Періоди, за які обчислюється середня заробітна плата

Дванадцять календарних місяців

Пункт 2 Порядку № 100 регламентує обчислення середньої заробітної плати виходячи з виплат за останні дванадцять календарних місяців роботи, передуючих місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористану відпустку, у випадках: - оплати часу щорічної відпустки; - оплати додаткової відпустки у зв'язку з навчанням; - оплати творчої відпустки; - оплати додаткової відпустки працівникам, що мають дітей; - для виплати компенсації за невикористані відпустки.

Працівнику, що пропрацював на підприємстві менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку. Якщо відпустку (наприклад, учбовий) необхідно надати, не дивлячись на те, що не відпрацьований жоден повний місяць, то середня заробітна плата обчислюється відповідно до останнього абзацу п. 4 Порядку № 100, тобто виходячи з тарифної ставки або посадового окладу.

Час, протягом якого працівники згідно чинного законодавства або з інших поважних причин не працювали і за ними не зберігався заробіток або зберігався частково, виключається з розрахункового періоду.

У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, передуючі події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, що пропрацювали на підприємстві менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.

Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи. Якщо і протягом цих місяців працівник не відпрацював жодного робочого дня, середня заробітна плата обчислюється відповідно до останнього абзацу п. 4 Порядку № 100

Працівникам плаваючого складу судів флоту рибної промисловості і працівникам, зайнятим на підприємствах з сезонним характером виробництва, з урахуванням значного коливання протягом року заробітної плати, в інших випадках (окрім розрахунку відпускних) збереження середньої заробітної плати вона може обчислюватися виходячи з виплат за дванадцять календарних місяців.

Час, протягом якого працівники, згідно чинного законодавства або з інших поважних причин, не працювали і за ними не зберігався заробіток або зберігався частково, виключається з розрахункового періоду.

Для працівників з відрядною оплатою праці у разі відсутності оперативних даних для розрахунку заробітку за останній місяць розрахункового періоду він може замінюватися іншим місяцем, безпосередньо передуючим розрахунковому періоду.

3 п.

Предметом цивільно-правового регулювання є: а) майнові відносини; б) особисті немайнові відносини.

1. Майнові відносини. Це конкретні вольові економічні відносини з приводу належності, використання, переходу засобів виробництва, предметів споживання та інших матеріальних благ. Суть майнових відносин полягає в тому, що вони є відносинами з приводу належності, використання і переходу матеріальних благ. Об'єктом майнових відносин є матеріальні блага, які в законодавстві називають майном. Саме тому ці відносини мають найменування майнових.

2. Особисті немайнові відносини виникають у зв'язку із здійсненням особистих прав. Термін "особисті права" вживається для позначення різноманітних суб'єктивних прав, які належать громадянину або соціальному утворенню. В даному випадку маються на увазі особисті немайнові права на блага, невіддільні від особи: життя, здоров'я, честь, гідність, ім'я, авторство. Вони індивідуалізують особу, втілюють її моральну оцінку з боку суспільства. Зазначені особисті права поділяються на групи:а) особисті права, пов'язані з майновими (наприклад, особисті права авторів творів у галузі науки, літератури і мистецтва, винаходів, раціоналізаторських пропозицій); б) особисті права, які виникають та існують незалежно від майнових, тобто не пов'язані з ними (наприклад, право на ім'я честь, гідність, на листи, щоденники, записки). Цивільне законодавство регулює вищезазначені майнові й особисті немайнові відносини: а) юридичних осіб між собою; б) громадян з юридичними особами; в) громадян між собою.

Учасниками відносин, що регулюються нормами цивільного права, можуть бути й інші соціальні утворення: держава, автономні утворення та територіальні громади.

Своєрідність форм цивільно-правового регулювання становить метод, що включає цивільно-правові засоби й заходи формування поведінки окремих осіб та колективних утворень (установ, підприємств, організацій). Якщо предмет цивільно-правового регулювання відповідає на питання, які суспільні відносини регулюються цивільним правом, то метод цивільно-правового регулювання — як відповідні суспільні відносини ним регулюються.

