1. Приватне і публічне право

В юридичній науці розрізняють підхід до поділу права на приватне і публічне.

Сутність цього поділу права полягає ось у чому: в кожній системі права є норми, які покликані забезпечувати насамперед загальнозначущі публічні інтереси, тобто інтереси суспільства, держави в цілому, а є норми, які захищають інтереси окремих осіб, перш за все — приватних власників. Тому сфери суспільних відносин, які пов'язані з державними або приватними інтересами, є предметом регулювання публічного і приватного права. Виходячи цього можна дати і їх визначення.

Публічне право — це сукупність норм, предметом регулювання яких є сфера публічних (державних) інтересів. Це передусім норм конституційного, адміністративного, кримінального, фінансового, процесуального права. Тут юридичний пріоритет має воля органів державної влади, котра, однак, у першу чергу спрямована на захист інтересів особи і населення країни в цілому.

Приватне право — сукупність норм права, предметом регулювання яких є сфера приватних, індивідуальних інтересів. Це норми цивільного, торгового, підприємницького та інших галузей права. Тут юридичний пріоритет належить волі приватних осіб, громадян, їх об'єднань, регулювання відбувається на засадах координації, тобто за принципами юридичної рівності, автономії.

Приватне право має велике значення в забезпеченні свободи автономної особи, незалежності і самостійності приватних осіб і тому є умовою і гарантом розвитку ринкової економіки, демократії, громадянського суспільства. Воно охоплює відносини, учасники яких не володіють ніякою примусовою владою один щодо одного, а більше того, відокремлені від державної влади і тому є «приватними». Однак, і це дуже важливо, їх договори, акти, в тому числі односторонні, наприклад акти власників, мають повноцінне юридичне значення, захищаються судом, визнаються і забезпечуються державою як її власні веління. Приватне право створює зону свободи, ізольовану від державної влади, в якій здійснюють свою майнову, господарську діяльність приватні особи. Державна влада може втручатись у цю діяльність тільки в передбачених законом випадках або за рішенням суду. Водночас дії приватних осіб, якщо вони не порушують встановлених законом заборон, державна влада зобов'язана не тільки визнавати, але й захищати.

Між публічним і приватним правом нема неперехідних кордонів. Вони взаємопов'язані між собою. Ті функції, які вони виконують, зрештою відповідають інтересам усіх. Тому приватне право фактично не існує без публічного, оскільки публічне покликане охороняти і захищати приватні відносини. Приватне право ґрунтується на публічному, без якого воно могло б бути знецінене. Окрім того, в процесі історичного розвитку грані між ними в ряді сфер суспільного і державного життя стираються, виникають змішані публічно-правові і приватно-правові відносини (наприклад, з питань соціального, трудового та іншого права). Разом з тим, на сьогодні публічне і приватне право лишаються фундаментальними вихідними частинами дійсно демократичної правової системи.

2. Цивільне право як приватне право.

3. Зміст та особливості приватноправового регулювання

4. Приватне право як ядро правопорядку, заснованого на ринковій організації економіки.

5. Приватне право в закордонних правопорядках.

6. Поняття та значення порівняльної цивілістики.

Завданням порівняльної цивілістики є вивчення різних систем приватного права як елементів відповідної культури, а також національних систем цивільного права і цивілістичних інститутів, взятих в їх розвитку. При цьому предметом вивчення є не тільки догма права, але і конкретно-історичні умови, в яких виникають, розвиваються і існують ці системи.

Мета порівняльно-правового аналізу може бути визначена як пошук спільного (універсального) і особливого у різних правових системах, виявлення закономірностей розвитку приватного права в цілому для визначення напрямів і тенденцій розвитку національних систем цивільного права. Порівняльна цивілістика дає можливість уникнути повторення помилок в правовому регулюванні, створює підґрунтя для запозичення досвіду законотворчості і, водночас, запобігти невиправданого копіювання інститутів і рішень, неприйнятних для національної системи цивільного права, таких що не враховують правову традицію і особливості цинілізаційного розвитку країни. Предметом цивілістичного порівняння можуть бути також правові системи у процесі їхнього історичного розвитку або взяті у статиці на певному етапі їхнього розвитку, коли вони співіснують одночасно. З врахуванням цієї обставини необхідно розрізняти "вертикальне" та "горизонтальне" порівняння у галузі цивілістики, а відтак, грунтуючись на такому посиланні, виокремлювати "вертикальний" (історичний) чи "горизонтальний" (сучасні системи приватного права) напрями порівняльного дослідження. У першому випадку предметом дослідження є еволюція систем приватного права, у другому — їхнє порівняння на певному статичному рівні. Крім того, керуючись принциповими положеннями щодо необхідності розрізняння в межах єдиного поняття права як суспільного феномену відносин публічно-правових та приватноправових, доцільно виокремлювати "дихотомічне порівняння з погляду цивілістики", метою якого є аналіз правових понять, категорій, інститутів тощо з точки зору права приватного та публічного. Оскільки, як правило, йдеться про категорії, властиві, насамперед, цивілістиці, котрі, разом із тим, використовуються і в галузях публічно-правового спрямування (правочин, представництво, договір, збитки, речові права тощо), то виправданим здається вести мову не про "порівняльно-правові" дослідження взагалі, а саме про "порівняльно - цивілістичні" досл ідження. Таким чином, порівняльна цивілістика може бути визначена як частина науки цивільного права, що вивчає за допомогою методу порівняльного аналізу системи приватного (цивільного) права, а також правову систему у цілому, національні галузі законодавства, окремі поняття, категорії, інститути, норми тощо, насамперед, з погляду оцінки наявності та значення в останніх цивільно- правового змісту.