1 Aрістотель. Поетика /пер. З грец. Б. Тена. — к., 1967. — с. 54. Художня творчість: досвід естетичного аналізу

найпоказовішим є висновок, що «Гомер багато за що гідний похвали, і особливо за те, що він єдиний із поетів знає, що йому (поетові) на-лежить робити»1.

Водночас, арістотелівське розуміння творчого процесу не по-збавлене певних суперечностей. Так, осмислюючи проблему форми й матерії в мистецтві, філософ, по суті, заперечує як такий осново-положний принцип художньої творчості — чинник новизни і наго-лошує на залежності таланту від праці. Філософ зазначав, що тільки постійна наполеглива робота може сформувати талановитого митця. Отже, певною мірою Арістотель гальмує власні ідеї щодо «природних здібностей», «натхнення», які с своєрідною підвалиною формування творчої особистості.

Значне місце у контексті художньої творчості посідає проблема геніальності (лат. genius — геній, дух) — найвищого вияву творчих сил людини, її аналіз є науково важливим як сам по собі, так і тому, що виконує функцію сполучної ланки між моделями античності та другої половини XIX—XX ст.

розроблення проблеми геніальності почалося за доби Відроджен-ня і тривало протягом XVII — початку XIX ст. Цей період передував власне дослідженню художньої творчості, а отже, виконував функцію важливого наукового орієнтиру. показово, що в другій половині XIX — першій половині XX ст. провідні європейські вчені вибудовували свої концепції, спираючись на матеріал, який «надавали» їм саме генії. у зв'язку з цим постає питання щодо критеріїв оцінки творчої особистості, з'ясування та проведення кордонів між талановитим і ге-ніальним митцем. Аналіз розбіжностей тут має ґрунтуватися на вра-хуванні важливого моменту, а саме — чинника новизни в мистецтві, адже створення принципово нового є визначальною ознакою худож-ньої творчості геніальної особистості. чи не вперше ця ідея була чітко сформульована в науковій спадщині італійського філософа Ніколи Кузанського (1401—1464).

Спроби теоретичного осмислення проблеми геніальності здій-снювалися і представниками інших країн. проте якщо італійські мис-лителі спрямовували свої наукові інтереси на генія, який реалізував себе передусім у межах зображальних мистецтв, німецькі вчені, пе-реважно, зверталися до музики. Така спрямованість притаманна, зо-1  Aрістотель. поетика /пер. з грец. Б. Тена. — к., 1967. —С. 82-83

Естетика

крема, й поглядам швейцарського вченого Генріха Лоріса Глареана (1488—1563), який на матеріалі творчості композитора Ж. депре роз-глядає проблему геніальності. по-перше, він безпосередньо оперує поняттям «геній». на його думку, це «особливий» художник, адже слід чітко розрізняти ремісника, який має певний професійний досвід, і митця, який має талант. Глареан ще не здійснює диференціації рів-нів обдарованості, для нього вроджені здібності, талант, геніальність — речі однопорядкові. найпринциповішим для вченого є факт залеж-ності генія від природи, що відповідає загальноестетичним традиціям ренесансу. другий важливий аспект теоретичних поглядів Глареана зумовлений безпосереднім виходом у площину музичного мистецтва, і виокремлений ним зв'язок «геній — музика» певним чином виконав функцію наукового орієнтиру для нових поколінь німецьких учених, насамперед, А. Шопенгауера та Ф. ніцше.

подальше теоретичне осмислення геніальності відбувається в часи маньєризму й пов'язане з іменами д. Ломаццо, Ф. Цуккарі, В. данті, які аналізували цю проблему, наслідуючи деякі традиції ан-тичних філософів, зокрема Арістотеля.

новий період у дослідженні проблеми геніальності пов'язаний з добою просвітництва і передусім із науковими пошуками англій-ського естетика Антоні Шефтсбері (1671—1713). у програмному дослідженні «Характеристика людей, натур, поглядів і часів» мис-литель безпосередньо оперує поняттями геній та геніальність. Ори-гінальність авторської концепції Шефтсбері полягає в тому, що вона передбачає вихід у площину міжнаукових зв'язків, а саме — етики та естетики. Відпрацьовуючи свою модель геніальності, дослідник застосовує поняття «віртуоз» і тлумачить його як високоморальну особистість, вважаючи обов'язковими ознаками генія доброчесність і високу моральність. Водночас контраргументом Шефтсбері є твор-чість і особисте життя титанів Відродження, геніїв XVII—XIX ст., видатних митців XX ст., доробок яких зумовив появу в естетичній теорії питання «творчого аморалізму» та «морально-психологічних провокацій», якого торкалися в своїх наукових розвідках Ф. ніцше, З. Фрейд, к. Юнг, Ж. Марітен та ін.

