197. Право установи на самостійне розпорядження доходами, отриманими за рахунок дозволеної власником господарської діяльності

Особливістю правового становища установи як фінансується власником некомерційної організації є можливість здійснення їм "приносить доходи" (тобто підприємницької) діяльності у відповідності з установчими документами, тобто з закріпленим в них дозволу власника. Отримані від провадження такої діяльності доходи і придбане за їх рахунок майно вступають у самостійне розпорядження установи і враховуються на окремому балансі (п. 2 ст. 298 ЦК). Дане правило закону обумовлено широко зустрічаються в практиці недоліками фінансування власниками, насамперед публічними, всіх необхідних потреб створених ними установ. Цим і викликана необхідність більш широкої участі установ-невласників у майновому обороті в ролі, досить близькою до ролі унітарних підприємств. У зв'язку з реалізацією зазначеної можливості установа отримує два види майна, закріплених за ним на різному правовому режимі і навіть по-різному оформлені. Одна частина майна установи, отримана ним від власника за кошторисі, знаходиться у нього на праві оперативного управління. Інша частина, "зароблений" самим установою і обліковується на окремому балансі, надходить у його "самостійного розпорядження". Чи можна вважати це "розпорядження" особливим речовим правом, існуючим поряд з правами оперативного управління і господарського ведення?*(430) При відповіді на це питання слід враховувати як зазначені раніше ознаки обмежених речових прав, так і підхід законодавця до оформлення розглянутого права. Вперше "право самостійного розпорядження" установою отриманими ним доходами і придбаним за їх рахунок майном з'явилося в п. 4 ст. 5 російського Закону про власності 1990 р. У п. 2 ст. 48 Основ цивільного законодавства 1991 р. було прямо зазначено, що дане майно належить установі на праві повного господарського відання*(431). Такий підхід ясно показав небажання законодавця штучно створювати нові обмежені речові права, не відомі звичайного майнового обороту. Не випадково також ніде в ЦК не розкривається зміст цього права, а правила про нього вміщено в гл. 19 ЦК, прямо під заголовком "Право господарського відання, право оперативного управління" і не містить правил ні про яких інших речових правах. А адже перелік речових прав на відміну від зобов'язальних прав є закритим і не може включати права, зміст яких прямо не розкрито законом. Необґрунтованим тому представляється розгляд даного права як особливого, самостійного речового права. В судово-арбітражній практиці є погляд, згідно з яким право оперативного управління установи щодо отриманого у результаті самостійної діяльності майна "розширено" законом за рахунок правомочності самостійного розпорядження ним (і яке насправді теж є обмеженим)*(432). Інакше кажучи, "право самостійного розпорядження" розглядається, по суті, як ще один різновид права оперативного управління, суб'єкт якого в даному випадку набуває деякі додаткові правомочності щодо частини закріпленого за ним майна. Але при цьому засновник-власник відповідно до п. 2 ст. 120 ЦК несе субсидіарну відповідальність за всіма зобов'язаннями свого установи при нестачі в останнього коштів (а одержане за рахунок самостійних доходів майно також стає, отже, заброньованим від стягнення кредиторів, з чим, по суті, навряд чи можна погодитися). На жаль, не цілком чітке формулювання п. 2 ст. 298 ЦК дає підстави для такого підходу. При його прийнятті установи отримують досить пільговий режим щодо набутого самостійно ними майна, а субсидіарна відповідальність їх засновників - власників істотно розширюється. Таке положення можна було б визнати досить вигідним як для самих установ, так і для їх кредиторів, якщо б у ролі засновників у переважній більшості випадків не виступали публічні власники з бюджетними коштами як основним об'єктом можливого стягнення. Це положення також змушує засумніватися у обгрунтованість даного підходу. Викладене приводить до висновку, що розглянуте право в дійсності є правом господарського ведення. Тому до права установи на отримане ним зазначеним чином майно повинні застосовуватися правила ст. 295 ЦК. Це означає, що даним майном установа самостійно відповідає за боргами, що виникли у зв'язку з його участю в приносить доходи діяльності. В таких відносинах не повинні застосовуватися обмеження щодо можливості звернення стягнення за боргами установи тільки на його грошові кошти, але відсутній і субсидіарна відповідальність засновника-власника. Об'єктом стягнення кредиторів установи тут, отже, може бути будь-яке майно, отримане установою від участі в зазначеній діяльності та відокремлений перш всього для цих цілей на окремому балансі. Отже, правовий режим майна установи диференційований в рамках двох прямо передбачених законом для таких ситуацій обмежених речових прав.