4.3. Державне регулювання грошової сфери як необхідність стабільності грошової системи

Регулювання грошового обігу – сукупність заходів, які проводяться в галузі грошового обігу з метою забезпечення його сталості, стримування інфляції, гнучкого забезпечення грошима потреб сфери обігу; є складовою частиною грошово-кредитної політики держави.

Визначальна роль у здійсненні всього комплексу заходів держави у сфері грошового обігу та кредитних відносин належить її центральному банку.

Регулювання грошової системи має бути складовою загальної економічної політики держави та проводитися у комплексі через фіскально-бюджетну та грошово-кредитну політику:

Грошово-кредитна (монетарна) політика – це комплекс взаємозв’язаних, скоординованих на досягнення заздалегідь визначених суспільних цілей, заходів щодо регулювання грошового обороту, які здійснює держава через центральний банк.

Об’єкти регуляторних заходів монетарної політики:

• пропозиція (маса) грошей;

• ставка процента;

• валютний курс;

• швидкість обігу грошей.

Головним суб’єк­том грошово-кредитної політики в Україні є Національний банк.

Головне завдання центрального банку при проведенні грошово-кредитної політики – підтримання стабільності національної грошової одиниці.

Для виконання цього завдання НБУ формує цілі монетарної політики, які можна умовно класифікувати на 3 групи (рис. 4.2):

• стратегічні;

• проміжні;

• тактичні.

Рис. 4.2. Схема взаємозв’язку цілей грошово-кредитної політики

Інструменти монетарної політики. Практика монетарної політики включає перелік визначених інструментів грошово-кредитного регулювання економічних процесів. Їх можна об’єднати у дві групи:

• інструменти опосередкованого впливу на грошовий ринок та економічні процеси;

• інструменти прямого впливу.

До першої групи належать: операції на відкритому ринку, регулювання норми обов’язкових резервів, процентна політика, рефінансування комерційних банків, регулювання курсу національної валюти.

До другої групи відносять: установлення прямих обмежень на здійснення емісійно-касових операцій; уведення прямих обмежень на кредитування центральним банком комерційних банків; установ­лення обмежень чи заборони на пряме кредитування центральним банком потреб бюджету; прямий розподіл кредитних ресурсів, що надаються комерційним банкам у порядку рефінансування, між пріоритетними галузями, виробництвами, регіонами тощо.

Опосередкований вплив інструментів першої групи полягає у створенні таких умов, за яких посилюються чи послаблюються стимули економічних суб’єктів до певної поведінки, наприклад до накопичення чи до зменшення запасів грошей у своєму розпорядженні і відповідно до зменшення чи до збільшення їх попиту на товарних чи фінансових ринках. Тому регулювання з допомогою таких інструментів належить до економічних методів державного управління, воно має істотні переваги перед застосуванням інструментів прямої дії, вплив яких має переважно директивний характер.

Структурно зміст інструментів опосередкованого впливу представлений нижче: