1 Теоретичні основи аналізу собівартості продукції гірничодобувного підприємства
1.1 Поняття собівартості продукції
Собівартість продукції займає провідне місце в економічному механізмі господарювання, виступає одним з найважливіших узагальнюючих показників діяльності підприємства.
Собівартість являється своєрідним синтетичним показником, що відображає рівень технічного розвитку виробництва, організацію виробничого процесу, ефективність управління, використання трудових ресурсів та рівень продуктивності праці на підприємстві. Собівартість досить тісно пов’язана з показником, який дає кінцеву оцінку ефективності діяльності підприємства і становить мету його діяльності – з прибутком, розмір якого залежить від рівня собівартості продукції. На сьогоднішній день вченими даються різні визначення собівартості продукції.
Ф. Ф. Бутинець стверджує : «Собівартість продукції (робіт, послуг) – це грошове вираження витрат підприємства, пов’язане з виробництвом та збутом продукції, виконанням робіт, наданням послуг» [5, с. 149].
Сопко В. В. зазначає, що «використані у процесі виробництва всі різні речовини та сили природи на виготовлення нового продукту праці формують поняття витрати, а грошовий вираз суми витрат на виробництво конкретного продукту визначає поняття собівартість» [43, c. 341].
За визначенням В. М. Пархоменка: «Собівартість продукції (робіт, послуг) – це вартісне вираження витрат, пов’язаних з використанням у технологічному процесі виробничої продукції (виконання робіт, надання послуг) природних ресурсів, сировини, матеріалів, палива, енергії, основних виробничих фондів, нематеріальних активів, спеціалізованого оснащення, інструменту, інвентарю, трудових і фінансових ресурсів, а також витрат на виробництво і збут готової продукції, включаючи встановлені державою як обов’язкові відрахування, податки й платежі» [32, c. 2-6]. Узагальнюючи всі припущення, можна стверджувати, що собівартість продукції – це грошове вираження витрат на виробництво та реалізацію продукції.
Поняття собівартості є більш містке, ніж поняття затрати, оскільки передбачається окремий підхід до кожного конкретного об’єкта обліку затрат, а не просто математичний розрахунок частини затрачених ресурсів у розрахунку на одиницю продукції [34, с. 64].
Собівартість продукції як економічна категорія виконує ряд найважливіших функцій [27, с. 115]:
− облік і контроль всіх затрат на випуск і реалізацію продукції;
− база для формування оптової ціни на продукцію підприємства і визначення прибутку і рентабельності;
− економічне обґрунтування доцільності вкладення реальних інвестицій на реконструкцію, технічне переозброєння і розширення діючого підприємства;
− визначення оптимальних розмірів підприємства;
− економічне обґрунтування і ухвалення будь-яких управлінських рішень тощо.
При обчисленні собівартості продукції важливе значення має визначення складу витрат, що входять до неї. Як відомо, витрати підприємства відшкодовуються за рахунок двох власних джерел:
− собівартості (валових витрат);
− прибутку.
Відповідно до цього у собівартість продукції включаються витрати на такі цілі [20, с. 73]:
− дослідження ринку і виявлення потреби в продукції;
− підготовку і освоєння нової продукції;
− виробництво (витрати на сировину, матеріали, енергію, амортизацію основних виробничих фондів, оплату праці персоналу та ін.);
− обслуговування виробничого процесу і управління ним;
− збут продукції (пакування, транспортування, реклама, комісійні витрати);
− розвідку, використання і охорону природних ресурсів (плата за воду, геологорозвідувальні роботи, плата за деревину, витрати на рекультивацію земель, охорону повітряного, водного басейнів);
− добір і підготовку кадрів;
− поточну раціоналізацію виробництва (вдосконалення технологій, організації виробництва, підвищення якості продукції), крім капіталовкладень.
Розглянемо класифікацію витрат, що входять до собівартості продукції [49, с. 105]:
1) За способами перенесення вартості на продукцію витрати поділяють на прямі і непрямі.
Прямі витрати безпосередньо пов'язані з виробництвом окремих видів продукції, виконання робіт та надання послуг, вони можуть бути безпосередньо включені до собівартості, та обчислені на одиницю продукції.
Непрямі − це витрати, величину яких не можна безпосередньо обчислити на одиницю продукції, так як вони пов'язані із визначенням різних витрат (заробітна плата обслуговуючого та управлінського персоналу, утримання та експлуатація устаткування, загально виробничі, загальногосподарські витрати, що включаються до собівартості методами розподілу). Непрямі витрати утворюють комплексні статті калькуляції.
2) За принципом залежності витрат від обсягів виробництва витрати поділяються на умовно-постійні та змінні .
Умовно-постійні витрати є функцією часу, а не обсягу продукції, їх загальна сума не залежить від кількості виготовленої продукції в певних межах (витрати, зв'язані з обслуговуванням і управлінням виробничою діяльністю структурних підрозділів основної діяльності, включаючи оплату праці відповідних категорій працівників, а також витрати на забезпечення господарських потреб виробництва).
Змінними називаються витрати, загальна сума яких за певний час залежить від обсягу виготовленої продукції ( витрати на сировину і матеріали, паливо та електроенергію для технологічних цілей, оплата праці та відрахування на соціальні заходи основних робітників та інші витрати).
Вони поділяються на пропорційні та непропорційні.
Пропорційні, на відміну від непропорційних − це витрати, розмір яких перебуває в пропорційній залежності від обсягів виробництва (кількості виготовленої продукції).
Непропорційні витрати, в свою чергу, поділяються на прогресуючі та дегресуючі.
Прогресуючі зростають більше, ніж обсяг виробництва. Вони виникають тоді, коли збільшення обсягу виробництва вимагає більших витрат на одиницю продукції. Це, наприклад, витрати на відрядно-прогресивну оплату праці, додаткові рекламні та торгові витрати.
Дегресуючі витрати зростають менше, ніж обсяг виробництва. До них належить широке коло витрат на експлуатацію машин та устаткування, його ремонт, придбання інструменту тощо
3) За календарними періодами витрати на виробництво бувають поточні та одноразові.
Поточні – це витрати, що пов’язані з виробництвом та реалізацією продукції даного періду.
Одноразові – виникають в певні моменти часу (неперіодично), в залежності від їх необхідності у виробничому процесі.
4) За участю у виробничому процесі виділяють:
Виробничі – витрати безпосередньо пов’язані з процесом виробництва продукції.
Позавиробничі – витрати, що пов’язані з реалізацією продукції
5) По відношенню до технологічного процесу :
Основні – витрати, які пов’язані з технологічним процесом виробництва на підприємстві.
Накладні – це витрати, зв’язані з організацією, обслуговуванням і управлінням виробництвом. [20, с. 64].
Для аналізу, обліку та планування витрат, які входять до собівартості продукції застосовують дві класифікації: поелементно і калькуляційних.
При групуванні витрат за елементами визначають витрати підприємства в цілому, без врахування внутрішньої структури і не розподіл їх на окремі види продукції та інші господарські потреби. Витрати за елементами складають кошторис витрат на виробництво, сума витрат по кожному з елементів визначається на основі пред’явлених рахунків постачальниками, відомостей про нарахування заробітної плати і амортизації [17, с. 161].
Елементи собівартості – це однорідні за характером витрати всіх служб та відділів( цехів) на виробничі та господарські потреби. Витрати операційної діяльності групуються по наступним економічним елементам [38, с. 137]:
− матеріальні витрати ( не включається вартість зворотних відходів);
− витрати на оплату праці;
− відрахування з заробітної плати на соціальні потреби;
− амортизація;
− інші операційні витрати.
До складу елементу «Матеріальні витрати» включається вартість використаних у процесі виробництва: сировини і основних матеріалів, покупних напівфабрикатів і комплектуючих виробів, палива і енергії, запасних частин, допоміжних та інших матеріалів.
До «Витрат на оплату праці» входять витрати на оплату праці основного виробничого персоналу підприємства, премії, матеріальна допомога , компенсаційні виплати, оплата відпусток та інші витрати на оплату праці. Витрати на оплату праці поділяють на основну та додаткову заробітні плати. Основна – це винагорода за виконання роботи відповідно до встановлених норм праці ( норми виробітку, обслуговування, часу тощо), встановлюється у формі тарифних ставок ( окладів) та відрядних розцінок для робітників і посадових окладів для спеціалістів, службовців. Додаткова заробітна плата включає в себе винагороду за працю понад встановлені норми, за трудові успіхи, особливі умови праці, надбавки, доплати, компенсаційні виплати передбачені законодавством, премії та заохочення за виробничі результати.
«Відрахування на соціальні потреби» містять в собі : відрахування на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, індивідуальне страхування персоналу та інші соціальні заходи. «Амортизація» відображає суму амортизаційних відрахувань на відновлення основних засобів. Елемент «Інші операційні витрати» включає в себе : податки та збори, відрахування у позабюджетні фонди, орендна плата, витрати на відрядження, знос по нематеріальним активам і т.д. [38, с. 138-139].
