135. Право власності як інститут цивільного права.

Пра́во вла́сності (в об'єктивному розумінні) – це сукупність правових норм, які регулюють відносини, пов’язані з володінням, користуванням і розпорядженням власником належним йому майном на свій розсуд і в своїх інтересах, усуненням усіх третіх осіб від протиправного втручання у сферу його володіння цим майном, а також обов’язки власника не порушувати прав та законних інтересів інших осіб.

Право власності охоплює правові норми, які закріплюють і охороняють стан приналежності матеріальних благ конкретним особам. Власність характеризується наявністю такої влади особи над річчю, яка визнана суспільством і регламентована соціальними норми. Оскільки влада над річчю неможлива без того, щоб інші особи, невласники речі, ставилися до неї як до чужої, власність означає відношення між людьми з приводу речей. Всі інші особи, невласники, зобов’язані утримуватися від будь-яких зазіхань на чужу річ і на волю власника мати цю річ. Таким чином, власність це суспільні відносини, які характеризуються двома основними ознаками: вони виникають з приводу речей, мають вольовий зміст.

Власність в економічному розумінні – це економічне панування суб’єкта над об’єктом, що належить йому, використання суб’єктом цих об’єктів своєю владою й у власних інтересах.

Відносини власності, як правило, поділяють на економічні та юридичні1.

Економічні відносини власності є одночасно вольовими і не вольовими.

Не вольовими вони є тому, що в умовах існування суспільства є об'єктивованими, тобто існують, певною мірою, незалежно від волі людей: люди не можуть жити, не вступаючи у відносини власності.

Водночас відносини власності є вольовими, оскільки без цілеспрямованих вольових дій людей вони виникати не можуть. Саме в силу наявності в них вольового елементу відносини власності можуть бути об'єктом правового регулювання.

Отже, власність - це суспільні відносини, що характеризуються двома основними ознаками: І) виникають з приводу речей (майна); 2) мають вольовий зміст.

136. Право власності як речове право. Зміст права власності.

Право власності - центральний інститут будь-якої цивільно-правової системи, оскільки саме існування суспільства неможливо без виробництва матеріальних благ. Як економічна категорія власність властива суспільству протягом усієї історії його розвитку.

Права власності не існувало лише в первіснообщинний період, у якому матеріальні блага розподілялися в общині згідно з усталеними традиціями. Із виникненням державно-правової надбудови у суспільстві економічні відносини власності також повинні отримати правове закріплення, тобто регулюватися нормами права, набути форму права власності.

Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст. 316 ЦК).

Термін "право власності" традиційно використовується у двох значеннях: в об'єктивному та суб'єктивному. Інститут права власності є центральним інститутом цивільного права. Саме його норми так чи інакше впливають на зобов'язальне, сімейне та спадкове право.

Право власності в об'єктивному розумінні - це сукупність цивільно-правових норм, які регулюють відносини щодо набуття, володіння, користування та розпорядження існуючими у суспільстві матеріальними благами.

Право власності у суб'єктивному розумінні становлять його правомочності - право володіння, користування і розпорядження.

Право володіння означає можливість власника мати майно у своєму віданні, у своєму господарстві.

Право користування - це можливість використання майна та вилучення з нього корисних властивостей.

Право розпорядження - це можливість власника самостійно визначати юридичну і фактичну долю речі (продати, викинути, знищити).