На сучасному етапі розвитку вітчизняної теорії держави і права теж зберігається функціональний підхід до діяльної сторони держави, але з уточненнями:

- розширюється і поглиблюється розуміння соціального призначення держави;

- відкидається проголошуваний раніше твердий зв'язок між змінами класових характеристик держави і, відповідно, його функцій.

Як показує історичний досвід, на функції держави впливають нові умови і проблеми сучасної життєдіяльності суспільства, існування цивілізації (екологія, ядерне озброєння, демографічні, сировинні й інші глобальні проблеми). Цінним виявилося насамперед саме поняття функції держави, її зміст і значення як однієї з важливих характеристик діяльної сторони держави.

Функціональний підхід дозволяє більш глибоко вивчати тривалий історичний процес виникнення, розвитку, зміни, руйнування, появи держав різних типів, видів, форм у різних народів, тобто процес формування й еволюції державності.

Функціональна характеристика дозволяє вивчати не тільки державу конкретного типу, виду, форми того або іншого народу в той або інший конкретно-історичний період, але і державність цього народу. Розглядаючи розвиток, зміну функцій можна бачити і те, як розвивалася, змінювалася у певному зв'язку і сама державна організація суспільства в тривалому історичному процесі.

2 п.

Під суб'єктами права розуміють учасників суспільних відносин, які на основі чинного законодавства визнаються володільцями суб'єктивних прав і відповідних обов'язків. Під суб'єктами трудового права розуміють учасників індивідуальних і колективних трудових відносин, які на основі чинного законодавства мають трудові права і відповідні обов'язки. Основними суб'єктами трудового права є працівник і власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа - роботодавець як сторони трудових відносин.

Суб'єктами трудового права є: підприємство, установа, організація; трудовий колектив; профспілковий орган підприємства, установи, організації або інший уповноважений на представництво трудовим колективом орган; соціальні партнери на державному, галузевому, регіональному рівнях в особі представників відповідних об'єднань профспілок або інших представницьких організацій трудящих і об'єднань власників або уповноважених ними органів; державні органи; місцеві органи виконавчої влади і органи місцевого самоврядування.

Залежно від видів суспільних відносин, які є предметом трудового права, суб'єктів даної галузі права можна класифікувати на: 1) суб'єкти індивідуальних трудових відносин (індивідуальні суб'єкти трудового права); 2) суб'єкти колективних трудових відносин (колективні суб'єкти трудового права); 3) інші суб'єкти трудового права.

Суб'єктів трудового права наділено правовим статусом, до змісту якого входять такі основні елементи: 1) трудова правосуб'єктність; 2) основні (статутні) трудові права й обов'язки; 3) юридичні гарантії цих прав і обов'язків; 4) відповідальність за порушення трудових обов'язків.

3п.

В зобов'язальних правовідносинах може приймати участь один кредитор і один боржник. Якщо ж на боці кредитора чи на боці боржника, або одночасно і на боці кредитора і на боці боржника виступають декілька осіб, то в цих випадках ведуть мову про множинність осіб у зобов'язанні. При множинності осіб законодавець розріз-няє зобов'язання дольові (часткові) і солідарні. Зобов'язання вважається дольовим, якщо кожний із боржників зобов'язаний виконати певну дію в певній частиш. Частки у виконанні зобов'язань вважаються рі-вними, якщо інше не передбачене законом чи догово-ром. Солідарні зобов'язання мають місце, коли кожен із бо-ржників повинен виконати зобов'язання повністю. Со-лідарні зобов'язання виникають лише у випадку, коли це передбачено законом чи договором; Так, ст. 74 Зако-ну України "Про господарські товариства" прямо зазна-чає, що якщо при ліквідації повного товариства вияви-ться, що наявного майна товариства не вистачає для оплати всіх боргів, то за недостатню частину майна не-суть солідарну відповідальність учасники товариства всім своїм майном. Солідарну відповідальність несуть також особи, які спільно заподіяли шкоду. Особа, яка за певних, визначених законом чи дого-вором, обставин виступила в ролі боржника і надала кредитору належне, набуває права регресу. Регресні зо-бов 'язання це зобов'язання, в силу яких одна особа, що з вини боржника сплатила певну грошову суму третій осо-бі (кредиторові), має право вимагати від боржника відш-кодування цієї-суми. Регресні зобов'язання виникають як наслідок вико-нання іншого зобов'язання. Вони можуть виникнути не лише при солідарності боржників (боржник, який задо-вольнив вимогу кредитора, сам стає кредитором по від-ношенню до іншого боржника), а й у випадках наявності вини зобов'язаної особи і відсутності вини кредитора. Скажімо, якщо водій автопарку вчинить дорожньо-транспортну пригоду, то відповідальною особою перед потерпілим буде автопарк (як володілець джерела під-вищеної небезпеки), який, у випадку задоволення позо-ву потерпілого, має право звернутися з регресним позо-вом до бепосереднього винуватця аварії.

4п.

Закони про кримінальну відповідальність систематизовані і поділяються в КК на Загальну і Особливу частини. У Загальній частині зосереджені норми, що встановлюють принципи і загальні положення кримінального права, а також визначають його основні інститути, наприклад, поняття злочину і його видів, вини та її форм, співучасті в злочині, повторності, сукупності та рецидиву злочину, покарання та його мети, видів покарань та підстав їх застосування. Це норми, які застосовуються до всіх злочинів. Особлива частина містить норми, що вказують, які конкретно суспільне небезпечні діяння є злочинами і які заходи кримінального покарання можуть бути застосовані до осіб, що їх вчинили. Загальна і Особлива частини КК пов'язані між собою і утворюють нерозривну системну єдність. Значення цієї єдності найбільш помітно при застосуванні окремих статей КК. Не можна застосувати кримінально-правову норму, що міститься в Особливій частині КК, не звернувшись при цьому до Загальної частини. Загальна і Особлива частини КК поділяються на розділи, а останні, у свою чергу, - на окремі статті. Загальна частина чинного КК складається із 15 розділів: "Загальні положення", "Закон про кримінальну відповідальність", "Злочин, його види та стадії", "Особа, яка підлягає кримінальній відповідальності (суб'єкт злочину)", "Вина та її форми", "Співучасть у злочині", "Повторність, сукупність та рецидив злочинів", "Обставини, що виключають злочинність діяння", "Звільнення від кримінальної відповідальності", "Покарання та його види", "Призначення покарання", "Звільнення від покарання та його відбування", "Судимість", "Примусові заходи медичного характеру та примусове лікування", "Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх". Особлива частина включає 20 розділів, систематизованих по групах споріднених суспільних відносин, на які посягають відповідні злочини.

Б – 26

1п

Право - це один з найважливіших інститутів людської цивілізації. Виникнення права обумовлене процесом соціалізації і раціоналізаціїлюдських відносин, тобто їхнім розвитком від первісної, громадсько-родовоїорганізації людей до сучасної, державно-правовий.Усі принципи права можна поділити на: Загальносощальні та спеціально-соціальні (юридичні).

Загальносоціальні принципи права: економічні; соціальні; політичні; ідеологічні, морально-духовні та ін. Спеціально-соціальні (юридичні) принципи права: • Загальні — своєрідна система координат, у рамках якої розвивається національна правова система, і одночасно век­тор, що визначає напрямок розвитку цієї правової системи. Належать до всіх галузей права. Галузеві — своєрідна система координат, у рамках якої розвивається певна галузь права, і одночасно вектор, що визначає напрямок розвитку цієї галузі.Властиві конкретній галузі права (наприклад, принцип рівності сторін у майнових відносинах — у цивільному праві; рівності держав, поважання державного суверенітету, невтручання у внутрішні справи держави та ін. — у міжнародному публічному праві).

• Міжгалузеві — своєрідна система координат, у рамках якої розвиваються кілька відповідних галузей права, і одночасно вектор, що визначає напрямок розвитку цих галузей. Властиві кільком спорідненим галузям права (наприклад, принципи гласності та змагальності сторін судового розгляду — в кримінально-процесуальному та цивільному процесуальному праві; принципи недоторканності власності, свободи економічної діяльності, свободи укладати договір, необхідності конкуренції та заборони монополізації — у підприємницькому та банківському праві). Принципи права мають історичний характер. Вони є плодом багатовікового розвитку людства, результатом осмислення закономірностей розвитку суспільства в цілому, втілення їхніх демократичної та гуманістичної традицій. Загальні принципи права: 1. Принцип свободи означає, що право виступає як міра свободи — політичної, економічної, ідеологічної. Принцип свободи реалізується через надання свободи вибору. 2. Принцип справедливості означає, що право виступає як міра справедливості, як морально-правова домірність вкладеного та отриманого в усіх сферах життєдіяльності людини та їхнього правового забезпечення. 3. Принцип рівності означає рівність усіх перед законом, рівність прав та обов'язків, незалежно від національної, релігійної та іншої належності, службового та іншого становища, рівну відповідальність перед законом, рівний захист у суді.

2п.

Порядок вирішення колективних трудових спорів. На відміну від спорів про застосування чинного законодавства, які зараз офіційно називають індивідуальними, спори про встановлення або зміну умов праці по суті є колективними спорами. Встановлення або зміна умов праці становить саме предмет колективного трудового спору. Причиною виникнення колективних трудових спорів часто стають невдоволення трудового колективу порушенням соціальних прав громадян України: неправильний розподіл житла, ігнорування думки трудового колективу при проведенні приватизації, питання демократизації суспільного життя тощо. Вимога трудового колективу формулюються і затверджуються на загальних зборах чи конференції членів трудового колективу або формуються шляхом збирання підписів. Вимоги вважаються чинними за наявності не менше половини підписів членів трудового колективу підприємства чи його структурного підрозділу. Разом з висуванням вимог збори чи конференція найманих працівників визначають орган чи особу, які представлятимуть їх інтереси. Вимога найманих працівників, профспілки чи об'єднання профспілок оформляється відповідним протоколом і направляється власнику підприємства або уповноваженому ним органу.

Власник підприємства або уповноважений ним орган зобов'язаний розглянути вимоги найманих працівників чи профспілки та повідомити їх представників про своє рішення у триденний строк з дня одержання вимог. Якщо задоволення вимог виходить за межі компетенції уповноваженого власником органу (представника), він зобов'язаний надіслати їх у триденний строк з дня одержання вимог власнику або до відповідного вищого органу управління, який має право прийняти рішення. При цьому строк розгляду вимог найманих працівників кожною інстанцією не повинен перевищувати трьох днів. Загальний строк розгляду вимог і прийняття рішення не повинен перевищувати тридцяти днів з дня одержання цих вимог власником. Рішення власника або відповідного вищого органу управління викладається у письмовій формі і не пізніше наступного дня надсилається уповноваженому представницькому органу іншої сторони колективного трудового спору разом з соціально економічним обґрунтуванням. Примирною комісією визнається орган, призначений для вироблення рішення, яке б задовольняло сторони колективного трудового спору. Примирна комісія складається з представників сторін і утворюється за ініціативою однієї із сторін на виробничому рівні — у триденний, на галузевому чи територіальному рівні — у п'ятиденний, на національному рівні — у десятиденний строк з моменту виникнення колективного трудового спору з однакової кількості представників сторін. Порядок призначення представників до примирної комісії визначається кожною із сторін колективного трудового спору самостійно. На період ведення переговорів і підготовки рішення примирної комісії її членам надається вільний від роботи час. Примирна комісія у разі потреби може залучати до свого складу незалежного посередника, яким визнається за спільним вибором сторін особа, що сприяє встановленню взаємодії між сторонами, проведенню переговорів, бере участь у виробленні примирною комісією взаємоприйнятного рішення; консультуватися із сторонами колективного трудового спору, центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування та іншими зацікавленими органами. Колективні трудові спори розглядаються виробничою примирною комісією у п'ятиденний, галузевою та територіальною примирними комісіями — у десятиденний, примирною комісією на національному рівні — у п'ятнадцятиденний строк з моменту утворення комісії. За згодою сторін ці строки можуть бути подовжені. Рішення примирної комісії оформляється протоколом. Воно має для сторін обов'язкову силу і виконується у порядку і строки, встановлені цим рішенням. Трудовий арбітраж — орган, який складається із залучених сторонами фахівців, експертів та інших осіб. Він утворюється за ініціативою однієї із сторін або незалежного посередника у триденний строк. Кількісний і персональний склад трудового арбітражу визначається за згодою сторін. До його складу також можуть входити народні депутати України, представники органів державної влади, органів місцевого самоврядування та інші особи. Голова трудового арбітражу обирається з числа його членів. Організаційне та матеріально-технічне забезпечення роботи трудового арбітражу здійснюються за домовленістю сторін, а якщо сторони не досягли згоди, — в рівних частках.Колективний трудовий спір розглядається трудовим арбітражем з обов'язковою участю представників сторін, а в разі потреби — представників інших зацікавлених органів та організацій. Рішення трудовим арбітражем повинно бути прийняте у десятиденний строк з дня його створення. За рішенням більшості членів трудового арбітражу цей строк може бути подовжений до двадцяти днів.

Рішення по трудовому спору (конфлікту) приймається більшістю голосів членів трудового арбітражу. Воно оформляєть­ся протоколом і підписується усіма його членами. Рішення про вирішення колективного трудового спору є обов'язковим для виконання, якщо сторони про це попередньо домовилися.З метою сприяння поліпшенню трудових відносин та запобігання виникненню колективних трудових спорів, їх прогнозування та сприяння їх своєчасному вирішенню, здійснення посередництва для вирішення таких спорів Президентом України утворюється Національна служба посередництва і примирення. Ця служба складається з висококваліфікованих фахівців та експертів з питань вирішення колективних трудових спорів і має свої відділення в Автономній Республіці Крим та областях. Рішення Національної служби посередництва і примирення мають рекомендаційний характер і повинні розглядатися сторонами колективного трудового спору та відповідними центральними або місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування. Національна служба посередництва і примирення фінансується за рахунок коштів Державного бюджету України. Положення про Національну службу посередництва і примирення затверджується Президентом України. До компетенції Національної служби посередництва і примирення відносяться реєстрація висунутих працівниками вимог та колективних трудових спорів; аналіз вимог, виявлення та узагальнення причин колективних трудових спорів, підготовка пропозицій щодо їх усунення; підготовка посередників та арбітрів, які спеціалізуються на вирішенні колективних трудових спорів; формування списків арбітрів та посередників;перевірка, в разі необхідності, повноважень представників сторін колективного трудового спору; посередництво у вирішенні колективного трудового спору; залучення до участі в примирних процедурах народних депутатів України, представників державної влади, органів місцевого самоврядування. Національна служба посередництва і примирення на прохання сторін колективного трудового спору пропонує кандидатури незалежних посередників, членів трудового арбітражу, координує роботу трудового арбітражу, направляє своїх фахівців, експертів для участі в роботі примирних органів. Представники Національної служби посередництва і примирення можуть брати участь у вирішенні колективного трудового спору на всіх його стадіях.

3 п.

Ознаки та правова сутність юридичної особи. Цивільний Кодекс не дає визначення поняття "юридична особа". Натомість, ст.80 ЦК, яка має назву "Поняття юридичної особи", містить вказівку на деякі характерні ознаки цього поняття, зазначаючи, що юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку, яка наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді. Таким чином, тут маємо лише вказівки на такі ознаки юридичної особи: 1) це організація, тобто певним чином організаційно і структурно оформлене соціальне утворення; 2) вона повинна бути створена і зареєстрована у встановленому законом порядку; 3) вона має цивільну правоздатність і дієздатність (правосуб'єктність), тобто здатна набувати і реалізовувати цивільні права та обов'язки від свого імені; 4) вона може бути позивачем і відповідачем у суді. Серед цих властивостей не вистачає деяких традиційних ознак юридичної особи — таких як: наявність відокремленого майна, самостійна відповідальність за зобов'язаннями. Для аналізу поняття "юридична особа" повинні бути враховані також зазначені властивості, оскільки вони дозволяють відрізнити юридичну особу від інших соціальних утворень, зокрема різноманітних об'єднань, філій і представництв, які не є суб'єктами цивільного права. Тривалий час сутність юридичної особи у радянській цивілістиці з'ясовувалася лише стосовно державних юридичних осіб, насамперед підприємств. Основу цього становили потреби повністю одержавленої, планово-централізованої економіки, у якій панував єдиний власник — держава, що на свій розсуд створювала і припиняла діяльність переважної більшості підприємств. В умовах ринку реально діють різноманітні І рівноправні власники. А тому виникає необхідність зміни підходів до трактування сутності юридичної особи. Почати розгляд цього питання доцільно зі згадування про погляди на сутність юридичної особи у радянському цивільному праві, оскільки чинні акти цивільного законодавства і навіть новий ЦК саме їм завдячують низкою своїх положень. Отже, у радянській цивілістиці щодо сутності юридичної особи найбільш популярними були такі теорії. 1) Теорія держави (теорія власника), автором якої був С.І. Аскназій. Згідно з нею державна юридична особа — це сама держава, взята, однак, не в єдності усіх її функцій, а у діяльності лише на певній ділянці єдиної господарської системи, де вона використовує певне майно за допомогою певного колективу працівників. 2) Згідно з теорією колективу, яку запропонував А.В. Венедиктов, у економічних відносинах виступають радянська держава в цілому як власник всенародного надбання і організований державою колектив робітників і службовців на чолі з його відповідальним керівником, на який держава поклала виконання певних завдань і якому для їх виконання надала відповідну частину єдиного фонду державної власності. Цей колектив і визнається безпосереднім учасником цивільного обігу, юридичною особою. 3) Теорія директора, запропонована Ю.К. Толстим, пояснювала сутність державної юридичної особи тим, що остання персоніфікується у його керівникові (директорові), оскільки він здійснює від імені юридичної особи усі юридичне значимі дії і уповноважений державою на управління майном підприємства. Відповідальний керівник виступає як субстрат юридичної особи, він невіддільний від останньої. 4) Теорія соціальної реальності сформульована в загальних рисах Д.М. Генкіним. На його думку, необхідність існування державних юридичних осіб зумовлена економічним ладом соціалізму, де майнові відносини мають товарно-грошову форму, а тому потребують, щоб державні організації діяли як самостійні, відокремлені У майновому сенсі, утворення — суб'єкти цивільно-правових зв'язків. Отже, державні юридичні особи є соціальною реальністю, існування якої зумовлене соціально-економічним ладом радянської держави.

4 п.

