132. Поняття та ознаки речового права.

У речовому праві право на річ здійснюється власником чи законним володільцем самостійно без посередництва іншої особи, тоді як у зобов´язальному праві для задоволення власником своїх потреб недостатньо лише його волі, потрібна також воля іншої особи (покупця, наймача та ін.). Але таке твердження занадто схематичне і може бути використане переважно для теоретичного обґрунтування тих чи інших цивільно-правових питань. Насправді в розвинутому суспільстві таких «чистих» відносин дуже мало. У будь-яких життєвих ситуаціях носій тих чи інших суб´єктивних цивільних прав змушений звертатися за допомогою до інших осіб. Так, наприклад, при будівництві будинку прохати дозволу в сусідів прокласти через їх територію телефонний кабель або користуватись криницею, що знаходиться на їх території. Власник корови повинен вирішувати питання, пов´язані з її випасом, заготівлею кормів на зиму тощо.

Ці питання можна вирішувати по-різному. Можна кожний раз звертатися за дозволом до тих чи інших осіб на проведення певних дій, але це викликає безліч незручностей. Можуть змінюватись сусіди, погіршуватись відносини з ними чи з іншими особами, від яких, в тій чи іншій мірі, залежить носій певного суб´єктивного права.

Для зменшення такої залежності законодавець змушений створювати певні юридичні засоби, за допомогою яких громадяни та юридичні особи могли б здійснювати деякі належні їм суб´єктивні права, не погоджуючи щоразово своєї поведінки з волею інших осіб. Саме такі правові засоби і складають систему речового права. Так, згідно з ч. З ст. 41 Конституції України громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об´єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Тобто, щоб користуватися об´єктами права державної або комунальної власності громадянинові не потрібно кожний раз звертатись за дозволом до посадових осіб компетентних державних чи комунальних органів. Йому, як правило, достатньо, наприклад при в´їзді в ліс чи в інші угіддя, дотримуватися встановлених законодавством правил поведінки в зазначених місцях.

Отже, речове право - це сукупність правових інститутів, норми яких забезпечують особі можливість здійснювати належні їй суб´єктивні цивільні права щодо впливу на річ, яка знаходиться в її господарюванні, за своєю волею або без щоразового погодження своєї волі з волею інших, причетних до цієї речі, осіб.

ЦК УРСР 1963 р. не передбачав такого інституту як речове право. Хоча в дореволюційній Росії речовому праву відводилось значне місце. Крім того, у ЦК УРСР 1963 р. значне місце відводилось регулюванню відносин власності як одного з видів речового права.

Відродження речового права в законодавстві України почалося з розробки та прийняття ЦК України, книга третя якого має назву «Право власності та інші речові права», згідно з якою речове право поділяється на два інститути:

- повне речове право (право власності, ст. 316-394);

- обмежене речове право (право на чужі речі, ст. 395-417). Але саме в такому поділі приховується протиріччя, якого

дуже важко позбутися. Зазначивши в законі, що власник має повне речове право, законодавець тим самим начебто забезпечив йому можливість здійснювати свої правомочності щодо цієї власності без погодження з будь-ким. Водночас законодавець визначив підстави і коло осіб, які можуть мати право на чужі речі. Таким чином, речове право має за мету не тільки забезпечувати недоторканість прав власника, а й обмежувати їх. Через це обмежене речове право є нічим іншим як засобом обмеження права власності. Саме ця властивість речового права може негативно вплинути на власність як суспільне і правове явище, принизити моральне значення власності, що є рушійною силою розвитку енергій власника, стати гальмом господарського процесу. «Істинною ціною, якою купується кожне подібне обмежене право на чужу річ, є урізане, морально і економічно підірване право власності»´.

Для того, щоб звести до мінімуму негативні наслідки обмеженого речового права для власника й необхідне його чітке правове регулювання. ЦК України передбачає, що підставами його виникнення можуть бути закон, договір, заповіт, рішення суду.

Носій речового права, залежно від того, яке речове право він набув, відокремлюється від інших осіб. Ступінь відокремленості визначається законом, договором чи іншими правовими актами. У разі привласнення майна власник втрачає цивільно-правові зв´язки з відчужувачем цього майна. Пасивні обов´язки між ними залишаються. Кожний з них зобов´язаний утримуватись від втручання у справи іншого. У набувача, таким чином, виникає повне речове право на придбані речі - абсолютне право.

Якщо особа набула обмежене речове право, то її активні зв´язки з власником не припиняються, але правовими актами встановлюються межі, яких власник не може переступити у відносинах з носієм цього права, що свідчить про відносний характер права на чужу річ. Залежно від виду обмеженого речового права ці межі можуть розширюватись або звужуватись. А інколи, за певних умов, власник взагалі може втратити право на річ. Таким чином, обмежене речове право поза волею власника може перерости з відносного в абсолютне. Прикладом цього є на-бувальна давність, передбачена ст. 344 ЦК України та ст. 119 ЗК України.