75 Питання

Процесуальні права іноземних підприємств та

організацій

Право на звернення до господарського суду України іноземних суб’єктів господарювання'регламентоване положеннями спеціального Закону України «Пре зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 р. та приписами ст.ст. 1, 123 -124 ГПК України. Згідно зі ст. 38 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність » спори, що виникають між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності, іноземними суб’єктами господарської діяльності у процесі такої діяльності можуть розглядатися судами України, а також за згодою сторін спору Міжнародним комерційним арбітражним судом та Морською арбітражною комісією при Торгово- промисловій палаті України й іншими органами вирішення спору, якщо це не суперечить чинним законам України або передбачено міжнародними договорами України. У літературі справедливо зазначається, що будь-яка країна схильна допускати для національних судів ширшу юрисдикцію, ніж вона готова визнавати за іноземними судами1. Відповідно до рекомендацій ВГСУ від 9 листопада 2009 р. № 04- 06/159 «Про внесення змін та доповнень до роз’яснення президії Вищого господарського суду України, від 31 травня 2002 р. № 04- 5/608 «Про деякі питання практики розгляду справ за участю іноземних підприємств і організацій» зазначено, що питання, які виникають у сфері приватноправових відносин з іноземним елементом (хоча б один учасник правовідносин є іноземцем, особою без громадянства або іноземною особою; об’єкт правовідносин знаходиться на території іноземної держави; юридичний факт, який впливає на виникнення, зміну або припинення правовідносин, мав чи має місце на території іноземної держави), у тому числі й питання підсудності судам України справ з іноземним елементом, вирішуються згідно із Законом України «Про міжнародне приватне право». Закон України «Про міжнародне приватне право» (п. 1 ч. 1 ст. 1) визначає приватноправові відносини як відносини, які ґрунтуються на засадах юридичної рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності, суб’єктами яких є фізичні та юридичні особи2. Отже, іноземні підприємства й організації, які легітимно ввійшли в господарський обіг за правом іноземної держави, мають право звертатися до господарського суду України для захисту своїх прав, свобод чи інтересів згідно з установленою підвідомчістю і підсудністю господарських спорів. Регламентуючи процесуальні права іноземних підприємств і організацій, законодавство визначає іноземного суб’єкта господарювання через категорію «постійне місцезнаходження суб’єкта господарювання за межами України». Відповідно до ст. 1 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» постійним місцезнаходженням суб’єкта господарювання є місцезнаходження офіційно зареєстрованого головного органу управління (контори) суб’єкта господарської (зовнішньоекономічної) діяльності1. При цьому не належать до іноземних підприємств та організацій у межах глави 15 ГПК України іноземні підприємства, визначені у ст.ст. 63 та 117 ГК України, адже за змістом цих норм іноземне підприємство — юридична особа, створена та зареєстрована за законодавством України. Звертаючись до господарського суду за захистом свого порушеного або оспорюваного права, іноземні підприємства й організації повинні бути правосуб’єктними, при цьому процесуальна правоздатність і дієздатність іноземних суб’єктів господарювання визначається відповідно до права України. Доказом правосуб’єктності іноземної юридичної особи є документи (сертифікат реєстрації, витяг із торгового реєстру тощо), я к і видані уповноваженими органами іноземних держав у встановленій формі, легалізовані, якщо інше не передбачено законом або міжнародним договором України. Легалізація іноземного документа є необхідною умовою для подання його як доказу в судовому процесі, але не виключає в разі необхідності перевірки з боку суду з метою встановлення правильності вміщених у ньому відомостей по суті. Разом із цим, необхідно враховувати, що 22 грудня 2003 р. для України набула чинності Гаазька конвенція, яка скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів2. Конвенція застосовується у відносинах із державами, що не висловили заперечення проти приєднання України до Конвенції. Заперечення проти приєднання України до Конвенції висловили Бельгія та Федеративна Республіка Німеччина. Відповідно до ст. 12 Конвенції це означає, що на території України не прийматимуться документи цих країн, завірені апостилем, а продовжує застосовуватися вимога дотримання процедури консульської легалізації. Консульська легалізація полягає в установленні та засвідченні оригіналів підписів на документах і актах, та відповідності їх законам держави перебування (країни консула). Офіційні документи, як і використовуються на території держав — учасниць Конвенції, мають бути засвідчені спеціальним штампом «Apostille», проставленим компетентним органом держави, в якій було складено документ. Процедура засвідчення офіційних документів апостилем установлена Правилами проставляння апостиля на офіційних документах, призначених для використання на території інших держав, затверджених Наказом Міністерства іноземних справ України, Міністерства освіти і науки України, Міністерства юстиції України № 2 37/803/151/53 від 5 грудня 2003 р. Правила проставлення апостиля на офіційних документах, призначених для використання на території інших держав, регулюють порядок проставляння спеціального штампа «Apostille» на офіційних документах, я к і були складені на території України, яким відповідно до ст. 5 Конвенції засвідчуються справжність підпису, якість, в якій виступала особа, що підписала документ, і, у відповідному випадку, автентичність відбитка печатки або штампа, яким скріплений документ. Відповідно до п. 2 вказаних Правил штамп «Apostille» проставляється: на документах, які виходять від органів судової влади України; на документах, які виходять від органів прокуратури України, органів юстиції; на адміністративних документах; на документах про освіту та вчені звання; на документах, оформлених державними і приватними нотаріусами; на офіційних свідоцтвах, виконаних на документах, підписаних приватними особами, таких, як офіційні свідоцтва про реєстрацію документа або факту, який існував на певну дату, та офіційних і нотаріальних засвідченнях підписів. Ураховуючи правовий статус іноземних підприємств і організацій ГПК України наділяє їх процесуальними правами і обов’язками нарівні з підприємствами й організаціями України, що вказує на застосування національного режиму. Національний режим застосовується щодо всіх видів господарської діяльності іноземних суб’єктів господарювання, в тому числі пов’язаної з їх інвестиціями на території України, з експортно-імпортними операціями іноземних суб’єктів господарської діяльності тих країн, які входять разом з Україною до економічних союзів.1 Законодавством України можуть бути встановлені відповідні обмеження щодо підприємств і організацій тих держав, законодавством яких обмежуються процесуальні права підприємств або організацій України. Таким чином, іноземні суб’єкти господарювання, як і беруть участь у господарському процесі, мають процесуальні права і обов’язки сторін, що передбачені ст. 22 ГПК України.

