90 Питання

У Верховному Суді України розглянуто проект Кодексу господарського судочинства України (далі – проект), реєстр. № 2777 від 16 липня 2008 р., внесений народними депутатами України Бондиком В.А., Колесніковим Б.В. та Кармазіним Ю.А. Проаналізувавши проект, вважаємо за необхідне висловити до нього наведені нижче зауваження і пропозиції.

Проект складається з семи розділів, двадцяти дев’яти глав та трьохсот трьох статей. Структура проекту відповідає вимогам законодавчої техніки, а його зміст охоплює усі питання, пов’язані із розглядом господарськими судами спорів, які виникають між суб’єктами господарювання. У порівнянні з чинним Господарським процесуальним кодексом України (далі – ГПК України) проект розширює коло відносин, які пропонується розглядати у господарських судах, запроваджує нові види господарського судочинства, суттєво змінює порядок оскарження судових рішень та повноваження судів різних інстанцій у господарському судочинстві, переглядає склад осіб, які беруть участь у судовому процесі, та їх повноваження. Аналіз зазначених нововведень дає підстави стверджувати, що вони є суперечливими та недосконалими і потребують приведення у відповідність до Конституції України, норм міжнародного права та узгодження як із законами України, так і між собою.

Потребують доопрацювання положення, пов’язані із підвідомчістю спорів, які розглядаються господарськими судами. Так, відповідно до статті 2 проекту господарські суди поряд з розглядом справ про захист прав свобод та інтересів учасників господарських відносин мають розглядати спори щодо учасників інших економічних відносин. Згідно зі статтею 6 проекту право на захист своїх інтересів і прав мають суб’єкти господарювання. Також право звернення до господарського суду надано прокурору, органам державної влади і місцевого самоврядування та фізичним особам, які не мають статусу підприємця. Отже, коло суб’єктів господарського процесу та правовідносини, які можуть бути предметом спору у господарських судах, охоплюють юрисдикцію цивільних та адміністративних судів. У проекті (частина сьома статті 23 та частина шоста Перехідних та прикінцевих положень) зроблено спробу здійснити розмежування підвідомчості спорів. Зазначеними положеннями встановлено, що господарським судам не підвідомчі справи за участю суб’єктів владних повноважень, якщо дії цих суб’єктів безпосередньо не пов’язані з виникненням, зміною і припиненням господарських відносин, а у разі виникнення колізії у нормах процесуальних законів щодо розмежування підвідомчості справ судам загальної юрисдикції питання підсудності слід вирішувати з огляду на норми матеріального законодавства. Ці положення проекту не тільки не встановлюють чіткого розмежування юрисдикційної підсудності справ, а навпаки, створюють умови для невизначеності підсудності та виникнення спорів щодо неї, унеможливлюють повністю або частково застосування положень частини першої статті 23 цього проекту щодо вирішення спорів про застосування адміністративно-господарських санкцій, визнання недійсними підзаконних нормативних актів, оскарження дій чи бездіяльності органів Державної виконавчої служби тощо.

У статті 13 проекту надано тлумачення принципу верховенства права, яке суперечить положенням статті 8 Конституції України та обмежує застосування Основного Закону його відповідністю судовій практиці Європейського суду з прав людини.

У проекті зроблено спробу створити самостійну гілку господарського судочинства і фактично виділити спеціалізовані господарські суди із системи судів загальної юрисдикції. Так, Вищий господарський суд України пропонується визначити єдиною касаційною інстанцією (стаття 4). Верховному Суду України у проекті відведено роль інстанції, яка розглядає скарги на відмову Вищого господарського суду України у порушенні касаційного провадження в порядку, встановленому проектом (стаття 230). Проте механізму такого оскарження проект не передбачає. Главою 24 проекту також пропонується наділити Верховний Суд України правом перегляду рішень Вищого господарського суду України у зв’язку з винятковими обставинами. Однак такий перегляд звужено до захисту прав фізичних осіб, які є учасниками корпоративних відносин, та фізичних осіб–підприємців (стаття 253), при чому цей захист стосується лише питань дискримінації, права власності та сатисфакції для потерпілої сторони.

