Основний зміст роботи

У першому розділі: "Існуючий стан теорії і практики по організації рекреаційної діяльності" проведений аналіз та виявлені розбіжності існуючої термінології в рекреаційній архітектурі (1.1), вивчений сучасний стан розвитку та проведений порівняльний аналіз рекреаційної сфери на прикладі України та європейських країн (1.2.), проаналізований існуючий теоретичний досвід формування рекреаційних утворень (1.3).

1.1. На сьогоднішній день існує декілька визначень терміну “відпочинок”, аналіз яких показує, що даний термін (або перепочинок) – це стан спокою чи діяльність, яка знімає втому, відновлює сили людини, її працездатність, як у межах громадських і промислових територій в процесі трудової діяльності, так і в період вільного часу – в межах спеціальних закладів для відпочинку. При цьому досить часто відпочинок людини, відновлення її фізичних і духовних сил асоціюється з терміном „рекреація”, який має латинське походження і прийшов до України з Польщі.

За часів СРСР, починаючи з середини 20-го століття даний термін (рекреація) починає вводитися до вжитку, вказуючи на приміщення для відпочинку та гри у середніх навчальних закладах. У 1960-1970 рр. формується новий науковий напрямок "рекреаційна географія", який має міждисциплінарну зорієнтованість і розширює понятійно-термінологічний апарат, вводячи в обіг такі визначення як: рекреаційне господарство, рекреаційне містобудування; рекреаційні ресурси; рекреаційні потреби; рекреаційні системи; рекреаційні заклади тощо. З початку 70-х років у СРСР поняття „рекреація” починає широко використовуватися в багатьох галузях діяльності, інтерпретація якого є на сьогодні досить розвиненою та не завжди однозначною.

Результати проведеного аналізу показали, що найбільш часто термін „рекреація” асоціюється з відпочинком, потім з відновленням сил людини, далі з відпочинком у спеціальних приміщеннях громадських і промислових будівель та приміщеннями для відпочинку в навчальних установах. Тобто, наведені вище дані вказують, що рекреація – це є відпочинок, також процес відновлення фізичних і духовних сил людини, який сприяє оздоровленню людини та відновленню її працездатності як у процесі трудової (навчальної) діяльності, так і у вільний час - поза житлом в умовах природних чи культурних ландшафтів, під час туристичної поїздки; крім цього, це приміщення для відпочинку в навчальних установах; а також - окрема галузь обслуговування населення.

Існуючі визначення терміну “рекреація“ та інших понять, які розширюють його зміст, включають всі необхідні функціональні елементи і на перший погляд мають довершену структуру. Однак це лише на перший погляд. По-перше, рекреація – це не галузь обслуговування населення (із системної точки зору тут доцільно вказати на дві (як мінімум) підсистеми рекреаційної індустрії: 1) рекреаційне споживання (тобто рекреація – процес властивий рекреантам); 2) рекреаційне обслуговування (діяльність притаманна обслуговуючому персоналу, тобто галузь обслуговування населення). По-друге, чи точним є твердження, що рекреація – це відновлення сил людини, адже відновлення сил (на лат.мові) – restauratio virium, а не recreatio.

Спроби щодо упорядкування термінології здійснювалися час від часу як науковими колективами, так окремими авторами. Проте формування єдиної понятійно-термінологічної системи, її упорядкування та удосконалення, врахування міжнародного досвіду та інтеграції наук – все це на сьогодні залишається актуальною проблемою. У вітчизняній та закордонній літературі до цього часу немає єдиної думки щодо визначення поняття "рекреація". Визначення основних понять, пов’язаних з явищем "рекреації", є досить складним, що пояснюється такими причинами, як відсутність єдиного міжнародного термінологічного стандарту за даною тематикою, відсутність єдиної державної законодавчої бази із чітким колом основних рекреаційних понять, а також зі складністю розрізнення даних понять.

Відсутність одностайної думки серед вчених щодо суті рекреації створює плутанину у використанні даного терміну та ускладнює розробку єдиної термінології у рекреаційній галузі країни. Аналіз проектних робіт показує значні розбіжності не лише у термінології, але і у змісті понять, масштабах, стадійності розробки об’єктів курортно-рекреаційного будівництва. Тобто, існує загальна тенденція прийняття неузгоджених рішень не лише у конкретному проектуванні, але і різноманітне трактування подібних об’єктів спеціалістами. Незважаючи на спроби відпрацювання єдиної термінології, до цього часу можна зустріти випадки, коли в окремих публікаціях, присвячених однаковим функціонально і типологічно об’єктам, дані об’єкти носять різні назви.

1.2. На сьогодні статистичні показники розвитку туристичної галузі України свідчать, що найбільш кризовим для даної галузі України був 1999 рік, коли загальний обсяг туристичного потоку знизився, після чого намітилась тенденція до його зростання (до 18,6 млн. чол. станом на 2006 рік). Однак, вказані тенденції виявили також проблеми, з якими стикаються туристичні організації в процесі своєї діяльності, і які, в основному, полягають: в складності візових процедур; низькою якістю вітчизняних автодоріг; недостатньо розвиненою рекреаційною інфраструктурою; її піковим переповненням чи навіть, в окремих випадках, її відсутністю.

Як показує проведений аналіз, санаторно-курортне лікування і туризм розвиваються нерівномірно за регіонами країни – є адміністративні одиниці (області) – які є найбільш розвинені, так і регіони, які значно відстають в своєму розвитку. Такий стан не відповідає потенційним можливостям регіонів нашої держави і потребує свого удосконалення. Це спонукає до прийняття юридичних, економічних та проектних заходів як на загальнодержавному так і на регіональному рівнях. Такий підхід сприятиме процесу вирівнювання розвитку рекреаційної галузі в регіонах країни, та значно покращить загальні показники розвитку даної сфери в Україні загалом.

Аналіз існуючого стану в рекреаційній сфері виявив деяке відставання в організації вітчизняної рекреаційної мережі відносно розвинених європейських країн. Незважаючи на наявність певної інфраструктури, переважаючим в діяльності туристичних організацій більшості регіонів України є вивезення туристів за межі регіону та країни в цілому, тобто “імпорт вражень”. Історико-культурний потенціал та природно-ландшафтні ресурси регіонів слабо задіяні в міжнародному рекреаційному розподілі. Існуюче використання рекреаційних можливостей в цілому територіально не впорядковане, що може впливати на екологічну рівновагу в регіонах.

Для удосконалення просторової структури та функціональної організації рекреаційної сфери України необхідним є вивчення досвіду організації відпочинку і туризму у країнах Європи. В цілому, у територіальному відношенні, відпочинок і туризм більшості європейських країн розвиваються за такими напрямками: 1) максимальне використання потенціалу високо урбанізованого середовища (столиць та великих міст); 2) широке та ефективне використання основних природних рекреаційних регіонів (гірських та приморських); 3) вдале включення потенціалу низько урбанізованого середовища (сільських поселень та міжселенних територій).

Виходячи з досвіду найближчих (історично, географічно) європейських країн (Чехії, Угорщини, Польщі) можна вказати на специфічну територіальну диференціацію їхньої рекреаційної сфери. Для Чехії характерним є представлення основних курортних і туристичних ресурсів як складових елементів єдиної структурно і функціонально організованої сфери на всій території країни. Такий підхід доречно вважати властивим для порівняно невеликих чи малих європейських країн. В Угорщині виділені 5 основних туристичних регіонів, кожен з яких має власні функціональні особливості для організації відпочинку і туризму. При цьому, вказані вище регіони виділені без чіткої прив’язки до адміністративно-територіального поділу країни, а лише виходячи з відмінності їх природного та історико-культурного потенціалу.

Найбільш близькою серед представлених вище країн до України за розміром, історією та географічними особливостями є Польща. Рекреаційна сфера цієї країни володіє значними та різноманітними ресурсами, які за природними та історико-культурними особливостями також об’єднані у певні регіони (гірські, озерні, приморські), в площині яких виділяються великі міста. При цьому, увесь рекреаційний потенціал країни представлений з чіткою прив’язкою до адміністративно-територіального устрою – до воєводств. Тобто, тут можна говорити про ієрархічну відповідність (починаючи зі стадії рекламної презентації) між управлінням сферою відпочинку і туризму та вертикаллю адміністративно-територіального управління країни. Це буде доречним для України, так як не вимагає утворення додаткових надобласних управлінських туристично-рекреаційних структур.

Загальними тенденціями проведення рекреаційного часу населенням Європи є: а) розслаблення і турбота про красу і здоров'я; б) пригоди і екстремальний туризм; в) вирішення психологічних чи освітніх задач; д) комбінування різних складових при традиційних туристичних поїздках і відпочинку на курортах. Проведення вільного часу українцями у вихідні дні (уїк-енд) є досить різноманітним, основними рекреаційними заняттями серед яких можна виділити: походи в гості; прогулянки вулицями і парками міста та виїзд на природу (в приміські рекреаційні зони).

1.3. В ході проведеного аналізу визначено, що архітектурна діяльність в сфері рекреації в останні десятиріччя оформилася в окрему галузь - рекреаційну архітектуру. Цей процес відбувався завдяки науковій і проектній діяльності окремих фахівців, науково-дослідних і проектних інститутів, що вирішували питання рекреаційного проектування, переважно, на основі комплексного підходу. В результаті було відпрацьовано методичні основи, виконані проектні роботи по організації рекреаційної мережі (курортно-оздоровчої та туристичної) для певних територіальних рівнів.

Існуючі підходи до вивчення рекреаційних систем виходять, в основному, з таких напрямків, як географічний та архітектурний. Перший напрямок утворився в результаті значної роботи по дослідженню рекреації, яка проведена вченими географами. Другий напрямок утворився в результаті успішних наукових розробок в галузі архітектури та містобудування. Як географічний, так і містобудівний підходи щодо організації рекреаційних систем мають свої переваги та недоліки, що відображають об’єктивні якості існуючих методів, хоча разом вони використовуються для організації наукових досліджень і отримання нової інформації щодо взаємодії різних елементів рекреаційних систем для вирішення питань їх управління та розвитку. Окремо можна виділити також підходи до вивчення рекреаційних систем, методичні основи яких окреслені вченими-економістами.

На сьогоднішній день в архітектурній науці існує значний доробок як по структурі рекреаційних утворень, так і по методиці формування рекреаційних систем вищих ієрархічних рівнів. При цьому, теоретичні дослідження та практичний проектний досвід вказують на небезпечність тенденції по надмірній інформатизації процесу формування рекреаційних систем регіонального та районного рівнів, який базується на основі комплексного підходу. Окремі дослідження в галузі рекреації вказують на те, що функціональне макрозонування регіональних рекреаційних систем є по своїй суті інваріантним.

Нові потреби і тенденції в сфері рекреації потребують розробки не лише нових проектів, а і нових підходів до самого процесу проектування. Однією із важливих і нових сторін сучасного проектування рекреаційних утворень є більш широке використання результатів наукових досліджень і методів на всіх фазах проектування. А саме, на сьогоднішній день необхідною умовою задоволення всіх вимог та гарантій якості продукції в галузі архітектури визнано використання схеми: “наукове дослідження - проектування - будівництво”.

Соціально-економічні перетворення, які на сьогодні відбуваються у країні, також націлені на просторове удосконалення територій. Виходячи із Концепції державної регіональної політики, основними видами управління розвитком територій в структурі регіональної політики країни є: міждисциплінарні регіональні дослідження; прогнози територіальної організації та розвитку країни; планувальні розробки територіального розвитку країни (комплексна – генеральна схема планування країни, галузеві схеми, схеми та проекти планування окремих територій); розробка соціально-економічних цільових інвестиційних програм.

Головною метою державної регіональної політики є створення умов для соціально-економічного розвитку регіонів, спрямованого на підвищення рівня життя населення та забезпечення гарантованих державою соціальних стандартів у кожному регіоні. Головними принципами, за якими має здійснюватися регіональна політика, є: цілісність території країни та забезпечення єдиного економічного простору; співробітництво між органами виконавчої влади та місцевого самоврядування; надання державної підтримки регіонам та наближення суспільних послуг до споживчих. Реалізація Концепції державної регіональної політики передбачена за два етапи, де одним із ключових пунктів є розроблення міжрегіональних і регіональних планувальних схем та містобудівних проектів, джерел їх фінансування для забезпечення сталого, збалансованого розвитку регіонів і їх структурних елементів.

У другому розділі: "Теоретичні основи дослідження рекреації як складової демоекосистеми" наводяться основи дослідження рекреаційних об’єктів як підсистем демоекосистеми (2.1), вимоги до методів оцінки і вибору варіантів організації рекреаційної системи (2.2), особливості самоорганізації рекреаційних систем – як процес взаємодії природного і урбанізованого середовища (2.3).

