1. Епоха троє царства на корейському півострові. Традиція пов'язує коріння корейської

державності з “державою” Давній Чосон та її засновником легендарним Тангуном (2335 р. до н.е.),

але всі протодержавні утворення (“вождівства”), які почали складатися на півострові, були в ІІІ - ІІ

ст. до н.е. ліквідовані Ханьською імперією.

На рубежі н.е., в умовах кризи ханьського Китаю, у Кореї почали зароджуватися початки

незалежного політичного життя: на півночі виникло “царство” Когурьо (37 р. до н.е.), на південному

сході півострова - Сілла (57 р. до н.е.), а на південному заході - Пекче (18 р. до н.е.), які на світанку

середньовіччя (ІІІ - ІV ст. н.е.) перетворилися на повнокровні державні формування східного типу на

конфуціанський кшталт (далися взнаки цивілізаційні наслідки китайської окупації). В історії країни

почалася “епоха Троєцарства” (рубіж н.е. - 60-ті роки VІІ ст.).

Найбільшим із “тріумвірів” було Когурьо, столицею якого (після кількох перенесень) з 472 р. став

Пхеньян. Особливістю господарського укладу когурьосців була відносно висока (на тлі

південнокорейських царств) роль скотарства.

Пекче (творцями якого були племена махан і пуйо) займало території з відносно м'яким кліматом і

родючими (за корейськими мірками) грунтами, тому тут незаперечне лідерство в господарстві

належало поливному рисівництву, на базі якого уже з ІІІ ст. сформувалися всі елементи державності

та розквітла система чиновної ієрархії. Столицею Пекче спочатку була фортеця Хансон, а з 538 р. -

місто Сабі, розташоване в гирлі річки Кимган.

Провідною галуззю в господарстві Сілла також було землеробство, проте через несприятливі

природно-кліматичні умови тут, окрім рису, вирощувалися й інші, не такі врожайні, зате витриваліші

культури, а рис вважався ласощами. Плем'я Сілла було лише одним із багатьох могутніх субетносів

на південному сході Кореї, тому особливістю сілланської державної машини залишалася її надмірна

мілітаризація (без якої утримати панування в регіоні сілланці не могли). Відносно жорсткішою була в

Сілла централізація влади, тіснішою етнічна спільнота власне сілланців (на відміну від сісан,

кочхільсан, ісо, апток та ін.), досконалішою структура управлінського апарату. Столицею держави

став Кьонджу.

Правителі всіх ранньокорейських держав носили титул ван (кит. “цар”).

Три корейські “царства” динамічно розвивалися й активно розсували свої кордони. В них

функціонували десятки шкіл, а в Когурьо у 372 р. навіть відкрився перший конфуціанський вуз -

Техак. Китайці свідчили, що “в Когурьо традиційною є любов до книг. Навіть у родинах торговців і

конярів. На кожному перехресті споруджуються великі будинки. Їх називають “храмами просвіти”.

Молоді люди до одруження вдень і вночі читають книги й навчаються стрільбі з лука”1. Справжнім

культурним скарбом стали поховання когурьоських ванів, увінчані пірамідами та прикрашені

всередині унікальними фресками.

Сілланці більше прославилися спорудами для живих, особливо своїми містами, спланованими за

китайським зразком (прямокутне планування й чітка симетрія кварталів) і прикрашеними храмами,

пагодами, палацами, навіть обсерваторіями. А коли славетний сілланський художник Соль Го (Сор

Ге) намалював сосни на стіні храму, птахи розбивалися об цю стіну, намагаючись сісти на їхні гілки.

Під впливом буддизму, що прийшов до Кореї у ІV - VI_ст. із Китаю та Індії, в країні з'явилися

печерні храми, вирубані, за індійськими традиціями, просто в скелі, а в Пекче високого рівня досягло

мистецтво дерев'яної та бронзової з позолотою скульптури на буддійські мотиви. З'явилися в Кореї

також географічні та етнографічні (!) карти.

Але в V ст. необмежена експансія ранніх корейських держав припинилася, оскільки їхні кордони

наблизилися впритул один до одного, а південний край півострова (район Мімана) окупували японці.

Почалися внутрішньокорейські війни за об'єднання “Країни Вранішньої Свіжості” (поетична назва

Кореї) під скіпетром єдиної династії. Кожна з трьох держав претендувала на право стати

об'єднувачем усього півострова й шукала союзників. Урешті-решт Пекче (750 тис. населення) почало

спиратися на підтримку Японії, Сілла зробило ставку на союз із китайцями, а Когурьо (700 тис.

підданих) спробувало діяти самостійно.