В чому полягають ознаки методу цивільно-правового регулювання суспільних відносин? Вони відображені в загальному юридичному становищі суб'єктів сучасного цивільного права, у специфіці юридичних фактів, у диспозитивних началах цивільного законодавства, в особливостях цивільно-правових санкцій.Особливості цивільно-правових санкцій. Майновий характер відносин, які регулюються цивільним правом, наперед визначає відновну функцію цивільно-правових санкцій, зокрема відповідальності та її форми: відновлення становища,яке існувало до порушення права, відшкодування збитків, сплата штрафних санкцій.

Відновна функція цивільно-правової відповідальності вказує на існування у цивільному праві в ряді випадків відповідальності без вини.

Особливості методу цивільно-правового регулювання — це юридичний вираз економічних особливостей суспільних відносин, що становлять предмет цивільного права.

Функції, поряд з методом правового регулювання і принципами права, становлять правові категорії, які відображають елементи змісту сучасного права і характеризують його в цілому. Відповідно функції сучасного цивільного права разом з методом цивільно-правового регулювання суспільних відносин і галузевими принципами виражають соціальне призначення сучасного цивільного права, своєрідність форм цивільно-правового регулювання. Функції сучасного цивільного права — це певні напрями впливу цивільно-правових норм, зумовлені змістом суспільних відносин (власності, товарно-грошових, особистих немайнових), що їх включено до предмета цивільно-правового регулювання.

Цивільне законодавство, цивілістична наука і практика розрізняють такі функції: регулятивну, охоронну, попереджувально-виховну, попереджувально-стимулючу.

4 п.

Ст. 3 Конституції України проголошує, що людина, її життя і здоров’я,

честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою

соціальною цінністю. Конституція також зауважує, що всі люди є вільні і

рівні у своїй гідності та правах; права і свободи людини є

невідчужуваними та непорушними (ст. 21).

Одним з найважливіших завдань кримінального права є боротьба з посяганнями на життя людини. Адже саме життя становить основну соціальну цінність. Воно є найважливіше благо людини, яке у разі настання смерті не може бути відновлено.

Видовим об’єктом розглядуваних злочинів є життя людини. Причому людини будь-якої, незалежно від її стану і будь-яких соціально-демографічних характеристик. Це може бути новонароджена дитина, людина в розквіті сил, людина, яка хвора на невиліковну хворобу, фізично чи психічно. Позбавлення життя заборонене і за бажанням потерпілого. Не мають жодного значення такі об’єктивні показники особи потерпілого, як його національна, расова, соціальна належність, віросповідання, походження, вік, характер занять тощо. Визначення безпосереднього об’єкта злочинів проти життя дає підставу сказати, що до них не може бути віднесений кримінальний аборт, адже знищений людський плід у лоні матері не є ще людиною. Чинне кримінальне законодавство передбачає такі злочини проти життя: умисне вбивство (ст. 115 КК), умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання (ст. 116 КК), умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини (ст. 117 КК), умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або при перевищенні заходів, необхідних для затримання злочинця (ст. 118 КК), вбивство з необережності (ст. 119 КК), доведення до самогубства (ст. 120 КК), погроза вбивством (ст. 129 КК). Вбивство — це протиправне позбавлення життя однією людиною (групою людей) іншої людини (ч. 1 ст. 115 КК). Доведення до самогубства не пов’язане із вказаним діянням і тому не належить до вбивства, але входить у групу злочинів проти життя.

З об’єктивної сторони майже всі злочини проти життя є матеріальними складами, тобто вважаються закінченими після настання смерті особи. Погроза вчинити вбивство є формальним складом.

Суб’єктивна сторона у злочинах проти життя може характеризуватися умисною виною, необережною виною або умисною чи необережною виною.

Суб’єктом злочину проти життя, може бути особа, яка на момент вчинення злочину досягла 14-ти років. З 14-ти років настає відповідальність і за зазіхання на життя державного чи суспільного діяча, працівника правоохоронних органів, члена суспільного формування по охороні суспільного порядку і державного кордону чи військовослужбовця, судді, народного засідателя або присяжного в зв’язку з їхньою діяльністю, пов’язаної із здійсненням правосуддя, захисника чи представника особи в зв’язку з діяльністю, пов’язаною з наданням правової допомоги, представника іноземної держави . Суб’єктивна сторона розглядуваних злочинів характеризується як умисною виною, так і необережною. Суб’єктом злочину може бути особа, яка досягла 14-ти або 16-ти років (усі інші статті). У деяких статтях суб’єкт спеціальний

Об’єктом цієї групи злочинів є здоров’я іншої людини. Як і у злочинах проти життя, здоров’я людини захищається з початку фізіологічних пологів і до моменту біологічної смерті людини.

