42 Питання

Форми господарсько-процесуальної відповідальності можна класифікувати за ознаками характеру застосовуваних заходів та нормативного закріплення, а саме:

— штрафні санкції;

— компенсаційні санкції;

— застосування несприятливих процесуальних наслідків.

Штрафні санкції застосовуються судом за невиконання вимог процесуального законодавства: порушення порядку в судовому засіданні (ст. 74), невиконання розпоряджень суду (наприклад, ст. 83) тощо.

У п. 5 ст. 83 ГПК України передбачено право суду, постановляючи рішення, стягувати в дохід Державного бюджету України з винної сторони штраф у розмірі до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за ухилення від учинення дій, покладених господарським судом на сторону.

Відповідно до ст. 22 ГПК України сторони зобов’язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами, виявляти взаємну повагу до прав і охоронюваних законом інтересів другої сторони, вживати заходів до всебічного, повного та об’єктивного дослідження всіх обставин справи. Сторони зобов’язані виконувати вказівки суду щодо вчинення процесуальних дій, необхідних для врірішення спору. Так, ст. 65 ГПК передбачено, що з метою забезпечення правильного і своєчасного вирішення господарського спору суддя в необхідних випадках під час підготовки справи до розгляду зобов’язує сторони, інші підприємства, установи, організації, державні й інші органи, їх посадових осіб виконати певні дії (звірити розрахунки, провести огляд доказів у місці їх знаходження тощо); витребовує від них документи, відомості, висновки, необхідні для вирішення спору. У процесі розгляду справи суд також може вимагати від сторін подання додаткових доказів, пояснень, обґрунтувань тощо.

Про покладання певних обов’язків на сторону суд має зазначити в ухвалі про порушення провадження у справі або про відкладення розгляду справи. Якщо письмово про покладання певних обов’язків на сторону в ухвалі суду не було зазначено, суд не вправі застосовувати процесуальну санкцію, встановлену п. 5 ст. 83. Не можна погодитися з твердженням деяких процесуалістів, що зазначена у п. 5 ст. 83 ГПК України відповідальність може бути покладена лише на сторону. Зважаючи на положення ГПК України, який наділяє третіх осіб, що заявляють самостійні вимоги на предмет спору, та третіх осіб, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору, правами сторони за деякими винятками, ця процесуальна санкція може бути застосована і до третіх осіб. Аналіз положень роз’яснення президії ВГСУ № 02-5/289 від 18 вересня 1997 р. «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України» (зі змінами від 19 липня 2010 р.) дає змогу дійти висновку про можливість включення до кола таких суб’єктів і інших учасників судового процесу. Зокрема, п. 3.7.1 зазначеного роз’яснення встановлює, що неподання або несвоєчасне подання стороною у справі, іншим учасником судового процесу доказів із неповажних причин, спрямоване на затягування судового процесу, може розцінюватися господарським судом як зловживання процесуальними правами. ГІри цьому відповідні дії або бездіяльність з урахуванням конкретних обставин справи може тягти за собою, зокрема, такі наслідки: стягнення штрафу з винної сторони в дохід Державного бюджету України (п. 5 ст. 83 ГПК) або винесення у встановленому порядку окремих ухвал (ст. 90 ГПК). Окрім того, слід мати на увазі, що передбачене п. 5 ст. 83 ГПК право господарського суду у прийнятті рішення стягнути з винної сторони штраф у дохід Державного бюджету України стосується не лише рішень, прийнятих по суті справи, а й ухвал, у тому числі тих, якими розгляд справи не закінчується (наприклад, ухвали про відкладення розгляду справи у зв’язку з неявкою в судове засідання представника учасника судового процесу та/або неподанням ним витребуваних судом матеріалів тощо). Водночас, притягнення особи до встановленої законом відповідальності не звільняє її від обов’язку виконати ухвалу господарського суду, в тому числі про витребування необхідних документів і матеріалів (п. 12 листа ВГС України від 13 серпня 2008 р. № 01- 8/482 «Про деякі питання застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у першому півріччі 2008 року»).

Згідно з ч. 4 ст. 74 ГПК України, учасники судового процесу, а також інші особи, присутні в залі судового засідання, зобов’язані беззаперечно виконувати розпорядження судді, або, при колегіальному розгляді справи — головуючого судді, додержуватися в судовому засіданні встановленого порядку та утримуватися від будь-яких дій, що свідчать про явну зневагу до суду або встановлених у суді правил. За неповагу до суду винні особи притягуються до відповідальності, встановленої законом. Така відповідальність передбачена ст. 185-3 КУпАП у вигляді адміністративного штрафу від двадцяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. У контексті положень ст. 185-3 КУпАП України неповагою до суду може бути також визнане злісне ухиленні позивача, відповідача або експерта від явки в суд для участі у судовому засіданні, призначеному у господарській справі. Питання про притягнення особи до відповідальності за прояв неповаги до суду вирішується господарським судом негайно після вчинення порушення, у зв’язку з чим у судовому засіданні із розгляду господарської справи оголошується перерва.

