32. Концепція колективного підсвідомого к.Ґ. Юнґа.

 швейцарський психолог Карл-Густав Юнг (1875-1961) почав розробляти власну концепцію підсвідомого та його ролі в житті людини і, зокрема, в художній творчості. Він назвав своє вчення аналітичною психологією (на противагу психоаналізу З. Фройда), предметом дослідження якої стала психіка (psyche) як “цілісність всіх психічних процесів, свідомих і підсвідомих” [Цит. за: 26; 118]. За Юнгом, психіка не є певною статичною, незмінною даністю, це – постійно рухлива, динамічна конструкція, що реалізується завдяки напруженому протиставленню двох протилежностей – свідомого і підсвідомого. Світ таємничого підсвідомого – це абсолютно самостійна, незалежна сфера психіки, котра, проте, постійно взаємодіє зі свідомістю. Відношення глибинного психічного комплексу до свідомості вчений визначив як компенсанторне, тобто підсвідоме виконує функції доповнення та врівноваження з метою формування цілісності саморегуляції психіки.Згідно з юнгіанською моделлю психічної структури людини, підсвідоме існує на двох рівнях. Більш поверховий шар займає особистісне підсвідоме, зміст якого складають т. зв. “чуттєві комплекси” – “набори образів та ідей, які групуються навколо одного чи кількох архетипів і характеризуються спільним емоційним настроєм” [26; 77, формуючи таким чином одне ціле. Реалізуючись, такі комплекси впливають на поведінку людини, яка перебуває в стані афекту. Власне, саме цей індивідуальний рівень підсвідомого Фройд ототожнював із свідомим як таким (фройдівське Воно), вважаючи, що його основа формується в дитинстві потягів, інстинктів.Відкидаючи “пансексуалізацію” психічного життя індивіда, Юнг протиставляє такому твердженню поняття “колективного підсвідомого”. Це – найглибший шар людської психіки, своєрідний резервуар, який акумулює людський досвід, що підсвідомо передається від покоління до покоління; це – потенційні можливості людини, сфера довготривалої пам’яті свідомості, звідки вона черпає, коли необхідно, найдревніші свої образи [35; 305]. Колективне підсвідоме включає в себе зміст, образи, способи поведінки, що є повсюди і у всіх. Тобто воно ідентичне для всіх людей, а тому є своєрідним фундаментом душевного життя кожного.Основним елементом колективного підсвідомого, за Юнгом, є архетип – від грецького слова “arсhetуpos” (зразок, відбиток) – образ, уявлення, що є вихідним, первинним, однаковим для всіх, що сягає своїм корінням у глибоку давнину і передається по спадковості.Юнгіанська теорія архетипів, а отже, і саме поняття, пройшло певну еволюцію. І лише 1919р. вчений свідомо використав слово архетип, надаючи йому статусу терміна. Для Юнга це було психоаналітичне поняття, яке пов’язувало психіку, інстинкт і образ.Архетипами, таким чином, є такі “фактори і мотиви, які впорядковують психічні елементи в певні образи (названі архетипічними)” [32; 48]; вони – “володарі, боги, тобто образи домінуючих законів і принципи, які надають певної закономірності протіканню тих образів, які душа кожен раз переживає заново” [35; 142].