2. Кількісна теорія грошей і сучасний монетаризм

2.1. Класична кількісна теорія грошей

Гроші досліджували ще античні філософи Платон і Аристотель. Погляди Аристотеля на сутність грошей, їхні функції та роль у товарообміні в результаті тривалого еволюційного розвитку мали методологічне підґрунтя "найдавнішої теорії" грошових відносин — кількісної, що сформувалася у XVI-XVII століттях. Це найпопулярніша із монетарних теорій, яка у видозміненому варіанті домінує і в сучасних теоріях грошей. Рання кількісна теорія грошей намагається дати відповідь на питання про відносну вартість товарів, купівельну спромож­ність грошей та причини її зміни. Окремі положення цієї те­орії сформульовані Дж. Локком (1632—1704) та Ш. Монтеск’є (1689—1755). Але найлогічніше ця теорія була доведе­на англійським вченим Д. Юмом (1711 — 1776) у трактаті "Про гроші", що був опублікований у 1752 році. На відміну від мер­кантилістів, переконаних, що приріст грошей у державі сти­мулює розвиток торгівлі та промисловості, Д. Юм довів, що збільшення кількості грошей в обігу ще не означає збагачен­ня держави, але сприяє зростанню цін на товари. Тому він був переконаний, що вартість грошей визначається їхньою кількістю, яка перебуває в обігу.

Д. Юм вивів до­сить просту залежність — так званий "постулат однорідності" – подвоєння кількості грошей призводить до відповідного подвоєння абсолютного рівня цін, вираженого у цих грошах, але не впливає на відносні мінові співвідношення між окреми­ми товарами. Причому, вартість грошей — величина суто умовна, вона визначається кількістю грошей в обігу і співвід­носиться з товарами, що обертаються. Тобто, гроші залуча­ються до обігу без вартості і отримують її лише в процесі обміну. Вартість грошей за Д. Юмом — це величина фіктив­на і визначається так: сума цін товарів / число обертів грошової одиниці.

Для ранньої кількісної теорії були характерні такі постулати:

Теоретичні ідеї класичної кількісної теорії стали методич­ною основою для теорії грошей класичного та неокласичного напрямків.

На початку XX століття кількісна теорія грошей стала панувати на Заході і увійшла до складу неокласичної теорії відтворення, як її важлива частина. У складі неокласичної кількісної теорії сформувалося два напрямки: транзакційний варіант І. Фішера та кембриджський варіант А.Маршалла і А.Пігу.

2.2. Транзакційний варіант кількісної теорії грошей

Суттєвий вклад у модернізацію кількісної теорії вніс І.Фішер (1867—1947) — видатний представник математичної школи сучасної економічної теорії, один із організаторів і перший президент Міжнародної економетричної спілки. У роботі "Купівельна спроможність грошей, її визначення і відношення до кредиту, відсотків та криз" (1911 р.) він на­магається математично обґрунтувати залежність рівня цін від маси грошових засобів, що використовуються за товаро­обміну. Цей варіант кількісної теорії отримав назву транзакційного (transaction — угода). "Рівняння обміну" І. Фішера констатує, що:

МV = РQ

де: М (monеу) — усереднена кількість грошей, що перебуває в обігу в країні протягом року;

V (velocity) — середня кількість обертів однойменної грошо­вої одиниці в обмін на блага та послуги (або скільки разів гроші переходять із рук в руки) протягом року;

V = Е/М, де Е (ехреnditurе) — загальний обсяг грошового обігу, або сума грошей, що витрачається на купівлю товарів і послуг у країні протягом року;

Р (ргісе) — середня продажна ціна кожного окремого товару, що купується в країні,

Q — рівень виробництва

Добуток рівня цін на реальний національний продукт — РQ — визначає обсяг номінального національного продукту, тобто грошове вираження сукупної вартості усіх кінцевих товарів і послуг, що вироблені економічною системою на протязі певного часу, наприклад, року.

Згідно з Фішером V і Q не залежать від грошової маси і, відповідно, зміни в М призводять до пропорційних змін в Р. Формула Фішера не враховує внутрішню вартість грошей, тому вона має певний сенс у разі обігу паперових грошей, нерозмінних на золото, тобто за абсолютної еластичності цін. І. Фішер визнавав модель досконалої конкуренції та поширю­вав свої висновки на економіку недосконалої конкуренції, у якій існували монополії, а ціни вже значною мірою втратили свою еластичність. Із формули Фішера також видно, що грошо­ва маса є незалежною змінною. Але в умовах монополістич­ного ціноутворення зростання товарних цін нерідко є причи­ною розширення грошового обігу.

І. Фішер та його послідовники намагались обґрунтувати, що швидкість обігу грошей (V) та рівень виробництва Q не зале­жать від кількості грошей, що перебувають у обігу (М) та рівня цін (Р). Швидкість обігу грошей, вважали вони, залежить від демографічних і техніко-економічних параметрів. Отже, рівень виробництва визначається умовами, що створюються на ринку праці, і не залежать від рівня цін і грошей, що перебувають у обігу, що не зовсім вірно для ринкової економіки.

Поява безготівкового обігу сприяє економії засобів обігу, тому І. Фішер доповнює свою формулу обміну. Він розглядає варіант "рівняння обміну".

Поява безготівкового обігу примушує І. Фішера доповни­ти свою формулу обміну. Він розглядає варіант, у якому враховується не лише обсяг грошей, що перебувають у обігу, а й сума грошових коштів на чекових рахунках у банках. Математичне рівняння обміну Фішера з урахуванням депозит­ного обігу можна подати у вигляді:

МV + М'V' = РQ,

де: М^/ — сума грошових коштів на чекових рахунках;

V^/ — швидкість обігу грошових залишків на рахунках про­тягом певного періоду часу.

Рівняння Фішера визначають лише загальнотеоретичний принцип кількісної теорії грошей і не можуть охоплювати всі обставини розгляду конкретних ситуацій.