У системі техніко-економічних розрахунків на підприємстві важливе місце займає калькуляція – це обчислення собівартості одиниці продукції або послуг за статтями витрат. Групування витрат по статтям витрат дає змогу, на відміну від елементів кошторису витрат, об’єднувати витрати за їх місцем утворення та цільовим призначенням на підприємстві [15, с. 269].
Калькулювання потрібне для вирішення наступних економічних завдань: обґрунтування ціни на виріб, обчислення рентабельності виробництва, аналізу витрат на виробництво однакових виробів на різних підприємствах, визначення економічної ефективності різних організаційно-технічних заходів тощо.
На підприємствах, як правило, складають (обчислюють) планові та фактичні калькуляції. Перші обчислюються за плановими нормами витрат, другі – за їхнім фактичним рівнем [10, с. 328].
У промисловості широко використовується наступна номенклатура основних калькуляційних статей [28, с. 205]:
Сировина та матеріали (без врахування поворотних відходів).
Напівфабрикати і послуги виробничого характеру сторонніх підприємств.
Паливо та енергія на технологічні цілі.
Заробітна плата основних робочих.
Відрахування на соціальні заходи.
Витрати на підготовку та освоєння виробництва.
Загальновиробничі витрати.
Загальногосподарські витрати.
Втрати від браку.
Інші виробничі витрати.
Комерційні витрати.
Загальновиробичі та загальногосподарські витрати відносяться до накладних витрат. Загальновиробничі витрати - це витрати на обслуговування і управління виробництвом. Включать в себе витрати на утримання і експлуатацію обладнання та цехові витрати на управління. Загальногосподарські витрати - це витрати, пов'язані з управлінням підприємством в цілому: адміністративно-управлінські, загальногосподарські, податки, обов'язкові платежі і т.д.[38, с. 139]. До складу комерційних витрат включають витрати на тару і упаковку, витрати на транспортування продукції, комісійна витрати і відрахування, витрати на рекламу, інші витрати по збуту ( витрати по зберіганню, сортировці та інші) [38, с. 140]. Сумма перших 8-ми статей складає цехову собівартість, сумма 10 статей – виробничу собівартість, а всі статті – повну собівартість продукції.
Цехова собівартість являє собою витрати виробничого підрозділу підприємства на виробництво продукції. Виробнича собівартість крім витрат цехів включає загальні по підприємству витрати. Повна собівартість включає витрати на виробництво і реалізацію продукції.
На будь-якому підприємстві чим краще організовано облік, чим якісніші методи калькулювання, тим легше виявляти за допомогою аналізу можливі резерви зниження собівартості продукції. На вибір системи обліку та калькулювання впливають різні фактори: вид діяльності, продукція, яку виробляє підприємство, обсяги виробництва тощо. Методи обліку і калькулювання собівартості продукції в системі управління витратами класифікується таким чином [30, с. 56]:
1. Залежно від об’єкта обліку витрат:
– позамовний метод;
– попроцесний метод;
– попереробний метод;
– нормативний метод.
2. Залежно від повноти включення витрат у собівартість продукції
- система обліку і калькулювання за повними витратами
- система обліку і калькулювання за змінними витратами.
3. Залежно від оперативності обліку і калькулювання витрат:
– система обліку і калькулювання фактичних витрат;
– система обліку і калькулювання за нормативними витратами.
На рис.1.1 представлені вищенаведені методи обліку витрат.
Рисунок 1.1 – Класифікація методів обліку витрат
При використанні кожного з методів контроль за рівнем витрат найбільш ефективно здійснювати по місцях їх виникнення, центрах витрат, центрах відповідальності.
Розглянемо системи калькулювання собівартості, які застосовуються на вітчизняних підприємствах.
Калькулювання собівартості продукції за замовленням (Job-Order Costing) – система калькулювання собівартості продукції застосовується найчастіше в індивідуальному і дрібносерійному виробництві, а також для калькулювання собівартості робіт ремонтного й експериментального характеру [35, с. 24]. Витрати на виробництво враховуються по замовленням на виріб чи на групу виробів.Фактична собівартість замовлення визначається після закінчення виготовлення виробів чи робіт, що відносяться до цього замовлення, шляхом підсумовування усіх витрат по цьому замовленню. Для начислення собівартості одиниці продукції загальна сума витрат за замовленням поділяється на кількість випущених виробів.
Калькулювання собівартості продукції за процесами (Process costing) – система калькулювання собівартості продукції на основі групування витрат у межах окремих процесів або стадій виробництва [11, с. 137]. Саме ця система може застосовуватися підприємствами, які виробляють однорідну продукцію.
