85.Таким чином, конфлікт — це випадок загострення соціальних суперечно­стей, який виражається у зіткненні соціальних спільнот — класів, націй, дер­жав, соціальних груп, соціальних інститутів та ін., що зумовлено протилеж­ністю або суттєвими відмінностями їх інтересів, мети, тенденцій розвитку.

ПРИЧИНИ

До них відносяться такі:

• соціально-політичні та економічні (пов'язані із соціально-політичною ситуацією в країні);

• соціально-демографічні (відмінності в установках і мотивах людей, зумовлені їх статтю, віком, приналежністю до етнічних груп);

• соціально-психологічні (соціально-психологічні явища у групах: взаємовідносини, лідерство, групові мотиви тощо);

• індивідуально-психологічні (відображають індивідуально-психологічні особливості особистості: здібності, темперамент, характер, потреби тощо).

Щодо класифікації конфліктів за різними підставами, виходячи з наяв­них поглядів, слід визначити такі види.

1. Системний. Такий конфлікт відбувається в результаті загострення внутрішніх суперечностей, характерних для будь-якої соціальної системи. Серед них слід назвати: компонент і систему, частину і ціле, тривале та ко­роткострокове, внутрішнє і зовнішнє, різноманітність і одноманітність, організацію і дезорганізацію та ін. Головним є те, що починають руйнувати­ся внутрішньосистемні або функціональні зв´язки між компонентами систе­ми, в результаті чого ці компоненти вступають у суперечність із системою або один з одним.

2. За сферами прояву. Цей підхід базується на виділенні суб´єктів кон­фліктів і сфер життєдіяльності суспільства, де можуть виявлятися конфлік­ти. За цими ознаками конфлікти поділяють на економічні, політичні, міжна­ціональні, культурні, соціальні тощо.

3. За ступенем гостроти. На цій підставі виділяють агоністичні (примиримі) та антагоністичні (непримиримі) конфлікти. Упущені можливості розв´язання агоністичних конфліктів часом зумовлюють їх перехід у хронічну форму і навіть переростання в антагоністичні.

4. За іншими ознаками виділяють юридичні, побутові, матеріальні, ду­ховні та ін., коли в основі класифікації можуть лежати кількість учасників, мотивація вчинків, ступінь урегульованості відносин, ресурси тощо. Слід окремо назвати конфлікти "некерованих емоцій" — бунти, погроми, масове безладдя та ін. Окрему групу також утворюють конфлікти інтересів, конфл­ікти поглядів (когнітивні).

Структурні елементи конфлікту

Із чого почати вивчення конфліктів? Найперше — з визначення причин конфлікту. Як правило, справжні причини конфліктів замовчуються, тоді як конфлікти втягують у свою орбіту нових і нових учасників.

Розглянемо таку схему конфлікту.

Конфліктна ситуація + Інцидент -> Конфлікт

Охарактеризуємо суть цих понять.

Конфліктна ситуація - це нагромадження суперечностей, які містять суттєву причину конфлікту.

Інцидент — це збіг обставин, що є приводом для конфлікту.

Конфлікт — це відкрите протистояння як наслідок взаємовиключних інтересів і позицій.

Існує думка, що вирішити конфлікт — означає:

• ліквідувати конфліктну ситуацію;

• вичерпати інцидент.

Однак життєвий досвід показує: якщо конфліктну ситуацію з об'єктивних причин подолати неможливо, то слід бути дуже обережним, аби не створити інциденту як попередника конфлікту.

Стрижневу роль у вирішенні конфлікту відіграє правильне формулювання конфліктної ситуації. Це повинен робити кваліфікований фахівець, добре обізнаний з причинами конфліктів.

44. Поняття про мотиви і мотивацію особистості. Мотиви та потреби. Мотиви і поведінка. Свідоме і несвідоме в мотивації. Неусвідомлені мотиви.

Діяльність завжди спричиняється певними мотивами. Мотиви - це те, заради чого виконується діяльність (наприклад, заради самоствердження, грошей тощо).