Характеристика елементів складу злочину. У кожному складі злочину виділяють його елементи. Ними є: об’єкт злочину, об’єктивна сторона злочину (їх сукупність називають об’єктивними ознаками складу), суб’єкт і суб’єктивна сторона злочину (вони в сукупності називаються суб’єктивними ознаками складу). У своїй єдності ці об’єктивні і суб’єктивні ознаки й утворюють склад злочину. Об’єкт злочину — це те, на що завжди посягає злочин і чому він завжди заподіює певної шкоди. Це ті суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом. Об’єктивна сторона — зовнішня сторона діяння, яка виражається у вчиненні передбаченого законом діяння (дії чи бездіяльності), що заподіює чи створює загрозу заподіяння шкоди об’єкту злочину. Обов’язковими (необхідними) ознаками об’єктивної сторони як елемента складу злочину є: діяння (дію чи бездіяльність), суспільно небезпечні наслідки і причинний зв’язок. Тому у злочинах з так званим матеріальним складом має бути встановлений причинний зв’язок між дією (бездіяльністю) і суспільне небезпечним наслідком, що настав. Суб’єкт злочину — це особа, яка вчиняє злочин. Відповідно до ст. 18 «суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до цього Кодексу може наставати кримінальна відповідальність. Тому юридичні особи (підприємства, організації, установи, політичні партії, громадські організації і т.д.) не можуть бути суб’єктами злочинів. Неприпустимою є колективна відповідальність за вчинені окремими особами злочини. Відповідно до ст. 19 КК суб’єктом може бути тільки осудна особа, тобто така, яка під час вчинення передбаченого кодексом діяння, могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Тому особа, яка під час вчинення суспільне небезпечного діяння перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки (ч. 2 ст. 19), не підлягає кримінальній відповідальності. У частині 1 ст. 22 КК встановлюється, що кримінальна відповідальність за загальним правилом настає з шістнадцяти років, а за окремі злочини, вичерпний перелік яких передбачений у ч. 2 ст. 22 (наприклад, вбивство, розбій, зґвалтування), відповідальність встановлюється з чотирнадцяти років, Суб’єктивна сторона — це внутрішня сторона злочину, бо вона включає ті психічні процеси, що характеризують свідомість і волю особи в момент вчинення злочину. Ознаками суб’єктивної сторони, як елементу складу, є вина, мотив і мета злочину. Обов’язковою (необхідною) основною ознакою суб’єктивної сторони будь-якого складу злочину є вина особи. Відповідно до ст. 23 КК виною є «психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої цим Кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності», При відсутності вини особи немає і складу злочину, навіть якщо в результаті її дії (бездіяльності) настали передбачені законом суспільне небезпечні наслідки. У цьому положенні відображається найважливіший принцип — принцип суб’єктивного ставлення, закріплений у ст. 62 Конституції України. Стаття 24 КК передбачає умисел і його види — прямий і непрямий. При прямому умислі особа усвідомлювала суспільно-небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання. При непрямому умислі особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії чи бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала настання цих наслідків. Стаття 25 КК передбачає необережність та її види: злочинну самовпевненість і злочинну недбалість. Злочинна самовпевненість виражається в тому, що особа передбачала можливість настання суспільне небезпечних наслідків свого діяння (дії чи бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення. Злочинна недбалість має місце там, де особа не передбачала можливості настання суспільне небезпечних наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачати.

Б – 27

1 п.

Систематизація нормативно-правових актів — це діяльність, пов'язана з упорядкуванням і удосконаленням законодавчих та інших нормативно-правових актів, зведення їх у єдину внутрішньо узгоджену систему. Здійснювати систематизацію нормативно-правових актів необхідно для: - усунення суперечностей між нормативними актами; - підвищення якості та ефективності законодавства; - забезпечення доступності його використання громадянами, державними органами, громадськими організаціями, комерційними корпораціями. Історії відомі чотири головних види систематизації: консолідація, інкорпорація, кодифікація, створення Зводу законів. Кодифікація — спосіб (форма) систематизації законодавчих актів, який полягає в їх удосконаленні через зміну змісту (переробку і узгодження) юридичних норм, пов'язаних загальним предметом правового регулювання, і об'єднання у новий єдиний нормативно-правовий акт. Іншими словами, кодификація виражається в підготовці та прийнятті нових актів, у які заносяться узгоджені між собою як норми старих актів, що виправдали себе, так і нові нормативні розпорядження. Інкорпорація — спосіб (форма) систематизації законодавства, який полягає у зовнішньому впорядкуванні (розташуванні в тому чи іншому порядку) вже наявних нормативних актів без зміни змісту норм права, які містяться в них. Вона може проводитись з різних підстав: хронологічно — по роках видання, по сферах правового регулювання, по галузях права тощо. Інкорпорація може бути за юридичною силою: офіційною (державною), неофіційною — кожна організація чи юрист самі проводять систематизацію. За обсягом вона може бути: генеральна (загальна), галузева, міжгалузева, спеціальна (по інститутах права). За критерієм об'єднання нормативних актів: предметна, хронологічна, по суб'єктах (хто приймав ці акти). Консолідація — спосіб (форма) систематизації, який полягає в об'єднанні кількох нормативно-правових актів, що діють в одній і тій самій сфері суспільних відносин, в єдиний нормативно-правовий акт, як правило, без зміни змісту. Інакше: консолідація виражається в підготовці і прийнятті укрупнених актів на основі об'єднання норм розрізнених актів, виданих з одного питання. За обсягом вона може бути: галузева, міжгалузева, спеціальна. За формою вираження: основи законодавства, кодекси, статути, закони, положення тощо. Звід законів — це така систематизація, яка включає всі види систематизації (інкорпорацію, кодифікацію), в т.ч. і прийняття нових актів, яких не було раніше.

2п.

Колективний договір укладаються на основі чинного законодавства, прийнятих сторонами зобов’язань з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин і узгодження інтересів трудящих, власників або уповноважених ними органів. Колективний договір укладається між власником або уповноваженим ним органом з однієї сторони і однією або кількома профспілковими чи іншими уповноваженими на представництво трудовим колективом органами, а у разі відсутності таких органів — представниками трудящих, обраними і уповноваженими трудовим колективом. Зміст колективного договору визначається сторонами в межах їх компетенції. У колективному договорі встановлюються взаємні зобов’язання сторін щодо регулювання виробничих, трудових, соціально-економічних відносин, зокрема:- зміни в організації виробництва і праці; забезпечення продуктивної зайнятості; - нормування і оплати праці, встановлення форми, системи, розмірів заробітної плати та інших видів трудових виплат; - встановлення гарантій, компенсацій, пільг; - участі трудового колективу у формуванні, розподілі і використанні прибутку підприємства; - режиму роботи, тривалості робочого часу і відпочинку; - умов і охорони праці; - забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків. Колективний договір, угода набирають чинності з дня їх підписання представниками сторін або з дня, зазначеного у колективному договорі.Після закінчення строку дії колективний договір продовжує діяти до того часу, поки сторони не укладуть новий або не переглянуть чинний, якщо інше не передбачено договором.

Укладенню колективного договору передують колективні переговори. Будь-яка із сторін не раніш як за три місяці до закінчення строку дії колективного договору або у строки, визначені цими документами, письмово повідомляє інші сторони про початок переговорів. Друга сторона протягом семи днів повинна розпочати переговори. Порядок ведення переговорів з питань розробки, укладення або внесення змін до колективного договору визначається сторонами і оформляється відповідним протоколом. Для ведення переговорів і підготовки проектів колективного договору утворюється робоча комісія з представників сторін. Склад цієї комісії визначається сторонами. Робоча комісія готує проект колективного договору з урахуванням пропозицій, що надійшли від працівників, трудових колективів галузей, регіонів, громадських організацій, і приймає рішення, яке оформляється відповідним протоколом. Якщо в ході переговорів сторони не дійшли згоди з незалежних від них причин, то складається протокол розбіжностей, до якого вносяться остаточно сформульовані пропозиції сторін про заходи, необхідні для усунення цих причин, а також про строки відновлення переговорів. Протягом трьох днів після складання протоколу розбіжностей сторони проводять консультації, формують із свого складу примирну комісію, а у разі недосягнення згоди звертаються до посередника, обраного сторонами. Примирна комісія або посередник у термін до семи днів розглядає протокол розбіжностей і виносить рекомендації щодо суті спору. Після схвалення проекту колективного договору загальними зборами (конференцією) трудового колективу він підписується уповноваженими представниками сторін не пізніш як через 5 днів з моменту його схвалення

3 п.

Договір поставки та особливості його виконання. Серед зобов'язань, що складають особливу частину зобов'язального права, основне місце належить договірним зобов'язанням. Цивільне законодавство України передбачає понад 20 цивільно-правових договорів, серед яких і є договір поставки. У нинішніх умовах зростає роль договору поставки як універсальної та найбільш доцільної форми опосередкування товарно-грошових відносин. Договір поставки може виконувати роль основного документа, що визначає права та обов'язки сторін, якщо в ньому чітко і повно викладено необхідні умови поставки. Відповідно до статті 153 ЦК України договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди за всіма істотними умовами. Істотними умовами договору поставки є: кількість, номенклатура (асортимент), якість, строки поставки, ціна товару, відвантажу­вальні та платіжні реквізити. У разі відсутності таких істотних умов у договорі, договір поставки вважається неукладеним. Умови про комплектність і порядок розрахунків вважаються істотними, якщо на цьому наполягає одна зі сторін або коли це випливає з змісту поставки. При укладенні довгострокового договору зазначені вище умови погоджуються на перший рік поставки. На наступні роки вони повинні бути погоджені не пізніше як за 45 днів до початку періоду поставки. Кількість визначається на основні замовлення покупця. Для підприємств-постачальників найважливіших видів матеріально-технічних ресурсів у разі необхідності можуть встановлюватись спеціальні квоти (державне бронювання) на обов'язковий продаж цих ресурсів виконавцям державних замовлень, які мають стратегічне значення і пов'язані з підтриманням необхідного рівня обороноздатності країни та її безпеки. З визначенням кількості належної до поставки продукції тісно пов'язане поняття асортименту. Перш за все асортимент - це розподіл товарів за окремими групами та їх співвідношення. Він обумовлюється або в самому договорі, або в спеціалізації, яка додається до договору і є його невід'ємною частиною. Якщо йдеться про поставку продукції, замість терміна "асортимент" іноді вживається рівнозначний йому термін "номенклатура".