У зарубіжній практиці при калькулюванні собівартості продукції за процесами використовують метод розрахунку умовних еквівалентних одиниць готової продукції, під якими розуміють кількість продукції, обробленої за звітний період, у перерахунку на відсоток її готовності [2, с. 95]. С.Ф. Голов вказує, що калькулювання за процесами раціонально застосовувати на підприємствах вугільної промисловості України [11, с. 317].
Попередільний метод калькулювання собівартості знаходить застосування в масовому виробництві з коротким, але закінченим технологічним циклом. Продукція, що випускається підприємством, однорідна по вихідному матеріалу і характеру обробки. Облік витрат при цьому методі здійснюється по стадіях (фазах) виробничого процесу.
Нормативний метод обліку і калькулювання є найбільш прогресивним, так як дозволяє вести поточний контроль за ходом виробничого процесу, за виконанням завдань по зниженню собівартості продукції. В цьому випадку витрати на виробництво підрозділяються на дві частини: витрати в межах норм і відхилення від норм витрат. Відхилення поділяються на два види: позитивні (перевитрати, тому що перевищують норму) та негативні (економія, тому що не досягають норми). В цілому цю систему раціонально використовувати підприємствам обробної галузі промисловості (з масовим і серійним виробництвом), а також з малосерійним виробництвом [8, с. 163].
Відхилення від встановлених норм враховуються по їх причинах и винуватцях, що дає можливість оперативно аналізувати причини відхилень. При цьому фактична собівартість виробу при нормативному методі обліку визначається шляхом сумування витрат по нормам і витрат в результаті відхилень і змін поточних нормативів.
Калькулювання повних витрат (Full-Absorption costing) – це метод калькулювання, що передбачає включення до собівартості продукції всіх (змінних і постійних) виробничих витрат [11, с. 149].
Система обліку повних витрат, основана на розмежуванні витрат на прямі та непрямі, розподілі загальновиробничих витрат між окремими видами продукції на основі єдиної бази (машино-годин, основної заробітної плати тощо), відшкодування за рахунок прибутку підприємства витрат на збут і адміністративних витрат. Даний метод калькулювання здебільшого орієнтований на виробництво, а його принципи обліку сприяють відображенню технологічних аспектів виробничого процесу.
Калькулювання змінних витрат є необхідним для прийняття поточних рішень і складання внутрішніх звітів. Система обліку і калькулювання за змінними витратами (Variable costing) – це метод калькулювання, який передбачає включення у собівартість продукції тільки змінних виробничих витрат [11, с. 150].
Дана система дозволяє визначити маржинальний дохід, провести аналіз фінансової діяльності підприємства і допомагає в процесі прийняття управлінських рішень.
У середині ХІХ століття стала розвиватися одна з систем отримання інформації про витрати підприємства на випуск готової продукції – «директ-костинг», що базується на обчисленні обмеженої собівартості. Завдяки даній системі відбувається вдосконалення калькулювання собівартості залежно від зміни ринку та інших показників. У зв’язку з цим удосконалена методика прийняття управлінських рішень.
У собівартість продукції, яку випускає підприємство, включаються тільки змінні витрати. Цю концепцію висунув американський економіст Джонатон Гарісон в 1936 році. Сьогодні її використовують в усіх розвинутих країнах світу, але при цьому за різноманітними назвами: у США систему «директ-костинг» вважають базовою 31% підприємств, Великобританії – 52%, Канаді – 48%, Швеції – 42%, Японії – 31% тощо [2, с. 102]
Принципова різниця систем калькулювання повних і змінних витрат полягає у відношенні до постійних виробничих накладних витрат. Система обліку і калькулювання за нормативними витратами базується на нормативному методі. Тобто надається інформація про відхилення фактичних витрат від нормативних.
2.2 Особливості формування та калькулювання собівартості на гірничодобувному підприємстві
У різних галузях промисловості структура витрат на виробництва неоднакова, так як залежить від специфічних умов кожної галузі. Вугледобувні підприємства мають свої певні особливості щодо формування собівартості.
Готова вугільна продукція − продукти збагачення, які вироблені на збагачувальних фабриках з давальницької сировини, та рядове вугілля, призначене для споживання без переробки його на збагачувальних фабриках, за умови, що вони мають рівень якості, який не перевищує граничні норми [28]
Готова вугільна продукція включає:
− рядове вугілля (власного видобутку), відвантажене споживачам;
− рядове вугілля (власного видобутку), використане на виробничо-технічні потреби;
− продукти збагачення (брикетування), отримані внаслідок переробки вугілля на збагачувальних (брикетних) фабриках на умовах отримання давальницької сировини;
− продукти збагачення (брикетування), отримані внаслідок переробки вугілля на індивідуальних збагачувальних фабриках (установках) шахт (розрізів).