Поняття "мотив" (від лат. Movere - рухати, штовхати) означає спонукання до діяльності, спонукальну причину дій і вчинків. Мотиви можуть бути різні: інтерес до змісту і процесу діяльності, борг перед суспільством, самоствердження і т.п.

Якщо людина прагне до виконання певної діяльності, можна сказати, що у нього є мотивація. Наприклад, якщо учень старанний у навчанні - у нього мотивація до навчання; у спортсмена, який прагне досягти високих результатів, високий рівень мотивації досягнення; бажання керівника всіх підкоряти свідчить про наявність високого рівня мотивації до влади.

Мотивація - це сукупність спонукають факторів, що визначають активність особистості; до них відносяться мотиви, потреби, стимули, ситуативні чинники, які детермінують поведінку людини.

Мотиви - це відносно стійкі прояви, атрибути особистості. Наприклад, стверджуючи, що певній людині притаманний пізнавальний мотив, ми маємо на увазі, що в багатьох ситуаціях у нього виявляється пізнавальна мотивація.

Мотиви є відносно стійкими утвореннями особистості, проте мотивація включає в себе не тільки мотиви, а й ситуативні чинники (вплив різних людей, специфіка діяльності та ситуації). Такі ситуативні чинники, як складність завдання, вимоги керівництва, установки оточуючих людей, сильно впливають на мотивацію людини в деякий проміжок часу.

Наприклад, мотивація діяльності та активність працівника залежать не тільки від інтенсивності мотивів (стабільних особистісних утворень, які проявляються в різних обставинах), але і від вимог, установок керівника та інших ситуативних факторів.

Актуально (в деякий конкретний проміжок часу) мотивація досягнення студента (наприклад, у процесі виконання ним тесту) залежить не тільки від його мотивів, а й від багатьох ситуативних факторів (вказівок і установок експериментатора, попереднього впливу інших людей).

Мотивація спортсмена (актуальна мотивація досягнення під час змагання) залежить не тільки від особливостей і сили його мотивів, а й від багатьох ситуативних факторів (установок тренера, турнірної ситуації, очікувань з боку інших людей, командного "духу" і т.п.).

Певний мотив (або навіть сукупність мотивів) однозначно не визначають мотивацію діяльності. Необхідно враховувати внесок факторів конкретної ситуації. Наприклад, надмірна складність навчальної діяльності, відсутність нормальної взаємодії з вчителем або керівником призводять до зниження не тільки мотивації, але й ефективності діяльності.

Таким чином, мотивація - це сукупність усіх факторів (як

особистісних, так і ситуативних), які спонукають людину до активності. Потреби людини суб'єктивно переживаються нею як бажання, потяг або прагнення. Сигналізуючи про виникнення потреб та про їхнє задоволення, ці переживання регулюють діяльність людини, стимулюючи або послаблюючи її. Наявність потреби та її безпосереднього, чуттєвого виразу (бажання, потягу тощо) ще не є достатньою умовою для того, щоб діяльність щодо її задоволення (або спрямована на інший предмет) могла здійснитися. Для цього необхідний об'єкт, який, відповідаючи потребі за змістом, став би збудником діяльності, надав би їй конкретної спрямованості. Людині притаманні вищі форми відображення дійсності, а тому об'єкти, які збуджують діяльність, можуть поставати у формі ідеї чи морального ідеалу. Саме цей усвідомлюваний образ, який збуджує діяльність, орієнтує її на задоволення певної потреби, називають мотивом діяльності, що реалізується.

