31. Психоаналіз з. Фройда та його стосунок до літератури і мистецтва.

 П. в літературознавстві — спосіб трактування літературних творів з точки зору психологічного учення про несвідомому . П. розглядає художня творчість як сублімоване (див. Сублімація ) символічне вираження початкових психічних імпульсів і потягів (сексуальних і інфантильних в своїй основі), знехтуваних реальністю і що знаходять компенсаторне задоволення в області фантазії. П. виявляє в історії літератури ряд стійких сюжетних схем, в яких автор ідентифікує себе з героєм і малює або виконання своїх підсвідомих бажань, або їх трагічне зіткнення з силами соціальної і етичної заборони (так, в «Царі Едіпові» Софокла, «Гамлеті» Шекспіра і «Братах Карамазових» Ф. М. Достоєвського варіюється, згідно П., один мотив батьковбивства, пов'язаний з витисненим «едіповим комплексом»).  Перші зразки застосування П. до літератури і мистецтва дав З. Фрейд («Поет і фантазія», «Достоєвський і батьковбивство»), що запобігав, проте, проти змішення завдань П. і літературознавства: П. личить до літератури лише як до сюжетно-ілюстративного матеріалу і сам по собі не здатний пояснити різницю між шедевром і його переказом або репродукцією, між великим письменником і рядовим невротиком або сновидінням. Найбільш адекватно П. прикладений до вивчення продуктів міфології і «масової культури», де свідоме «Я» особи розчиняється в несвідомому «Воно» і усуваються власне естетичні критерії. У 20—30-і рр. поряд з вульгарним П., що викривав мистецтво як ілюзію і що зводив його до біологічних інстинктів, мають місце серйозні спроби використовувати положення П. в боротьбі проти формалістичної і вульгарно-соціологічної методології [Л. Виготський, В. Волошинов (М. Бахтін)], осмислити з його допомогою практикові новітніх течій ( дадаїзм, сюрреалізм, експресіонізм, «міфологизм»), знайти пояснення загадковим літературним феноменам минулого (етюди С. Цвейга про Достоєвськом, Р. фон Клейсте, М. Бонапарт про Е. По, В. В. Брукса о М. Твене), з'єднати П. с вченням про художню форму і про суспільну роль літератури (Х. Рід, Р. Фрай, До. Берк, До. Кодуелл). У післявоєнний час на Заході найбільш поширено дві версії П.: екзистенціальний П. (Же. П. Сартр, А. Мальро, С. Дубровський і ін.) шукає в літературі свідоцтва про справжнє людське буття, вкорінене не в біологічній природі, але в етичній свободі і що досягає повного особового самораськритія в світі художньої вигадки, де духовне «самозвеличання» долає гніт історичної долі і вибирає себе; структуральний П. (Же. Лакан, До. Морон, Р. Барт, Же. Дерріда) підкреслює залежність художника від надіндивідуальних механізмів культури (мови і ін. знакових систем), що діють у сфері несвідомого і обумовлюють структуру твору безвідносно до його «свідомого» задуму і сенсу. П. в західному літературознавстві піддається критиці з боку марксистів; причому іманентно-статичним структурам підсвідомості протиставляється динаміка соціально-історичного життя як джерело творчого процесу. Доктрину П. оспорюють також послідовники культурно-історичної школи і прибічники математичних і кібернетичних методів.