Компетенція господарських судів у справах за

участю іноземних підприємств та організацій

Згідно зі ст. 38 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» спори, що виникають між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності, іноземними суб’єктами господарської діяльності, в процесі такої діяльності можуть розглядатися судами України, а також за згодою сторін спору Міжнародним комерцій\ним арбітражним судом та Морською арбітражною комісією при Торгово-промисловій палаті України й іншими органами вирішення спору, якщо це не суперечить чинним законам України або передбачено міжнародними договорами України. Слід звернути увагу, що ключовим словом цієї норми є слово «можуть», крім того, міститься застереження про те, що суд України може розглядати справу за участю іноземної юридичної особи, якщо це не суперечить законодавству України та міжнародним угодам. Отже, відповідно до ст.ст. 1, 123 ГПК України до господарського суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав можуть звертатися іноземні суб’єкти господарювання зі встановленою підвідомчістю і підсудністю господарських справ господарським судам. Відповідно до ст. 124 ГПК України підсудність справ за участю іноземних суб’єктів господарювання визначається ГПК України, законом або міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України. Окрім правил установлення підсудності, визначених ст.ст. 13-17 ГПК України, Законом України «Про міжнародне приватне право» передбачені загальні правила підсудності судам України справ з іноземним елементом. За ст. 76 Закону України «Про міжнародне приватне право» суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом, зокрема у випадку, якщо сторони передбачили своєю угодою підсудність справи з іноземним елементом судам України, крім випадків виключної підсудності у справах з іноземним елементом, передбачених у ст. 77 цього Закону. Отже, якщо сторони передбачили своєю угодою підсудність справи з іноземним елементом судам України, крім випадків виключної підсудності (п. 1 ч. 1 ст. 76 Закону України «Про міжнародне приватне право») спір підлягає вирішенню в господарських судах України з урахуванням вимог розділу III ГПК України1. Таким чином, українське законодавство, регіональні угоди (у рамках СНД), і міжнародна практика виходять із загального правила про компетенцію суду розглядати справу між суб’єктами господарювання різної національності за місцезнаходженням відповідача. Винятки з цього правила завжди жорстко прив’язані до того чи іншого критерію визначення міжнародної підсудності (нерухомість, виконання, що має вирішальне значення для змісту зобов’язання тощо). Підсудність судам України справ з іноземним елементом визначається на момент відкриття провадження у справі, незважаючи на те, що в ході провадження у справі підстави для такої підсудності відпали або змінилися, крім випадків, передбачених у ст. 76 Закону України «Про міжнародне приватне право». Суд відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо у суді чи іншому юрис- дикційному органі іноземної держави є справа зі спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав (ст. 75 Закону України «Про міжнародне приватне право»). У зовнішньоекономічній діяльності сторони, як правило, у договорах передбачають право на передачу спорів, що виникають із такого договору, на вирішення третейського суду або міжнародного комерційного арбітражу (постійно діючого або створеного для вирішення конкретного спору — ad hoc), шляхом укладення окремої угоди (арбітражна (третейська) угода, арбітражне (третейське) застереження). Ця домовленість має чітко визначати, який саме орган вирішення спорів обрали сторони: Міжнародний комерційний арбітражний суд, Морську арбітражну комісію при Торгово- промисловій палаті України або інший третейський суд, або арбітраж в Україні чи за кордоном. Господарський суд може порушити провадження зі справи у випадку наявності у зовнішньоекономічному договорі арбітражної (третейської) угоди, якщо визначить, що така угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана (п. З ст. 2 Конвенції ООН про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень, Нью-Йорк, 1958). Названа норма узгоджується з вимогами ст. 8 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж ».Так, арбітражна угода не може бути виконана, якщо сторони неправильно виклали назву третейського суду або зазначили арбітражну установу, якої не існує. Провадження у справі в цих випадках припиняється на підставі п. 1 ч. І ст. 80 ГІІК України. Такий висновок зроблено й у листі ВГСУ «Про узагальнення судової практики вирішення господарськими судами окремих категорій спорів за участю нерезидентів» від 1 січня 2009 р.

Порядок розгляду господарських справ за участю

іноземних підприємств і організацій

Справи за участю іноземних підприємств і організацій розглядаються господарським судом за правилами, встановленими ГПК

України, проте порядок розгляду таких справ має свої особливості, пов’язані зі специфікою суб’єктного складу, а саме сторони господарського процесу — нерезидента.Специфіка господарського процесу за участю іноземного

суб’єкта господарювання пов’язана зі строком розгляду справи, вибором законодавства, процедурою повідомлення про слухання справи особи, я к а перебуває або проживає за межами України, порядком вручення судових документів та витребуванням доказів.

Загальний строк розгляду справи у господарському суді становить два місяці, однак, ураховуючи особливий порядок надсилання ухвал суду, судового доручення і пов’язаного з його виконанням зупинення провадження у справі, загальний строк розгляду господарським судом справи за участю нерезидента перевищує процесуальні строки, які передбачені ст. 69 ГПК України. В інформаційних листах Вищого господарського суду України від 11 квітня 2005 р. № 01-8/344, від 13 серпня 2008 р. № 01-8/482, вказано, що судове рішення не може бути винесено, поки не буде встанов- у-

лено, що судовий документ було вручено або доставлено особисто відповідачеві і це було здійснено в належний строк, достатній для : здійснення захисту, і який становить щонайменше шість місяців Таким чином, загальний строк вирішення справ господарським ісудом за участю іноземних суб’єктів господарювання, з урахуванням строку виконання судових доручень, може становити понад шість місяців. Цей строк вирішення справи безпосередньо пов’язаний із положеннями Конвенції про вручення за кордоном в судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах (Гаага, 1965), яка для України набула чинності відповідно до Закону України від 19 жовтня 2000 р. № 2052-ІІІ з 26 листопада 2000 р. Вирішуючи питання щодо забезпечення своєчасного повідомлення в належній формі іноземних учасників судового процесу про час і місце розгляду справи, господарський суд взаємодіє із судовими органами інших держав та, окрім указаної Конвенції, керується Конвенцією з питань цивільного процесу (Гаага, 1954); Конвенцією про отримання за кордоном доказів із цивільних і торговельних справ із заявами та застереженнями (Гаага, 1970)таугодами про взаємну правову допомогу, укладену Україною з іншими державами. Заявами і застереженнями визначено, що зазначеним у конвенціях центральним органом в Україні є Міністерство юстиції України, яке підтверджує вручення документів і забезпечує передання документів із господарських справ (комерційних справ) центральному органу юстиції іншої держави. Конвенція передбачає також порядок отримання необхідних доказів чи вчинення процесуальних дій за судовим дорученням 'компетентним органом іншої Договірної Держави. Судове доручення складається мовою запитуваного органу або супроводжується перекладом цією мовою. Неоднозначним є розв’язання питан- ня зді. й„ снення належного перекладу процесуальних документів .та його оплати, оскільки зазначеною Конвенцією не врегульоване питання покладення такого обов’язку безпосередньо на суд чи на одну зі сторін. Раціональною здається позиція щодо покладення такого обов’язку на позивача у справі, оскільки саме він зацікавлений у швидкому, повному і якісному розгляді справи та поновленні своїх порушених прав та інтересів. За результатами розгляду справи відповідні витрати з організації перекладу судових документів мають бути розподілені між сторонами пропорційно розміру задоволених вимог. Проблемним є питання своєчасності повідомлення судом у належній формі іноземних учасників судового процесу про час і місце розгляду справи. Законом України «Про приєднання України до Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах» від 19 жовтня 2000 р. встановлено, що, якщо виконано всі умови, зазначені у ч. 2 ст. 15 Конвенції, суддя може винести рішення, навіть якщо не надійшло жодного підтвердження про вручення або безпосередню доставку документів. Відповідно до ч. 2 ст. 1 Конвенції кожна Договірна держава може заявити, що суддя може постановити рішення, навіть якщо не надійшло жодного підтвердження про вручення або безпосередню доставку, в разі коли виконані всі перелічені умови, а саме: a) документ передано одним зі способів, передбачених цією Конвенцією; b) з дати направлення документа сплинув строк, який суддя визначив як достатній для цієї справи і який становить щонайменше шість місяців; c) не отримано будь-якого підтвердження, незважаючи на всі розумні зусилля для отримання його через компетентні органи запитуваної Держави