4п.

Умови правомірності необхідної оборони. Завдання нападаючому шкоди само по собі ще не говорить про правомірність цього діяння. Для того, щоб завдання нападаючому шкоди було правомірним, цьому повинно передувати ряд умов, які в теорії кримінального права називають умовами правомірності необхідної оборони. Ми розуміємо, що коли йдеться про необхідну оборону, то це насамперед захист від нападу. Тому умови її правомірності характеризують як посягання і захист від нього. Саме цим і пояснюється в теорії кримінального права поділ умов правомірності необхідної оборони на дві групи, які належать до: • посягання; • захист від посягання. Умови правомірності необхідної оборони, які стосуються нападу, полягають у наступному: А) Посягання повинно бути за своїми об'єктивними рисами суспільно небезпечним і протиправним. Це означає, що необхідна оборона допустила проти такого посягання, яке спрямоване на завдання істотної шкоди інтересам держави, суспільства, особи, чи правом того, хто обороняється, або інших людей. Суспільно небезпечне посягання не повинно бути неодмінно таким, яке тягне застосування покарання. Воно повинно бути об'єктивно суспільно небезпечним. Необхідна оборона недопустима проти правомірних дій службової особи, хоча б ці дії зачіпали ті чи інші інтереси особи. Це стосується, наприклад, дій працівників міліції, які на законній підставі затримують громадянина. Проте необхідна оборона допустила проти неправомірних дій службових осіб, в тому числі працівників міліції. Громадяни не позбавляються права на захист своїх інтересів, якщо на них посягають службові особи. Так у випадку перевищення влади, яке пов'язане з насильством над громадянином, він має право оборонятися і завдавати при цьому службовій особі шкоду. Б)Наступною умовою, яка стосується нападу є те, що напад повинен бути дійсним. Це означає, що напад повинен бути реальним, існувати насправді, а не тільки на уяві причетних осіб. Якщо фактичний напад відсутній, то не може бути й мови про стан необхідної оборони. Якщо ж особа помилково вважає, що коїться напад, застосовує засоби захисту і завдає шкоду, то має місце уявний захист. У тих випадках, коли обставини події давали особі підстави вважати, що коїться реальний напад і, застосовуючи заходи захисту, вона не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковість свого припущення, відповідальність за завдану шкоду виключається. Розглянемо умови правомірності необхідної оборони, які належать до захисту. А) Захист може бути здійснений шляхом завдання шкоди нападаючому, а не третім особам. З цього випливає, що захист при необхідній обороні має активний характер. Це активна протидія пов'язана із завданням шкоди посягаючому. Завдання шкоди може бути у різних формах: знищення або пошкодження майна, позбавлення волі, життя, заподіяння ушкоджень, ударів. Б) Захист допускається при посяганні на інтереси держави, суспільства, особисті речі особи, яка обороняється, або інших осіб. Громадянин має право обороняти будь-який інтерес, який захищається законом, без будь-яких обмежень. Закон визнає право необхідної оборони не тільки за особою, на яку безпосередньо напали, а й за іншою, яка є очевидцем нападу. При цьому треба пам'ятати що коли йдеться про захист інтересів інших осіб, то згоди потерпілих на захист не потрібно.

Б – 28

1 п.

Нормати́вно-правови́й а́кт — офіційний письмовий документ, прийнятий уповноваженим на це суб'єктом нормотворення у визначеній законодавством формі та за встановленою законодавством процедурою, спрямований на регулювання суспільних відносин, що містить норми права, має неперсоніфікований характер і розрахований на неодноразове застосування. Іншими словами, нормативно-правовий акт — це документ, прийнятий у визначеному порядку компетентним державним органом, у якому містяться норми права. У нашій правовій системі нормативно-правовий акт є основним джерелом права. Нормативно-правові акти поділяють на закони та підзаконні нормативно-правові акти. Закони — це нормативно-правові акти, що видаються законодавчими органами (у нашій державі — Верховною Радою України), мають вищу юридичну силу і регулюють найважливіші суспільні відносини. Закони зазвичай поділяються на конституційні та звичайні. Підзаконні нормативно-правові акти — результат нормотворчої діяльності компетентних органів держави (їх посадових осіб) та уповноважених на те державою громадських об'єднань. Такі акти зазвичай розвивають чи деталізують окремі положення законів.Розрізняють такі види підзаконних нормативно-правових актів залежно від суб'єктів, що їх видали: нормативні акти Президента України нормативні акти Кабінету Міністрів України нормативні акти Верховної Ради та Ради міністрів Автономної Республіки Крим нормативні акти міністерств, державних комітетів, інших органів центральної виконавчої влади зі спеціальним статусом нормативні акти місцевих державних адміністрацій нормативні акти органів місцевого самоврядування. Три позиції (фактори) визначають часові межі дії норми права, а відповідно й нормативного акта (чи закону): 1) момент, з якого починається дія (початок дії); 2) час, протягом якого вона продовжується (тривалість дії); 3) момент, яким завершується дія (закінчення дії). Дія закону у часі починається з моменту вступу його в силу. Мається на увазі його юридична сила. Момент набрання чинності нормативним актом визначається різними встановленими законом (чи іншими актами) способами. Ці способи стосовно кожного конкретного нормативного акта визначаються або на підставі загальної норми про порядок введення актів у дію, або кожний раз самим цим актом згідно із загальним правилом. Отже, закон не закріпив єдиного порядку введення в дію нормативних актів, більше того, не поставив це в залежність від форми актів. Навіть для однотипних (одного виду) актів (наприклад, законів чи указів) передбачено альтернативні підходи до вирішення питання про порядок введення їх в дію залежно від різних обставин (наприклад, залежно від способу їх доведення до відома виконавців, оприлюднення, тобто промульгації, а також інших факторів). Наприклад, щодо законів Конституція України (ч. 5 ст. 94) передбачає: «Закон набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом…». В чому може полягати це «інше», Конституція не визначає. Дія закону (нормативного акта) у просторі.Передусім з'ясуємо зміст поняття «простір» та його співвідношення з іншим поняттям — «територія». Як загальне родове поняття, що визначає межі дії закону ще за одним, просторовим параметром, виступає категорія «простір». Простір включає такі складові частини (сфери): сухопутний, водний, підземний, повітряний та космічний простір, а також морське дно. Термін «територія» за обсягом охоплюваного ним простору вживається в трьох значеннях: 1) власне територія (від лат. terra — земля, суходіл, земна поверхня; territorium — область) — земельний, сухопутний простір з певними кордонами; або певна частина земної поверхні з визначеними межами — територія міста, парку, заводу тощо; 2) іноді дещо ширше: простір землі, внутрішніх та прибережних вод з певними кордонами (територія адміністративно-територіальної одиниці (утворення) — області, району тощо); 3) в міжнародному праві: територія держави, державна територія — частина земної кулі, що знаходиться під суверенітетом держави, яка включає сухопутний, водний, підземний та повітряний простір, а також континентальний шельф (включає морське дно та надра підводних районів на відстані 200 миль від берега). Дія закону за колом осіб визначається такими правилами (положеннями): Нормативні акти (закони) діють щодо громадян, юридичних осіб та інших суб'єктів відповідної держави. Щодо громадян та організацій межі дії нормативних актів визначаються залежно від змісту і призначення цього акта. Визначення (звуження) меж дії актів прямо залежить, по-перше, від характеру регульованих відносин, по-друге, від специфіки суб'єктів цих відносин, яка з їх характеру випливає. Так, глава XIX КК, присвячена військовим злочинам, поширюється на військовослужбовців, військовозобов'язаних під час проходження ними навчальних або перевірних зборів, а також деяких інших осіб, згаданих у ст. 401 КК; норми щодо статусу юридичних осіб належать до компетенції будь-якої організації, що визнається суб'єктом цивільного права; положення про державні органи діють щодо відповідних органів тощо. Дія законів (нормативних актів) держави повинна поширюватись також на іноземних громадян та осіб без громадянства (апатридів), крім винятків, зокрема тих, які невіддільні від громадянства як особливого політико-правового зв'язку людини з конкретною державою, що знаходить вираз у взаємних правах та обов'язках.

3 п.