Мотиви діяльності людини можуть поставати в її свідомості як конкретні чуттєві або розумові образи поряд з асоційованими з даними образами уявленнями (наприклад, для мандрівника образ вогнища асоціюється з теплом, світлом, відпочинком тощо). Мотив може збуджувати часткову, конкретну дію і прямо збігатися з ціллю даного діяння (або конкретної дії), з тим, що досягається в результаті виконання дії. В складніших випадках мотиви можуть не збігатися з ціллю окремої дії безпосередньо, а потребують багатьох дій, досягнення численних часткових цілей. Іноді діяльність, що відповідає такому мотиву, може відбуватися протягом значного періоду часу — місяці, навіть роки. Проте мотиви й цілі дій людини не збігаються за своїм суттєвим визначенням; так, залежно від життєвих обставин один і той самий мотив може реалізуватися в різних за своїми цілями діях, а зовні однакові дії можуть мати різні мотиви. Сфера мотивації може включати усвідомлені та неусвідомлені мотиви. До неусвідомлених належить стан потреби в чомусь. За С. Рубінштейном, потреба є нуждою людини у чомусь, у якій виявляється її зв'язок із навколишнім світом і залежність від нього. Коли людина усвідомлює потребу, вона перетворюється на мотив і опредмечується. Виникненню свідомих психічних процесів передує стан, який не можна вважати психічним, а тільки фізіологічним (Д. Узнадзе). Цей стан є установкою, готовністю до активності.

Усвідомлення спонукань відбувається з формуванням практичної дії, коли потреба об'єктивується, стає актуальною і запланованою. До сфери свідомого оформлення детермінації поведінки людини у психології належать мотиви, нахили, інтереси, цінності, цілі, спрямованість та інші категорії.

46.Інтерес, як мотив. Основні характеристики інтересів. Інтерес до навчання та його розвиток. Визначаючи інтерес як активне, виборче ставлення особистості до певного об'єкта дійсності, ми розглядаємо його як складне особистісне утворення, властиве людині.

Обгрунтування інтересу як провідного мотиву діяльності в мікросоціумі для психолога дуже важливо.

Принциповими та універсальними для різних сфер соціальної роботи є такі положення такого підходу:

1) поняття «інтерес» відображає суб'єктивно існуючі відносини особистості, які проявляються в результаті впливу реальних умов життя і діяльності людини;

2) витоки інтересу лежать в суспільному житті;

3) в інтересі виражені єдність об'єктивного і суб'єктивного, тобто з одного боку, інтерес вказує на значимий і цінний для особистості предмет об'єктивного світу, а з іншого боку, інтерес, перевага одних предметів іншими, розкривають спрямованість самої особистості.

Інтерес як провідний мотив соціальної діяльності та поведінки людини в її мікросередовищі має особистісний сенс.

Самостійний вибір видів соціальної діяльності є для людини будь-якого віку стимулом для пошуку нових інтересів, підкреслює особистісний своєрідність кожного, розкривається в усьому змісті діяльності, а не в обмеженою, вузькою, виконавської сферах.

Це явище можна охарактеризувати як відомий в психології феномен близькості інтересу до рефлексу цілі. І. П. Павлов вважав рефлекс мети «основною формою життєвої енергії кожного з нас». На важливість самостійного пошуку мети звертав увагу А. Н. Леонтьєв, який вважав, що для порушення інтересу до діяльності потрібно створити мотив, а потім відкрити можливості самостійного ходіння мети в тому чи іншому предметі, змісті. Саме таким є механізм прояву і закріплення інтересів у соціальній діяльності людини, коли йому створена вільна, неформальна обстановка.

Своєрідність соціальної діяльності полягає в тому, що результати складових її дій нерідко більш значні, ніж кликали їх до життя мотив.

Саме так складався, наприклад, інтерес в підлітковому клубі, куди приводив підлітків первісний мотив - елементарний інтерес до мужніх видів спорту, бажання навчитися чогось конкретного. Протягом 1-1,5 років інтерес переріс у широку гаму мотивів, тепер уже пов'язані з осо-знанням значущості своєї діяльності.

Таким чином, інтерес як основний мотив включення дітей і дорослих в соціальну діяльність може перетворюватися в широкі соціальні мотиви. У сучасній освітній практиці співіснують три типи навчання, кожен тип грунтується на певній парадигмі освіти. Це – традиційне, розвивальне і особистісно орієнтоване навчання.

В основі традиційного навчання лежить предметна парадигма, відповідно до якої головною метою навчання є озброєння учнів системою знань, умінь і навичок. Технології традиційного навчання не передбачають цілеспрямованого розвитку особистості, хоча певні особистісні якості можуть розвиватися, наприклад, накопичення знань.