Спорадичні війни з перемінним успіхом тривали в Кореї майже два століття, але жодна зі сторін так і

не здобула суттєвої переваги (щоправда, вдалося витіснити з Мімани японців). Однак на рубежі VІ -

VІI ст. у корейські справи втрутився Китай. У 598 р. похід на Когурьо організував суйський

імператор Ян Цзянь, але китайські стратеги виявили повне незнання місцевих природних умов, бо

потрапили точно в сезон дощів. У сухопутних військах інтервентів почався голод, виникли епідемії, а

флот загинув від шторму на морі. Похід провалився, але в 612 р., після титанічної підготовки, напад

на Когурьо повторив Ян Гуан, сухопутні сили якого налічували 1,1 млн вояків і стільки ж обозних, а

40-тисячний флот мав захопити Пхеньян.

Ворожий флот когурьосці розбили досить легко. Генерал Конму спеціально залишив на березі багато

коштовностей, які помітили з кораблів китайці. Коли суйські десантники накинулися на здобич і

почали різати один одного, їх раптово атакували корейці, розтрощивши суйський флот.

Боротьбу з основними силами агресора очолив воєначальник Ильчі Мундок. Заманивши ворога вглиб

країни, когурьосці зненацька атакували суйців під час форсування ними річки Сальсу: втративши

вбитими, потонулими та полоненими 300 тис. вояків, здеморалізовані інтервенти знову відступили.

Крах корейської авантюри спричинив зміну династії в Китаї, але Когурьо також було знесилене

війною, тому в пошуках підтримки уклало союз із Пекче (а через нього - з Японією). Та

далекогляднішими виявилися сілланці, які продовжували орієнтуватися на могутній Китай.

Прийшовши до влади в Китаї (618 р.), нова династія Тан поновила експансію проти Кореї, але чотири

лобових походи на Когурьо завершилися нічим.

У 645 р. фортеця Ансінсон завдяки героїчним зусиллям своїх захисників витримала 80-денну облогу,

а коли китайці здобули перевагу, наступила зима. Мороз та голод знекровили танську армію і вона

змушена була відступити. Так само безрезультатно для Танів скінчилися три наступні походи, хоча

обидві сторони зазнали величезних втрат.

Лише стратегічний талант непереможного танського генерала Су Дінфана, якого спішно відкликали

на корейський фронт із Центральної Азії, змінив ситуацію на користь агресорів. Узгодивши свої

плани з сілланцями, він у 660 р. переправив у Південну Корею через Жовте море 135_тис. вояків для

завоювання Пекче, де їм на допомогу прийшло 50-тисячне сілланське військо на чолі з талановитим

воєначальником Кім Юсіном. Спільними зусиллями союзники розсіяли 70-тисячну пекчеську армію

й оточили столицю Сабі, після чого пекчеський ван Ичжа капітулював і був відправлений до Китаю

як полонений.

Туди ж окупанти погнали 20 тис. мешканців столиці, й лише гарем боягузливого короля не здався

агресорам: три тисячі придворних красунь, не бажаючи потрапити до рук ворога, кинулися з високої

скелі просто у води ріки Кимган, де й потонули, залишившися вічним докором своїм малодушним

чоловікам. Місце їхньої загибелі назвали “стрімчаком упалих квітів”. Останні надії пекчесці

покладали на союзників, але Когурьо було знесилене війнами, а похід японців не змінив ситуацію.

Пекче звернулося за підтримкою до японців: із цією метою до Японії відбув син пекчеського вана

принц Пхун, але допомога, яку він отримав, виявилася замалою для того, щоб воювати з

непереможними Танами. В битві на р.Пеккан (662 р.) китайці знищили 32-тисячне військо японців і

спалили 400 їхніх кораблів. Боягузливий Пхун здався в полон.

Когурьо опинилося наодинці з ворогом, тому шансів вистояти у північнокорейського царства не

зосталось. Держава була знесилена 60-річною війною з Китаєм, до того ж у політичній верхівці

почалися чвари: в 666 р. помер Перший міністр Когурьо Йонке Сомун, а три його сини перегризлися

за владу. Результат усобиць виявився сумним для північнокорейського царства: у 668 р. об'єднана

тансько-сілланська армія Лі Шицзі та Кім Юсіна після місячної облоги змусила капітулювати

столицю країни Пхеньян. Короля Почжана, всю знать та 200 тис. мешканців міста загарбники

погнали до Китаю, а невдовзі Тани захопили всі 176 міст Когурьо.

Держави Когурьо і Пекче перестали існувати, а на їхніх землях китайські інтервенти створили свої

намісництва. Така політика абсолютно не влаштовувала Сілла.