2.1. В цілому можна стверджувати, що 20 століття засвідчило неабиякий розвиток науки та значне зростання її ролі у всіх сферах людського життя. Цьому сприяли як значні досягнення фундаментальних галузей науки так і філософські узагальнення. Діяльність філософських шкіл 20 ст., серед яких основними були прагматизм, реалізм, феноменологічна філософія, екзистенціалізм та позитивізм, сприяла виникненню філософського мислення, котре отримало назву "філософія науки". З 80-х років 20 ст. розрізняється ряд рівнів методології: філософський, загальнонауковий, конкретно науковий.

Теоретичні основи дослідження і формування містобудівних утворень, які пройшли у 20 ст. еволюційний шлях розвитку, починаючи з соціально-політичних концепцій (20-30 р.) до культурологічних (80-90 р.), вказують що рекреаційні системи є складовими частинами загальної містобудівної системи. Концепція системного формування населених місць виникла у результаті багатьох спроб визначити взаємовідносини містобудівних об’єктів з їх споживачами – населенням, а також органами регулювання даної діяльності.

У другій половині 20 ст. було сформоване вчення про "демоекосистему" – науку про взаємовпливи і взаємозв’язки населення і оточуючого середовища. Дане вчення вказує, що об’єкт і предмет архітектурної науки не є статичними поняттями. В залежності від рівня знань змінюються і уявлення про ці поняття, постійно змінюється як форма так і їх зміст. Такі зміни пов’язані з ідеєю циклу (онтогенезу) та ідеєю розвитку (філогенезу).

Теоретичні основи дослідження рекреаційних об’єктів, як систем, на сьогодні є досить розвиненими і складають значний доробок. Системна теорія на протязі багатьох століть пройшла певні етапи свого становлення і розвитку. Системний підхід на сьогодні розвивається загалом у двох напрямках: як вплив на розвиток усіх наук та інженерно-організаційний – для інженерних наук та аналізу систем.

До базових характеристик будь-якої системи відносяться компоненти (та елементи структури), зв’язки і відношення між ними, види впорядкованості, тобто структури і закони композиції. Системи розділяються на статично стійкі, динамічно стійкі, стійкі системи – які розвиваються, динамічно нестійкі системи. З організацією і структурою органічно пов’язане поняття "складність організації". Розрізняють такі складні системи: з поганою організацією, "дифузні системи", системи, які не можуть бути математично точно описані у чіткій аналітичній чи алгоритмічній формі, системи цілеспрямованої поведінки.

В результаті розвитку загальної теорії систем і застосування системного підходу в науці сформувалася нова парадигма наукового мислення, оцінити різницю між якою та старою парадигмою можна за такими критеріями: частина і ціле, структура і процес, об’єктивна наука та епістемологічна наука, будівля і мережа, істина і наближений опис.

2.2. Для дослідження і проектування архітектурного середовища на сьогодні використовуються відповідні методи, починаючи з методу мозкової атаки до аналогії та морфологічного аналізу. Неабияка складність процесу проектування та функціонування відкритих систем потребує використання сучасних засобів і методів, одним із головних серед яких є моделювання. Класифікація моделей здійснюється за різними критеріями: характером об’єктів моделювання, засобами моделювання, сферою застосування моделей, рівнями, глибиною розгляду об’єктів моделювання.

На сьогодні в архітектурній науці виділені чотири принципово різні підходи до розробки методів дослідження і проектування: інтуїтивний, техніко-економічний, комплексний і системний, найбільш поширеним серед яких вважається підхід техніко-економічний. Системний підхід (метод) при дослідженні архітектурних об’єктів має ряд принципових відмінностей від інших методів і підходів. Серед найбільш важливих вимог до таких методів виділяються такі: охоплення лише істотних сторін об’єкту дослідження, кількісна міра результатів, виділення головного критерію, універсальність та оперативність. Вказані (системні) методи мають базуватися на загальних системних принципах: цілісності і компактності, визначальних ознак, інваріантності.

Процес дослідження архітектурних систем складається з декількох послідовних етапів, які можна використовувати як базові для дослідження рекреаційних систем на основі моделювання. В архітектурній методології відпрацьованими є декілька структурних моделей середовища та моделей основних процесів людської життєдіяльності. Виходячи з принципу інваріантності структури, дані моделі можна в тій чи іншій мірі використовувати для моделювання середовища певного функціонального профілю, зокрема рекреаційного.

2.3. В цілому, переважна більшість дослідників вважають транспортну (чи часову) досяжність ключовим параметром при формуванні просторової структури регіональних рекреаційних систем. Для реалізації таких вимог виділяються умовні зони певних радіусів навколо центрів (міст) формування рекреаційних потоків. Такий підхід дозволяє певним чином диференціювати територіально-просторову структуру регіональних рекреаційних систем. Однак він не враховує закономірності просторової самоорганізації рекреаційних систем.

Описи конкретних територіальних рекреаційних систем дозволяють знайти в них ті риси загального, які формуються не під впливом місцевих особливостей, а, навпаки, всупереч їм. З'ясувалося, що всі ядра (міста), незалежно від дальності їх дії й типу, формують навколо себе просторові структури, що підкоряються такій стійкій загальній закономірності, яка сформульована у вигляді правила трьох кілець і яка відбиває зміну щільності місць відпочинку при віддаленні від ядра в наступній послідовності: низька - висока – низька.

Зазначена структура, що оточує ядро (місто) простору, складається в умовах неминучого протиріччя. З одного боку, люди, що відпочивають, прагнуть реалізувати свої потреби в максимально атрактивних, часто віддалених місцях, з іншого боку – звести до мінімуму витрати на доступність до місця споживання рекреаційних ресурсів. У підсумку спрацьовує така саморегулююча сила, яка розглядається як найбільш довершений механізм формування відносин між ядром і оточенням. У результаті дії цих протилежно спрямованих сил формується зона оптимальних відстаней і збалансованих відносин між потребами відпочиваючих і ¿õí³ìè можливостями. Реально ця залежність проявляється у вигляді зони максимальних рекреаційних навантажень.

Зважаючи на аналітичні дані в галузі географії, можна стверджувати, що розвиток урбосфери та біосфери має спільні закономірності. Маючи середньостатистичний профіль зміни щільності відпочиваючих при віддаленні від міста та криву зміни геохімічних показників проб грунту при розростанні конюшини лужної, можна виявити деякі їх спільні риси. Вважаючи, що геохімічні показники є результатом внутрішньої динаміки системи "рослинний покрив - грунт", а щільність відпочиваючих при віддаленні від міста, як результат внутрішньої динаміки системи "населення – оточуюче середовище", можна припустити, що зони їх максимальної активності (після відповідного їх співставлення у певних масштабах) мають співпадати. На це вказують зміни відповідних кривих на графіках (зміни кількості речовини у куртині конюшини та зміни щільності відпочиваючих), що виходять за межі розглянутих зон розростання конюшини та міста відповідно.