Підстави та порядок визнання фізичної особи безвісно відсутньої і оголошення її померлої. Безвісна відсутність - це засвідчений у судовому порядку факт тривалої відсутності громадянина в місці його проживання, якщо не вдалося установити місце його перебування. Особа може бути визнана безвісно відсутнім, у судовому порядку, якщо протягом 1 року про громадянина в місці його постійного проживання немає відомостей про місце його перебування й установити його місце перебування всіма доступними способами не представляється можливим. Особа визнається таким з моменту останнього одержання відомості про нього. Якщо дату не можна установити, то початком безвісної відсутності вважається перше число наступного місяця, після якого відомості були отримані, якщо місяць не можна установити, того 1 січня наступного року. Наслідку визнання громадянина безвісно відсутнім: 1. Шлюб розривається в спрощеному порядку (ст.42 КпШС); 2. Над майном безвісно відсутнього встановлюється опіка; 3. Якщо в цієї особи малися утриманці, то з його майна виплачуються аліменти; 4. Припиняється дія доручення, виданого на його ім'я чи ним самим. Наслідки явки громадянина, визнаного безвісно відсутнім: 1. Шлюб відновлюється по спільній заяві чоловіків; 2. Опіка над майном скасовується. Особа може бути оголошена в судовому порядку померлим, якщо в місці його постійного проживання протягом 3 років про нього немає відомостей і ці відомості всіма доступними способами неможливо добути. Якщо особа пропала безвісті, при обставинах, що загрожували життю, то цей термін скорочується до 6 міс. Особа визнається померлим із дня вступу в силу рішення суду про оголошення його таким, тобто після закінчення 7 днів після винесення рішення, або суд може визнати днем смерті день передбачуваної загибелі громадянина, указавши про це в рішенні..Наслідки визнання громадянина померлим: 1. Шлюб припиняється; 2. Відкривається спадщина. Наслідки явки громадянина, визнаного померлим: 1. Рішення суду скасовується; 2. Якщо подружжя не вступила в інший шлюб, то шлюб відновлюється; 3. Майно, що перейшло по безоплатних угодах повертається; 4. Якщо майно перейшло по оплатних угодах і набувач знав, що особа знаходиться в живих, то майно повертається; 5. Якщо майно перейшло до державі і реалізовано, то повертається сума, виручена від реалізації. Однак оголошення громадянина померлим установлює лише презумпцію припинення правоздатності, але не сам факт смерті.

4 п.

Характеристика принципів кримінального права. Право в цілому і кримінальне право зокрема, базується напевних основоположних засадах, які безпосередньо закріплені в Конституції або випливають з її положень, а також із положень норм відповідної галузі права, а кримінальне право -- із норм закону про кримінальну відповідальність. Ці засади звуться принципами (від лат. principium -- основа, начало), тобто це ке-рівні ідеї, основні правила діяльності. 1) принцип законності означає, що немає злочину - немає покарання без вказівки на те у законі. Тобто „ніхто не може відповідати за діяння, які на час вчинення не визнавалися законом як правопорушення" (ч.2 ст.58 Конституції України). Зміст цього принципу розкривається також у ч.2 ст.4 КК України; 2) принцип рівності громадян перед законом означає, що особи, які вчинили злочин, рівні перед законом і підлягають кримінальної відповідальності незалежно від статі, національності, походження, майнового стану, займаної посади, віросповідання, переконання тощо; 3) принцип особистої відповідальності за наявності вини особи означає, що „юридична відповідальність особи має індивідуальний характер" (ч.2 ст.61 Конституції України) і можлива лише при встановленні в діянні конкретної особи вини у формі умислу чи необережності (ст.ст.23-25 КК України); 4) принцип невідворотності кримінальної відповідальності означає, що кожна особа, повинна нести кримінальну відповідальність і вона не може бути покарана за один і той же злочин двічі (ч.З ст. 2 КК України); 5) принцип гуманізму означає, що кримінальний закон заперечує жорстокі, болісні та тілесні покарання, не має на меті помститися особі, яка вчинила злочин, заподіяти їй фізичні страждання. Гуманізм кримінального права полягає і в тому, що особа, яка вчинила злочин невеликої тяжкості, може бути звільнена від кримінальної відповідальності з передачею її на поруки (ч. і ст.47 КК України); 6) принцип справедливості(індивідуалізації) відповідальності означає, що покарання, яке застосовує суд до особи злочинця, має бути у межах закону, конкретним та індивідуальним з урахуванням тяжкості вчиненого злочину; 7)  принцип  економії кримінальної репресії  означає, що законодавець   із   загальної  маси   протиправних   діянь   до   сфери кримінально караних відносить лише ті з них, які мають високий ступень   суспільної  небезпеки,   грубо   порушують   публічні   або приватні права та інтереси, завдають таким правам та інтересам істотної  шкоди  або  створюють реальну можливість  заподіяння такої шкоди. Кримінальне   право   знаходить   своє   відображення   в   законодавстві    про    кримінальну    відповідальність,    що    являє    собою    єдину  систему - Кримінальний кодекс України, який ґрунтується на загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права.

Б- 29

1 п.

Правосвідомість розглядають як вид (форму) суспільної свідомості, що криє в собі сукупність поглядів, почуттів, емоцій, ідей, теорій і компетенцій, а також уявлень і настанов, які характеризують ставлення людини, суспільних груп і суспільства в цілому до чинного чи бажаного права, форм і методів правового регулювання. Характерні її ознаки: • вона є однією з форм суспільної свідомості та вкупі з політичною, моральною, філософською, Іншими формами свідомості відображає суспільне буття; • вона містить поняття, уявлення, судження, почуття, емоції, концепції, теорії, програми; • вона обумовлена соціально-економічним устроєм конкретного суспільства, рівнем розвитку його загальної культури; • ідеологічні елементи правосвідомості виступають головними елементами правової культури та правового виховання. Існують різні форми суспільної свідомості, серед яких правова свідомість є одним із різновидів ідеологічного і психологічного сприйняття чинного та бажаного права. Правова свідомість характеризується різними підходами до розуміння права. Уявлення про чинне право дає змогу особі не лише сприймати справедливість правових приписів, а й переконуватись у ній. Сприйняття права нами реалізується не через зір, нюх чи слух, а через розуміння законодавчих конструкцій і правил, у яких формулюється обсяг певної поведінки. Праворозуміння особи підкреслюється досягненим рівнем соціально-економічного розвитку, тому що без матеріального забезпечення ніяка програма не може бути реалізована у повному обсязі. В основі правової ідеології лежать правові знання. Рівень таких знань визначає ступінь правової ідеології та правової культури людини. Структуру правової свідомості людини складають правова ідеологія та правова психологія. Перша охоплює сукупність принципів, теорій, концепцій, що формуються внаслідок наукового узагальнення правового розвитку суспільства. Друга характеризується як сукупність правових почуттів, емоцій, оцінок, настрою, які домінують у суспільстві, виявляються у громадській думці. Правова свідомість може поділятися на: буденну; професійну; наукову. Буденна свідомість — сукупність знань, ідей, теорій, концепцій, почуттів, емоцій та інших ідеологічних і психологічних якостей основної маси громадянського суспільства відносно чинного та бажаного права і правової системи. Професійна свідомість характеризується як сукупність юридичних професійних правових знань, почуттів, емоцій, оцінок, настанов, мотивів, що характерні для представників відповідної групи та формуються завдяки професійній діяльності й навчанню. Наукова свідомість — сукупність наукових знань, теорій, доктрин, оцінок, емоцій і почуттів юристів-науковців відносно чинної та бажаної правової системи громадянського суспільства. За ступенем узагальнення правову свідомість можна поділити на: масову; групову; індивідуальну. Масова свідомість — правосвідомість, що характеризує основну масу населення певної країни. Групова свідомість — характеризує правову ідеологію та правову психологію, що властиві певній групі населення країни. Індивідуальна свідомість — сукупність правових знань, емоцій та настанов конкретного суб'єкта відносно чинного чи бажаного права.

2п.

