27. Участь в господарському процесі державних органів та органів місцевого самоуправління.

Посадові особи й інші працівники підприємств, установ, організацій, державних та інших органів як учасники господарського процесу

У господарському процесі відсутній такий вид учасників, притаманний іншим видам судових процесів, як свідки. Це зумовлено формалізацією діяльності суб’єктів господарювання, вимогами законодавства щодо документального оформлення господарських операцій, у тому числі господарських договорів. Крім того, процесуальне значення такого винятку — оперативність розгляду господарських спорів, адже залучення свідків у процес зазвичай зумовлює відкладення розгляду справи й ужиття заходів щодо явки свідків, зокрема їх приводу тощо. Натомість, ст.ЗО ГПК України передбачає можливість участі у господарській справі посадових осіб та інших працівників підприємств, установ, організацій, державних та інших органів, коли їх викликано для надання пояснень із питань, що виникають під час розгляду справи.

Ці особи є певною мірою аналогом інституту свідків у адміністративному, цивільному та кримінальному процесі. Також їх не слід плутати з представниками учасників процесу •— юридичними особами (директорами, юрисконсультами, бухгалтерами), які, з позиції матеріального права, також є посадовими особами та працівниками підприємств, державних та інших органів, але мають процесуальний статус представників.

Зазначені особи подібні до свідків у тому, що мають відповідно до ст. ЗО ГПК України з ’явитися до господарського суду на його виклик, сповістити про відомі їм обставини у справі, подати на вимогу господарського суду пояснення в письмовій формі, що збігається з обов’язками свідків відповідно до ст. 70 КПК України, ст. 50 ЦПК України, ст.65 КАС України.

Однак усупереч загальним уявленням про правовий статус свідків, закріпленим у ЦПК України, КПК України, КАС України, у господарському процесі ці особи мають право знайомитися з матеріалами справи, давати пояснення, подавати докази, брати участь в огляді та дослідженні доказів. Такими повноваженнями свідки в інших видах процесу не наділені, і це логічно, оскільки цінність пояснень свідків полягає в тому, що вони свідчать про факти, сприйняті ними безпосередньо за допомогою органів почуттів. Також, на відміну від свідків у цивільному, адміністративному і кримінальному процесах, посадові особи й інші працівники підприємств, установ, організацій у господарському процесі не несуть передбаченої ст.ст. 384-385 КК України кримінальної відповідальності за надання завідомо неправдивих свідчень та відмову від надання показань.

Особа, яка не є посадовою особою чи іншим працівником підприємства (установи, організації, органу), не може бути викликана для надання пояснень до господарського суду (п.12 інформаційного листа ВГСУ від 14 серпня 2007 р. № 01-8/675 ≪Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у першому півріччі 2007 року≫). Ураховуючи викладене, очевидним стаєдоповнення господарського процесу інститутом свідків, хоча й з певними обмеженнями, які запобігають затягуванню розгляду справ. Зокрема, проект ГПК України, що перебуває на розгляді Верховної Ради України, передбачає заміну інституту посадових осіб та інших працівників підприємств, установ, організацій, державних та інших органів, що їх викликано для надання пояснень, на інститут свідків. Але містить застереження про залучення свідків (ст. 1): ≪Свідок викликається в судове засідання лише у разі неможливості встановлення фактичних обставин іншими засобами доказування≫.

Прикладом такої неможливості може бути необхідність установлення обставин прийняття об’єкта будівництва в експлуатацію, коли у відповідних актах міститься певна суперечність.

Поняття та ознаки доказів в господарському процесі.

Згідно зі змісту ст. 32 ГПК України доказами в справі є будь-як фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність або відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, що мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Докази, зазначав М.Строгович, це, по-перше, ті факти, на підставі яких встановлюється злочин або його відсутність, винність чи невинність тієї чи іншої особи у його вчиненні, й інші обставини справи, від яких залежить міра відповідальності цієї особи. По-друге, доказами є ті, передбачені законом джерела, з яких суд одержує відомості про факти, що мають для справи значення, і за допомогою яких ці факти встановлюють.

На думку Ю.К. Осипова, фактичні дані, які є судовими доказа­ми, виступають у судовому процесі або у вигляді відомостей про факти, що цікавлять суд, отриманих за допомогою засобів доказу­вання з джерел доказів, або у вигляді доказових фактів. Співвідношення понять «фактичні дані», «джерела фактичних даних» та носії фактичних даних» потребують з'ясування. Визна­чаючи докази як відомості про факти, які отримано з належних джерел, Л.М. Карнєєва зазначає, що вони є тісно пов'язаними, але не створюють єдності.

Судовими доказами, вважає Д.Чечот, є усі фактичні дані (факти, відомості про факти), а також засоби доказування, що у передбачених законом процесуальних формах використовуються у суді для всебічного і повного дослідження обставин і винесення законного й справедливого рішення.

Отже, судові докази можна визначити як ві­домості про факти, які належить встановити для вирішення конкрет­ної господарської справи, які отримано в порядку, визначеному гос­подарським процесуальним законодавством і належними засобами. Судові докази - це поняття, яке охоплює два взаємопов'язаних еле­менти: фактичні дані як зміст доказів (вони відтворюють факти реальної дійсності, є їх відображенням) і засоби доказування як про­цесуальну форму, за допомогою якої отримуються фактичні дані.