На думку деяких учених, накладення штрафу в такому випадку є нічим іншим, як адміністративною відповідальністю, оскільки він передбачений нормами КУпАП, однак у силу специфіки діяльності (безперервність судового засідання тощо) накладається в окремому процесуальному порядку. Крім того, ці штрафи можуть сприяти виникненню несприятливих наслідків для ходу всього судового провадження. Зважаючи на таке, Л. Осокіна справедливо зазначає, що за своєю юридичною природою судовий штраф є заходом процесуальної відповідальності1.

Компенсаційні санкції полягають у відшкодуванні стороні понесених під час провадження у господарському суді судових витрат та збитків. Окрім власне компенсаційної функції, вони мають і превентивне значення, оскільки покривають витрати на судове провадження, а необхідність попередньої сплати держмита та витрат на ІТЗ судового процесу утримує сторону від недобросовісного звернення до суду. Стягнення судових витрат у вигляді державного мита в порядку перерозподілу розглядається як захід господарсько-процесуальної відповідальності сторін за недобросовісне доведення справи до суду, а саме за неправомірну відмову в задоволенні заявлених в претензійному порядку вимог. Оскільки на отримувачеві претензії лежить обов’язок відповісти на неї заявникові в установленому ГПК України порядку, суд вправі, відповідно до ч. 2 ст. 49 ГПК, незалежно від результатів вирішення спору покласти на відповідача державне мито, обґрунтовуючи це тим, що спір виник унаслідок неправильних дій сторони. Збитки можуть бути завдані стороні при необґрунтованому вжитті запобіжних заходів та заходів забезпечення позову. Як зазначає ст. 43-10 ГПК, у випадку припинення запобіжних заходів або у випадку відмови заявника від позову, або у випадку набрання законної сили рішенням щодо відмови в задоволенні позову особа, щодо якої вжито запобіжні заходи, має право на відшкодування шкоди, завданої вжиттям цих заходів. У разі внесення заявником застави відшкодування шкоди, завданої вжиттям запобіжних заходів, у першу чергу здійснюється за рахунок цієї застави. Однак, якщо питання про відшкодування завданої шкоди внаслідок вжиття запобіжних заходів може бути вирішено у деяких випадках безпосередньо судом під час розгляду справи по суті (ч. 4 ст. 43-10 ГПК), то, за відсутності відповідних положень у ГПК України щодо відшкодування збитків, завданих безпідставним забезпеченням позовних вимог, таке питання, здається, може бути вирішене в судовому порядку шляхом подання окремого позову. Дискусійним є питання щодо природи санкцій у формі несприятливих процесуальних наслідків. На початку 80-х років у процесуальній літературі обґрунтовувалася концепція, згідно з якою разом із заходами відповідальності в процесуальних галузях права існують заходи процесуального захисту правопорядку під час судового провадження, що застосовуються судом за неправомірні дії учасників, коли їхня поведінка не відповідає вимогам процесуальних норм. Разом із тим, усі ці заходи є заходами господарсько- процесуального примусу.

У господарських справах типовими є такі заходи примусу, що можуть виконувати функцію господарсько-процесуальної відповідальності: — відмова в прийнятті позовної заяви (наприклад у випадку,

передбаченому п. 2 ч. 1 ст. 62 ГПК) та повернення позовної заяви (п.п. 1-4. 6, 10 ч. 1 ст. 63 ГПК);

— повернення без розгляду зустрічної позовної заяви у випадку недотримання вимог щодо обов’язкової взаємної пов’язаності з первісним позовом (за підставами цих позовів та/або поданими доказами; можливістю зарахування вимог за всіма позовами; у зв’язку з тим, що задоволення зустрічного позову виключатиме частково чи повністю задоволення первісного позову тощо) — п. 3.7.3 роз’яснення Вищого арбітражного суду від 18 вересня 1997 р. № 02-5/289 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України»;

— залишення позовної заяви без р о згл я д у , наприклад у разі, коли позивач не звертався до установи банку за одержанням із відповідача заборгованості, коли така заборгованість відповідно до законодавства мала бути одержана через банк та в інших випадках, передбачених ч. 1 ст. 81 ГПК та припинення провадження у справі, наприклад у випадку, передбаченому п.2 ч. 1 ст. 80 ГГІК;

— відкладення розгляду справи (п.п. 1, 2 ч. 2 ст. 77 ГПК України);

— залишення заяви про вжиття запобіжних заходів без р ух у

(у разі недотримання вимог ст. 43-3 ГГІК або несплати держмита), відмова в задоволенні заяви про вжиття запобіжних заходів (у разі порушення вимог ст.ст. 43-1, 43-4 ГПК України);

— розгляд справи судом за наявними в ній матеріалами та доказами або, з огляду на обставини конкретної справи, залишения позову без розгляду на підставі п. 5 ч. 1 ст. 81 ГПК у разі неподання учасником судового процесу з неповажних причин або без повідомлення причин матеріалів та інших доказів, витребуваних господарським судом;

— відмова у прийнятті нових доказів судом апеляційної інстанції у разі неподання учасником судового процесу з неповажних причин або без повідомлення причин матеріалів та інших доказів, витребуваних господарським судом (п. 3.7.1 роз’яснення Вищого арбітражного суду від 18 вересня 1997 р. № 02-5/289 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України»); — розгляд справи за відсутністю сторони.