Об’єктивна сторона злочинів проти здоров’я може проявити себе як дією, так і бездіяльністю. Абсолютна більшість їх кваліфікуються як злочини матеріальні. Тому треба відзначити, що між діянням, що завдає шкоду здоров’ю (або ставить його у небезпеку), і настанням цієї шкоди як обов’язкової ознаки має бути встановлений причинний зв’язок.

Б – 6

1 п.

У будь-якій державі існує і виникає величезна кількість норм права. Ці норми можна класифікувати (поділити) на види за певним критерієм (ознакою).

Норми права за предметом правового регулювання (або за галузями права): норми конституційного, адміністративного, кримінального, цивільного, трудового, екологічного права та ін.

Норми права за методом правового регулювання (або за формою закріплення бажаної поведінки суб'єктів права): імперативні та диспозитивні

Імперативні — норми, що виражають у категоричних розпорядженнях держави чітко позначені дії і не допускають ніяких відхилень від вичерпного переліку прав і обоє 'язків суб'єктів. Інакше: імперативні норми прямо наказують правила поведінки.

Диспозитивні — норми, у яких держава наказує варіант поведінки, але які дозволяють сторонам регульованих відносин самим визначати права й обов'язки в окремих випадках, їх називають «заповнювальними», оскільки вони заповнюють відсутність угоди і діють лише тоді, коли сторони регульованих відносин не встановили для себе іншого правила, не домовилися з даному питання (розпізнаються через формулювання: «за відсутності іншої угоди», «якщо інше не встановлено в договорі» та ін.). Інакше: диспозитивні норми надають свободу вибору поведінки.

Норми права за характером впливу на особу: заохочувальні та рекомендаційні

Заохочувальні — норми, що встановлюють заходи заохочення за варіант поведінки суб'єктів, який схвалюється державою і суспільством і полягає в сумлінній і продуктивній праці (наприклад, правила щодо виплати премій).

Рекомендаційні — норми, що встановлюють варіанти бажаної з погляду держави поведінки суб'єктів.

Норми права по субординації в правовому регулюванні: матеріальні та процесуальні

Норма матеріального права — норма, що є первинним регулятором суспільних відносин: містить правило (права, обов'язки, заборони), на підставі якого можливо вирішення справи по суті. Наприклад, не можна вчиняти вбивство.

Норма процесуального права — норма, що встановлює оптимальний порядок застосування норм матеріального права: містить правило, на підставі якого можливо вирішення справи по суті. Наприклад, порядок розслідування злочину, порядок виклику свідків до суду тощо.

Всі розпорядження процесуальних норм мають процедурний характер, тобто визначається найдоцільніший порядок здійснення правотворчої, правозастосувальної, правоохоронної, установчої і контрольно-наглядової діяльності держави. Багато розпоряджень процесуальних норм визначають порядок організації органів держави і здійснення ними своєї компетенції.

Таким чином, норми процесуального права відрізняються від норм матеріального права: - змістом, який виражається у своірідністі їх розпоряджень; — особливостями адресата;— структурою побудови.

Норми права за дією у просторі: загальні та місцеві

Норми права за дією у часі: постійні та тимчасові

Норми права за дією за колом осіб: загальні (поширюються на все населення спеціальні; поширюються на певне коло осіб) та виняткові (роблять винятки із загальних і спеціальних норм )

Норми права за функціональною спрямованістю (за функціями права): регулятивні (правила поведінки) та охоронні (сторожі порядку)

2 п.

Правове регулювання оплати праці працівників, які перебувають у трудових відносинах з власниками підприємств, установ та організацій всіх форм власності й видів господарювання, а також з окремими громадянами на підставі трудового договору, здійснюється Законом України "Про оплату праці", а також іншими численними нормативно-правовими актами, колективними договорами й локальними положеннями конкретних підприємств.

