це не виходить, що в Пекіні відмовляться від звабної ідеї перетворити Китай у нового лідера Азіатсько-Тихоокеанського регіону. Просто для цієї мети китайці скористаються своїм "секретним" зброєю - мирною китайською експансією.
Вона почалася зі збирання китайських земель. Першим в обійми батьківщини повернувся влітку 1997 року Гонконг, що відразу згадав свою споконвіку китайську назву - Сянган. У листопаді 1999 року португальці повернули Китаю Макао.
Тепер настала черга возз'єднання з Тайванем. І цього американці постараються не допустити. Острів стане для Китаю тієї "малою землею", відстоявши яку він зможе розраховувати на своє відродження. За роки правління Гоміньдана Тайвань перетворився в один зі світових промислових, наукових і фінансових центрів. Приєднавши його, крім капіталів, Китай одержить розумні мізки (у КНР їх не вистачає, позначаються наслідки культурної революції, що неабияк прорідила викладацькі кадри) і передові технології, які йому ніколи не надасть Захід. І тоді технологічне й військове відставання КНР від США дійсно скоротиться. Але це ще не все.
Приєднання Тайваню приведе до росту національної самосвідомості китайців, у тому числі живучих за межами КНР.
По деяких підрахунках, сумарний ВВП, що доводиться на частку азіатських китайців, уже до середини (90-х перевищив $450 млрд, а сумарні капітали становлять від півтора до двох трильйонів доларів. Країни Південно-Східної Азії, у яких етнічні китайці контролюють від 35% (Таїланд і Філіппіни)до 98% (Малайзия) національних економік, будуть прагнути до встановленні більше тісних відносин із КНР. Наблизиться здійснення мрії декількох поколінь китайських керівників про створення "Великого Китаю" - союзу країн на основі этнокультурной китайської спільності.
Крім того, приєднання Тайваню є неодмінною умовою для перетворення Китаю у велику морську державу. Саме таке завдання ставить перед націями керівництво Китаю. Зараз КНР зі сходу й півдня оточена об'єднаними союзницькими зобов'язаннями Японією, Південною Кореєю й Тайванем. Якщо Тайвань стане частиною Китаю, блокада буде прорвана, китайський військово-морський флот одержить вихід у Тихий океан і стане менш уразливий для американців.
У Пекіні сподіваються, що возз'єднання Тайваню з материком відбудеться мирно, якщо, звичайно, тайваньцы самі не спровокують конфлікт, наприклад негайно оголосивши про незалежність. Але перші кроки Тайваню після тільки що що відбулися президентських виборів начебто б свідчать про його розсудливість: новий президент Чень Шуйбянь запропонував керівництву КНР почати переговори про мирне об'єднання країни, його Демократична прогресивна партія готується виключити зі своєї програми вимога проголошення незалежності острова, а парламентські депутати від Гоминьдана зняли заборону на пряму торгівлю між Тайванем і розвитий китайською провінцією Фуцзянь, розташованої на узбережжя Тайваньского протоки. Останнє означає, що інтеграція економік Тайваню й материка ще більше прискориться.
Правда, самі тайваньцы готові поєднуватися із КНР тільки у випадку демократизації тамтешнього ладу. "Результати виборів на Тайвані чітко показали, що рішення тайваньской проблеми прямо залежить від політичних реформ у КНР. Це дзвінкий до пробудження. КПК повинна піти прикладу Гоминьдана й, ще знаходячись при владі, рушити до демократії",- такі анонімні заклики всі частіше з'являються на сторінках Іnternet.
Подібного розвитку подій у материковому Китаєві виключити не можна. Цікаво, що Гоминьдан, що втратив владу на Тайвані в результаті поразки на виборах у березні, правил на острові (після 1949 року) і на частині території материкового Китаю (з 1926 по 1949 рік) у цілому 74 роки. Рівне стільки ж, скільки й КПРС. Якщо допустити, що число 74 є фатальним для тоталітарних партій, то й компартія Китаю в 2023 році може мирно піти від влади в КНР. Або плавно трансформуватися в партію соціал-демократичної користі. У цьому випадку мирне об'єднання Тайваню й КНР на конфедеративній основі стане не тільки ймовірним, але й неминучим.
29. Політика КНР в Індокитаї у 1960-і – 1980-і рр.
