47. Стилістичний потенціал іменника

Стилістика категорії роду іменників

Стилістичні функції морфологічних форм мови прийнято характеризувати за тими морфологічними ка­тегоріями, значеннями, які властиві словам певної час­тини мови. Іменники, наприклад, здебільшого витлу­мачуються стилістично за категоріями роду, числа і від­мінка, іноді окремо розглядаються стилістичні функції власних і загальних іменників, стилістичні особливості варіантних форм певної іменникової лексеми і т. ін.

В офіційно-діло­вому і науковому мовленні зазвичай вдаються до форм чоловічого роду, а в мовленні розмовно-побутовому звичніше й умотивованіше з погляду стилістичного сприймаються форми жіночого роду. Крім того, ці імен­ники використовуються не з однаковою частотністю і стилістичною вмотивованістю. Наприклад, іменники викладачка, професорка, на відміну від викладач, про­фесор, сприймається дещо менш офіційно й шанобливо. У мовленні переважно зі стилістичною метою вжи ваіоться іменники так званого спільного роду — слова на позначення осіб чоловічої і жіночої статі за характер­ними рисами їхньої поведінки: писака, кусака, читака, Більшість іменників спільного роду стилістично маркована, бо вони використовуються переважно в роз- мовно-побутовому й художньому, частково в публіцис­тичному стилях мови. Іменники спільного роду вкрай обмежено вживаються в офіційно-діловому і науковому мовленні.

Стилістичні особливості категорії числа іменників

Категорія числа іменників має здебільшого дві форми вияву — однинну й множинну. їх стилістична сутність майже адекватна. Стилістична місткість категорії числа найочевидніша тоді, коли слова вживаються переважно або тільки в од­нині (читання, мислення, запровадження, вдосконален­ня, орієнтація, м’ясо, сміх та ін.), або тільки в множині. У художньому і розмовному стилях вживаються іменники в обох числах Множинної форми можуть набувати й власні од- нинні назви, чим завжди привноситься у мовлення значеннєво-стилістичний відтінок узагальненості, легкої іронії чи й недоброзичливого ставлення до осо­би, явища. У художніх текстах, у яких відображається минуле, можна натрапити й на числові форми колишньої двоїни, які в наш час перебувають поза межами сучасної літера­турності, нормативності: дві колесі, дві яйці, дві руці, три відрі та ін.; Перед хатою стоять дві грушці (В. Стефаник).

Стилістичні функції відмінкових форм іменника

Усі іменники мають граматичне значення відмінків. Кожна відмінкова форма іменника виражається або од­нією фонемою (найчастіше) чи двома, трьома фонема­ми, або відмінкові форми певної групи іменників нульо­ві, незвукові (у незмінних словах). Всі змінювані іменники (їх в українській мові найбіль­ше) мають своєю основною формою називний відмінок, яким виражається певний синтаксично незалежний або залежний лексико-граматичний зв’язок одного іменни­ка з іншим іменником чи з неіменниковим повнознач­ним словом у структурі словосполучення й речення. Змінюване слово (крім дієслова і властивих йому дієприслівникових форм та форм на -но, -то) завжди ви­користовується в певному відмінку. Кожен відмінок (їх сім в однині і в множині) виконує особливу, тільки йому властиву функцію. Форма відмінка іменників, її поєднання з іншими (залежними чи незалежними від нього) словами у ре­ченні завжди залежить від конкретної мети висловлю­ваного. Значення кожного з відмінків іменника допов­нюється морфологічним значенням числа, а в однині — також і значенням певного роду.

Різними іменниковими відмінками виражаються граматичні, а на їх основі й стилістичні, зв’язки між іменниками, субстагітивованими словами та іншими лексемами. Сутність відмінка одночасно і морфологіч­на, і синтаксична, однак не семантична, бо лексичне значення іменника в усіх відмінках те саме. Однаково спроможний кожен відмінок також і стилістично. За кожним з відмінків історично закріпилась певна морфологічна форма, її синтаксичне використан­ня і стилістична функція (функції). Кожен відмінок іменника поліфункціональний, хоча й неоднаковою мі­рою і по-різному. Наприклад, найхарактерніша функ­ція знахідного відмінка полягає в тому, що іменник у його формах позначає об’єкт, на який дія спрямована прямо (прямий додаток. Досить широко вживаються в українській мові варі­антні (паралельні), певною мірою стилістично незамін­ні й неповторні відмінкові форми: Підійшов до стола і Підійшов до столу.

Стилістичні особливості конкретних, абстрактних і матеріально-речовинних іменників

Більшість абстрактних іменників характеризується неповнотою парадигми числа, тому що вони сформува­лися у формі однини і позначають нематеріальні явища, які не підлягають обчисленню: краса, чорнота, терпін­ня, правда, велич, зухвальство, мовознавство, бороть­ба та ін. Частина абстрактних іменників має форму тільки множини: вибори, дебати, переговори, сутінки, іменини, перегони, оглядини та ін. Деякі абстрактні іменники вживають і в однині, і в множині: швидкість, швидкості (Р. в. одн.), але швидкос­ті, швидкостей (Р. в. множ.); глибйни (Н. в. множ.) від глибина, можливості (Н. в. множ.) від можливість та ін. За семантико-граматичними й стилістичними особ­ливостями виокремлюють матеріально-речовин- ні іменники — назви однорідних за своєю сутністю понять, які можна поділяти на частини, вимірювати, але які не підлягають рахунку. Це назви багатьох мате­ріалів, речовин і продуктів: залізо, срібло, сталь, брон­за; кисень, водень, азот; аспірин, пірамідон, кордарон; Вони вжива­ються переважно в однині, але з виразною стилістичною метою в усіх стилях мови можуть використовуватись і в множині: Конкретні, абстрактні і матеріально-речовинні іменники розрізняються тематично, за властивою їм се­мантикою і певною сукупністю своєрідних морфологіч­них ознак,„отже, внаслідок цього вони неадекватні і ; стилістично.

Стилістичні особливості загальних і власних іменників

Активно використовуються в усіх стилях мови і власні назви — прізвища, імена, імена по-батькові. Нині в світі майже 6 мільярдів людей, і кожна людина має ім’я та інші власні назви свого .Власні назви українців ніяк не відтворюють їхньої сутності: рис характеру, темпераменту, уподобань, про­фесії і под., але якщо когось називають, наприклад, Яковом, то це означає, що йдеться про особу чоловічої статі. В усно-розмовному мовленні власними іменами уза­гальнено називають (подекуди з іронією) осіб, які наслі­дують у чомусь інших: Щось немає серед наших поетів ні Шевченків, ні Лесь Українок. Не зродились поки що, хоча є в нас Ліна Костенко (3 газети). Із стилістичною метою використовують назви Гіт- лер, Сталін, Дон Кіхот, Гобсек, Собакевич та ін. На знак неповаги чи презирства їх пишуть з малої літери: гітлери, Сталіни; гобсеки, дон кіхоти тощо. Кількість імен, прізвищ зростає, відображаючи ди­наміку життя, зміни в ньому, появу нових соціальних уподобань і особистих смаків. З позицій власне стиліс­тичних у використанні власних імен людей повинні гар­монійно узгоджуватись і традиція, і паростки нового в свідомості й почуттєвій сфері українського народу. Тільки за цієї умови є можливим дотримання належної етики й естетики слова-імені, досягнення його гармо­нійної співзвучності з українською мовленнєвою тради­цією, розумово-почуттєвими уподобаннями українців.