Потрібно підкреслити, що вказані акти регулюють оплату праці тільки найманих працівників, праця яких зумовлена укладенням трудового договору. Оплата праці інших працівників визначається угодою між роботодавцем і працівником. До винагороди за працю власників, співвласників, членів господарських товариств, окремих підприємців правовий термін "оплата праці", "заробітна плата" не застосовується. Їхньою винагородою за працю є прибуток (дохід), який розподіляється між співвласниками на підставі статуту або установчого договору шляхом укладеної угоди.

Правове визначення заробітної плати міститься у ст. 1 Закону України "Про оплату праці". Заробітна плата - Це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства .

У законодавстві вживаються два терміни - "оплата праці" і "заробітна плата". Традиційно щодо оплати праці найманих працівників застосовується термін "заробітна плата", ним підкреслюється те, що грошова винагорода виплачується за витрачену працю, за роботу, яка виконана. Крім того, тут підкреслюється також результативність праці.

Оплата праці залежить не тільки від результатів праці конкретного працівника, але також від результатів праці, прибутковості конкретного підприємства. У науковій літературі підкреслювалось, що заробітна плата має бути заробленою.

Як правова категорія заробітна плата є грошовою винагородою, яка виплачується власником працівнику за працю у встановленому сторонами трудового договору розмірі і в межах, визначених законодавством, соціально-партнерськими угодами, колективним і трудовим договорами.

Структурно заробітна плата складається з трьох частин: основна заробітна плата, додаткова заробітна плата, а також інші заохочувальні та компенсаційні виплати. Відповідно на підприємстві встановлюються фонди оплати праці.

Основна заробітна плата складається з винагороди за виконану роботу в межах встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, нормовані завдання, посадові обов'язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів), відрядних розцінок - для робітників і посадових окладів для службовців. Крім вказаних видів заробітку, до фонду основної заробітної плати включаються також суми процентних або комісійних нарахувань залежно від обсягу прибутків, отриманих від реалізації продукції (робіт, послуг), в тих випадках, коли вони є основною заробітною платою; суми авторського гонорару працівникам мистецтва, редакцій газет, журналів, телеграфного агентства, видавництва, радіо, телебачення й інших підприємств і оплата їх праці, яка здійснюється за ставками (розцінками) авторської винагороди, нарахованої на даному підприємстві.

Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад встановлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. До фонду додаткової заробітної плати входять доплати, надбавки, гарантійні й компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством, премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій. Наприклад, надбавки за кваліфікаційну майстерність, за знання іноземної мови, за класність водіям, бригадирам за керівництво бригадою, персональні надбавки за роботу в шкідливих умовах праці; премії за виконання і перевиконання виробничих завдань, за виконання акордних завдань у строк, за зменшення простоїв обладнання; винагороди за вислугу років, оплата разових робіт на підприємстві; оплата праці студентів під час проходження практики; оплата за роботу у вихідні й святкові дні; витрати, пов'язані з оплатою житла працівникам підприємства тощо.

Інші заохочувальні та компенсаційні виплати - це виплати в формі винагороди за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні й інші виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми. Зокрема, сюди відносяться суми оплати вимушених відпусток з ініціативи роботодавця з частковим збереженням заробітної плати; оплата простою не з вини працівника, виплати працівникам, які брали участь у страйках; винагорода за підсумками роботи за рік; винагороди за відкриття, винаходи, раціоналізаторські пропозиції; одноразові заохочення, матеріальна допомога; суми соціальних і трудових пільг працівникам - додаткові відпустки, доплати до державних пенсій, оплата за навчання в навчальних закладах дітей працівників підприємства; вартість путівок для лікування і відпочинку або суми компенсацій замість путівок; суми прибутку, направлені на придбання акцій для працівників трудового колективу; кошти, направлені на викуп майна підприємства членами трудового колективу, за рахунок коштів підприємства тощо (див. Інструкцію зі статистики заробітної плати, затверджену наказом Міністерства статистики України від 11 грудня 1995 р. №323 // Кодекс законів про працю України з постатейними матеріалами // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. - 1997. -№11-12. - С.444).

Оплата праці повинна бути так організована, щоб забезпечити функції, які на неї покладаються, - відновлюючу і стимулюючу. Відновлююча функція полягає у тому, що розмір заробітної плати тісно пов'язаний з рівнем життя населення, з таким важливим соціальним стандартом, як прожитковий рівень, який характеризує мінімально допустимі умови відновлення активного фізичного стану людини. Рівень заробітної плати багато в чому зумовлює купівельну здатність працівників. За інформацією Статистичного Бюро Європейської комісії індекс купівельної здатності в Україні становить 17% від прийнятої європейської норми.