Праформи, архетипи, “колективні уявлення” (термін Леві-Брюля) присутні у психіці, подібно до кантівської ідеї a priori, як образ божественного розуму. Архетипи – це те, що закладено в програмі розвитку людини, вони виникають разом із самим життям, а отже, не є чимось індивідуально успадкованим, а спільним, універсальним для всього людського роду; вони – той цементуючий фактор, що з’єднує людство в єдине ціле і робить можливим спілкування між людьми. Архетипи виводять особистість за межі індивідуального життя, у сферу родового минулого й майбутнього, а далі – у сферу вічного, за межі простору і часу. Архетипи постійно впливають на почуття і вчинки людини. Несучи з собою потужний енергетичний заряд, вони оволодівають волею людини, формують її думки і поведінку. “Немає такого зла, якому людина не піддалася всією душею, перебуваючи під владою архетипу” [34; 14]. Відтак, архетипи як природжені формальні структури колективного підсвідомого найповніше і найчастіше виявляються в символах, а виходячи за межі етнічного та національного буття, вони тим самим становлять основу загальнолюдської символіки.Найвідоміші приклади проекції архетипів – це символи сновидінь, древні сказання, казки, таємні вчення, пророцтва, міфи, мистецтво слова.Спостерігаючи практично універсальний паралелізм міфологічних мотивів, Юнг прийшов до висновку, щоміфи – це історична форма прояву архетипів, а отже, опредмечені явища внутрішніх процесів. Відповідно, психолог вказував, що пояснення міфів треба шукати виходячи з того, що вони є проекцією підсвідомих душевних процесів.В основі художньої творчості, за Юнгом, теж лежать архетипні утворення – т. зв. “прадавні переживання”, що походять з глибин віків, від первісної людини або з царства світла і темряви, царства надлюдської природи” Вони виникають у візії, а “те, що з’являється і візії”, є образом колективного підсвідомого. Вони є “справжніми символами”, тому їх можна описати, про них можна здогадуватися, але не можна пізнати, вловити їхню суть [37; 96].І саме митець має такий великий дар заглянути у глибини людського єства, розпізнати архетипні форми колективного підсвідомого й перелити їх у мистецькі образи. Таким чином, упорядковуючи хаос підсвідомих змістів, він стає деміургом, жрецем, що тепер не належить самому собі, оскільки є колективною, родовою людиною. “Кожна творчо обдарована людина, – писав Юнг, – це певна двоякість чи синтез парадоксальних властивостей. З одного боку, це щось по-людськи особисте, з другого, це позаособистісний людський процес… В ролі індивіда він може мати примхи, бажання, особисту мету, але в ролі митця він колективна людина, носій і творець підсвідомості діючої душі людства” [32; 21]. Отже, залишаючись індивідуальністю, митець мимоволі є носієм колективного підсвідомого.Сам же творчий акт постає як процес активації архетипного образу, а художній твір, мистецтво загалом є ніщо інше, як певні типи, форми архетипів. Даючи нове життя первинному образові, митець перекладає його на мову сучасності. А це дає змогу, з одного боку, охарактеризувати епоху, в якій народжується твір, а з іншого, проникнути до самих глибин життя.Архетипи не лише поширюються через традиції, мову, культуру, мистецтво, але й мають здатність спонтанно виникати в будь-який час, в будь-якому місці і без жодного зовнішнього впливу. Сам фундатор теорії не раз підкреслював численність архетипних проявів. Тому ні він, ні хтось із його послідовників (К. Кереньї, Дж. Кемпбелл, Е. Нойман) не змогли дати системної класифікації архетипів, бо вважали даний феномен “гіпотетичним, недоступним спогляданню, образом” [32; 99].Та це не заважає філософам, психологам, літературознавцям оперувати юнгіанськими поняттями незалежно від того, який аспект їх цікавить. Представники аналітичної психології вважають ідею архетипів найбільш фундаментальним досягненням К.-Г. Юнга. Більше того, Р. Робертсон твердить, що вчений створив “найоригінальніший світогляд ХХ століття” [24; 9].