концепція «морального віртуоза» А. Шефтсбері отримала оригі-нальну інтерпретацію в англійському естетичному середовищі другої половини XIX ст. і, насамперед, у теоретичних поглядах і творчості

Художня творчість: досвід естетичного аналізу

О. уайльда. Один із варіантів свого кредо щодо «абсолютного амо-ралізму» мистецтва видатний митець сформулював у передмові до «портрету доріана Грея»: «немає книжок моральних чи амораль-них. Є книжки добре написані чи написані погано. ...для митця мо-ральне життя людини — лише одна з тем його творчості. .. .Митець не мораліст. подібна схильність... породжує непростиму манірність стилю. Не приписуйте митцеві нездорових тенденцій: йому дозволено зображувати все (виділено мною. — О. О.). думка і Слово для мит-ця — засоби Мистецтва. порок і доброчесність — матеріал для його творчості»1.

Вагомий внесок у розробку феномену геніальності належить фран-цузькому просвітництву, зокрема Вольтеру (1694—1778). З одного боку, його теоретичні орієнтири спрямовані в таке саме річище, що й наукові пошуки його попередників, з іншого — Вольтер виокремлює нові ракурси в дослідженні цієї проблеми, які, зокрема, дають йому можливість наголосити на залежності геніальності від смаку і правил. у своїх наукових висновках французький філософ повністю підтри-мує пріоритетність чинника новизни, адже «геній»... — не просто ве-ликий талант, а талант, наділений творчою винахідливістю... і митець, хоч би якої досконалості він досяг у своєму мистецтві, не вважається генієм, якщо не вигадує нічого нового, не виявляє оригінальності»2. Водночас, наведений висновок засвідчує вихід ученого на новий рі-вень, адже попередні дослідження проблеми геніальності не зосеред-жувалися на чіткому розмежуванні понять талант і геній.

проте, концептуальні погляди Вольтера не позбавлені дискусій-них моментів. Так, аналізуючи й обґрунтовуючи методологію класи-цизму, він визнає апогеєм розвитку драматургії творчість корнеля і расіна. певним чином така орієнтація Вольтера виконує прогностич-ну функцію для наступного етапу розвитку естетичної науки. Адже суб'єктивна «персоніфікація» французького мислителя (Вольтер категорично заперечував творчість Шекспіра) пізніше, як уже зазна-чалося, була розвинена в запропонованій Гегелем системі художніх еталонів.

1          Уайлльд О. портрет дориана Грея // избранное: в 2 т. — М., 1960. —

Т. 1. — С. 29—30.

2          Вольтер. Эстетика: Статьи. письма. предисловия и рассуждения. —

М., 1974. — С. 263.

Естетика

Особливе місце в контексті теоретичних розробок проблеми геніальності посідають погляди Лессінга. Зважаючи на те, що на-укова спадщина вченого концептуально насичена й багатогранна, здійснена ним інтерпретація геніальності «розчинилася» в струк-турі його «класичної» проблематики. Водночас напрям думок і ви-сновків філософа щодо аналізу феномена генія викликає значний інтерес.

Вихід Лессінга в цю площину пов'язаний з однією із ґрунтовних праць дослідника — «Гамбурзька драматургія». Вчений певною мірою відходить від усталених нормативів осмислення проблеми геніаль-ності, запропонованих його попередниками й сучасниками. Зокрема, в концепції Лессінга не зосереджується особлива увага на чиннику новизни і не підкреслюється визначне місце смаку, оскільки ці речі сприймаються ним як остаточно доведені й аргументовані. натомість лессінговий інтерес спрямовано у сферу надзавдання генія, яким є встановлення діалогу між митцем та реципієнтом. Він наголошує, що головним «об'єктом виховання» геніальної особистості має бути «середня» людина. Цим, на думку філософа, від маленьких митців і відрізняється геній.

у XVIII ст. осмислення проблеми геніальності завершує І. Кант, який мав змогу систематизувати її понятійно-категоріальний апарат, надавши великого значення поняттям новизна, смак, правила, а також виокремивши поняття оригінальність. В опосередкованій формі фі-лософ підкреслив його принципову важливість, вважаючи, що оригі-нальність має бути першою ознакою генія. Аналізуючи цю проблему, і. кант ніби продовжує тенденцію своїх попередників (ніколи ку-занського, Ф. Цуккарі, Глареана та ін.), і сучасників (Вольтера, Лес-сінга та ін.), які досліджували феномен геніальності.

Водночас, осмислюючи і обґрунтовуючи статус генія на понятій-ному рівні, і. кант, виступає і як інтерпретатор ідеї «божествєнної еманації», що дає йому можливість твердити: «Геній — похідне від genius, від характерного для людини і наданого їй уже при народжен-ні духу, що охороняє його і керує ним, від навіювання якого вини-кають ці оригінальні ідеї»1 і наголошувати на можливості реалізації генія тільки у «витончених мистецтвах».