3 п.

Поняття та види правочинів:1. Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочин — це дія суб'єктів цивільного права, спрямована на виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. При цьому вона може бути водночас підставою припинення одного правовідношення та виникнення іншого правовідношення 2. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). 3. Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов'язки лише для особи, яка його вчинила. Односторонній правочин може створювати обов'язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами. 4. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін. 5. До правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, застосовуються загальні правила про зобов'язання та договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті одностороннього правочину.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину: 1. Зміст правочину не може суперечити актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. 2. Особа, що вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. 3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. 4. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. 5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. 6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не можуть суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх та непрацездатних дітей.

Щоб правочин мав належну юридичну силу, він повинен задовольняти низці умов. Останні називаються умовами дійсності правочинів. До них належать умови: а) про форму; б) про сторони; в) про зміст правочину; г) про відповідність внутрішньої волі волевиявленню сторін.Ці умови різнобічні і залежать в більшості випадків від характеру правочину.

Форма правочину (Форма правочину — це спосіб вираження волі сторін, що беруть у ньому участь): 1. Правочини можуть вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. 2. Правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків. 3. У випадках, встановлених договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням.

Правочин вважається вчиненим у нотаріальній письмовій формі, коли укладений документ завірений державним або приватним нотаріусом, а також іншою посадовою особою, уповноваженою законом здійснювати нотаріальні послуги (ст. 40 Закону України "Про нотаріат").

4 п.

1. Чинність закону про кримінальну відповідальність у часі

Чинність КЗ у часі припускає усвідомлення положень про:

а) набрання чинності законом про кримінальну відповідальність;

б) припинення чинності законом про кримінальну відповідальність;

в) зворотну дію закону про кримінальну відповідальність.

Чинність закону про кримінальну відповідальність у часі — це можливість застосування кримінального закону залежно від часу вчинення злочину. Чинним визнається закон, що вже набрав чинності. Злочинність і караність діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, який діяв на час вчинення цього діяння (ч. 2 ст. 4 КК). Час вчинення злочину.

На практиці трапляються ситуації, коли на час вчинення злочину діяв один закон, а на час досудового слідства чи розгляду справи у суді - інший. Виникає запитання: який з цих законів підлягає застосуванню? Особливо актуальним воно є у зв'язку із прийняттям нового КК, оскільки багато осіб, що притягуються до кримінальної відповідальності, вчинили злочин до набрання ним чинності - тобто до 1 вересня 2001 р. Для правильного застосування закону про кримінальну відповідальність нерідко вирішальне значення має визначення часу вчинення злочину. Зворотна дія закону про кримінальну відповідальність у часі.

Як загальне правило у ч. 2 ст. 4 КК закріплено положення про те, що злочинність і караність діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, який діяв на час вчинення цього діяння. Однак часто мають місце ситуації, коли на час вчинення злочину діяв один закон, а на час розслідування або розгляду справи в суді — вже інший. Це і є питання про зворотну дію закону, тобто про можливість поширення нового закону па діяння, вчинені до набрання цим законом чинності.

Чинність закону про кримінальну відповідальність у просторі визначається на підставі територіального принципу. Сутність цього принципу виражена в ч. 1 ст. 6 КК, де зазначено, що особи, які вчинили злочини на території України, підлягають кримінальній відповідальності за цим Кодексом. Територіальний принцип випливає із суверенітету держави, влада якої поширюється на всю її територію.

