48. Особливості функціонування омонімів і паронімів у різних стилях.

Омоніми (грец. homos — однаковий і опута — ім’я) — слова, які мають різне лексичне значення, але однакове написання і зву­чання. Пор.: 1. Очі в неї були великі, дві чорні коси, переки­нуті наперед, обрамляли лице (І. Сенченко). 2. Косарі косять, а вітер повіває, шовкова трава на коси лягає. Омоніми часто вживаються в художніх творах, висту­пають одним із засобів мовленнєвої образності: Думи мої, думи мої, квіти мої, діти! Виростав вас, доглядав вас, — Де ж мені вас діти? їх використовують і для створення каламбурів — гри слів, дотепів, метою яких є вираження іронії, сміху, гумористично прихиль­ного чи осудливого ставлення до когось, чогось: Використовуючи омоніми, треба дбати про те, щоб контекст точно окреслював властиве їм лексичне зна­чення. Невдале вживання омонімів може породжувати двозначність думки; Це глина — чи цеглина; Омоніми, як і багатозначні слова (також і синоніми), належать до стилістично «природних» лексем: майже в будь-якому контексті їх значення функціонально акти­візоване, використовується з певним стилістичним від­тінком.

Пароніми (грец. para — біля, поряд і опута — ім’я) — однокоре- неві слова, які належать до тієї ж самої частини мови, мають різ­не або частково інше лексичне значення, однак близькі між собою фонетично, різняться афіксом (афіксами) чи окремими звуками або тільки одним звуком (фонемою). До паронімів належать слова адресант — той, хто адресує, посилає ко- му-небудь листа, телеграму і т. ін., відправник, і адре­сат — той, кому пишуть, адресують, надсилають лист і т. ін.; Слова-пароніми завжди поєднані одне з одним се­мантично й фонетико-граматично, і цей зв’язок між ни­ми усвідомлюється мовцями. Паронімами може стиму­люватись поява певної (позитивної чи негативної) емо­ційності, в конкретному мовленнєвому контексті ними може створюватись і більш чи менш очевидна калам- бурність. Близькозвучністю і своєрідною семантичною близькістю паронімів породжується неповторність властивої їм експресії, що відповідно налаштовує мов­ців емоційно, не залишає їх байдужими до висловлюва­ного. Пароніми використовують в усіх стилях мови. їх стилістична наснага й енергія найширше виявляється в художніх текстах і у фольклорі: Не знаходжу в них [у футбольних м’ячах] нічого ні динамічного, ні демоніч­ного (О. Гончар) — сказано інтригуюче, частково й ка­ламбурно (звукова близькість, але семантична віддале­ність: це, імовірніше, омонімія); Отже, пароніми становлять досить виразний еле­мент і засіб мовлення різностильового, найчастіше — художньо-літературного.

49. Еліпс як стилістична фігура

Еліпс (від гр. elipsys — пропуск) — риторична фігура, що характеризується відсутністю одного чи обох головних членів речення, але вони легко компенсуються контекстом: На небі сонце — серед нив я (М. Коцюбинський); Залежно від того, який головний член речення відсутній і яке розташування наявних членів, еліпси бувають різних видів. Наприклад: Ниви у червні (М. Коцюбинський); У нього очі наче волошки в житі. А над ними з-під драного картузика волосся — білявими, житніми колосками. Це — Пилинко. А ще сорочечка, штанці на ньому із семірки, полатані-полатані. Бо бідняки. І хата ген та за тином розваленим така ж полатана і вбога. А за нею до левади—клаптик городу—курці ступити ніде... (А. Головко).

Еліпсація належить до явищ експресивного синтаксису. Виникло це явище в живому спілкуванні і стало ознакою розмовної мови. Художня мова використовує еліпси як засіб створення стилістичного ефекту напруженості ситуації, схвильованості мовлення, чіткості й динамізму. Наприклад: Я вранці — до конюшні, аж і коня немає; Враз до села — постріл (А. Головко); У ті степи неміряні, небачені, під небеса такої висоти! Тут землі щедрі. Тут річок без ліку. І через те отак тут споконвіку—життя і смерть на відстані стріли; Але в курганах скіфських—не монголи. На пекторалі — теж не Орієнт (Л. Костенко).