В Україні розрізняють такі форми права:

правовий звичай — санкціоноване державою звичаєве правило, що має загальнообов'язковий характер та гарантоване його примусовою силою;

релігійно-правові норми — санкціоновані державою церковні канони та інші норми, яким надається загальнообов'язковий характер;

правовий прецедент — судове, або адміністративне рішення по конкретній юридичній справі, якому надається обов'язковезначення при розвязанні всіх наступних аналогічних справ;

нормативно-правовий акт — письмовий документ компетентного органу держави, в якому закріплено правила поведінки загального характеру, що забезпечується державою;

нормативний договір — правило поведінки загального характеру, що встановлюється за взаємною домовленістю кількох суб'єктів і забезпечується державою;

міжнародно-правові акти — норми міжнародного співтовариства, які з санкції держави поширюються на її територію.

Термін „право” науковці виводять від латинського слова „justitia”, що означає правда, справедливість. Невипадково римські юристи визначали право як „наука, знання про добро, рівність та справедливість”. Більше того, такі слова в українській мові як справедливість, правий, правильний, правдивий, праведний, право мають спільний корінь „прав”.

Термін „право” може вживатися в багатьох значеннях, наприклад:

1. моральне право батьків отримувати допомогу від дітей, що виводиться з моральних норм суспільства;

2. право керівника політичної партії визначати курс політичної партії, що визначається корпоративними нормами;

3. право першості в черзі, що випливає зі звичаїв;

4. право взяти шлюб в християнській церкві, що ґрунтується на канонічному праві конкретної церкви;

5. право на життя, що закріплене у Конституції України;

6. трудове право як система правових норм, що регулюють порядок реалізації права на працю.

7. природне право нації на самовизначення.

В першу чергу слід зазначити, що „право” вживається і в неюридичному смислі цього слова. Як ми можемо побачити з вищенаведеного прикладу, існують моральні права, права членів громадських організацій, партій, союзів, права, що виникають на основі звичаїв тощо. При вивченні державних та правових явищ нас буде цікавити право в юридичному розумінні цього слова. А, отже ми можемо виокремити наступні види права: природне і позитивне, право як загально-соціальне явище і спеціально-соціальне або спеціально-юридичне явище, суб’єктивне і об’єктивне право, публічне і приватне.

2 п.

Дисципліна праці полягає як у сумлінному ставленні до справи, яка доручається, так і в знанні та виконанні конкретних правил поведінки, що встановлені для працівників даного підприємства.

За своєю юридичною природою правила внутрішнього трудового розпорядку становлять собою нормативні угоди. Вони видаються відповідними органами державного управління за погодженням з профспілковими органами і не можуть суперечити законодавству про працю.

Правила внутрішнього трудового розпорядку можуть бути трьох видів: типові, галузеві та конкретних підприємств.

Типові правила затверджуються центральним органом виконавчої влади за погодженням з центральними профспілковими органами.Вони містять такі основні питання: загальні положення; порядок прийняття на роботу і звільнення з роботи робітників і службовців; основні обов'язки робітників і службовців; основні обов'язки власника підприємства або уповноваженого ним органу; робочий час і порядок його використання; заохочення за успіхи в роботі; дисциплінарна відповідальність робітників і службовців.

Для робітників і службовців підприємств внутрішній трудовий розпорядок визначається правилами, які затверджуються трудовими колективами за поданням власника або уповноваженого ним органу і профспілкового комітету на підставі типових правил.

Особливістю правил внутрішнього трудового розпорядку державних підприємств є те, що в них визначаються не тільки обов'язки працюючих, підлеглих працівників, а й обов'язки керівних працівників підприємства, зокрема тих, хто повинен забезпечити надання працівнику роботи, обумовленої трудовим договором, належну організацію робочих місць, а також необхідні для виконання роботи засоби виробництва.

Правила внутрішнього трудового розпорядку визначають обов'язки сторін трудового договору. До обов'язків працюючих правила відносять такі: працювати чесно і сумлінно; додержуватися дисципліни праці — основи порядку на виробництві, тобто своєчасно приходити на роботу, дотримуватись встановленої тривалості робочого часу, використовувати увесь робочий час для продуктивної праці, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу; берегти і зміцнювати власність, ефективно використовувати машини, станки, інструменти, бережливо ставитись до матеріалів, спецодягу тощо; поводити себе достойно, дотримуватись правил співжиття, утримуватись від дій, що перешкоджають іншим працівникам виконувати свої трудові обов'язки.