Вводячи певний масштаб можна отримати, крім додаткового підтвердження даної гіпотези, теоретичну модель внутрішньої динаміки рекреаційної системи міста (рис.1). В ній представлені зони максимальної рекреаційної активності населення у природно-антропогенному (заміському) середовищі, а також в антропогенно-природному (внутрішньо міському). Звісно, точність окремих частин такої моделі має бути перевірена на практиці, при цьому загальний її вигляд принципово не зміниться.

Рис. 1. Теоретична модель внутрішньої динаміки

рекреаційної системи міста

Для різних ієрархічних рівнів і для різних видів рекреаційних систем характерними будуть структури із властивими їм просторовими комбінаціями ділянок рекреаційної діяльності, зі своїми типорозмірами, типодистанціями. Особливу складність для проектування буде представляти просторова організація рекреаційних систем зі збереженням природного середовища, які формуються у високо урбанізованому середовищі, у сфері впливу головного центру, який підкоряє собі ближній, íå лише рекреаційний, простір. Однак визначення факторів, відповідальних за стійку самоорганізацію простору, має бути основою проектування.

У третьому розділі: " Функціональні особливості формування рекреаційної складової демоекосистеми" досліджені історичні передумови формування функцій рекреації (3.1), сутність теорій з відновлення людини в структурі рекреаційного часу (3.2), особливості "креаційної" парадигми - як основи дефініції рекреації людини (3.3).

3.1. Розвиток середовища для відпочинку, фізичного і духовного відродження людини, на різних історичних етапах обумовлювався її рекреаційними потребами, які приймали різноманітні форми на протязі всієї історії розвитку людства. Первинним середовищем для відпочинку, звичайно, було природне оточення людини, яке поступово удосконалювалося і перетворювалося у природно-антропогенне, тобто створювалося житлове середовище стародавньої людини. Загалом із зародженням архітектури – як мистецтва створення не лише зручних і міцних споруд, а й такого просторового середовища, що почало відповідати духовним запитам людей того часу, тобто отримувало певну естетичну цінність – можна говорити і про появу первинних видів природно-антропогенного середовища, яке задовольняло рекреаційні потреби тогочасної людини. Хронологічно цей процес відбувався в період неоліту (пізнього кам’яного віку) та особливо енеоліту (мідного віку). В епоху бронзового віку вже спостерігалося не лише розмаїття композиційних засобів, багатство типів, а й досить чітко формувалися етнічні та регіональні відмінності архітектурної мови, в тому числі й особливості архітектури рекреаційних об’ємів і просторів.

Традиційна лінія спадкоємності, що домінує на сьогодні у більшості публікацій з історії архітектури, та особливо історії архітектури рекреаційної, починаючи з Єгипту, через Грецію та Рим до Середньовіччя, Ренесансу, бароко і класицизму, не може в повній мірі відобразити те розмаїття творчих думок і підходів, які були напрацьовані іншими народами. Для більш точного виявлення шляхів, за якими відбувався розвиток світового зодчества, долучені до вказаної вище лінії розвитку архітектури та досліджені особливості архітектурної творчості таких, найбільш впливових у свій час, країн, як Іран, Індія та Китай. Суттєво розширює усвідомлення особливостей рекреаційної діяльності та відповідного середовища розгляд процесу їх становлення на прикладі таких країн та історичних епох як античні Греція і Рим та стародавня Русь і Україна XIV-XIX ст.

В цілому, ретроспективні дослідження засвідчили, що рекреація в різних історичних епохах включала в собі велику кількість складових процесів, основними з яких були: відпочинок та різноманітні види дозвілля в житлі, різні види відпочинку, дозвілля та спорту в межах населеного пункту, відпочинок в оточуючому природному середовищі за межами поселення. При цьому, в рекреаційний процес включалося не лише місцеве середовище, а й середовище регіону та країни в цілому. Для людей кожної вікової групи були притаманними свої види і форми відпочинку. Рекреаційний процес складався із певних закономірних етапів (фаз), основними з яких були гальмування (сон), контрастна діяльність (протилежна виробничій) та відновлення рівня енергетичного запасу організму людини (переважно природними засобами). Ретроспективне дослідження рекреаційного процесу дозволило також відобразити рекреаційне середовище (яке використовувалося на протязі вказаних епох) у вигляді ієрархічної системи, від вищого - національного - до нижнього рівня - житла.

3.2. На сьогодні розвиток інфраструктури рекреаційної сфери обумовлюється формуванням потреб населення в різних видах і формах курортно-рекреаційного обслуговування та відповідних типах курортно-рекреаційних закладів, що відбувається під впливом соціально-економічних умов, демографічних особливостей, рівня містобудівного та рекреаційного освоєння території тощо. На сьогодні спеціалістами виділяються більше 60 елементарних рекреаційних занять (ЕРЗ), які є необхідними для повноцінного відпочинку людини, відновлення її фізичних і духовних сил.

Розвиток рекреаційної сфери чітко пов'язаний зі структурою вільного часу населення. Разом з тим поняття "вільний час" не слід змішувати з поняттям "рекреаційний час", який вказує на час для забезпечення рекреаційної функції людини. Рекреаційний час складається з окремих частин, серед яких найбільшим за тривалістю на протязі життя людини є щоденний (після завершення роботи) рекреаційний час (ЩРЧ) - 39%, другим за тривалістю є уік-енд, тобто рекреаційний час в кінці робочого тижня (35%). ЩРЧ населення проводить, як правило, в межах населених місць, що не можна не враховувати при формуванні просторової структури населених місць, їх окремих планувальних районів чи спеціалізованих комплексів відпочинку і дозвілля. Уік-енд – це час, який проводиться населенням як в межах населеного пункту так і за його межами, в приміських рекреаційних лісах, лісопарках, заміських пляжах тощо. А це вже переважно рівень просторової організації рекреаційних систем районного і регіонального рівнів.

Відповідно до структури рекреаційного часу виділяються типи рекреації: 1. Інклюзивна – рекреаційна діяльність, яка вставлена до побутової і трудової діяльності. 2. Щоденна – постійна рекреаційна діяльність: короткотермінові прогулянки, ранкова зарядка, спортивна гра, купання, читання. 3. Щотижнева – рекреаційна діяльність, віднесена на кінець робочого тижня (уік-енд): поїздки за місто, на дачу тощо. 4. Відпускна – рекреаційна діяльність, віднесена на кінець робочого року. 5. Компенсаторна – рекреаційна діяльність, яка компенсує витрати живих сил людини до нормального рівня. 6. Розширена – рекреаційна діяльність, яка дозволяє компенсувати витрати живих сил людини з певним запасом.