Тим самим закладається протиріччя між нормами проекту і частиною другою статті 125 Конституції України та частиною третьою статті 18 Закону України “Про судоустрій України”, де Верховний Суд України визначено найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції. Отже, проектом порушується конституційний принцип єдності системи судів загальної юрисдикції.

Новелою проекту є положення щодо надання можливості оскарження рішення суду першої інстанції не тільки сторонам спору, а й третім особам та особам, які не були залучені до участі у справі, якщо ухвалене судове рішення впливає на їх права та обов’язки (стаття 196), та неприпустимості оскарження рішення суду першої інстанції до касаційної інстанції без його розгляду апеляційним судом (стаття 22). Підтримуючи цю пропозицію в частині обов’язковості оскарження сторонами спору судового рішення в апеляційному порядку, вважаємо за доцільне звернути увагу на недосконалість та нелогічність запропонованих змін. Надаючи право апеляційній інстанції розглядати спірні відносини по суті за правилами, встановленими для суду першої інстанції, автори проекту наділили касаційну інстанцію повноваженнями щодо перегляду і скасування рішень суду першої інстанції та направлення справи на новий розгляд у суд першої інстанції. Також нічим не обґрунтовано право третіх осіб, які не заявляли самостійних вимог на предмет спору, оскаржувати судове рішення, оскільки таке оскарження проект не пов’язує з впливом рішення на їх права та обов’язки.

Проектом запропоновано обмежити право суб’єктів господарювання на апеляційне та касаційне оскарження судових рішень за критерієм ціни позовних вимог (статті 196, 224). Запропоновані новели виключають можливість оскарження процесуальних ухвал та рішень суду за позовами немайнового характеру. Вважаємо ці пропозиції неприйнятними не тільки за змістом, а й концептуально. Позбавлення сторін господарського спору права на апеляційне та касаційне оскарження судових рішень із запропонованих проектом підстав суперечить приписам статті 22 Конституції України, оскільки є звуженням змісту та обсягу існуючих прав цих осіб і не відповідає суті положень та духу Загальної декларації прав людини та Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. Запропоноване у проекті законодавче обмеження права на апеляційне та касаційне оскарження зменшує навантаження на господарські апеляційні суди та Вищий господарський суд України, проте направлено проти забезпечення конституційних засад судочинства, встановлених статтею 129 Конституції України: законності та рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом.

У проекті пропонується, крім позовної форми господарського судочинства, ввести у господарський процес інші форми провадження, які у проекті іменуються видами. При цьому кількість таких форм не обмежена, а порядок такого судочинства визначається іншими законами (стаття 14 проекту). Вважаємо неприйнятними пропозиції щодо встановлення процесуальних форм господарського процесу в інших ніж процесуальний кодекс законодавчих актах. Слід зазначити, що у проекті непоодинокі випадки, коли процесуальні норми пропонується регулювати іншими законодавчими актами (статті 3, 6, 14, 22, 23, 84 тощо). Крім порушення основних вимог законодавчої техніки щодо сфери регулювання відповідного закону, такий підхід створює умови для виникнення суперечливих норм та неоднозначного тлумачення процесуальних норм.

Вважаємо також за доцільне зауважити, що положення розділу III проекту “Інші види провадження” запозичені з Арбітражного кодексу Російської Федерації. При цьому не враховано тієї обставини, що, на відміну від російської системи судочинства, в Україні створені та діють адміністративні суди. Отже, питання глави 21 цього розділу щодо оскарження дій чи бездіяльності органів Державної виконавчої служби мають розглядатися в порядку адміністративного судочинства.

Положення, які стосуються статусу та прав учасників господарського процесу (глава 4), потребують суттєвого доопрацювання. Віднесення сторін та третіх осіб до категорії осіб, які беруть участь у справі, а їх представників – до інших учасників процесу (стаття 39) породжує неузгодженість положень проекту, позбавляє цих представників низки процесуальних прав. У статті 60 проекту роль і повноваження спеціаліста у господарському процесі необґрунтовано завищено, чим створено альтернативу судовій експертизі. Більше того, за проектом спеціалісту відведено роль консультанта суду з правових питань, що є неприпустимим: такі консультації не можуть розглядатися як оцінка доказів, а є впливом на суддів, позаяк стосуються правової оцінки обставин.

Положення проекту, якими регулюються питання статусу експерта у судовому процесі (стаття 58) і призначення та проведення експертизи (статті 71, 72), суперечать чинному законодавству, зокрема Закону України “Про судову експертизу”. Запропоновані проектом положення, відповідно до яких експертом може бути особа, яка володіє лише спеціальними навичками, призначається судом для надання суду роз’яснень з питань, які виникають в учасників процесу (у тому числі судового розпорядника) при розгляді справи, та інші новели проекту суперечать правовим та організаційним основам судово-експертної діяльності.

Потребує суттєвого доопрацювання положення глави 6 проекту, якими регулюються підстави і порядок вжиття, зміни та скасування запобіжних заходів, їх види та відшкодування шкоди, завданої вжиттям цих заходів. Запропонований у проекті порядок, який передбачає можливість вжиття запобіжних заходів та розгляд позову різними судами, не тільки ускладнює здійснення процесуальних дій у межах однієї справи, а й створює ідеальні умови для рейдерства.

Положення глави 10 проекту, якими запроваджуються заходи процесуальної відповідальності, потребують доопрацювання з урахуванням положень Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі – КУпАП). Прояв неповаги до суду – це адміністративне правопорушення (стаття 185-3 КУпАП), і порядок застосування стягнення за нього встановлено КУпАП. Отже, застосування господарськими судами такого заходу процесуальної відповідальності, як штраф, потребує перегляду системи стягнень за адміністративні правопорушення, але проектом цього не передбачено.

У проекті суду надано повноваження приймати процесуальні рішення на свій розсуд у випадках, коли такі рішення можуть бути підставою для звинувачення суду в необ’єктивності. Це стосується визначення судом законодавства, що підлягає застосуванню, та кола обставин, які мають значення для справи, ще на стадії підготовки справи до судового розгляду (стаття 116), підстав вжиття запобіжних заходів (стаття 74), поновлення та продовження процесуальних строків (стаття 87), вжиття заходів процесуального впливу (стаття 101), зупинення провадження у справі (стаття 139), розгляду справ про визнання права і про встановлення фактів (стаття 169) тощо. З метою мінімізації можливості прийняття суб’єктивних процесуальних рішень судом вважаємо за доцільне чітко сформулювати обставини, за яких суд зобов’язаний приймати певні рішення та умови їх прийняття.

У главі 18 проекту особливості провадження у справах про визнання права та встановлення фактів, що мають юридичне значення, полягають у тому, що: позивач іменується заявником, а так звані “заінтересовані особи” призначаються судом (частина друга статті 169 проекту); суд визначає відсутність способу набуття такого права в порядку, встановленому законодавством, та відсутність спору про право (частина четверта статті 169 проекту). Також особливістю цієї форми провадження є залишення заяви без розгляду, якщо суд з’ясує, що є спір про право (частина п’ята статті 169). Таким чином, особливістю цієї форми провадження є покладення на суд непритаманних йому владних та консультативних функцій, що є неприйнятним. Запропоновані у главі 18 проекту положення в сукупності з положеннями частини сьомої статті 23 створюють передумови для суперечностей у питаннях юрисдикційної підсудності спорів та можливості розгляду одного спору в судах різної юрисдикції. Також вважаємо, що відокремлення встановлення фактів та визнання обставин від спору, де ці факти та обставини є підтвердженням вимог чи заперечень сторін у цьому спорі, суперечить основним засадам господарського процесу. Запропонована проектом форма провадження покладає на господарські суди непритаманні їм функції державних органів та органів місцевого самоврядування і створює передумови для легалізації через судові рішення дій, що суперечать чинному законодавству, або сумнівних способів набуття права власності.