Розкриваючи особливості матеріальної відповідальності роботодавця, варто підкреслити високу міру соціальної відповідальності за власні дії цього суб'єкта трудового права. Відповідно до ст. 141 КЗпП роботодавець як суб'єкт трудових правовідносин зобов'язаний через свою адміністрацію забезпечити дотримання законодавства про працю. Якщо ж роботодавець порушив свої обов'язки, він повинен відшкодувати працівнику заподіяну у зв'язку з цим шкоду. Слід також підкреслити, що в науці трудового права значно менше приділялося уваги питанням матеріальної відповідальності роботодавця, за винятком дослідження питань відповідальності за шкоду, заподіяну здоров'ю працівника. В Україні у зв'язку з ухваленням ряду нормативних актів, які регулюють питання обов'язкового державного соціального страхування працівників, можна стверджувати, що інститут матеріальної відповідальності підприємства за шкоду, заподіяну здоров'ю працівника у трудовому праві, поступово перетворився на інститут страхування працівника від нещасного випадку на виробництві у праві соціального забезпечення України. Проте трудове законодавство України й нині містить значну кількість норм, що передбачають матеріальну відповідальність роботодавця за порушення обов'язків у трудових правовідносинах за наявності його вини. До таких випадків належать: а) виплата середнього заробітку за час вимушеного прогулу в разі звільнення без законних підстав або різниці в заробітку в разі незаконного переведення на іншу роботу, але не більше, ніж за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, середній заробіток виплачується за весь час вимушеного прогулу, б) виплата працівнику середнього заробітку в разі незаконного звільнення або переведення його на іншу роботу (ст 238 КЗпП); в) виплата середнього заробітку на умовах, визначених у ч. 2 ст. 235 КЗпП, у разі, коли неправильне формулювання причини звільнення у трудовій книжці перешкоджало працевлаштуванню працівника (ч. 3 ст. 235 КЗпП); г) виплата середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу в разі затримки видачі трудової книжки з вини роботодавця (ч. 4 ст. 235 КЗпП); д) оплата вимушеного прогулу в разі затримки виконання рішення про поновлення працівника на роботі (ст. 236 КЗпП); е) відшкодування роботодавцем моральної шкоди працівнику (ст. 237-1 КЗпП). Наступним важливим елементом ефективності матеріальної відповідальності роботодавця є обґрунтоване визначення підстав для притягнення його до цього різновиду юридичної відповідальності. У чинному трудовому законодавстві України відсутнє чітке формулювання підстав матеріальної відповідальності роботодавця. На наш погляд, підставою матеріальної відповідальності роботодавця є трудове матеріальне правопорушення. Це окремий різновид протиправних юридичних фактів трудового права, самостійність якого ми спробуємо довести. Суб'єктом цього правопорушення є роботодавець. Причому йдеться як про роботодавця - юридичну особу, так і роботодавця - фізичну особу. Обов'язковим елементом трудового матеріального правопорушення є причинний зв'язок між невиконанням роботодавцем свого обов'язку І виникненням реальних втрат у працівника. Це обумовлюється тим, що роботодавцем працівника виступає, як правило, не індивідуальний суб'єкт трудового права - підприємство, установа, організація, тобто за визначенням ч. 1 ст. 80 ЦК - юридична особа. Подібні проблеми виникають і при встановленні суб'єктивної сторони цього правопорушення. Суб'єктивна сторона трудового матеріального правопору­шення виражається у вині роботодавця. Коли йдеться про встановлення вини працівника, який заподіяв шкоду підприємству, або вини роботодавця-фізичної особи, то тут, зрозуміло, оцінюється психічне ставлення людини до своїх дій та їх наслідків. Важче визначити вину підприємства, установи, організації, які є системами і складаються з колективу працівників, а також органів управління, яких в літературі визначають "адміністрація". Вирішуючи питання про визначення вини роботодавця - юридичної особи, винними діями слід уважати винні дії органу управління підприємства або будь-якого з його працівників під час виконання ними своїх трудових (службових) обов'язків. Крім того, слід зазначити, що в разі притягнення до відповідальності роботодавця практично не проводиться диференціація за формами вини, але окремі елементи такої відмінності все ж можна відзначити. Так, у разі затримки роботодавцем виконання рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника (що можливо лише за наявності умислу) підприємство несе повну матеріальну відповідальність, відшкодовуючи заробіток за весь час вимушеного прогулу. Незалежно від форми вини роботодавець несе матеріальну відповідальність у розмірі заподіяної шкоди в разі незабезпечення збереження особистих речей працівника під час роботи. Таким чином, трудове матеріальне правопорушення - це протиправне винне невиконання роботодавцем своїх обов'язків або порушення трудових прав працівника, що спричинило працівникові реальні втрати матеріального і/або морального характеру. Трудове законодавство України передбачає обов'язок роботодавця виплачувати працівнику середній заробіток за час вимушеного прогулу у зв'язку з незаконним звільненням або переведенням, неправильним формулюванням звільнення, затримкою видачі трудової книжки або розрахунку, затримкою виконання рішення про поновлення на роботі. Важливо зазначити, що в цих випадках матеріальна відповідальність роботодавця наступав за винне порушення права громадянина на працю, гарантоване йому ч. 1 ст. 43 Конституції, яке охороняється нормами різних галузей права, у тому числі трудового. За цих обставин роботодавець притягується до відповідальності за винне позбавлення особи можливості заробляти собі на життя працею, на яку особа вільно погоджується або вільно обирає. Тобто, працівнику заподіюється шкода у вигляді вимушеного прогулу. Вимушений прогул - це час, протягом якого працівник. був позбавлений можливості працювати з вини роботодавця. В українській мові слова "позбавляти" і "позбавити" тлумачаться як спричинення втрати чого-небудь (позбавляти заробітків) або не давати кому-небудь можливості здійснювати щось, забороняти кому-небудь щось робити (позбавляти права на освіту). Винні дії роботодавця, на наш погляд, виявляються в тому, що він позбавляє працівника, по-перше, заробітку, а по-друге, він заважає реалізувати працівнику його право на працю. Матеріальна відповідальність роботодавця в зазначених вище випадках встановлюється, як правило, у розмірі середнього місячного заробітку. Частина 1 ст. 117 КЗпП передбачає, що в разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 КЗпП, за відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. А згідно з ч. 4 ст. 235 КЗпП, у разі затримки видачі трудової книжки з вини роботодавця, працівникові виплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу. На вирішення проблем, пов'язаних з виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу, звертає увагу й Пленум Верховного Суду України у п. 32 постанови "Про практику розгляду судами трудових спорів".

3 п.

Правочин - правомірна, тобто не заборонена законом, вольова дія суб'єкта цивільних правовідносин, що спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків. Правомірність є конститутивною ознакою правочину як юридичного факту. Презумпція правомірності правочину закріплена у ст. 204 ЦК України та може бути спростована насамперед нормою закону, яка містить відповідну заборону. Так. наприклад, якщо правочин про заставу нерухомого майна укладений письмово, але не посвідчений нотаріусом, то його правомірність спростовується ст. 577 ЦК України. Якщо особа склала заповіт, але не виділила частини спадщини тому, хто має право на обов'язкову частку, правомірність заповіту частково заперечується відповідним приписом ст. 1241 ЦК України. У випадках, прямо не передбачених у законодавстві, презумпція правомірності правочину може бути спростована судом. Щоб правочин мав належну юридичну силу, він повинен задовольняти низці умов. Останні називаються умовами дійсності правочинів. До них належать умови: а) про форму; б) про сторони; в) про зміст правочину; г) про відповідність внутрішньої волі волевиявленню сторін. Ці умови різнобічні і залежать в більшості випадків від характеру правочину. Якщо для деяких правочинів закон встановлює особливий порядок здійснення (наприклад, можливість продажу засобів самозахисту тільки через спеціалізовані магазини) або передбачена реєстрація їх у відповідних державних органах (наприклад, автомобілів в ДАІ), ці вимоги також охоплюються поняттям умов дійсності правочинів. Під недійсним правочином розуміють дії фізичних і юридичних осіб, які хоч і спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивіьних прав та обов'язків, але не створюють цих наслідків через невідповідність вчинених дій вимогам законодавства. Тобто недійсний правочин не в змозі викликати правові наслідки, наступу яких бажають сторони, однак може викликати наслідки, наступу яких сторони не передбачали і не бажали (наприклад повернення отриманого майна, виникнення обов'язку відшкодовувати збитки, моральну шкоду). Загальною підставою визнання правочину недійсним є (ст. 215 Цивільного Кодексу України) недодержння в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог закону щодо умов його дійсності, встановлених частинами 1 - 3, 5 - 6 ст. 203 ЦК України. казана норма ЦК України визначає лише загальні умови недійсності правочику, але при наявності спеціальних норм закону умови недійсності правочину визначаються цими спеціальними нормами. Слід зазначити, що недійсним може бути визнаний лише вчинений правочин, однак визнання його недійсним не потребує реального виконання сторонами, оскільки воно не має значення для визнання правочину недійсним. Це викликано тим, що за загальним правилом правочин вважається недійсним з моменту його вчинення, а у випадку якщо права та обов'зки за таким правочином передбачалися на майбутнє, припиняється можливість їх настання у майбутньому (ст. 236 ЦК України), оскільки неможливо повернути усе одержане за ними (наприклад, уже здійснене користування за договором майнового найму, зберігання за договором схову тощо). Крім вищезазначеної підстави ст. 215 Цивільного Кодексу України передбачає недійсність правочину у наступних двох випадках 1. Якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину судом недійсним не вимагається. У випадках, встановлених ЦК України, нікчемний правочин може бути визнаний судом недійсним. 2. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

4 п.

Види покарань 1.До осіб, визнаних винними у вчиненні злочину, судом можуть бути застосовані такі види покарань: 1)штраф; 2)позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; 3)позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; 4)громадські роботи; 5)виправні роботи; 6)службові обмеження для військовослужбовців; 7)конфіскація майна;. 8)арешт; 9)обмеження волі; 10)тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців; 11)позбавлення волі на певний строк; 12)довічне позбавлення волі. Ст. 57 визначає систему покарань - вичерпний, загальнообов'язковий перелік визначених за змістом видів покарань, що характеризуються внутрішньою єдністю та узгодженістю. Система конкретно визначених за змістом покарань дає суду можливість при застосуванні покарання здійснити його індивідуалізацію, врахувавши ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання. Вказану систему складають дванадцять покарань. Чотири із них - громадські роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт і обмеження волі - є новелами, які не були відомі раніше діючому кримінальному законодавству України. 2.На відміну від КК1960 р. в основу побудови системи покарань в КК 2001 р. покладено критерій порівняльної суворості видів покарань і застосовано принцип її побудови "від менш суворого до більш суворого покарання". Такий же підхід застосовано і при конструюванні санкцій норм Особливої частини КК. Орієнтуючи суди на порівняно більш м'які покарання, цей підхід має сприяти подальшій гуманізації правозастосовчої практики, застосуванню справедливого покарання, необхідного і достатнього для виправлення особи та попередження нових злочинів. 3.Система покарань, встановлених ст. 51, є вичерпною. Вона може бути змінена лише шляхом прийняття відповідного закону. Система покарань має загальнообов'язковий характер, який проявляється у тому, що: а) покарання, які входять до неї, можуть застосовуватися як правило до всіх засуджених (винятки встановлено, зокрема, щодо неповнолітніх, для яких закон (ст. ст. 98 -108) встановлює окрему систему покарань); б) ці покарання є обов'язковими для суду, правоохоронних та інших органів держави, юридичних і фізичних осіб.