Необхідність усвідомлення сутності рекреації людини, зважаючи на існування різноманітних визначень даного терміну, вже визріла на сьогодні і є актуальною проблемою. Така постановка питання знаходиться в руслі окремих філософських концепцій і тенденцій 20 століття. Спроба підійти до проблеми рекреації - як до засобу відновлення фізичних і духовних сил людини, її оздоровлення, що в свою чергу є досить важливим, а може і вирішальним фактором збереження людини, як біологічного виду, продовження його життя, а також збільшення періоду життя людини з повноцінним фізичним і психічним здоров'ям – додала до усвідомлення сутності даного терміну декілька висновків.

Загалом, на протязі багатьох століть можна спостерігати думки лікарів, філософів, науковців про важливість відпочинку в процесі оздоровлення людини, чи її відновлення. Також, досить часто, зустрічається нагадування про те, що такі явища як профілактика, фізична культура, спорт, різноманітні ігри та творчі захоплення (співи, музика, рисування) значно покращують стан організму людини, сприяють його фізичному та духовному удосконаленню. Важливими процесами для укріплення здоров’я людини завжди були процедури з використанням впливу природного середовища (купання, приймання сонячних та пісочних ванн, використання мінеральних джерел і грязей тощо). Досить вагомим є вчення про протилежні впливи для відновлення організму людини (при його переповненні – спорожнення, недостачі харчування – його підсилення, при втомі – відпочинок).

Проведене за вказаною вище схемою дослідження можливо не є найбільш повним чи довершеним, але воно дозволило об’єднати окремі ідеї з відновлення людини в певні групи чи гіпотези: 1) відновлення «чогось» втраченого; 2) очищення від надлишкового накопичення «чогось»; 3) використання рекомендацій фізико-хімічних теорій; 4) слідування рекомендаціям теорій експериментальної біології; 5) використання положень механіко-матеріалістичної теорії; 6) вивчення інформаційної теорії (програми, котра підтримує життєдіяльність організму та відновлення впливу тієї сили, котра цю програму направляє).

Однак жодна з цих гіпотез поодинці не в змозі пояснити суть процесу старіння та, відповідно, рекомендувати шляхи повноцінного оздоровлення чи відновлення людини. Тим більше, жодна з цих гіпотез, та всі вони разом, не дають нам цілісного чи завершеного уявлення – що таке рекреація людини, а лише розширюють його трактування. Такий стан не є нормальним, адже він ускладнює відпрацювання єдиної термінології в рекреаційній галузі, та рекреаційній архітектурі зокрема. Все це спонукає до пошуку суті даного процесу в площині інших знань чи інформаційних підходів.

3.3. Як розвиток чи поглиблення вказаних вище результатів наступні дослідження виконані з використанням богословсько-філософських та філологічних даних, які дозволяють розглядати явище "рекреації" не лише як фізіологічний чи психічний процес, а і, безумовно, як процес духовний. Загалом, виходячи з проведеного аналізу, можна вказати на багаторічну історію розвитку світогляду, побудованого на визнанні присутності Вищого Розуму та Його творчого начала. Тобто, можна вказати на досить тривале існування та поступовий розвиток "креаційної" парадигми.

Зважаючи на вище сказане, можна з певним ступенем достовірності стверджувати, що креаційний процес (творення людини) є діяльність, яка є притаманною не лише суспільству чи природі, а насамперед Творцю (Вищому розуму). Відповідно, рекреаційний процес (відтворення людини, її відродження) також може бути в цілому різновидом впливу на людину суспільства, природи та Творця. З цього слідує, що рекреація – це складний багаторівневий процес відтворення людини, який забезпечується безпосередньо людиною (само відтворення), суспільством (вплив спільноти людей), природою (вплив природного середовища) та Вищим Розумом (вплив на людину Творця), а не лише діяльність людини (як вказують більшість авторів існуючих визначень даного терміну). Тобто, в рекреаційному процесі людина є, переважно, активним пацієнтом, а не лише творцем.

В рекреаційному процесі, виходячи з положень "креаційної" парадигми, однією із головних задач для людини буде відновлення зв’язку з її Творцем (Вищим розумом, Богом): 1) по-перше, це використання навичок (наприклад – лікування) та результатів творчості інших людей; 2) по-друге - сприйняття благотворного впливу створеного Творцем природного середовища; 3) по-третє, навертаючись до Бога (Творця) за допомогою релігії (відновлюючи втрачений зв’язок з Ним).

Загалом, спираючись на положення "креаційної" парадигми, можна з певним ступенем ймовірності стверджувати, що основними процесами, які мають забезпечувати рекреацію людини, є: Рекреаційний процес 1 роду (зцілення людини під впливом Творця); Рекреаційні процеси 2 роду, які можна об'єднати у такі групи: а) самовідновлення людини з використанням максимально перетвореного природного середовища; б) відновлення людини з використанням соціального та достатньо перетвореного природного середовища; в) відновлення людини з використанням мінімально перетвореного середовища.

В свою чергу, види середовища, які мають забезпечувати рекреаційні процеси, доцільно розділити на такі основні групи: 1) рекреаційні утворення індивідуального користування з максимальним перетворенням природного середовища; 2) рекреаційні утворення громадського користування з необхідним перетворенням природного середовища; 3) рекреаційні утворення індивідуального та громадського користування з мінімальним перетворенням природного середовища.

Подальша деталізація видів рекреаційних утворень має бути продовжена з використанням положень системного підходу і повинна спиратися на існуючі розробки в рекреаційній архітектурі. При цьому, необхідно особливу увагу звернути на особливості розвитку та самоорганізації природного середовища (тобто, спробувати вивчити основні положення програми, за якою розвиваються процеси у навколишньому середовищі та результати її реалізації), на базі якого чи з частковим використанням якого архітектор має формувати необхідні види рекреаційного середовища.

У четвертому розділі: "Моделювання середовища рекреаційних систем" проведені дослідження на основі структурно-функціонального моделювання рекреаційних систем (4.1), запропонована ієрархічна модель просторового середовища рекреаційних систем (4.2), відпрацьовані критерії для оцінки ефективності рекреаційних систем (4.3).