. Господарські суди, розглядаючи справи за участю іноземних підприємств і організацій, керуються вимогами ст. 4 ГПК України щодо вибору законодавства, яке має застосовуватися. Зокрема, ч. 4 ст. 4 ГПК України передбачено можливість застосування господарськими судами норм права інших держав у випадках, передбачених законом або міжнародним договором. Як правило, в договорах (контрактах) сторони користуються наданим їм правом вибору права, закріпленим ст. 5 Закону, і Законом України «Про міжнародне приватне право», і зазначають законодавство, яке має бути застосоване судом при вирішенні спорів та розбіжностей між сторонами. Відповідно до положень ст. 8 Закону України «Про міжнародне приватне право» при застосуванні права іноземної держави суд чи інший орган установлює зміст його норм згідно з їх офіційним тлумаченням, практикою застосування і доктриною у відповідній іноземній державі; особи, як і беруть участь у справі, мають право подавати документи, що підтверджують зміст норм права іноземної держави, на які вони посилаються в обґрунтування своїх вимог або заперечень, іншим чином сприяти суду чи іншому органу в установленні змісту цих норм. Отже, при застосуванні права іноземної держави суд має встановити зміст відповідних норм, а особи, як і беруть участь у справі, мають право подавати документи, що підтверджують зміст цих норм. У ст. 8 Закону України «Про міжнародне приватне право» визначені процедури, за допомогою яких суд має встановити зміст відповідних норм іноземного права — суд може звернутися в установленому законом порядку до Міністерства юстиції України чи інших компетентних органів та установ в Україні чи за кордоном або залучити експертів. Якщо змісту норм права іноземної держа ви в розумні строки не встановлено, незважаючи на вжиті заходи, застосовується право України. У разі відсутності волевиявлення сторін зовнішньоекономічної угоди щодо застосовуваного права господарський суд визначає його на підставі колізійної норми, яка може міститися як у міжнародних договорах, що відповідно до ст. 9 Конституції України є частиною національного законодавства, так і в національному законодавстві. Такі норми містить, наприклад, Угода про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності (далі — Угода), укладена державами — учасницями СНД у м. Києві 20 березня 1992 p., ст. 11 якої встановлено правила застосування цш ш пж однієї держави — учасниці СНД на території іншої держави — учасниці СНД. За цими правилами, зокрема, права та обов’язки сторін за договором визначаються законодавством країни — місця укладення такого договору, якщо інше не передбачено угодою сторін. Для правильного вирішення спору необхідно встановити можливість його розгляду у господарських судах України з урахуванням умов не тільки контрактів, а й міжнародних угод України з державою, резидентом якої є одна зі сторін у справі. Згідно з нормами Закону України «Про міжнародне приватне право» для господарського суду в Україні обов’язковим є лише вибір матеріального права, суди не мають права застосовувати процесуальне законодавство іншої країни, а отже, й процесуальне законодавство, яке передбачає укладення пророгаційної угоди. Специфіка розгляду справи за участю іноземних суб’єктів господарювання полягає в застосуванні судових доручень, що стало новелою для господарського процесуального законодавства у зв’язку з прийняттям Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 р. та є виключним способом збирання доказів, що мають значення для розгляду справи. Виключність цього способу доказування полягає в тому, що він застосовується у зв’язку з неможливістю отримання господарським судом доказів, що є на території іншої держави. Відповідно до ст. 125 ГПК України, господарський суд може звернутися з відповідним судовим дорученням до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави, якщо в процесі розгляду справи господарському суду необхідно вручити документи, отримати докази, провести окремі процесуальні дії на території іншої держави. Судові доручення, як правило, направляються Міністерству юстиції України, яке в подальшому надсилає доручення Міністерству закордонних справ України для передачі дипломатичними каналами. Судове доручення про надання правової допомоги оформляється українською мовою, зміст має відповідати вимогам ст. 126 1 Узагальнення Вищого господарського суду України від 01.01.2009 р. ГПК України, підписується суддею, який складає доручення, та скріплюється гербовою печаткою.