Глава 19 проекту передбачає провадження у справах про скасування рішення третейського суду (арбітражу). Згідно з чинним законодавством під арбітражем розуміється міжнародний комерційний арбітраж, положення про який є в міжнародних договорах України, а також у типовому законі, прийнятому в 1985 році Комісією ООН з права міжнародної торгівлі і схваленому Генеральною Асамблеєю ООН. Відповідно до норм міжнародного права та чинного законодавства України розгляд спорів у міжнародному комерційному арбітражі здійснюється лише за угодою сторін, і жодне судове втручання не повинно мати місця, крім як у випадках, коли воно передбачене в цих законах. Таким чином, скасування рішень арбітражних судів суперечить нормам міжнародного права, а пропозиція розглядати ці питання у господарському процесі є неприйнятною. Аналогічне зауваження стосується положень глави 20 проекту. Положення щодо оскарження рішень третейських судів у проекті не обмежено підставами оскарження, що дає змогу вимагати скасування будь-якого рішення третейського суду. Це суперечить головному принципу третейського розгляду – доброї волі сторін та положенням статті 51 Закону України “Про третейські суди”. Отже, ці положення проекту потребують перегляду і узгодження з положеннями Закону України “Про третейські суди”. Разом з тим вважаємо такою, що заслуговує на увагу, пропозицію надати право особам, яких стосується рішення третейського суду і які не є стороною третейського спору, порушувати клопотання про скасування третейського рішення. Проте підставою такого звернення та скасування рішення третейського суду має бути тільки вирішення судом питань щодо прав та обов’язків цих осіб. Одночасно з метою запобігання суперечностей норм права вважаємо за доцільне внести відповідні зміни до Закону України “Про третейські суди”.

Положення глави 25 проекту, яка регулює питання провадження у зв’язку з нововиявленими обставинами, носять суперечливий, а подекуди взаємовиключний характер. Потребує перегляду коло осіб, які мають право звернення до суду з відповідною заявою, та доопрацювання положення щодо видів судових рішень, які можуть бути переглянуті. Запропонована інстанційна підвідомчість розгляду заяв про перегляд судового рішення у зв’язку з нововиявленими обставинами потребує узгодження з повноваженнями цих інстанцій щодо прийняття відповідних рішень та розробки механізму розгляду заяви про перегляд судового рішення і самого перегляду цього рішення.

Підсумовуючи викладене, вважаємо за необхідне вказати, що запропонований проект у переважній більшості своїх положень повторює проект Господарського процесуального кодексу України (реєстр. № 2178 від 6 березня 2008 р.), а окремі його статті є такими, що за певних умов їх приписи можуть бути використані для захоплення підприємств особами, що мають значний адміністративний і фінансовий ресурс, або ж для звинувачення суддів у корупційних діяннях.

Проект не відображає такої конституційної норми, як ухвалення судових рішень іменем України. Не містить він і спрощеної процедури розгляду правового господарського спору; наказне провадження навіть не згадується.

Таким чином, проект доцільно об’єднати з проектом Господарського процесуального кодексу України (реєстр. № 2178), внесеним народним депутатом України Д.М. Притикою, з метою ґрунтовного їх доопрацювання із залученням фахівців у галузі конституційного, господарського права і процесу, міжнародного права, суддів, у тому числі Верховного Суду України, практикуючих спеціалістів і науковців.

Зважаючи на викладене, Верховний Суд України проект у запропонованій редакції не підтримує.