Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Ekzamen_teoriya_l-ri.docx
Скачиваний:
0
Добавлен:
01.05.2025
Размер:
191.45 Кб
Скачать

47. Проблема реального і віртуального читача в літературі

Теорія М. Бахтіна надає підстави для відокремлення типів читачів як учасників літературної комунікації. Етична та естетична діяльність читача є предметом вивчення відповідно соціологічної та психологічної теорій читача. Функціональний аспект вивчення літератури передбачає наявність реального, історично обумовленого читача. Термін «реальний читач» в історико-соціологічному контексті вживається без додаткового оцінного значення, дослідників насамперед цікавить вплив соціального статусу, культурного рівня, віку реципієнта на сприйняття твору, на ступінь проникнення читача в структуру твору. Так, дослідник процесів сприйняття В. Прозоров виділив три рівня змін, що відбуваються з читачем протягом читання – рівень уваги, рівень співучасті, а згодом – рівень відкриття. З появою комунікативної теорії літератури читач-адресат набув типо-логічного розмежування. Реальним або експліцитним почали називати читача, не здатного сприйняти всю естетичну повноту авторського послання, якого цікавить лише етичний зміст твору – сюжетні події, вчинки та характери героїв. Експліцитного читача ще називають наївним читачем, який покірно йде за автором, часто не розуміючи його гри, натяків, асоціацій. Інший тип – читач, здатний сприймати не тільки життєву реальність, зображену у творі, а й відчувати та оцінювати присутність у ній автора. Цей здатний до естетичного спілкування, читач сприймає художній текст не як замкнене у собі ціле, а як відкриту систему, діалогічне висловлювання, зорієнтоване на певний тип сприйняття. Ідеться про здатного до естетичної співтворчості читача, який отримав назву «імпліцитний читач». Це термінологічне поняття найбільш детально розроблю ненімецьким рецептивним естетиком В. Ізером 70-хроках ХХ століття. У своїй теорії читача німецький учений виділив різновиди читача, два з яких (2 та 3) – імпліцитні: 1) реальне історичне обличчя; 2) читач, якого ми уявляємо, виходячи з наших знань про соціальну та історичну ситуацію тієї чи тієї епохи; 3) читач, роль якого запрограмована в тексті. Паралельно з терміном В. Ізера «імпліцитний читач» з’явилися інші терміни, які теж позначили читача-адресата, здатного до творчого сприйняття літератури та естетичної діяльності. Польський учений М. Гловинський увів до теорії літератури поняття «віртуальний реципієнт», виділяючи два його різновиди за засобами презентації змісту: «пасивний читач» та «активний читач». Е. Вольф додав до дискусії термін «задуманий читач», Лінтвельт таВ. Шмід – «абстрактний читач». Г. Грімм поділив цю інстанцію на «уявного читача» та «концепціонального читача».

48. Основні проблеми наратології. Типи нараторів. Наратологія, теорія розповіді - ділянка наукових пошуків, що з'ясовує проблеми влаштування і функціонування розповідних текстів. Наратологія пройшла у своєму русі три фази. Перша розпочалась в середині ХІХ століття у Європі та США та відзначалася акумуляцією знань про наратив, які походили з таких джерел, як нормативна риторика і поетика, практичне знання романістів і спостереження літературних критиків. Цей період накопичення знань тривав до середини ХХ століття, і учені оперували здобутими концепціями, організовуючи їх під різними назвами і гаслами. Окремою дисципліною наратологія стала в другій фазі свого розвитку, коли Ролан Барт написав у 1966 році "Вступ до структурального аналізу наративів", Цвєтан Тодоров у 1969 році запропонував цю назву (la narratologie) у праці „Граматика Декамерона”, а Жерар Женетт надав їй чітких концептуальних обрисів. У женеттівському вигляді наратологія проіснувала аж до кінця 80-х років. Третя фаза розвитку наратології, що триває від 90-х років до нашого часу, відзначається так званим „наратологічним поворотом”, тобто широкою експансією наратології в інші дисципліни – теологію, психологію, соціологію, історію, право. Тоді, на початку цього етапу, учені завели мову про потребу оновленої, пост-структуралістської наратології, яка б відмовилася від дослідження глибинних структур, а займалася б інтерпретацією текстів, орієнтованою на контекст. Тому сьогодні ще говорять про т.зв. „нові наратології”, що залучають до свого методологічного арсеналу фемінізм, пост-колоніалізм, культурні студії. Розповідач, або Наратор (лат. narrator —- розповідач) — різновид літературного суб'єкта, вимислена автором особа, від імені якої в епічному творі він веде розповідь про події та людей, з допомогою якої формується весь уявний світ літературного твору. Р. — літературна постать, котра, як правило, є водночас автором і персонажем (Рудий Панько у "Вечорах на хуторі коло Диканьки"). Від співвідношень автора і Р. залежить характер розповіді літературного твору, спосіб розкриття його змісту. Діапазон їх широкий: від P., який не має нічого спільного з автором, крім того, що ним вимислений, до P., що є безпосереднім виразником авторських ідей, його ідеологічної позиції. Характеристика Р. включає два важливі моменти: його позицію щодо твореного ним уявного світу твору; ступінь його видимості в структурі літературного твору. Позиція Р. — то насамперед його погляд на персонажів і події, що відбуваються; його активна участь у них (Р. — співучасник подій) чи часово-просторова віддаленість (Р. — споглядач, "суддя", "вчитель"). Ступінь видимості залежить від того, називає автор свого Р. чи ні; наскільки явне у творі його "я" граматично; наскільки виразною є його характеристика. Автор може не називати свого Р., та читач має виразне уявлення про його вік, стать, соціальне становище, симпатії й антипатії, характер, оскільки про це свідчить його розповідь. Тип Р. залежить від жанру та його історичного розвитку. Для реалістичного роману XIX ст. характерним є класичний тип Р. — всезнаючого, категоричного й безапеляційного у своїх оцінках. В українському літературознавстві побутують терміни "Р." і "оповідач", які різняться граматичним виявом розповіді: оповідач виступає у формі першої особи, Р. — у формі третьої особи. В новелі М. Хвильового "Я (Романтика)" — оповідач, а в оповіданні "Іван Іванович" — Р.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]