33. індивідуальне та колективне несвідоме. Символі символізування. Феномен архетипів . Свідомість не є єдиним рівнем, на якому представлені психічні процеси, властивості і стани людини, і далеко не усе, що сприймається і управляє поведінкою людини, актуально усвідомлюється ім. Окрім свідомості, у людини є і несвідоме. Це - ті явища, процеси, властивості і стани, які по своїй дії на поведінку схожі на усвідомлювані психічні процеси, але актуально людиною не усвідомлюються. Їх за традицією, пов'язаною зі свідомими процесами, також називають психічними. Є несвідомі відчуття, до яких відносяться відчуття рівноваги, пропріорецептивні відчуття. Є неусвідомлювані зорові і слухові відчуття, що викликають мЯкщо З. Фрейд виділяв індивідуальне несвідоме, то К. Юнг ввів поняття колективного несвідомого. Юнг розглядав психіку як взаємодію свідомого і несвідомого компонентів при безперервному обміні енергією між ними. Колективне несвідоме є комплексний результат філогенетичного досвіду, колективних ідей, представлень людства, що втілених в міфах і передалися генетичною пам'яттю. Колективне несвідоме у усіх людей ідентично і виступає для кожного індивідуального несвідомого загальною основою. За своєю природою це найбільш глибинний шар психіки. У структурі несвідомого Юнг відкрив функціональні одиниці - "комплекси" як сукупність психічних елементів. Центральну частину комплексу складають "архетипи" - такі зв'язки ідей, образів і інших утворень, які передаються з покоління в покоління, створюючи при цьому задану схильність до певної поведінки. Подібна схильність визначає не лише індивідуальну поведінку, але характеризує поведінкові особливості спільності, етносу і навіть поколінь. Іншими словами, Юнг побачив в архетипі прояв колективного несвідомого. У структурі людської психіки К. Юнг виділив три компоненти: Эго - власне свідомість; Воно - індивідуальне несвідоме; колективне несвідоме. Значний інтерес представляє ще один підхід до бачення несвідомого, зробленого італійським психіатром Р. Ассаджиоли. Його концептуальна система заснована на припущенні, що людина перебуває в постійному процесі зростання, актуалізуючи свій непроявлений потенціал. Психічний лад особи, по Ассаджиоли, складається з ряду динамічних складових: 1) нижчого несвідомого, керівника базовими психологічними активностями, примітивними потребами і емоційними комплексами; 2) середнього несвідомого, асимілюючого досвід; 3) надсвідомості, що утілюється у вищих почуттях і здібностях; 4) поля свідомості, що включає аналізовані почуття, думки, спонукання; 5) ясного усвідомлення, що проявляється як свідоме самозвеличання; 6) вищому самозвеличанню, існуючому окремо від свідомості, розуму і тіла. Перераховані елементи представлені в індивідуальній психіці кожного і структурують колективне несвідоме. Архетипи ( праобрази, праформи, першообрази) давно відомі людству. Вони були предметом вивчення й інтерпретування ще Платона, Данте, Бруно, Августина, Гете, Манна та інших мислителів. Так, Платон називав їх "вічними ейдосами", "умоосяжними зразками", Данте - "вказівниками буття", "дороговказними образами Сьогодні у науковій літературі існує кілька точок зору на питання походження архетипів.. Серед них основними є дві, що й сформували дві моделі архетипної критики в галузі літературознавства - юнгіанську, яка спирається на засади аналітичної психології, та міфо-ритуальну, яка виділяється з міфологічної школи Дж. Фрейзера, К. Леві-Стросса та Н. Фрая. Основним елементом колективного підсвідомого, за Юнгом, є архетип - від грецького слова "arсhetуpos" (зразок, відбиток) - образ, уявлення, що є вихідним, первинним, однаковим для всіх, що сягає своїм корінням у глибоку давнину і передається по спадковості.Юнгіанська теорія архетипів, а отже, і саме поняття, пройшло певну еволюцію. І лише 1919р. вчений свідомо використав слово архетип, надаючи йому статусу терміна. Для Юнга це було психоаналітичне поняття, яке пов'язувало психіку, інстинкт і образ.Архетипами, таким чином, є такі "фактори і мотиви, які впорядковують психічні елементи в певні образи (названі архетипічними)»; вони - "володарі, боги, тобто образи домінуючих законів і принципи, які надають певної закономірності протіканню тих образів, які душа кожен раз переживає заново " Юнг прийшов до висновку, що міфи - це історична форма прояву архетипів, а отже, опредмечені явища внутрішніх процесів. Відповідно, психолог вказував, що пояснення міфів треба шукати виходячи з того, що вони є проекцією підсвідомих душевних процесів.