Готова товарна вугільна продукція – це готова вугільна продукція, видобута на вугледобувному підприємстві, та/або перероблена на його замовлення та призначена для продажу. До її складу не включається готова вугільна продукція, що використана на виробничо-технічні потреби.
За Методичними рекомендаціями щодо прогнозування техніко-економічних показників діяльності вугледобувних підприємств визначаються наступні поняття собівартості вугільної продукції [28].
Собівартість готової вугільної продукції − це повна собівартість готової вугільної продукції вугледобувного підприємства, яка включає виробничу собівартість, адміністративні витрати та витрати на збут продукції.
Собівартість готової товарної вугільної продукції − собівартість готової вугільної продукції за виключенням собівартості вугільної продукції власного видобутку, яка спожита на виробничо-технічні потреби шахти.
Виробнича собівартість готової вугільної продукції на шахтах складається з прямих та загальновиробничих витрат, які пов'язані з використанням у процесі видобутку вугілля та його збагачення на індивідуальних фабриках (установках) основних засобів, матеріалів, палива, електроенергії, праці та інших витрат. При переробці вугілля на збагачувальних фабриках у вигляді давальницької сировини до витрат, пов'язаних з видобутком вугілля, додаються вартість послуг фабрик по переробці рядового вугілля та витрати по доставці його від шахти (розрізу) до фабрики [28].
Отже, собівартість видобутку вугілля є комплексним показником, у якому знаходять відображення всі сторони виробничої й фінансово-господарської діяльності підприємства і який доцільно враховувати при вирішенні завдань вибору напрямків розвитку шахт [10, с. 13].
Розглянемо основні види собівартості, які виділяють на сучасних вугледобувних підприємствах України.
За часом складання: планова і звітна. Планова собівартість складається ще до початку, а звітна – після закінчення планового виробничого періоду за фактичними витратами гірничого підприємства на видобуток вугілля.
За охопленням періоду часу виділяють річну, квартальну, місячну собівартість. Квартальний план собівартості складається загалом по всьому вугледобувному підприємству, в той же час щомісячні плани формуються по дільницям, дані види собівартості можуть уточнюватися не змінюючи при цьому річний план собівартості [26, c.32]
Аналіз та планування собівартості вугільної продукції здійснюють працівники планово-економічного відділу шахти. Повна собівартість видобутку вугілля складається одночасно з планами виробництва продукції й праці, розробкою плану організаційно-технічних заходів, які спрямовані на забезпечення зниження витрат на виробництво.
Виробнича собівартість 1 тонни вугілля складається за елементами витрат: матеріальні витрати, електроенергія, паливо, послуги виробничого характеру, витрати на оплату праці і відрахування на соціальні заходи, амортизаційні відрахування, адміністративні витрати, витрати на збут та інші витрати [27, c. 9-10]
Початковими даними для встановлення загальної суми витрат на виробництво та калькулювання собівартості видобутку вугільної продукції виступають [44, с. 128]:
− план видобутку вугілля;
− план розвитку гірничих робіт;
− план механізації та автоматизації процесів на виробництві;
− план чисельності персоналу, продуктивності праці та заробітної плати;
− норми витрат матеріалів, електроенергії та палива;
− норми зносу малоцінних й швидкозношуваних предметів, інструментів,
− спецодягу, інвентарю, запасних частин гірничих машин та механізмів;
− норми амортизації основних фондів;
− кошториси за окремими статтями інших грошових витрат;
− плани організаційно-технічних заходів.
До розробки плану на наступний рік ( на початку грудня) всі служби та дільниці подають необхідну інформацію до планового економічного відділу, де відбувається аналіз собівартості вугілля, формується результуюча таблиця відхилень за впливаючими факторами, висновками і рекомендаціями. Провідний спеціаліст планово-економічного відділу займається розробкою заходів зі зниження витрат на виробництво вугільної продукції.
У вугільній промисловості за одиницю виміру обсягів виробництва і випуску продукції та калькуляційну одиницю приймається фізична тонна вугілля [25, c.490]
Вид продукції тільки один – вугілля. Але процес його видобутку досить складний і містить процеси основного і допоміжного виробництва: очисні роботи; проведення підготовчих виробок, транспортування вугілля і породи під землею та на поверхні, збагачення вугілля, механізоване породовідбирання і сортування, навантаження вугілля у вагони (автотранспорт), складування вугілля, вентиляція і боротьба з вугільним пилом і газом, доставка і зберігання вибухових речовин; утримання і ремонт гірничих виробок і відкотних колій; обслуговування та ремонт загальношахтних механізмів і стаціонарних установок, засобів електропостачання та автоматизації, монтаж, демонтаж, налагодження і ревізія обладнання, технічний контроль за якістю вугілля; профілактика підземних пожеж та багато іншого [45].
Групування витрат за технологічними стадіями являється необхідним для [48, с. 26]:
– ведення аналітичного обліку витрат за економічними елементами у розрізі процесів виробництва з метою своєчасного отримання інформації за зведенням керівництва різних рівнів управління;
– точного розрахунку собівартості вугільної продукції;
– аналізу і контролю витрат за виробничими процесами;
– встановлення відхилення від заданих технологій у процесах і норм витрат;
– виявлення економічної ефективності застосовуваних технологій; найбільш раціональних систем розробок, способів видобутку вугілля, обсягу і співвідношення видобутого вугілля з різноманітною трудомісткістю;
– розрахунку економічної ефективності різних способів і схем організації виробництва.
З 2001 року вугільна промисловість перейшла від обліку витрат на видобуток вугілля до обліку витрат на виробництво готової вугільної продукції.
Розрахунок собівартості готової товарної вугільної продукції здійснюється за статтями та елементами витрат в цінах, що діють на момент складання калькуляції, з урахуванням індексу зростання цін виробників промислової продукції відповідно до нормативно-правових актів, якими схвалюються основні прогнозні макропоказники економічного і соціального розвитку України на наступний рік із застосуванням Галузевих методичних рекомендацій з обліку витрат на виробництво готової вугільної продукції, затверджених наказом Мінвуглепрому від 31 січня 2008 року №48 із змінами [45].
Під час формування показників витрат за елементами собівартості використовується принцип їх нормування.
Вихідними даними для розрахунку є:
1) за елементом "Допоміжні матеріали":
− обсяги робіт та витрат на одиницю робіт за встановленими нормами, паспортами кріплення гірничих виробок і бурильно-вибухових робіт;
− питомі норми витрат лісоматеріалів, вибухових речовин та детонуючих засобів на 1000 т видобутку рядового вугілля, які розробляються та затверджуються технологічною службою підприємства;
− питомі витрати інших видів матеріалів розраховуються на підставі аналізу фактичного їх використання з урахуванням запланованих заходів з економії матеріальних ресурсів.
2) за елементом "Паливо":
− нормативи по кожному виду палива (вугілля, природний газ, пара) для використання його на виробничо-технічні потреби вугледобувного підприємства (котельні, опалення виробничих та службових приміщень і таке інше), погоджені з Мінвуглепромом.
3) за елементом "Електроенергія":
− встановлена енерго-механічною службою підприємства для кожної шахти (розрізу) норма питомих витрат електроенергії на 1000 тонн видобутку рядового вугілля, яка погоджується енерго-механічною службою Мінвуглепрому, а також тариф відповідного класу споживання за 1 кВт*г електроенергії, що споживається підприємством.
Амортизаційні відрахування − розраховуються згідно з методом, який обирається підприємством самостійно, з урахуванням очікуваного способу отримання економічних вигод від його використання.
До складу елемента "Амортизаційні відрахування" включається сума нарахованої амортизації основних засобів, нематеріальних активів та інших необоротних матеріальних активів, у тому числі й амортизація, нарахована на обладнання, яке було придбане за бюджетні кошти.
Інші витрати розраховуються за статтями витрат згідно із кошторисами на відповідні витрати, а також за нормативами щодо податків та зборів до державного та місцевих бюджетів [28].
Величину собівартості товарної вугільної продукціх знічною мірою формують виробничі витрати, що пов’язані з придбанням матеріалів та оплатою праці. На формування собівартості також значно впливають витрати, пов’язані з постачанням ресурсів і збутом продукції.
Гірничодобувне підприємство має зв’язки з іншими підприємствами, які впливають на формування витрат шахти. Постачальники гірничошахтного обладнання, енергоносіїїв і устаткування впливають на формування величини виробничої собівартості за допомогою: цінової політики, термінів постачання, якості техніки, її своєчасного ремонту і обслуговування і т.д. При цьому вплив даних факторів може бути прямим, що пов'язаний з постачанням устаткування і наданням необхідних послуг по завищеним розцінкам, та опосередкованим, який зумовлений неефективною роботою шахти чи дільниць у зв’язку з неякісною технікою чи неналежним ремонтом. Так само можуть впливати й інші підприємства, які надають послуги підприємству: шахто прохідницькі управління, транспортні організації та інш. Доведено,що чим більш монополізований ринок, тим більша сила впливу, і це також спрацьовує при наданні унікальних послуг або устаткування [1, с. 8].
Теплові електростанції, коксохімічні та комунальні підприємства є споживачами, що можуть істотно вплинути на витрати вугледобувного підприємства формуючи певні вимоги до якості вугільної продукції та її ціни.
Необхідно враховувати рівень витрат на постачання та збут даної продукції. Можливим шляхом вирішення даного чинника є заключення довгострокових контрактів або створення вертикально-інтегрованих об’єднань.
При складанні внутрішньої та зовнішньої звітності підприємства мають право самостійно обирати та використовувати різні підходи до калькулювання собівартості.
Розглянемо особливості калькулювання вугільної продукції на гірничодобувних підприємствах.
Сьогодні багато підприємств України використовують дві системи калькулювання: за окремими замовленнями та процесами виробництва. Сучасні вугільні шахти здебільшого використовують систему калькулювання за повними витратами.
Формування повної собівартості та включення в неї основних елементів залежить від облікової політики підприємства. Існують три варіанти обліку витрат і калькулювання повної собівартості продукції.
Перший варіант використовується, якщо в обліковій політиці підприємства адміністративні і загальновиробничі витрати відносяться до собівартості готової продукції, а витрати на збут − до витрат звітного періоду. Порядок формування фінансового результату наведено на рисунку 1.2.
Рисунок 1.2 – Перший варіант системи обліку і калькулювання за повними витратами [39, c.432]
Згідно з першим варіантом, порядок формування фінансових результатів розраховується таким чином: прибуток визначається як різниця між чистим доходом від реалізації продукції (без ПДВ), собівартістю реалізованої готової продукції та витратами на збут.
Згідно з другим варіантом, в обліковій політиці підприємства загальновиробничі витрати включаються в собівартість готової продукції, а тим часом адміністративні витрати і витрати на збут – у витрати звітного періоду, що відображено на рисунку 1.3.
Рисунок 1.3 – Другий варіант системи обліку і калькулювання за повними витратами [39, c.433]
Другий варіант передбачає такий порядок формування фінансових результатів: прибуток визначається як різниця між чистим доходом від реалізації готової продукції, собівартістю реалізованої готової продукції, адміністративними витратами та витратами на збут.
Третій варіант системи передбачає, що в обліковій політиці застосовується система обліку витрат і калькулювання собівартості згідно з Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 16 «Витрати».
Згідно з П(С)БО 16 «Витрати» за умови використання системи обліку витрат і калькулювання собівартості продукції прибуток визначається як різниця між чистим доходом від реалізації продукції, собівартістю реалізованої готової продукції, адміністративними витратами та витратами на збут [38]
Завдяки системі обліку і калькулювання за повними витратами знижується визначення постійних витрат та зменшується ймовірність відображення фіктивних збитків у фінансовій звітності [39, с. 430]
Вугільна промисловість відрізняється масовим виробництвом продукції з чітко вираженим сезонним характером виробництв та залежністю від гірничо - геологічних умов місцевості.
Процес видобутку вугілля відрізняється відсутністю незавершеного виробництва проміжних напівфабрикатів.
Отже, у вугільній промисловості, де виробнича собівартість однієї тони вугілля визначається розподілом витрат на кількість вугілля, виданого на поверхню (вугілля, що залишається в шахті, у розрахунок не береться), застосовується простий метод обліку витрат та калькулювання собівартості з елементами попроцесного методу.
Калькуляцію собівартості здійснюють за такими процесами: гірничопідготовчі і очисні роботи, вентиляція, дегазація, кондиціонування, осушення, відбій вугілля, навалення на конвеєр і транспортування.
2.3 Оцінка собівартості на сучасних гірничодобувних підприємствах України
Найрозвиненішою галуззю паливної промисловості України є вугільна. Вона представлена видобутком кам’яного й бурого вугілля. До складу галузі входять підприємства з видобутку вугілля (шахти) і збагачувальні фабрики. Частка вугілля в паливно-енергетичному балансі України складає 69%, що є одним з найвищих показників у світі. Запаси вугілля в Україні цілком достатні для задоволення власних потреб і забезпечення експортних поставок [9].
Вугільна промисловість України зосереджена в Донецькому, Львівсько-Волинському і Дніпровському басейнах. Найбільші поклади коксівного вугілля найвищої якості залягають у Донецькій області, а антрациту – у Луганській.
Однією із причин високої собівартості кам'яного вугілля Донбасу є більш глибоке залягання шарів і мала їхня потужність. Основним районом залягання бурого вугілля в Україні є Дніпровський басейн. Буре вугілля в порівнянні з кам'яним відрізняється невисокою теплотворністю, крихкістю, значною зольністю, досить високим утримуванням сірки й в окремих родовищах − надмірною зволоженістю.
За даними Мінвуглепрому у 2011 році гірничодобувними підприємствами України видобуто вугілля на 6760,4 тис. тонн (або на 9,0%) більше порівняно з відповідним періодом минулого року.
В тому числі видобуток енергетичного вугілля збільшився на 5920,4 тис. тонн (або на 11,6%), коксівного – збільшився на 840,0 тис. тонн (або на 3,5%). [23].
На рис.1.4 та 1.5. наочно представлено динаміку видобутку вугілля за 2010-2011 роки всіма вугільними підприємствами України та державними гірничодобувними підприємствами [23].
Рисунок 1.4 – Видобуток вугілля підприємствами України 12 місяців 2010, 2011 років, тис.тонн.
]
Рисунок 1.5 – Видобуток вугілля підприємствами, підпорядкованими Міненерговугілля за 12 місяців 2010-2011 років, тис.тонн.
На протязі 2011 року загальний обсяг видобутку вугілля гірничодобувними підприємствами, що підпорядковані Міненерго вугілля України, збільшився порівняно з минулим роком на 3015,8 тис.тонн (або на 8,5%). В тому числі видобуток енергетичного вугілля збільшився на 2930,0 тис.тонн (або на 10,5%), а коксівного зріс на 85,8 тис. тонн (або на 1,2%). Обсяг товарної вугільної продукції, виробленої державними підприємствами, за 2011 рік склав 24140,2 тис.тонн. Протягом 2011 року державними підприємствами вироблено товарної вугільної продукції на суму 15242,1 млн.грн., що на 3186,0 млн.грн. (або на 25,4%) більше порівняно з 2010 роком.
За 2011 рік ціна 1 тонни товарної вугільної продукції, виробленої державними підприємствами, склала 631,4 грн та подорожчала на 55,7 грн. порівняно з 2010 роком. Фактична собівартість 1 тонни товарної вугільної продукції становила 999,6 грн. Протягом 2011 року з державного бюджету надійшло 6710,2 млн. грн. на часткове покриття витрат з собівартості вугільної продукції.
На сьогоднішній день в Україні існує найбільша приватна вертикально-інтегрована енергетична компанія, чиї підприємства ефективно працюють у сферах видобутку та збагачення вугілля, а також на ринках генерації та постачання електроенергії – це ДТЕК. енергетичний підрозділ System Capital Management, найбільшої бізнес-групи України. Двадцять одне підприємство ДТЕК і Корпоративний центр розташовані в Донецькій, Дніпропетровській, Запорізькій і Луганській областях.
Більша частина видобутого вугілля ДТЕК збагачується на власних фабриках і постачається переважно на підприємства генеруючого сегмента ДТЕК. Частина вугілля експортується. Вироблена ТЕС електроенергія постачається на оптовий ринок електроенергії України, де ДТЕК виступає одним із ключових операторів. Закуповувана на ринку енергія власними мережами Компанії надходить найбільшим промисловим споживачам України [31].
На рис. 1.6. та 1.7 зображена середня собівартість видобутку вугілля гірничодобувними підприємствами України та загальні обсяги видобутку вугілля складовими підприємствами ДТЕК.
Рисунок 1.6 – Середня собівартість видобутку вугілля найбільшими гірничодобувними підприємствами України в 2011 році, грн/тонна [31]
Рисунок 1.7 – Видобуток вугілля підприємствами ДТЕК у 2010-2011 роках., тис.тонн [31]
ДТЕК володіє унікальним досвідом розвитку вугільних підприємств, що відпрацьовують пласти малої потужності [21]. Це дозволяє мінімізувати собівартість видобутку вугілля. Саме тому найнижча собівартість серед українських виробників вугілля дозволяє мати конкурентоспроможну ресурсну базу для розширення бізнесу генерації.
Досягають зниження собівартості продукції та підвищення продуктивності праці за допомогою інноваційних рішень, програм енергозбереження і введення нової техніки. ДТЕК у 2011 році виконала оснащення вугільних підприємств обладнанням вітчизняного і закордонного виробництва.
Було закуплено 34 прохідницьких комбайна компанії SANY (Китай). Було розпочато експлуатацію підвісного підземного транспорту, який дозволяє зменшувати час на проведення монтажно-демонтажних робіт, доставку робітників і транспортування вантажів, забезпечуючи високий рівень безпеки праці гірничих робочих і полегшує умови їх праці. На шахті «Благодатна» відбулось відкриття першої в Україні і найбільш потужної тепло насосної установки на пострадянському просторі. Надалі подібні установку планується вводити і на інших складових компанії ДТЕК.