137. «Довірча власність» і проблема «розщепленої власності».

ЦК України передбачено можливість встановлення права довірчої власності внаслідок закону або договору управління майном.

Закріплення інституту довірчої власності в українське законодавство є результатом тривалої наукової дискусії та пошуку юристами-практиками адекватних конструкцій з управління майном в чужому інтересі.

В українському праві ідея припустимості введення довірчої власності почала формуватися на доктринальному рівні, що знайшло відображення в позитивному сприйнятті цієї конструкції рядом провідних вітчизняних учених-цивілістів з цих питань. І лише пізніше (через 2-3 роки) їх наукові дослідження були творчо враховані розробниками законодавчих актів, які ввели довірчу власність в українське законодавство.

ЦК України, не закріпивши поняття права довірчої власності, обмежився лише визнанням його «...особливим різновидом права власності.» (ч. 2 ст. 316 ЦК України).

У Законі України «Про власність» (п. 2 ст. 4) законодавець також обмежується лише вказівкою на право власника передавати належне йому майно у довірчу власність [1], що зумовлює актуальність виявлення ознак та поняття цієї речово-правової категорії. Право довірчої власності відповідає положенням ЦК України про поняття, зміст і здійснення права власності (статті 316-319 ЦК України). Наведений висновок зумовлений тим, що титул довірчої власності виникає за волевиявленням відчужувача, незалежно від волі інших осіб; зміст цього права становлять повноваження «тріади», які здійснюються на власний розсуд довірчого власника, зобов’язаного, однак, додержуватися визначених обмежень своєї діяльності.

Визначальну роль у характері права довірчої власності відіграє мета, для досягнення якої створюється зазначений вид довірчих відносин. Підставою або каузою довірчого зобов’язання визнається найближча правова мета (causa proxima), на досягнення якої спрямовано зобов’язання, що приймається стороною за договором [5].

Визначеність права довірчої власності метою його створення зумовлює універсальність його цільового застосування та одночасно ускладнює визначення поняття цього речового права.

“Проблема “розщепленої” власності громади міста” автором розглянуто питання можливості застосування до відносин комунальної власності міста концепції „розщепленої” власності. На сьогодні у науковій літературі відзначається, що середньовічна феодальна конструкція „розщепленої” власності виявилася дуже зручною в сучасних умовах для оформлення і теоретичного виправдання обмежень права власності, а також процесу відособлення функції продуктивного використання капіталу від власності на капітал, що характерний для розвиненого ринкового господарства. Існує наукова точка зору, що право комунальної (муніципальної) власності можна віднести до складної моделі права власності, яка припускає приналежність майна одночасно декільком особам. Проте за наслідками проведеного аналізу автор, відзначаючи природу поняття „розщеплена” власність, приходить до висновку про те, що стосовно відносин міської комунальної власності можна говорити виключно про „розщеплення” повноважень суб'єктів управління комунальною власністю, а не права комунальної власності.