Война между Вьетнамом и Кампучией представляла важнейший интерес для Китая в силу разных причин, как уходивших корнями в далекое прошлое, так и современных. Традиционное враждебное отношение Китая к независимому Вьетнаму было преодолено в 60-70-х годах, когда разрыв между Китаем и СССР привел к соперничеству между этими государствами. Китай оказывал помощь Вьет-конгу, с тем чтобы опередить русских в оказании помощи и влияния, однако эти дружеские отношения продолжались недолго. Культурная революция, осмеянная Вьетконгом, привела к резкому свертыванию внешнеполитической активности Китая, а визит Никсона в Китай и последующее сближение Китая и США вызвали бурное возмущение во Вьетнаме. Победа, одержанная Северным Вьетнамом над Соединенными Штатами, объединение в 1975 году Севера и Юга страны, огромная армия этого нового государства, его союз с СССР в 1978 году (когда он стал также полноправным членом СЭВ) и его захват Кампучии — все эти факторы разожгли враждебность Китая. В частности, вторжение Вьетнама в Кампучию представлялось чреватым угрозой для доминирующего положения в Индокитае, к которому Китай стремился на протяжении тысячелетия, а связи Вьетнама с СССР означали зависимое положение, которое в результате истощения, вызванного войной, развала экономики и резкого роста численности населения предвещало господство русских в Индокитае, что вызывало у Китая даже большее неприятие, чем вьетнамское или американское господство.
Разносторонняя озабоченность Китая политикой Вьетнама позволила Кампучии заручиться дружбой могущественного сторонника. Китай резко осудил вьетнамскую агрессию, а Дэн Сяопин во время своего визита в Соединенные Штаты угрожал проучить Вьетнам. СССР пришел Вьетнаму на помощь, применив вето в Совете Безопасности в отношении резолюции, осуждающей Вьетнам, а когда китайские войска вторглись в Северный Вьетнам, направил в территориальные воды Вьетнама флотилию, в составе которой находился ракетоносец. Между тем демонстративный ответный удар Китая, чьи войска пересекли границу с Вьетнамом (в результате этого удара был причинен большой ущерб, однако захватчики неожиданно также понесли серьезные потери), не остановил вьетнамские войска и не помешал им стремительно пройти по всей территории Кампучии до границы с Таиландом.
Політика КНР щодо країн третього світу
Квітень 1969 – 9 з’їзд КПК: Теорія 3х світів” – 2 наддержави, розвинуті країни. Країни Азії, Африки, Латинської америки, малі і середні держави борються проти двох наддержав.
Китай підтримував «третій світ» у його боротьбі за політичні та економічні права, закликав молоді держави до проведення курсу неприєднання, досягнення єдності та згуртованості, вирішення суперечок мирним шляхом. Зразком такої дипломатії стала 72-денна поїздка Чжоу Еньлая по африканських країнах у грудні 1963 — лютому 1964 рр. Це турне, як і багато інших кроків КНР, дістало позитивний відгук у столицях Азії й особливо Африки. Там побачили в Китаї «могутнього друга», що розумів потреби «третього світу»
Але китайська політика відносно країн, що розвиваються, не до кінця послідовна вже в 50-ті роки, набирала дедалі суперечливішого характеру, поступово відриваючись від життя. Мао Цзедун відчував потяг до екстремістських дій на світовій арені, і цей потяг посилювався з поглибленням радянсько-китайської конфронтації. В 1964 р. Мао Цзедун заявив, що «СРСР вступив у змову зі США в боротьбі за світове панування, і між цими державами утворилися дві проміжні зони: перша — країни, що розвиваються, друга — розвинуті капіталістичні країни.
На підставі цієї схеми китайське керівництво почало розвивати концепцію революційних воєн. Але практика довела її нежиттєздатність, найкращим свідченням чого стала індонезійська трагедія 1965 р. Зірвалися спроби КПК розпалити партизанську війну в Малайзії, Бірмі, на Філіппшах, у деяких районах Латинської Америки. Складну картину політики Китаю у світі, що розвивається, доповнювала суттєва конфронтація з Індією. Китай почав утрачати деякі з тих позицій, що він раніше завоював завдяки миролюбній дипломатії. Лівацькі заклики не тільки мало де знаходили прихильників, але більше того — породжували (або поновлювали, як в Індонезії та на Філіппінах) недовіру до КНР.
Поставивши завдання створення «широкого фронту проти СРСР», Пекін підвів під нього відповідну теоретичну базу. У виступі представника КНР на спеціальній сесії 00Н у 1974 р всі минулі тези було зведено в загальну теорію «трьох світів». Спочатку ця теорія виглядала таким чином: «перший світ» — СРСР та США — дві «супердержави»; йому протидіють «другий світ» — розвинуті держави та «третій» — країни, що розвиваються. Виходячи з такого поділу, Мао Цзедун зробив висновок про необхідність спільної боротьби «другого» та «третього» світів проти «першого» Однак означені настанови було швидко змінено: СРСР став вважатися «більш небезпечним, ніж США, вогнищем світової війни», а США, таким чином, — державою, що мало не потерпіла від радянської агресії.