Б- 30

1 п.

Правовідносини - це врегульоване нормами права суспільні відносини, учасники якого мають взаємні права й обов'язками, гарантованими державою.тОсновні ознаки правовідносин: Правовідносини являють собою вид соціального зв'язку (юридичний зв'язок) суб'єктів соціального спілкування; Правовідносини виникають на основі норм права, тобто правовідносини - це не всяке фактичне відношення, а тільки те яке врегульовано нормами права; Суб'єкти правовідносин мають взаємозалежними (взаємними) юридичні права й обов'язки; Правовідносини є двостороннім юридичним зв'язком, тобто здійснюється через взаємні юридичні права й обов'язки; Правовідносини існують остільки, оскільки учасники є носіями відповідних прав і обов'язків; Правовідносини є вольовим юридичним зв'язком, тобто є результатом волевиявлення обох сторін правовідносини, або однієї з його сторін; Правовідносини - індивідуалізований юридичний зв'язок, оскільки індивідуальні його суб'єкти, об'єкт. Правовідносини гарантуються державою: у випадках передбачених законом або договором, виконання невиконаних або неналежне виконаних обов'язків, захист, відновлення порушених прав суб'єктів правовідносини забезпечуються примусовими заходами. Види правовідносин: По галузевій ознаці - конституційні, цивільні, адміністративні й т.д.; За рівнем правового регулювання - матеріальні (цивільні, карні), процесуальні (цивільно-процесуальні, карно-процесуальні); По характері юридичного обов'язку - активні (відбуваються певні дії на користь управомоченного), пасивні (не відбуваються певні дії на користь управомоченного); По кількісному складі учасників - прості (виникають між двома суб'єктами), складні (виникають між трьома й більше суб'єктами); По тривалості дії - короткочасні, довгострокові (триваючі); По ступені визначеності сторін - відносні (поіменно визначені всі управомоченные й зобов'язані суб'єкти правовідносин), абсолютні (конкретно визначений управомоченный суб'єкт, абсолютно всі інші особи - особи правообязанные, тобто зобов'язані втримуватися від порушення інтересів управомоченного суб'єкта). По характері розподілу прав і обов'язків - однобічні (одна сторона правовідносин мають тільки права, інша - тільки обов'язку), двосторонні (обидві сторони мають як права, так і обов'язку).

2п.

Під основними принципами трудового права слід розуміти виражені в правових актах економічні закономірності організації суспільного виробництва і розподілу в формі основних, керівних положень, основних засад правового регулювання трудових відносин, які визначають загальну спрямованість і найбільш істотні риси його змісту. До принципів трудового права відносяться в загальному вигляді такі - принципи що закріплені у вигляді прав і свобод громадян в Конституції України; - принципи, що закріплені в КЗпП України; - принципи, що закріплені в інших нормативних акта України та міжнародних договорах. В конкретизації – це такі принципи: 1) принцип свободи праці 2) рівноправності в галузі праці 3) договірного характеру праці 4) визначеності трудової функції 5) стабільності трудових відносин 6) матеріальної зацікавленості в результатах праці 7) безпеки праці 8) участі трудових колективів і профспілок у вирішенні питань встановлення умов праці та здійснення контролю за додержанням законодавства про працю 9) матеріального забезпечення у разі непрацездатності, настання старості, при хворобі, в зв’язку із материнством. Основні принципи трудового права України закріплені в Конституції України і знайшли своє подальше відоб­раження в законодавчих актах з трудового права. Принцип свободи праці. Свобода праці — об'єктивна ка­тегорія, яка разом з правом на працю визначає правові підстави життєдіяльності працездатних громадян. Цей принцип закріплено в статті 43 Конституції України. Він означає можливість для кожного громадянина вільно роз­поряджатися своєю здатністю до праці, вибирати про­фесію чи спеціальність відповідно до своїх здібностей і бажань, реалізовувати свої бажання щодо зайняття пра­цею як найманий працівник, підприємець чи особа, яка займається індивідуальною трудовою діяльністю. Реалізація цього принципу забезпечується шляхом вільного вибору працівника і втілюється в життя через укладення трудового договору з роботодавцем, в чому проявляється принцип договірного характеру праці, добро­вільного визначення взаємних прав і обов'язків. Близько до нього примикає принцип визначеності тру­дової функції, який за смислом є уточнюючим щодо прин­ципу договірного характеру праці. Визначення в трудово­му договорі професії, спеціальності, посади і кваліфі­кації входить в основний зміст договору між працівни­ком і роботодавцем, і останній не має права вимагати від працівника виконання роботи, не обумовленої тру­довим договором. Дія даного принципу проявляється і в зворотному напрямку — він встановлює повноваження працівника і міру його відповідальності за повноту і якість виконуваної роботи. Основна ідея даного принципу — раціональність в організації суспільної праці. Принцип єдності і диференціації умов праці. Трудове за­конодавство проголошує рівноправність всіх соціальних груп і окремих громадян стосовно реалізації їх права на працю, про що вже говорилось вище. Вона виражається в наданні кожному члену суспільства рівних юридичних можливостей щодо застосування здатності до праці, а після реалізації ним свого права на працю — у встанов­ленні загальних, єдиних для всіх працюючих, норм, які забезпечували б високий рівень умов праці незалежно від сфери застосування праці і характеру виконуваних робіт.

Поряд з цим трудове законодавство враховує наявність об'єктивної специфіки окремих галузей виробництва, професійних, вікових і статевих особливостей праців­ників, територіальне розміщення підприємств, яка дик­тує диференційований підхід до правового регулювання праці. Спрямування цього принципу — забезпечення соціаль­ної рівності для всіх працюючих. Принцип стабільності трудових правовідносин прояв­ляється в тих законодавчих нормах, які закріплюють чітку регламентацію підстав для звільнення працівника з ро­боти за ініціативою роботодавця, заохочення до довго­тривалих трудових відносин на одному й тому ж підприєм­стві. Базування трудових відносин на принципі стабільності взаємовигідне для обох сторін: для роботодавця він забезпечує стабільний, кваліфікований і досвідчений ко­лектив, зусилля якого будуть спрямовані на підвищення якості і продуктивності праці, а для працівника — це гарантія зайнятості і впевненість в забезпеченні джерела свого існування. Принцип матеріальної зацікавленості у результатах праці випливає з того, що трудова діяльність — це спосіб за­доволення матеріальних і духовних потреб, в тому числі за допомогою коштів. Тому кожна праця має бути на­лежним чином оплачена, залежно від особистого вкладу працівника і кінцевих результатів праці. Закон захищає право кожного працівника на своєчасне одержання ви­нагороди за працю. Принцип забезпечення охорони праці і здоров'я працівників у трудовому праві України є відображенням основної конституційної тези про те, що людина, її життя і здоро­в'я визнаються її найвищою соціальною цінністю. В цьо­му плані на роботодавця покладається обов'язок забез­печити санітарно-гігієнічні умови праці шляхом впро­вадження досконалих технічних засобів, які виключали б можливість виникнення виробничого травматизму і професійних захворювань. Принцип свободи об'єднання і активної участі трудящих у встановленні умов праці та захисті своїх інтересів. Мова йде про громадські організації та представницькі органи працівників: профспілки, ради трудових колективів, ко­оперативні об'єднання, молодіжні, спортивні організації, творчі та наукові товариства. Трудове право, як ніяке інше, характеризується наданням широких повноважень праців­никам на участь в управлінні виробництвом, у встанов­ленні умов праці, соціальних гарантій. Цей принцип є підтвердженням розвитку і утвердження виробничої де­мократії, проявом соціального партнерства і спрямова­ний на захист інтересів працюючих. Принципи трудового права сприяють однаковому ро­зумінню норм і положень трудового законодавства, до­помагають правильному тлумаченню та застосуванню нор­мативних актів. Однак сучасний стан соціально-економі­чного розвитку в Україні висуває на перший план вимо­гу гарантованості трудових прав працівників, що перед­бачає високий рівень організаційно-правових засобів їх забезпечення

3п.

Особисті немайнові блага — це блага, що позбавлені майнового змісту, нерозривно пов'язані із суб'єктом цивільного права, визнані суспільством, а тому охороняються цивільним законодавством. Будучи приналежними певному суб'єкту цивільних відносин і таким чином потрапляючи у сферу цивільно-правового регулювання, вони стають об'єктом цивільних прав. Мати особисті немайнові права можуть як фізичні, так і юридичні особи. Особисті немайнові права належать кожній фізичній особі від народження або за законом. Юридичній особі немайнові права можуть належати лише в силу припису закону. Це пов'язано з тим, що поняття юридичної особи визначається актами цивільного законодавства, конституювання юридичної особи як суб'єкта цивільних відносин відбувається шляхом державної реєстрації, тобто вона за своєю сутністю є соціальним утворенням, яке не може існувати поза сферою правового регулювання, де й визначається її цивільно-правовий статус. За своєю сутністю більшість немайнових благ є природною властивістю фізичної особи. Однак, будучи закріпленими в правових нормах, вони набувають також правового значення об'єкта цивільних прав, виступаючи таким чином у подвійному значенні: як елемент правового статусу приватної фізичної особи і як об'єкт цивільних прав. У ЦК особистим немайновим благам як об'єкту цивільних прав присвячена ст.201. Згідно з цією статтею до немайнових благ, які охороняються цивільним законодавством, належать: здоров'я, життя; честь, гідність, ділова репутація; ім'я (найменування); авторство, свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості та інші. Більшість із них є такими, що можуть належати лише фізичній особі (здоров'я, життя, свобода творчості), проте деякі блага можуть бути також об'єктом цивільних прав особи юридичної (найменування, ділова репутація). Такий підхід логічно пов'язаний з положеннями ст.ст.26, 94 ЦК, згідно з якими фізична особа може мати усі особисті немайнові права, встановлені Конституцією і ЦК, а юридична особа — лише ті особисті немайнові права, які можуть їй належати, тобто є такими, що не суперечать сутності юридичної особи. До цього слід додати, що перелік особистих немайнових благ, наведений у ст.201 ЦК, не є вичерпним. Об'єктами цивільних прав є також немайнові блага, належні фізичній особі, вказані у книзі другій ЦК та Інших актах законодавства, і немайнові блага, які можуть належати юридичній особі згідно зі ст.94 ЦК. Оскільки у ст.201 ЦК йдеться про особисті немайнові блага, які охороняються цивільним законодавством, постає питання, чи можуть відносини щодо таких благ регулюватися цивільним законодавством, чи вони є лише об'єктом правової охорони? Комплексний аналіз ст.201 і книги другої ЦК свідчить, що особисті немайнові блага є об'єктом цивільних прав, а відносини, що складаються у зв'язку з використанням особистих немайнових благ, є об'єктом цивільно-правового регулювання.

Об'єктами цивільного права можуть бути: тварини, що перебувають у стані природної волі; сільськогосподарські, свійські та інші тварини, що використовуються для господарських, наукових, культурно-освітніх, виховних, естетичних та інших цілей.

4 п.

Неосудною визнається така особа, яку під час вчинення суспільно-небезпечного діяння, передбаченого КК, „не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки”. Медичні: а) хронічна психічна хвороба; б) тимчасовий розлад психічної діяльності; в) недоумство; г) інший хворобливий стан психіки. Юридичні: 1) інтелектуальна особа не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність); 2) волова особа не могла керувати ними з огляду на медичні критерії.Хуліганство (юр.аналіз) Об’єкт-громадський порядок Об’єктивна сторона-грубе порушення громадського порядку з мотивів не поваги до суспільства Склад злочину-формальний.Суб’єктивна сторона-прямий умисел. Суб’єкт- фізична осудна особа, яка досягла 14 років До факультативних ознак належить-суспільно небезпечні наслідки, причинний зв’язок з суспільно небезпечними наслідками, місце, час, обставини, спосіб і засоби вчинення злочину, ці ознаки, фактично притаманні злочину як явищу реальної дійсності, далеко не завжди вказують в законі як ознаки конкретного складу злочину. Але якщо такі ознаки є у диспозиції (прямо вказані або випливають із змісту статті) то вони набувають ознак обов’язкових. Грубе порушення законодавства про працю (юр.аналіз) Об’єкт-особисте (трудове) право людини Об’єктивна сторона-незаконне звільнення з особистих мотивів, грубе порушення законодавства про працю. Склад злочину-формальни Суб’єктивна сторона-прямий умисел. Суб’єкт- фізична осудна особа, яка досягла 16 років

Б-1

1. Система права та система законодавства.

2. Державна служба зайнятості.

3. Склад і елементи цивільно-правових відносин.

4. Ознаки і значення суб’єктивної сторони складу злочину.

Б-2

1. Ознаки та принципи права.

2. Види нагляду і контролю за додержанням законодавства про працю.

3. Аналіз строків захисту цивільних прав і позивної давності.

4. Характеристика суб’єкта злочину.

Б-3

1. Форми права та його види.

2. Правове регулювання внутрішнього трудового розпорядку.

3. Зміст договору застави і особливості його виконання.

4. Класифікація злочинів за ступенем тяжкості.

Б-4

1. Структурні елементи норми права.

2. Суть та значення міжнародної організації праці.

3. Право власності в системі речових прав.

4. Ознаки та значення об’єктивної сторони злочину.

Б-5

1. Норми державного устрою.

2. Порядок обчислення середньої заробітної плати.

3. Предмет, метод і функції цивільно-правового регулювання.

4. Характеристика злочинів проти життя.

Б-6

1. Види норм права.

2. Правове визначення поняття заробітної плати та її структура.

3. Форми правочинів і законодавчі вимоги до них.

4. Чинність кримінального закону у просторі та часі.

Б-7

1. Види форм правління як елемент форми держави.

2. Види відпусток за Законом України «Про відпуски».

3. Аналіз прав на чужі речі та його види.

4. Характеристика видів співучасників у злочині.

Б-8

1. Ознаки та причини правопорушень.

2. Право на працю в системі прав людини.

3. Договір підряду та його види.

4. Характеристика злочинів проти власності.

Б-9

1. Види юридичних фактів.

2. Матеріальна відповідальність сторін трудового договору.

3. Загальні положення про захист цивільних прав та інтересів.

4. Звільнення від покарання на підставі акту про помилування або амністії.

Б-10

1. Принципи розподілу влади.

2. Режим робочого часу та його види.

3. Система зобов’язувального права та види зобов’язань.

4. Характеристика стадій вчинення злочину.

Б-11

1. Механізм держави, його структура та призначення.

2. Трудовий договір про роботу за сумісництвом.

3. Види об’єктів цивільних прав.

4. Характеристика злочинів проти основ національної безпеки.

Б-12

1. Походження держави та її історичні типи.

2. Статус безробітного.

3. Аналіз форми і змісту договору купівлі-продажу.

4. Взаємозв’язок кримінального права з суміжними галузями права.

Б-13

1. Предмет та методологія теорії держави та права.

2. Порядок оформлення звільнення працівників і здійснення розрахунків з ними.

3. Види недійсних правочинів та їх зміст.

4. Форми вини у кримінальному праві.

Б-14

1. Види державно-правового режиму.

2. Індивідуальні і колективні трудові відносини.

3. Класифікація джерел цивільного законодавства та їх характеристика.

4. Особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх.

Б-15

1. Види систематизації нормативно-правових актів.

2. Джерела трудового права.

3. Опіка та піклування як інститути цивільного права.

4. Характеристика обставин, які обтяжують покарання за злочин.

Б-16

1. Особливості форми української держави.

2. Трудове право як галузь права.

3. Засоби забезпечення виконання зобов’язань.

4. Характеристика видів диспозицій у кримінальному праві.

Б-17

1. Класифікація галузей права та їх характеристика.

2. Контракт як особливий вид трудового договору та сфера його застосування.

3. Характеристика та видів правочинів.

4. Особливості побудови кримінального кодексу.

Б-18

1. Ознаки та види юридичної відповідальності.

2. Трудові права іноземців.

3. Договір найму (оренди) та види орендних відносин.

4. Система і завдання кримінального права.

Б-19

1. Система законодавства України.

2. Порядок укладання трудового договору.

3. Право спільної власності та її види.

4. Характеристика видів санкцій у кримінальному праві.

Б-20

1. Склад правопорушення та його елементи.

2. Випробування при прийнятті на роботу.

3. Класифікація підстав виникнення видів цивільного представництва.

4. Характеристика об’єктів злочину.

Б-21

1. Структурні елементи норми права.

2. Трудовий договір з молодим фахівцем.

3. Зміст та умови цивільно-правового договору.

4. Особливості призначення довічного позбавлення волі.

Б-22

1. Правові системи сучасності.

2. Переміщення, переведення на інше робоче місце.

3. Право інтелектуальної власності як вид речового права.

4. Характеристика функцій кримінального права.

Б-23

1. Ознаки та види правомірної поведінки.

2. Суб’єкти трудового права.

3. Види дієздатності фізичної особи.

4. Характеристика поняття злочину та відмінність злочину від інших правопорушень.

Б-24

1. Поняття юридичного права та його характеристика.

2. Атестація працівників та її значення.

3. Правоздатність фізичної особи.

4. Кримінально-правова характеристика повторності та рецидиву.

Б-25

1. Характеристика функцій держави.

2. Класифікація суб’єктів трудового права.

3. Ознаки і зміст часткових, солідарних, регресивних і субсидіарних зобов’язань.

4. Структура Кримінального Кодексу України.

Б-26

1. Сутність та принципи права.

2. Порядок вирішення колективних трудових спорів.

3. Ознаки та правова сутність юридичної особи.

4. Характеристика елементів складу злочину.

Б-27

1. Види систематизації нормативно-правових актів.

2. Колективний договір та порядок його укладення.

3. Договір поставки та особливості його виконання.

4. Умови правомірності необхідної оборони.

Б-28

1. Особливості та порядок дії нормативно-правових актів.

2. Соціальне партнерство у сфері праці.

3. Підстави і порядок визнання фізичної особи безвісно відсутньої і оголошення її померлої.

4. Характеристика принципів кримінального права.

Б-29

1. Правова свідомість та її структура.

2. Відповідальність роботодавця за порушення законодавства про працю.

3. Підстави і порядок визнання правочинів не дійсними.

4. Система і види покарань у кримінальному праві.

Б-30

1. Ознаки та види правовідносин.

2. Основні принципи трудового права.

3. Особисті немайнові блага як особливий об’єкт цивільних прав.

4. Неосудність та її критерії у кримінальному праві.

93