51. Особливості суспільного ладу Східної Римської імперії.

Панівний клас Візантії був неоднорідний. Головні економічні і соціальні позиції у Візантії займали стара сенаторська аристократія і провінційна знать. Поряд із ними високе місце в соціальній структурі візантійського суспільства займала міська муніципальна верхівка значних міст імперії, особливо столиці - Константинополя. Церква також мала ряд привілеїв, була звільнена від оподаткування та повинностей.

До нижчої верстви вільного населення належить і міський плебс (ордо плебеюс). Він виконував різні повинності, не мав привілеїв вищих станів і жорстокіше карався. У ранній Візантії в його середовищі сформувалася стійка і впливова торгівельно-ремісниче верхівка.

Найнижчу ступінь суспільної структури займали раби. Праця рабів широко використовувалася в державних господарствах, майстернях, на копальнях. У ранній візантійський період дещо зміцнилася їх майнова правоздатність і було визнано їх право на брак і сім'ю. З їх середовища почав виділятися прошарок колонов. Колони розділялися на розряди залежно від розміру власності, але залишалися соціально нерівноправними.

у УІІ-УШ ст. у Візантії розпочинається процес феодалізації, який в основному завершується в XI ст.

З розселених в кордонах імперії слов'ян, вірменів, сирійців, а також вільних візантійських селян створюється у VIII ст. новий особливий військовий прошарок - т. зв. стратіотів. За несення військової служби стратіоти отримували від уряду в спадкове володіння земельні наділи. Таке землеволодіння було привілейованим: воно звільнялося від усіх податків, крім поземельного.

Значно похитнулось положення аристократії, сенаторській знаті. З стратигів(командирів фемного війська) почав створюватися майбутній феодальний панівний клас Візантії.

Поряд з основною категорією вільних общинників - георгів - з'являються неімущі бідняки - апорії, які здають свої землі в оренду іншим общинникам або взагалі покидають їх. На селі є і наймити -містії (головним чином пастухи) та раби.

Прискорення майнового розшарування на селі призвело до розорення частини селянства, перетворення його на залежних, т. зв" париків. Інколи в залежність від крупних землевласників потрапляли цілі села. Дінати (так називали можновладців — багатіїв, від «діна» — сила) нерідко самовільно захоплювали общинні землі і силою примушували вільних общинників перетворюватися на париків.

52. Державний лад Візантії.

У IV-VII століттях Візантійська держава успадкувала основні риси пізньої Римської імперії. Державу очолював імператор, у руках якого була законодавча, виконавча і судова влада.

Влада візантійського імператора була великою, але не безмежною. По-перше, не було спадковості престолу. Новий імператор обирався сенатом, народом Константинополя і армією. По-друге, існував дуже впливовий орган, що включав верхівку суспільства — сенат. По-третє, величезну роль у державі відігравала Візантійська Православна Церква.

У VIII-X століттях відбувається посилення імператорської влади і припиняються вибори імператорів, втрачає свій вплив сенат. У цей час за імператором закріплюють грецькі титули василевса і автократора (самодержця). З XI століття утверджується перехід престолу в спадщину. Однак надалі, у зв'язку з розвитком феодальних відносин, імператорська вдада починає слабнути.

Для державного ладу Візантії була характерною наявність величезного бюрократичного апарату, як центрального, так і місцевого, з розподілом чиновництва на ранги.

Існували такі установи, як сенат(синкліт), державна рада(консисторій) та діми. Діми були організаціями вільних громадян візантійських міст, що виконували господарські, політичні й військові функції. Важливу роль відігравала церква. Центральне управління зосереджується в Державній раді — консисторії (пізніше — синкліті). До складу консисторії входили такі особи: два префекти Преторія — керівники місцевого апарату, префект Константинополя — голова сенату, магістр — керівник палацу, квестор — головний юрист і голова консисторії, а також два комітети фінансів.

У ІХ-ХІ століттях структура державного апарату ще більш ускладнюється, кількість відомств доходить до шістдесяти.

Місцеве управління перебувало в руках префектів Преторія, яким були підпорядковані правителі діоцезів і провінцій. У VII столітті утворилися військові округи-феми на чолі зі стратигами, у яких була вся повнота влади, як військової, так і цивільної.