Основою розвивального навчання є суб’єктна парадигма, згідно з якою акцент в організації діяльності робиться на самостійність і активність учнів. Розвиток особистості трактується як загальний психічний та інтелектуальний розвиток. Ціннісна сфера обмежена пізнавальною сферою, навчальний процес не прогнозований, нечіткий, проте особистість учня виступає не лише об’єктом діяльності, а й суб’єктом взаємин.

В основі особистісно орієнтованого навчання лежить особистісна парадигма, акцент зроблено на розвиток у суб’єкта навчання особистісного ставлення до світу, діяльності, до себе. Метою особистісно орієнтованого навчання є формування цілісної особистості у єдності її когнітивних (пізнавальних) і особистісних якостей, розвиток інтелектуальних і творчих збібностей школяра.

Кожен тип навчання має сильні та слабкі сторони: по-різному складаються взаємини між учителем і учнем, учнем і предметом, що вивчається.

При традиційному навчанні навчально-виховний процес має чітку мету, діяльність учителя і учнів керована і прогнозована. При цьому дитина є об’єктом педагогічного впливу: вчитель, використовуючи свої знання, досвід, визначає весь хід навчально-0виховного процесу. А учень? Учень поступово втрачає свою самобутність, можливість розвинутись як самодостатня творча особистість, втрачає інтерес до навчання. Таке навчання не забезпечує самореалізацію як учителя, так і школяра.

Суб’єкт – суб’єктні стосунки, які виникають при розвивальному навчанні, направлені на розвиток творчих здібностей учнів, проте такий

розвиток пізнавальної, емоційно-ціннісної сфери має непередбачуваний характер.

Особистісно орієнтоване навчання створює умови для самореалізації особистості, проте сам дидактичний процес та його результати мають певну невизначеність.

Практика свідчить, що реальне навчання – це завжди синтез різних концептуальних підходів, яке залежить від дидактичних завдань уроку, досвіду вчителя, рівня навчальних досягнень учнів тощо.

47. Переконання як мотив. Структура переконань. Світогляд як система переконань. Переконання - вплив на працівника з використанням логічних доводів психологічних прийомів. Вміння переконувати - важлива якість керівника.

Методи переконання служать доповненнями інших методів, перш за все

економічних та адміністративних.

Основні форми переконання:

1. У формі бесіди - викликати довіру, викласти свою точку зору.

2. Переконання керівництва - короткий виклад аргументів

3. Роз'яснення - інформування працівників.

Вплинути на переконання персони або групи можна тільки двома методами:

навіюванням і переконанням (переконуванням).

Є чотири види переконуючих впливів:

a) інформування;

б) роз'яснення;

в) доказ;

г) спростування.

48. Самосвідомість особистості. Структура Я-образу. Види Я-образу.

Усвідомлення людиною світу не зводиться до відображення лише зовнішніх об´єктів. Фокус свідомості може бути спрямовано і на самого суб´єкта, на його власну діяльність, його внутрішній світ. Таке усвідомлення людиною самої себе отримало в психології статус особливого феномена - самосвідомості.

САМОСВІДОМІСТЬ - це здатність людини усвідомити саму себе, своє «Я», свої потреби, інтереси, цінності, своє буття і його сенс, власну поведінку й переживання тощо.

На відміну від свідомості, самосвідомість орієнтована на осмислення людиною своїх дій, почуттів, думок, мотивів поведінки, інтересів, своєї позиції в суспільстві. Якщо свідомість є знанням про іншого, то самосвідомість - знанням людини про саму себе. Якщо свідомість орієнтована на весь об´єктивний світ, то об´єктом самосвідомості є сама особистість. У самосвідомості вона постає і як суб´єкт, і як об´єкт пізнання.

Структура самосвідомості людини складна. Вона відзначається різноманітністю форм вияву, які пов´язані з усіма аспектами її психічної діяльності:

ПІЗНАВАЛЬНОЇ - самокритичність, самоаналіз, самооцінка, самопереконання, самоіронія тощо;

ЕМОЦІЙНОЇ - самозадоволення, самоповага, самолюбство, самосхвалення тощо;

ВОЛЬОВОЇ - самодисципліна, самонаказ, самоконтроль, саморегуляція, самовимогливість тощо.

