7. Критерії класифікації приватного права

У процесі формування й розвитку права склалися певні правові системи, які відрізняються підходом до розв'язання принципових питань правового становища особи, відносин її з державою, методами правового регулювання тощо. Враховуючи різні точки зору, висловлені компаративістами (фахівцями з порівняльного правознавства), можна виділити такі правові системи: -романо-німецьку; -англо-американську; -східноєвропейську; -мусульманську; -далекосхідну. Поділ приватного права на типи близький до класифікації права взагалі, але абсолютної тотожності між ними немає. Насамперед має бути врахована традиція права, характерна для певної країни або цивілізації. Потім у рамках традиції права можуть бути виділені певні системи приватного (цивільного) права. Чинниками, що впливають на характер приватно-правової системи, є:

1) характер джерел права;

2) структура цивільного права, перелік і зміст основних інститутів;

3) концепція регулювання приватно-правових відносин, характер відносин держави й особи;

4) міра впливу римського приватного права (або його відсутність). З урахуванням зазначених чинників можуть бути виділені такі цивільно-правові системи: романська, англосаксонська, централь-ноєвропейська, східноєвропейська, мусульманська, далекосхідна, африканська.

Стосовно Європи становить інтерес виклад характерних рис перших чотирьох із зазначених вище систем, котрі можуть бути по-іменовані "родини приватного права".

8.Європейські традиції приватного права.

поняття "традиція права" тлумачиться як правові цінності, категорії, інститути, норми, котрі протягом століть свідомо передаються від покоління до покоління. Західноєвропейська традиція права — це ті правові ідеї, поняття, категорії та інститути, котрі грунтуються на світогляді, культурі і ментальності західноєвропейської локальної цивілізації і свідомо передаються як її правові цінності від покоління до покоління.

Дія західноєвропейської традиції права властивим є те, що:

1) існує відносно чітка межа між правовими та іншими інституціями. Це означає, зокрема, що хоч політика і мораль можуть ни імамати іакон, але вони не тлумачаться як сам закон, як це має ми не- ц деяких інших культурах;

2) управління правовими інституціями доручається спеціальному і орпусу людей, які займаються правовою діяльністю на професійній основі і для цього спеціально дістають юридичну освіту;

Ч сума юридичних знань, отримана фахівцями, знаходиться в ііллектичній єдності з правовими інституціями;

4) закон сприймається як цілісна система, "організм", який розвішається у часі, через століття і покоління;

5) життєздатність системи права ґрунтується на впевненості суспільства в довговічному характері права;

6) розвиток права є не тільки пристосуванням старого до нового. Право не просто продовжується, а має історію;

7) історичність права пов'язана з усвідомленням його переваги над політичною владою;

8) співіснування і змагання всередині одного суспільства різних юрисдикцій. Саме цей плюралізм робить переваги закону необхідними і можливими (Г. Дж. Берман).

Східноєвропейська традиція права — це процес формування і розвитку правових цінностей, що ґрунтуються на світогляді і ментальності східноєвропейської локальної цивілізації і свідомо передаються у ній від покоління до покоління.

Головні риси східноєвропейської традиції права полягають у такому:

1) обмеженість світоглядного підґрунтя права, як правило, християнським вченням у його православній або аналогічній інтерпретації;

2) схильність до тлумачення права як позитивного закону, зміст якого зумовлений не стільки природними приписами, скільки потребами суспільства, котрі в кінцевому підсумку краще за всіх знає держава (монарх, диктатор, одноосібний лідер), шо втілює їх у законодавчих настановах;

3) організація і проведення законотворчих, систематизаційних, дослідницьких та інших робіт в галузі права за "ініціативою зверху";

4) обмеженість творчого пошуку правознавців, і, як результат, — втрата авторитету і значення юриспруденції;

5) тенденція до обмеження "надмірного" розширення сфери приватноправового регулювання, прагнення забезпечити максимально можливі контроль і втручання держави у відносини приватних осіб. В результатіприватне право виявляється "розбавленим" публіч- но-правовими нормами і нерідко тлумачиться як "господарське" або інше;

6) недостатньо чітке розмежування правових інститутів і інституцій з одного боку, і державних інституцій іншого типу (наприклад, адміністративних, управлінських установ), — з іншого;

7) відсутність теоретично обґрунтованої і визнаної офіційно концепції наступництва права взагалі і приватного права зокрема в межах однієї держави або цивілізації. Внаслідок цього таке явище як рецепція прававідбувається в латентних формах, має обмежений і непослідовний характер;

8) акцентування уваги, головним чином, не на правах, а на обов'язках учасників цивільних відносин (Є. Харитонов).