Успішне проведення виробничої роботи залежить і від того, наскільки власник або уповноважений ним орган виконують свої обов'язки по організації праці робітників і службовців таким чином, щоб кожний працював за своєю спеціальністю і мав закріплене за ним робоче місце, станок, машину тощо. Він зобов'язаний: своєчасно, до початку роботи, знайомити працюючих з встановленим завданням, забезпечити здорові і безпечні умови праці, справний стан машин, станків, інструментів та іншого обладнання, необхідні запаси сировини, матеріалів та інших ресурсів, необхідних для ритмічної роботи; створювати умови для зростання продуктивності праці шляхом впровадження новітніх досягнень науки, техніки і наукової організації праці.

При прийнятті на роботу до початку роботи за укладеним трудовим договором власник або уповноважений ним орган зобов'язаний: роз'яснити працівникові його права і обов'язки та істотні умови праці; ознайомити працівника з правилами внутрішнього трудового розпорядку та колективним договором; визначити працівникові робоче місце, забезпечити його необхідними для роботи засобами; проінструктувати з техніки безпеки, виробничої санітарії, гігієни праці і протипожежної охорони.

Конкретні трудові правила і обов'язки окремих категорій інженерно-технічних працівників і службовців закріплюються у положеннях про посаду або посадових інструкціях. У практиці централізованого і локального регулювання праці керівних працівників і спеціалістів вироблена певна структура посадових інструкцій (положень), що включають такі розділи, як загальні положення, обов'язки працюючих, основні права

3 п.

Застава — одна зі встановлених цивільним законодавством форм забезпечення виконання зобов'язань (тобто заходів, що покладають на боржника певні обтяження на випадок невиконання чи неналежного виконання зобов'язання і в такий спосіб сприяють або мають сприяти належному виконанню зобов'язань). Згідно зі ст. 548,574 ЦКУ, виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом. Застава може виникати на підставі договору, закону або рішення суду.

Унаслідок застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави). Розглядаючи у цьому розділі заставу, що виникає на підставі договору, нагадаємо, зокрема, про такі види застави, як податкова застава, застава товару, проданого в кредит (ч. 6 ст. 694 ЦКУ), що виникають безпосередньо на підставі закону. Договір про заставу може бути самостійним, тобто окремим від договору, за яким виникає забезпечене зобов'язання, або умова про заставу може включатися до самого основного договору. Окремим документом договір застави оформляється, як правило, у випадках, коли він згідно із законом потребує нотаріального посвідчення та/або державної реєстрації (особливо у випадках, коли основний договір, який забезпечується заставою, такому посвідченню (реєстрації) не підлягає).

Заставою може бути забезпечена будь-яка дійсна наявна або майбутня вимога, що не суперечить законодавству України, зокрема така, що випливає з договору позики, кредиту, купівлі-про-дажу, оренди, перевезення вантажу тощо.

Законодавство окремо виділяє такі види застави: 1) іпотека — застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи; 2) заклад — застава рухомого майна, що передається у володіння заставодержателя або за його наказом — у володіння третій особі.

З огляду на таке, законом чи договором передбачається перебування заставленого майна у володінні заставодавця, заставодержателя або третьої особи.

Договір застави може бути реальним або консенсуальним. Відповідно до ч. 1 ст. 16 Закону про заставу, право застави виникає з моменту укладення договору застави, а в разі коли договір підлягає нотаріальному посвідченню — з моменту його нотаріального посвідчення. Якщо предмет застави відповідно до закону чи договору повинен перебувати у заставодержателя (тобто при закладі), право застави виникає у момент передачі йому предмета застави (проте якщо така передача відбулося до укладення договору, — то з моменту його укладення).

Сторонами договору застави є заставодавець і заставодержатель, якими можуть бути фізичні, юридичні особи та держава.

4 п .

Під класифікацією злочинів розуміють поділ їх на групи залежно від того чи іншого критерію. Так, залежно від форми вини злочини можна поділити на умисні і необережні; залежно від ступеня завершеності злочинної діяльності — на закінчені і незакінчені тощо. Кожна з таких класифікацій може вирішувати конкретні завдання, а тому має і теоретичне, і практичне значення (наприклад, ст. 13 КК, що визначає закінчений і незакінчений злочини).

Залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі.

Злочином невеликої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років, або інше, більш м'яке покарання.

Злочином середньої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років.

Тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше десяти років.

Особливо тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років або довічного позбавлення волі.

Під класифікацією злочинів розуміють поділ їх на групи залежно від того чи іншого критерію (умисні і необережні; закінчені і незакінчені тощо). Кожна з таких класифікацій може вирішувати конкретні завдання, а тому має і теоретичне і практичне значення.