В основі художньої творчості, за Юнгом, теж лежать архетипні утворення - т. зв. "Прадавні переживання", що походять з глибин віків, від первісної людини або з царства світла і темряви, царства надлюдської природи "Вони виникають у візії, а" те, що з'являється і візії ", є образом колективного підсвідомого. Вони є "справжніми символами", тому їх можна описати, про них можна здогадуватися, але не можна пізнати, вловити їхню суть. рхетипи не лише поширюються через традиції, мову, культуру, мистецтво, але й мають здатність спонтанно виникати в будь-який час, в будь-якому місці і без жодного зовнішнього впливу. Сам фундатор теорії не раз підкреслював численність архетипних проявів. Тому ні він, ні хтось із його послідовників (К. Кереньї, Дж. Кемпбелл, Е. Нойман) не змогли дати системної класифікації архетипів, бо вважали даний феномен "гіпотетичним, недоступним спогляданню, образом"

34. Міф у літературі та міфологічна критика ХХ століття. Досліджується шлях цієї еволюції, що починається з давніх часів, коли панувала алегорична інтерпретація міфу (Платон, Аристотель). Подібне тлумачення зберігається і в Середньовіччі, але відбувається дискредитація класичної міфології. В добу Відродження актуалізується інтерес до міфу, який розглядається у вигляді поетичних алегорій, як вираз почуттів та пристрастей особистості, а також як алегоричний вираз певних релігійних, наукових або філософських положень. Просвітники XVIII ст. займають по відношенню до міфології негативну позицію як до витвору невігластва та омани. Зазначається, що першим, хто створив саме філософію міфу, був італійський вчений Дж.Віко, який визначив своєрідність міфології поетичною природою міфу, а також пов’язав її з нерозвинутими, специфічними формами мислення, які подібні дитячій психології. В межах романтизму міф розглядається у співвідношенні з поетичною творчістю (І.Г.Гердер, Ф.В.Й.Шеллінг), або із казкою як з інобуттям міфу (брати Гримм). Лінгвістична концепція інтерпретує міф як “хворобу мови” (А.Кун, В.Манхорд, М.Мюллер, В.Шварц). Антропологічна школа вважає міф “протонаукою” (Е.Ленг, Г.Спенсер, Е.Тейлор). У процесі аналізу дисертант приходить до висновку, що “відродження” міфу в літературі ХХ ст. насамперед спиралося на унікальний творчий досвід Р.Вагнера, нове апологетичне відношення до міфу як до вічно живого початку, яке було проголошено “філософією життя” (А.Бергсон, Ф.Ніцше), на психоаналіз З.Фрейда та аналітичну психологію К.Г.Юнга, структуралістську інтерпретацію міфу (Р.Барт, К.Леві–Стросс), герменевтичний підхід (Г.Гадамер), а також на нові етнологічні теорії, які поглибили розуміння традиційної міфології. Зазначається, що великий вплив на подальший розвиток проблематики справили школи ритуалізму та функціоналізму (Б.Малиновський, Дж.Фрейзер), французька соціологічна школа (Е.Дюркгейм, Л.Леві-Брюль), символічні теорії (Е.Кассірер), а також дослідження М.Еліаде, Дж.Кемпбела та інш. Великий внесок в дослідження питань міфу зробили такі філософи як О.Лосєв, Е.Мелетинський, О.Потебня, В.Пропп, Н.Фрай, О.Фрейденберг та інші, які розглядали міф в контексті літератури. Актуальними є розробки сучасних авторів, таких як Ю.Антонян, О.Косарєв, О.Лобок та інших. У розділі стверджується, що висвітлення численних теорій міфу з давніх часів до сьогодення є необхідною складовою аналізу предмета дисертаційної роботи. Без цього аналізу існуючого історичного досвіду неможливе усвідомлення сутності сучасних трансформацій міфу в літературний міфологізм, їх ролі та місця в світовому культурному процесі, в системі нової естетики. Адже світ культури – це світ, який за своєю суттю побудований естетично і дослідження кожного з понять можна назвати повним тільки тоді, коли воно розглядається в динаміці свого розвитку. Доводиться, що традиція є необхідною умовою існування культури взагалі і мистецтва, зокрема, оскільки гарантує збереження культурного і художнього досвіду, зв’язок і взаєморозуміння поколінь. Розглядаються погляди відомих традиціоналістів Р.Генона, К.Леонтьєва, В.Штепи. Зазначається, що з цих ідей народжується так звана “філософія можливих світів” і дійсний світ розглядається лише як один з можливих (М.Павич “Хазарський словник”). Семантика можливих світів відіграє важливу роль в поетиці постмодернізму.  Отже, сучасна неоміфологічна література таким чином підкреслює свою відмінність від реалізму, протиставляючи йому категорію дивовижності, вигаданості, яка в поєднанні з життєвими реаліями і традицією класичної міфології створює новаторську форму моделювання художнього твору. Завдяки вигаданому надзвичайно збагатилися художні образи сучасної літератури, що має велике значення в контексті розвитку естетичної діяльності людини.