Зокрема, у випадку нез’явлення на засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

У разі нез’явлення на засідання господарського суду представника позивача, якщо його присутність було визнано обов’язковою, суддя вправі притягнути позивача до відповідальності, встановленої п. 5 ст. 83 ГПК, або залишити позов без розгляду (п. 5 ст. 81 ГПК), або вжити обох цих заходів одночасно, а також винести окрему ухвалу, як це передбачено ч. 1 ст. 90 ГПК. Що ж до представника відповідача, то в разі нез’явлення його представника за викликом господарського суду останній має право відкласти розгляд справи (ст. 77 ГПК), вжити заходів, передбачених п. 5 ст. 83 ГПК або ст. 90 ГПК (Лист ВГС України від 15 березня 2010 р. № 01-08/140 «Про деякі питання запобігання зловживанню процесуальними правами у господарському судочинстві»);

— відмова у відновленні чи продовженні пропущеного строку, якщо господарський суд не визнає причину пропуску встановленого процесуального строку поважною. Відповідно, скарги та документи, подані після закінчення процесуального строку, який не подовжено чи відновлено, залишаються без розгляду (ст, 93 та ін.);

— повернення апеляційної скарги на ухвалу, що не підлягає оскарженню окремо від рішення суду (ст. 106 ГПК) та ін. При виконанні рішень господарського суду, в яких вирішене питання щодо застосування до особи заходів господарсько- процесуальної відповідальності, слід мати на увазі таке. У разі винесення судом безпосередньо рішення, його виконання має відбуватися відповідно до положень розділу XIV ГПК України на підставі виданого місцевим господарським судом наказу. Щодо винесених судом ухвал та постанов, то, за загальним правилом, установленим п. 2 ч. 2 ст. З Закону України «Про виконавче провадження », ухвали та постанови господарських судів віднесено до числа виконавчих документів. Тому немає необхідності у видачі на їх виконання наказу господарського суду. Однак ВГСУ у п. 10 листа «Про деякі питання, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів України у 2003 р. щодо застосування норм Господарського процесуального кодексу України» від 14 липня 2004 р. № 01-8/1270 звертає увагу на необхідність отримання наказу господарського суду на примусове виконання таких ухвал та постанов суду, якими вирішено питання про розподіл між сторонами судових витрат у разі припинення провадження у справі (ч. З ст. 80 ГІІК) чи залишення позову без розгляду (ч. 2 ст. 81 ГПК), стягнення штрафу в дохід Державного бюджету України на підставі п. 5 ст. 83 ГПК тощо. У таких випадках наказ на виконання відповідної ухвали чи постанови господарського суду видається на загальних підставах.

Рішення про застосування до особи заходів господарсько- процесуальної відповідальності можуть бути оскаржені у загальному порядку, встановленому ГПК України. Якщо про накладення стягнення зазначено в ухвалі суду, відсутній у переліку, визначеному ст. 106 ГПК України, заперечення на таку ухвалу включаються до апеляційної скарги на рішення суду.

Необхідно зауважити, що подальша уніфікація процесів, вве- г дення інституту свідків до господарського процесу поставить пи- тання застосування судом таких заходів примусу, як видалення з залу судового засідання, привід (передбачені у ст. 91 ЦПК).

Окрім власне господарських процесуальних охоронних заходів норми господарського процесуального права підкріплені заходами відповідальності іншої галузевої належності: кримінальної, адміністративної, цивільної, дисциплінарної. Зокрема, експерт може бути притягнутий до кримінальної відповідальності за завідо- мо неправдивий висновок та за відмову від надання висновку без поважних причин згідно зі ст.ст. 384, 385 Кримінального кодексу України. Згідно з цими ж статтями кримінальну відповідальність несе перекладач за завідомо неправдивий переклад та за відмову від здійснення перекладу без поважних причин.

Прокурор, а також суддя в силу свого посадового положення, представник- адвокат виступають суб’єктами дисциплінарної відповідальності. Наприклад, згідно з п. 12 роз’яснення президії Вищого арбітражного суду України від 2 грудня 1992 р. № 01-6/1444 «Про практику застосування ст. 90 Господарського процесуального кодексу України», за наявності зловживань процесуальними правами з боку учасників судового процесу, представлених в останньому адвокатами, окремі ухвали можуть надсилатися до кваліфікаційно- дисциплінарних комісій адвокатури для вирішення питання про притягнення адвоката до дисциплінарної відповідальності в порядку ст. 16 Закону України «Про адвокатуру». Держава в особі її уповноважених органів, органи місцевого самоврядування, судовий представник можуть бути притягнуті до цивільної відповідальності.