Важливим ознаками доказів є їх належність та допустимість.

У частині 1 статті 34 ГПК викладено принцип належності до­казів, який є традиційним для процесуального права в цілому та госпо­дарського процесуального права зокрема. Він полягає в тому, що госпо­дарський суд приймає до розгляду лише ті докази, які мають значення для справи. Слід зазначити, що правило належності доказів обов'язкове не лише для суду, а й для осіб, які є суб'єктами доказування (сторони, треті особи) і подають докази суду.

Частина 2 статті 34 ГПК України містить відомий процесуальному пра­ву принцип допустимості доказів (засобів доказування). Традиційно пра­вило допустимості доказів у процесуальному праві розумілось як певне, встановлене законом обмеження у використанні доказів у процесі вирішення конкретних справ, що є наслідком наявності письмових форм фіксації правових дій та їх наслідків.

Види доказів.

Докази у господарському процесі можна класифікувати наступним чином.

За способом (процесом) формування докази поділяються на: первісні докази, тобто докази-першоджерела; похідні докази, тобто докази, які відтворюють зміст іншого доказу. Поділ доказів на первісні й похідні має значення для практики судового доказування: значення процесу формування тих чи інших доказів дозво­ляє правильно вести процес дослідження доказів в ході су­дового розгляду, правильно формулювати питання сторо­нам, свідкам, експерту та з'ясовувати відомості, які необ­хідні у справі; закон зобов'язує намагатися отримати первісні докази у ви­падку сумніву в достовірності похідних; при дослідженні доказів необхідне проведення перевірки умов формування похідних доказів та обставин, що впливають на їх достовір­ність; суд не може відмовити в приєднанні до справи доказів з при­чин, пов'язаних з їх першоджерелами. Достовірність як пе­рвісних, так і похідних доказів оцінюється судом шляхом співставлення тих чи інших з усіма матеріалами справи.

За джерелом отримання судові докази поділяються на особисті та речові (предметні) залежно від того, хто є джерелом доказів - людина чи матеріальний об'єкт. Якщо має місце предмет матері­ального світу, впливаючи на який отримують відображення яви­ща дійсності, то такий предмет буде джерелом речового доказу. Якщо явище відображається у свідомості людини, впливаючи на її органи відчуття, то джерелом відомостей завжди буде людина незалежно від того, яким чином вони будуть нею закріплені. До особистих доказів належать пояснення сторін, свідчення свідків, висновки експертів, до речових (предметних) - письмові та речові докази.

За характером зв'язку змісту доказів з тими фактами, які необхідно установити по тій або іншій справі, докази поділяються на прямі і непрямі. На підставі прямого доказу можна зробити тільки один висновок: про наявність або відсутність доказуваного факту, оскільки зв'язок між доказом і фактом однозначний. Побічний доказ має з доказуваним фактом багатозначний зв'язок, що дозволяє судові зробити не один, а кілька ймовірних висновків про факт. На підставі одного побічного доказу неможливо одержати достовірного висновку про шуканий факт, тому практика виробила наступні правила їхнього застосування: а) щоб на підставі побічних доказів зробити достовірний висновок, потрібно їхній мати не одне, а кілька; б) вірогідність кожного з них не повинна викликати сумнівів; в) сукупність їх повинна представляти визначену систему, що дає підставу зробити один єдино можливий висновок про доказуваний факт.

Бабенко В.В. пропонує також поділ доказів в господарському процесі на: матеріальні – тобто такі докази, які стосуються безпосередньо суті спору. Ними можуть бути різноманітні договори, акти, протоколи, розрахункові документи тощо, тобто всі ті документи, які підтверджують наявність чи відсутність обставини, на які посилаються сторони як на підставу своїх вимог і заперечень; процесуальні – докази, які стосуються підтвердження виникнення певних процесуальних дій в господарському процесі.

Також частиною 2 ст. 32 ГПК України визначено засоби доказування, до яких належать письмові і речові докази, висновки судових екс­пертів, пояснення учасників судового процесу.

Стаття 36 ГПК України дає конкретне визначення: письмових доказів. «Письмові докази – це документи і матеріали, які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору».

Речові докази є першоджерелом факту здійснення правопорушення, прямим доказом його здійснення. Згідно діючого законодавства речовими доказами є предмети, які своїми властивостями свідчать про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору (ст. 37 ГПК України).

Одним із засобів доказування є висновок експерта. Господар­ський суд призначає судову експертизу для роз'яснення питань, що виникають при вирішенні господарського спору та потребують спеціальних знань. Проведення експертизи має бути доручено ком­петентним організаціям або безпосередньо спеціалістам, які мають необхідні для цього знання. Порядок призначення та проведення судової експертизи визначається Законом України «Про судову екс­пертизу» і нормами Господарського процесуального кодексу Укра­їни, зокрема, ст. 31 «Участь в судовому процесі судового експерта» та ст. 42 «Висновок судового експерта».