Враховуючи приписи Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах від 15 листопада 1965 р., судове доручення складається мовою запитуваного органу або супроводжується перекладом цією мовою. До судового доручення додається засвідчений переклад офіційною мовою відповідної держави, якщо інше не встановлено міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України. У судовому дорученні про надання правової допомоги зазначається: назва суду, що розглядає справу; за наявності міжнародного договору, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, учасниками якого є Україна і держава, до якої звернено доручення, — посилання на його положення; найменування справи, що розглядається ; найменування юридичної особи, відомості про її місцезнаходження й інші дані, необхідні для виконання доручення; процесуальне становище осіб, стосовно яких необхідно вчинити процесуальні дії; чіткий перелік процесуальних дій, що належить учинити; інші дані, якщо це передбачено відповідним міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, або цього вимагає іноземний суд, який виконуватиме доручення. У свою чергу, відповідно до ст. 127 ГПК України господарські суди України виконують доручення іноземних судів щодо надання правової допомоги — вручення викликів до суду чи інших документів, допит сторін чи свідків, проведення експертизи чи огляду на місці, вчинення інших процесуальних дій, передані їм у порядку, встановленому міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, а якщо його не укладено, — дипломатичними каналами. Відсутні у ГПК України приписи щодо особливостей правового регулювання питань про порядок набрання законної сили рішення господарського суду, якщо заборгованість стягується з нерезидента. Ці питання вирішуватися господарським судом на загальних підставах. Оскільки Україною не укладено жодного міжнародного договору зі встановленням особливостей провадження зі справ про банкрутство для кредиторів-нерезидентів, на кредиторів-нерезидентів поширюється національний режим провадження у справах про банкрутство без будь-яких винятків і особливостей. Таким чином, ураховуючи певну специфіку процесуального порядку розгляду справи за участю іноземних суб’єктів господарювання, слід пам’ятати, що правосуб’єктні нерезиденти нарівні з національними суб’єктами господарювання України мають процесуальні права та несуть процесуальні обов’язки сторін (позивача та відповідача), передбачені ст. 22 ГПК України, повинні виконувати зобов’язання, зокрема сплати судових витрат, мають право виступати як треті особи, з відповідними правами та обов’язками, передбаченими ст.ст. 26, 27 ГПК України, використовувати інститут процесуального правонаступництва, брати участь у провадженні у справах про банкрутство відповідно до ст. 12 ГІІК України та Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

76 – 78 питання

ЗАКОН УКРАЇНИ