Злочин вважається вчиненим на території України у випадках, коли: 1) він розпочатий і закінчений на території України; 2) він підготовлений за межами України, а дії, що утворюють його, вчинені на території України; 3) суспільно небезпечні дії були розпочаті або вчинені за межами України, а закінчені або злочинний наслідок настав на території України (наприклад, постріл було зроблено з території Молдови, а смертельне поранення особи сталося на території України)

Поняттям «територія України» охоплюються:а) суша, море, ріки, озера і решта водойм, надра землі в межах кордону України, а також повітряний простір над сушею і водним простором, у тому числі і над територіальним морем. б) військові кораблі, приписані до портів на території України, що знаходяться під прапором України у відкритому морі, в територіальному морі або портах інших держав; в) невійськові судна, приписані до портів на території України, що знаходяться під прапором України у відкритому морі;г) іноземні невійськові судна, що знаходяться в територіальному морі чи порту України. г) військові повітряні судна України, приписані до аеропортів на її території, які під розпізнавальним знаком України знаходяться у відкритому повітряному просторі, в повітряному просторі чи на аеродромі іншої держави;

д) невійськові повітряні судна України, які приписані до аеропортів на її території і знаходяться поза межами держави у відкритому повітряному просторі під розпізнавальним знаком України.

Б – 7

1 п.

Форма держави — порядок (спосіб) організації та здійснення державної влади в країні.

Структура форми держави -- стійка єдність елементів, їх зв'язків, цілісності, зв'язків елементів із цілим. Вона включає три взаємозалежних елементи: форму державного правління, форму державного устрою, форму політичного (державного) режиму.

Форма державного правління - визначається як спосіб організації вищої державної влади. Форма державного устрою - це спосіб поділу держави на певні складові частини та розподілу влади між державою та цими частинами. Форма державного режиму - порядок здійснення державної влади певними методами й способами.

Форма державного правління: Монархія та Республіка

Монархія – форма правління при якій верховна влада в державі повністю або частково здійснюється однією особою, що належить до правлячої царської династії.

Розглянемо абсолютну та конституційну монархії, тому що інші практично не існують: Абсолютна та обмежена.

Абсолютна – вся державна влада сконцентрована в руках монарха за повної відсутності будь-яких представницьких установ.

Обмежена – різновид монархічної форми правління, при якій влада монарха обмежується компетенцією інших дер. Органів.

Розрізняють: конституційну (це вид обмеженої монархії, коли повноваження монарха обмежуються конституцією), дуалістичну (це вид обмеженої монархії, коли повноваження в державі поділені між монархом і парламентом) та парламентарну монархію (це вид обмеженої монархії, коли повноваження монарха обмежуються повноваженнями парламенту).

Республіка – форма правління, де верховна влада в державі здійснюється колегіальним виборним органом.

Розрізняють: аристократичну (це така форма правління, де право брати участь у виборах вищих органів влади формально належать лише вищім верствам населення) і демократичну республіку (це така форма правління, в якій право участі у виборах вищих органів влади належить грам. Країни, досягли визначеного віку і не обмежені в можливості реалізувати суб’єктивне виборче право).

Серед демократичних республік розрізняють: президентські (президент вибирається всенародно, презедент є главою держави і урядової викон. влади), парламентські (презедент обирається парламентом, уряд формується з представників партій, що одержали більшість у парламенті) і зміщані (це такий різновид правління, в якому поєднуються ознаки різних форм правінння).

2 п.

Відпустка - це час відпочинку, який обчислюється в календарних днях і надається працівникам із збереженням місця роботи і заробітної плати.

Право на відпустки мають всі громадяни України, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої приналежності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи. Нарівні з громадянами України право на відпустки мають іноземні громадяни та особи без громадянства, які працюють в Україні. Право на відпустку забезпечується гарантованим наданням відпустки визначеної тривалості зі збереженням на її період місця роботи (посади), заробітної плати (допомоги) у випадках, передбачених Законом України "Про відпустки", та забороною заміни відпустки компенсацією, крім випадків, які передбачені ст. 24 цього закону.

Види відпусток. Законом України "Про відпустки" передбачені наступні види відпусток:1) щорічні відпустки: - основна відпустка (ст. 6 цього Закону); - додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці (ст. 7 цього Закону);- додаткова відпустка за особливий характер праці (ст. 8 цього Закону); - інші додаткові відпустки, передбачені законодавством; 2) додаткові відпустки у зв'язку з навчанням (статті 13, 14 і 15 цього Закону); 3) творча відпустка (ст. 16 цього Закону); 4) соціальні відпустки:- відпустка у зв'язку з вагітністю та пологами (ст. 17 цього Закону); - відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею 3-річного віку (ст. 18 цього Закону); - додаткова відпустка працівникам, які мають дітей (ст. 19 цього Закону);