41. Інтертекстуальні зв’язки в художньому творі. Поняття діалогізму

Теорія інтертекстуальності належить до тих інтерпретаційних стратегій, котрі, зародившись у другій половині ХХ ст., все ще використовуються в новітній науці про літературу з достатньою інтенсивністю. Однак цим використанням не завжди притаманне критичне осмислення методологічних основ міжтекстового підходу, його сильних та слабких сторін, що на рівні дослідницького праксису загрожує тими чи іншими абераціями літературної дійсності. Тому, попри наявність значної кількості праць, певне метакритичне узагальнення інтертекстуального досвіду видається не цілком позбавленим актуальності на сучасному етапі розвитку філологічного мислення.Хоч як слушно не виглядають спроби зглибити ґенезу теорії міжтекстових зв’язків, все ж її новітній розвиток та термінологічна окресленість пов’язані з іменами французьких (переважно постмодерних) дослідників другої половини ХХ ст. – Ю. Крістевої, Р. Барта, Ж. Женета, М. Ріффатера, Л. Женні та ін.В основі явища інтертекстуальності лежало постструктуральне розуміння світу як тексту, а тексту як позбавленої внутрішньої єдності “мозаїки цитацій”, “абсорбції і трансформації іншого тексту” (Ю.Крістева). Тут французька дослідниця вступала в діалог з ідеями свого вчителя Ролана Барта, котрий, борючись із явищем ідеології (до речі, без особливого успіху), чітко розрізняв класичний твір (як інтенційований текст-читання) і власне текст (як позбавлене цілісності та інтенціональності текст-письмо). Цьому останньому “невідомою є наративна структура, граматика чи логіка розповіді”². Текст поставав як інтертекст (чи “гено-текст”) – “простір сходження різних цитацій”, “місце пересікання текстових площин”, “діалог різних видів письма” (Ю. Крістева). Таким чином, під текстом розумілось не сказане у творі, а те, що “сказалось” у ньому незалежно від авторської свідомості й волі – “вся недиференційована маса культурних сенсів, всотана твором, але ще не підпорядкована його телеологічному завданню”³. При цьому автор тексту перетворювався на порожній простір несвідомої інтертекстуальної гри. Замість поняття автора постмодерністами запроваджувалось поняття скриптора (деперсоналізованого записувача), що дозволяє всім дискурсам у творі заговорити власним голосом, створюючи багатовимірний простір тексту (Р. Барт) чи сферу безкінечної субститутивної гри (Ж. Дерріда). Постмодерні теорії смертей суб’єкта, автора, літератури, індивідуального твору та ін. не в останню чергу були пов’язні з ідеєю інтертекстуальності.

Специфіка гуманітарного мислення завжди, за Бахтіним, передбачає особливу форму діалогу – зустріч двох текстів (тексту даного і тексту, який народжується при сприйнятті першого). "Текст не річ, а тому іншу свідомість, свідомість того, хто сприймає, ніяк не можна елімінувати або нейтралізувати" [11]. Звернення до діалогічної концепції М.М.Бахтіна дає підстави зазначити, що діалог є необхідною передумовою існування культурного простору. Сама специфіка людського буття передбачає потребу виразити себе (за допомогою мовлення), тобто створити текст як передумову існування комплексу гуманітарних дисциплін, котрі мають за свої витоки первинну даність тексту.

Концепція діалогізму, який забезпечує текстову поліфонію як співприсутність та діалог свідомостей, введена М.Бахтіним, сприяла зменшенню домінування автора та авторської свідомості в створеному ним тексті. Отже, М.Бахтін визначив певні напрямки дослідження проблеми автора, тому значна роль у її формуванні належить його концепції, сформульованій у 20-х роках ХХ століття в двох основних працях: "Проблеми поетики Достоєвського" та "Автор і герої в естетичній діяльності".

Вчення М.Бахтіна наголошує самоцінність свідомості героя як іншої, "чужої" свідомості, віддаленої від ідеологічної позиції автора, в задачу якого входить не зображення героя як об'єкта, але надання йому слова як суб'єкта власної свідомості, свого висловлювання. Така авторська відмова від домінування над ідеологічною позицією героя сприяє, на думку вченого, встановленню діалогічних стосунків між автором і героєм, тобто між різними свідомостями.

Бачення іншого в його самості, встановлення з ним діалогу на рівних у філософсько-етичному плані набуло особливого розвитку в другій половині ХХ століття у теорії децентрації Ж.Дер- ріда, постколоніальній теорії та в мультикульту- рному вимірі сучасності. М. Бахтін же зосереджує свою увагу на естетичному аспекті проблеми.

Ідея діалогізму М.Бахтіна знаходить подальший розвиток у концепції інтертекстуальності Юлії Крістевої, що стала однією з найбільш впливових теоретичних розробок для теорії та практики постмодернізму.