4.1. Загалом, в ході дослідження, яке проводилось в даному розділі на основі процесу моделювання, отримані наукові результати, які мають бути покладені в основу чи суттєво впливати на розробку рекомендацій з просторової організації рекреаційних систем. В процесі моделювання, на основі принципу інваріантності структури, з використанням існуючих структурної і функціональної моделей архітектурного середовища, запропонована структурно-функціональна модель рекреаційної системи, основними невзаємозамінними компонентом якої слід вважати: рекреаційне споживання, рекреаційне обслуговування, рекреаційне виробництво та рекреаційні комунікації. На основі формалізації вказана вище модель представлена у вигляді певної математичної матриці і таким чином може розглядатися як математична. Дослідження складових елементів вказаної моделі дозволило отримати результати, на основі яких уточнене поняття “рекреаційна система” та підтверджена необхідність її формування в межах регіону у вигляді відповідної, системно обумовленої, сфери господарського комплексу - рекреаційної індустрії.

В основу формалізації моделі рекреаційної системи покладено існуючий в загальній методології архітектурних систем розподіл всіх видів діяльності людини (в даному випадку - рекреанта) на дві групи: “нормовані”, які прагнуть до оптимуму, та “ненормовані” або “комунікаційні”, які прагнуть до мінімуму. До групи “нормованих” включені процеси по рекреаційному споживанню (безпосередньо рекреація людини), по рекреаційному обслуговуванню та по рекреаційному виробництву і які ототожнюються з “елементами” структури системи. До іншої групи - “комунікаційної” - включені процеси по переміщенню речовини, енергії та інформації в рекреаційних системах і які ототожнюються зі “зв’язками” системи.

Комунікації (зв’язки) в рекреації мають свої особливості. У випадку, коли рух населення до об’єктів культури має центрострімку направленість, тоді рекреаційні зв’язки співпадають з напрямком культурно-побутових і включаються до їх складу. Різновид рекреаційних зв’язків, що забезпечують рух населення до місць масового заміського відпочинку, має специфічний характер. На відміну від трудових і культурно-побутових зв’язків, що мають центрострімку направленість, зв’язки населення з місцями масового заміського відпочинку, в основному, носять чітко виражений центробіжний характер. Вони, як правило, не визначають внутрішньосистемних зв’язків між населеними місцями і є областю самостійного дослідження.

На ре­гіо­на­ль­но­му рі­в­ні про­це­си (ви­ди дія­ль­но­с­ті) R і С на­бу­вають сво­єї кі­ль­кі­с­но-­які­с­ної спе­ци­фі­ки, ко­т­ра, в с­вою че­р­гу, ві­до­б­ра­жає­ть­ся на скла­ді і ха­ра­к­те­рі об­ме­жень мо­де­лі, на ви­бо­рі оди­ниць ви­мі­ру і при­н­ци­пу спі­в­ро­з­мі­р­но­с­ті ко­м­по­не­н­тів си­с­те­ми. Для вирішення даної проблеми доцільним буде використання одного із можливих способів виміру і співрозмірності компонентів моделей архітектурних систем регіонального рівня, що базується на єдиній одиниці виміру - “людина”.

Взаємозв’язок підсистем різних рівнів ієрархії рекреаційної системи будується на основі загальносистемних принципів. В ідеальному випадку для рішення задачі формування функціональної структури елементів всякого рівня цілісності виконується послідовний відбір варіантів рішення елементів всіх нижчих рівнів - від найбільш низького до найбільш високого. Однак практично це не може бути реалізовано, так як кількість елементів на кожному рівні по горизонталі, по мірі віддалення від найвищого рівня, різко зростає, і число можливих варіантів в об’ємі всієї системи практично безмежне. З іншого боку, у зв’язку з тим, що число обмежень зростає з кожним рівнем (при русі від 0-го до n-го рівня) перебір варіантів на рівні, наприклад, i+2 не впливає на ранжування варіантів рішення елементів за ефективністю на i-му рівні.

Все це дозволяє зробити висновки про те, що, по-перше, неможливо розробити єдиний для всіх рівнів системи норматив по системо утворюючих елементах; по-друге, теоретичне посилання R_ні-const умовна (R_ні - нормовані процеси рекреаційної системи), так як цей норматив містить ненормовану складову - сукупність комунікаційних процесів більш низьких рівнів ієрархії системи.

Визначення функціональної структури рекреаційної системи є однією із важливих процедур дослідження на моделі. Під поняттям “функціональна структура” розуміється визначення оптимальних параметрів нормованих видів діяльності для системи окремо взятого рівня ієрархії. Правильно сформована функціональна структура рекреаційної системи створює передумови для ефективного рішення наступної процедури - просторової конкретизації всіх без виключення видів діяльності досліджуваної системи, тобто, функціональна структура і об’єми діяльності рекреаційної індустрії є вихідним, основоположним етапом для рішення просторової структури рекреаційної системи.

На основі аналізу можливостей створення комунікацій на заданий період і даних по формуванню функціональної структури системи (визначення варіантів рішення елементів системи) розробляються варіанти просторової структури. Ці варіанти будуть відрізнятися принципом вирішення елементів системи (R), або принципом вирішення комунікацій системи (C), або тим і другим одночасно. Іншими словами, варіанти системи будуть відрізнятися функціональним зонуванням території, коли одні й ті ж види і об’єми рекреації будуть розміщені в різноманітних точках (зонах); ступенем концентрації однакових видів рекреаційної діяльності тощо. Варіанти просторового вирішення системи виконуються окремо по рівнях ієрархії - в залежності від рівня і мети дослідження.

4.2. На основі проведених досліджень визначені фактори, які впливають на формування типології рекреаційних систем та запропоновані типи просторових утворень вказаних систем, які розміщуються в ієрархічному вигляді і відповідають загальній типології архітектурних систем. Просторові види рекреаційного середовища об’єднані, виходячи із рівня їх окультурення (освоєння) у чотири групи, серед яких об’єктом архітектурної творчості є антропогенно-природні та природно-антропогенні види середовища.

Ключовим моментом щодо просторової організації рекреаційної системи районного чи регіонального рівнів має бути її здатність до самоорганізації (виконання певної програми, виходячи з положень "креаційної" парадигми), вираження якої має чітку просторову структуру, яка за даними вчених-географів, є постійною для окремо взятого міста на протязі тривалого часу. Рекреаційна система - локалізується у певному просторі, в якій не останню роль відіграє фактор часової досяжності, тому для типології рекреаційних утворень важливою є також тривалість рекреації: щоденна; щотижнева короткочасна рекреація, яка обмежена терміном досяжності і тому така, що локалізується у радіусі 1,5 - 2 годинної транспортної досяжності до центру локалізації рекреаційного середовища; щорічна довготермінова рекреація під час відпусток і канікул, яка мало обмежена часовою досяжністю.