Центральними і найбільш дослідженими структурними компонентами самосвідомості є феномени саморегуляції, самооцінки, самоаналізу. Кожна дитина народжується як індивід людського роду. Проте в процесі життя не кожний стає особистістю. Особистість розглядається як саморегулююча система (І.П. Павлов). Це такий рівень розвитку людини, коли вона сама здійснює управління своїми діями, вчинками, поведінкою, емоційним станом, ставленням до навколишнього середовища.

Самооцінка особистості - це усвідомлення власної ідентичності незалежно від зовнішніх впливів. Вона складається в процесі пізнання людиною себе. За змістом самооцінка розрізняється як завищена, занижена та адекватна, саме остання сприяє розвитку людини. Завищена або занижена ускладнюють цей процес. Те, як людина оцінює себе - відчуття гідності, самозадоволення, самоповага, або приниження, почуття неповноцінності - частково залежить від її соціального статусу, але ще більш від оцінок, які вона отримує від значущих для неї осіб (Шибутані).

Самопізнання пов´язано із самоаналізом і самокритичністю, що дають змогу кожному глибше пізнати себе самого, усвідомити духовне зростання, а також стимулювати свій розвиток. Вищий рівень саморозвитку людини включає вибір цінностей, моральних норм, образу життя, професії.

Самопізнання виявляє потребу людини в самодостатності й самоутвердженні. В особистому і соціальному аспектах самоствердження має різні форми.

Особливо важливо самоутвердження в молоді роки - в навчанні, роботі, стосунках між людьми. Воно асоціюється насамперед із самостійністю, самовідповідальністю, самоініціативою, самодостатністю.

Самосвідомість розвивається, змінюється, збагачується впродовж життя людини. У кожного є природна схильність до самовдосконалення, яка на певному етапі розвитку особистості та впливу суспільства постає як усвідомлення прагнення до творчого саморозвитку, самореалізації. Самовдосконалення і самовияв людини є процес постійного розвитку, сходження (С.Л. Рубінштейн). Не існує універсального визначення.

Т. Бауер - "Я-концепція" розуміється як уявлення про себе або «Образ Я». Отже, з'являється в дитинстві, коли дитина усвідомлює своє тіло.

Е. Бернс - "Я-концепція" - це система стійких, несуперечливих уявлень про себе. З'являється пізно. Цьому передує: подання про тілесне Я, впізнавання себе в дзеркалі, феномен «Я сам» і «Я хороший», завищена самооцінка дошкільника, самооцінка молодшого шкільного віку, нестійка самооцінка підлітка. І тільки потім відбувається стабілізація Особистості.

Структура Я-концепції:

Я-реальне

Я-ідеальне

Я-дзеркальне

Тим Я-реальним і Я-ідеальним повинен бути оптимальний розрив, як стимул до самовдосконалення.

Я-реальне має три компоненти: 1) когнітивний (хто я насправді), 2) оцінний (що я в собі ціную?), 3) поведінковий (визначає стиль поведінки в залежності від 1 і 2.

«Я-образ» - не статичне, а динамічне утворення Особистості індивіда. Становлення «Я-концепції», будучи в кінцевому рахунку обумовлено соціально-культурним процесом, виникає в обставинах обміну Діяльності між людьми, в ході якого суб'єкт «виглядає як в дзеркало іншої людини» (К. Маркс), і тим самим налагоджують, стоншує, коригує образи свого Я, тобто Особистість орієнтується на якусь референтну групу (реальну або ідеальну), ідеали які є її ідеалами, інтереси - її інтересами і так далі.

Людина звикла як в дзеркало вдивлятися в соціальну групу і потім перемістив цей навик всередину своєї Особистості.

Високий рівень самосвідомості зумовлює саморозвиток і самовиховання. .Види образів «Я»: соціальне «Я», духовне «Я», фізичне «Я», інтимне «Я», сімейне «Я» тощо, а також «Я» - реальне, «Я» - ірреальне, теперішнє, майбутнє, фантастичне