Як вказувалося вище, рекреаційна система повинна будуватися у вигляді відповідної, системно обумовленої, рекреаційної індустрії, яка потребує не лише організаційно-керівного забезпечення, а і певної територіальної локалізації. В умовах становлення та розвитку ринкових відносин у вітчизняній економіці, керованість реалізується, переважно, на основі відповідного нормативно-правового та економічного регулювання, яке розробляється як на найвищому (загальнодержавному) рівні, так і на нижніх рівнях (від обласного - до сільського). Загальнодержавні економічні і правові нормативи є обов’язковими на всій території держави, а ті доповнення, що приймаються (у межах дозволеного) на місцевих рівнях, розповсюджуються на конкретну адміністративну частину країни. Виходячи з того, що наступним (після загальнодержавного) адміністративним рівнем в Україні на сьогодні є обласний, термін “регіональна рекреаційна система” в розумінні автора асоціюється із поняттям “обласна рекреаційна система”. А рекреаційну систему, яка локалізується на території декількох областей України, слід вважати міжрегіональною, для функціонування якої у вигляді відповідної галузі економіки необхідним є прийняття спільних для даних регіонів економічних і правових регулятивів.

4.3. При визначенні напрямку для формування критерію оптимальності використаний підхід, що базується на розподілі всіх видів діяльності на дві групи - “нормовані” і “комунікаційні”. Види діяльності першої групи прагнуть до оптимуму затрат на виконання тієї чи іншої функції (процесу), види діяльності другої групи - до мінімуму. Співвідношення співставлених і співвиміряних показників по цих двох групах видів діяльності є визначальним при виборі варіанта рішення рекреаційної системи.

В результаті досліджень встановлено, що основним критерієм для оптимізації рекреаційних систем залишається комунікаційний критерій, в основу якого покладено фундаментальний системний принцип - компактності. При цьому, встановлено також, що рекреаційні системи в окремих випадках не завжди можуть оптимізуватися на основі комунікаційних критеріїв. Для вирішення завдань по оптимізації таких систем запропоновано один із напрямків для розробки критерію оптимальності, який має використовувати енергетичні одиниці, зокрема негентропію. На основі висновків, які отримані в ході аналізу окремих, існуючих в архітектурній науці, методів по формуванню та реконструкції середовища, підтверджено доцільність такого напрямку.

У п’ятому розділі: "Рекомендації щодо функціонально-планувальної організації рекреаційних систем" запропоновано: районування території за ознакою переважаючих композиційних типів планувальних структур рекреаційних систем (5.1), критерії щодо визначення типу рекреаційної системи в межах регіонів (5.2), конструювання функціонально-просторової організації рекреаційних систем на рівні регіонів та адміністративних районів (5.3).

5.1. Території є предметом вивчення різноманітних наукових дисциплін, але найбільш структуроване термінологічне їх визначення є у географії, де зокрема, найбільш повно відпрацьовані основи їх районування. У найбільш загальному розумінні під районуванням розуміється процес багатофакторного поділу території на множину непересічних цілісних районів, що є компактними згущеннями деяких вихідних чарунок (точок) як у тривимірному фізичному, так і в багатомірному ознаковому просторі. Терміном "районування" позначають як метод пізнання, так і результат застосування цього методу.

У районуванні планувальних об’єктів України існують різні методологічні підходи на основі різноманітних ознак: політичні і адміністративно-господарські ознаки, рівень урбанізації, фізико-географічні умови, етно-ландшафтні закономірності, міжнародні соціально-економічні контакти України, а також басейнові (основні річки) ознаки. Розглянуті приклади районування України можуть взаємно доповнювати один одного при розгляді проблем і задач комплексного використання і керування територіями на макротериторіальному рівні.

Рекреаційне районування – це вид функціонального, галузевого районування, що відображає тільки один аспект (рекреацію). Головними ознаками рекреаційного районування є рівень рекреаційного освоєння території і структура рекреаційних функцій (лікувальна, оздоровча, туристська, екскурсійна). Районування території України, пов’язане з рекреаційною функцією, проводилось за тими чи іншими критеріями чи показниками на протязі декількох останніх десятиріч. При цьому, одні з них виконувались в інших соціально-економічних умовах розвитку країни, інші, незважаючи на їх сучасне походження, мають певні обмеження щодо їх використання, особливо в процесі вирішення містобудівних проблем.

Виходячи з цього, в роботі запропоноване районування (рис.2), в основу якого покладена прийнятність тих чи інших композиційних типів планувальних структур рекреаційних систем для удосконалення їх просторової структури в межах адміністративних областей країни.

Рис. 2. Районування території України за ознакою переважаючих типів

планувальної структури рекреаційних систем.

В результаті такого поділу в межах України виділені чотири райони: 1 – район з переважанням рекреаційних систем лінійного типу; 2 – район з переважанням компактно-променевого типу; 3 – район з переважанням компактних і розосереджених типів; 4 – район з переважанням лінійного і розосередженого типів планувальних структур.

5.2. роботі і фактори (соціально-економічні, територіально-виробничі, демоекологічні, історико-культурні та ін.), які впливають на формування функціонально-планувальної структури рекреаційної системи. Це дозволило встановити тип рекреаційної системи, в даному випадку це представлено на прикладі системи, що має формуватися в межах Полтавської області, а також сформулювати і обґрунтувати обмеження проблеми та встановити внутрішні ознаки рекреаційної системи регіону.

В цілому, виходячи із представлених вище даних , характери рекреаційну систему, яка має локалізуватися в межах регіону (Полтавської області): 1) за походженням (генезисом) належить до типу – паралельний; 2) за конфігурацією рекреаційна система даного регіону належить переважно до лінійного типу (прив’язана до потужних водотоків; 3) за розміщенням по відношенню до ареалів попиту на щотижневий відпочинок рекреаційна система регіону належить до першого підтипу: у радіусі досяжності для щотижневого відпочинку, коли у планувальній структурі відображається необхідність пропорційного поєднання компонентів щотижневого і довготермінового відпочинку для усунення конфліктних ситуацій. Подібний аналіз факторів може бути проведений для інших регіонів України, що дозволить встановити тип їх рекреаційної системи.

5.3. На основі проведених досліджень запропонована структурно-функціональна модель регіональної рекреаційної системи - як складової таких підсистем: рекреаційного споживання, рекреаційного обслуговування та рекреаційного виробництва, взаємозв’язок між якими забезпечує підсистема комунікацій. Тобто, визначена структура функціонально-господарської системи - рекреаційної індустрії регіону. Дана індустрія спирається на існуючу містобудівну систему регіону, яка обумовлює і забезпечує її функціонування. При цьому запропонована також структура інституційно-організаційної системи, яка забезпечує процес формування та функціонування рекреаційної системи, тобто є організаційно-керівною надбудовою в даній структурі. Виявлені місце і роль науково-дослідних робіт в структурі рекреаційної індустрії як об’єктивно необхідного компонента в процесі її формування та функціонування.

Враховуючи функціональні особливості та системну цілісність середовища життєдіяльності населення, проектування рекреаційних об’єктів повинно відбуватися із врахуванням: а) соціально-економічних передумов розвитку країни, області, району чи населеного пункту, в залежності від рівня вирішуваних задач; б) рекреаційного потенціалу всієї території (при організації довготермінової рекреації) і кожного населеного пункту та його найближчого оточення (при організації короткочасної рекреації); в) належного використання рекреаційних і інших народно-господарчих ресурсів; г) чіткого поділу рекреації за: тривалістю, режимом, розміщенням та формою.

Враховуючи мету даного дослідження та виходячи із результатів дослідження рекреаційних систем, можна стверджувати, що у містобудівному просторі України (на регіональному чи районному рівнях) процес формування рекреаційних систем буде полягати у створенні "поля можливих варіантів" для подальшої функціональної і просторової організації рекреаційних систем нижніх рівнів ієрархії. Це є удосконаленням існуючих рекомендацій з проектування курортів і зон відпочинку, де вказується, що на різних стадіях проектування (районного планування, генерального плану, проекту детального планування) розрахунки місткості курортно-рекреаційних утворень необхідно конкретизувати в залежності від поставлених задач і ступеню точності оцінки курортно-рекреаційної території (у проекті районного планування для розрахунків достатньо визначити межі ареалу сприятливих територій).

На основі ландшафтно-рекреаційних ресурсів будується існуючий природний каркас регіону, який включає в собі основний ландшафтний природно-рекреаційний потенціал території регіону. Історико-культурні ресурси дають змогу на регіональному рівні побудувати історико-культурний каркас, до якого включено основний історико-культурний потенціал території регіону. Основу антропогенного каркасу повинні складати транспортні коридори, що виконують роль комунікаційних осей і з’єднують урбанізовані центри різного рівня і значення. Вздовж цих осей концентруються базові елементи “антропогенної” діяльності.

Поєднання перспективного антропогенного та природного каркасів дозволяє провести функціональне зонування території. А саме, надає можливість для створення моделі територіального розвитку і визначає граничні умови, в рамках яких відбуватиметься розвиток всього соціально-економічного комплексу регіону. Пріоритетними для розвитку господарського комплексу повинні бути ті галузі, які максимально наближені до ресурсного потенціалу регіону і не порушують принципу максимальної екологізації.

В процесі поєднання історико-культурного каркасу з елементами антропогенного визначаються місця концентрації більш урбанізованих видів рекреаційного середовища - комфортабельні готелі, мотелі, кемпінги тощо. При поєднанні історико-культурного і природного каркасів формується каркас найбільш потенційного рекреаційного середовища. При цьому визначаються місця концентрації рекреаційних утворень з мінімальним рівнем перетворення середовища, а саме - “зелений” туризм, сімейні пансіонати з проживанням у місцевих жителів, невеликі “камерні” притулки тощо. При співставленні каркасу потенційного рекреаційного середовища з системою населених пунктів, визначається взаємне розміщення пунктів формування рекреаційних потоків та можливих місць локалізації рекреантів в регіоні. Далі формується основний конструктивний каркас для подальшої функціональної організації рекреаційної системи регіону, який включає в собі елементи антропогенного каркасу та каркасу потенційного рекреаційного середовища. При цьому забезпечується можливість реалізації варіантного підходу при територіально-просторовій організації рекреаційної системи регіону на початковій, концептуальній, стадії проектування.

Особливе значення для функціональної організації рекреаційної системи в регіоні мають закономірності їх самоорганізації (більш точно, організації без керівної участі людини), врахування яких слід вважати обов'язковим. Для врахування яких на схемі функціональної організації рекреаційної системи регіону навколо основних пунктів формування рекреаційних потоків (основних міст) вводяться зони максимальної концентрації рекреаційних потоків, які знаходяться в межах від 10 до 30 км до міста. Вказані території потребують першочергової функціонально-планувальної організації на нижніх рівнях ієрархії системи, де вказана зона поєднує в собі різноманітні компоненти природно-антропогенного ландшафту (рис.3).

Функціональна організація рекреаційної системи на регіональному рівні обумовлює: встановлення рекреаційних районів (чи зон) різного ієрархічного рівня; визначення переважаючих видів рекреаційної діяльності (таких як довготерміновий, короткочасний та змішаний відпочинок). Вона передбачає також виявлення основних і другорядних напрямків маятникових рекреаційних переміщень, що реалізуються за допомогою наземного транспорту в таких режимах: короткочасний відпочинок без ночівлі; короткочасний відпочинок з ночівлею; змішаний режим відпочинку. При цьому, виявляються пункти формування рекреаційних потоків, як головні, так і другорядні, а також центри концентрації рекреантів, також головні та другорядні.

Планувальна організація рекреаційної системи регіону виконується на основі функціональної організації, має складну ієрархічну структуру. На території регіону виділяються територіально-рекреаційні зони, в межах яких визначаються рекреаційні підзони. В залежності від функціонального призначення на регіональному чи районному рівнях визначаються основні центри концентрації рекреантів, які відносяться до таких підгруп (на прикладі Полтавщини): 1) поліфункціональні центри регіонального значення: туристично-оздоровчий; курортно-туристичний; 2) оздоровчі центри: регіонального значення; місцевого значення; 3) туристичні центри: постійно діючі, епізодичні.

Загалом рекомендації торкаються поетапного формування функціональної і просторової складових та оцінки і ранжування варіантів рішення рекреаційної системи на регіональному та районному рівнях. Дані рекомендації базуються: по-перше, на визначенні основного конструктивного каркасу системи на регіональному рівні, який формує поле можливих варіантів для рекреаційних систем нижніх рівнів; по-друге, оцінці і ранжуванні можливих варіантів рішення системи на районному рівні. Використання даного підходу при формуванні регіональних рекреаційних систем дозволить досягти економії матеріальних і трудових ресурсів, підвищити ефективність капіталовкладень, покращити характеристики рекреаційного середовища, та, що найбільш важливо, оперативно і достовірно вирішувати задачі по функціонально-просторовій організації рекреаційних систем регіонального та районного рівнів.

Рис. 3. Схема функціональної організації рекреаційної системи регіону.