Переливання крові в Росії

В 1830 р. С.Ф.Хотовицький (професор медико-хірургічної академії) в Росії рекомендував переливання крові в випадку великої крововтрати при родах.

В своїй статті “переливання крові” С.Ф.Хотовицький писав: “при сильних кровотечах, коли вже появились всі ознаки наближаючоїся смерті: лице блідне, дихання ледве помітне, часте і тоскливе, пульс не прощупується, кінцівки холодні, покриті клейким потом, ковтання відсутнє і ін, не існує іншого методу врятування, крім переливання крові”.

В 1832 році петербурзький акушер Вольф вперше в Росії врятував породіллю, яка стікала кров”ю, з допомогою цього методу.

До 1838 року Вольфом було проведено 6 переливань крові. Всі вони виявились безрезультатними. Як писав С.Ф.Олійник: “Серед інших, важливими причинами печального результату необхідно рахувати також те, що переливання крові проводилось кустарним методом, на квартирах, при світлі сальних свічок і коптилок, недосконалим апаратом Бленделя, не кажучи вже про відсутність асептики, недосконалість методики переливання крові взагалі”.

В 1846 році І.В.Буяльський передбачав можливий успіх від переливання крові при лікуванні військових поранень, а в 1848 році професор Московського університету А.М.Філомафітський випустив книгу під назвою: “Трактат про переливаня крові як про єдиний засіб в багатьох випадках врятувати згасаюче життя, який викладений в історичному, фізіологічному та хірургічному відношеннях". Він радив стабілізувати кров концентрованим розч. вуглекислого калію. Багато зробили в Росії для пропаганди та розвитку переливання крові професори: І.Буш, Буяльський, В.Сутугін, С.П.Коломнін та ін.

Сутугін один із перших в світі займався проблемою збереження консервованої крові донора, методом її дефібрінації та витримки на холоді.

Для того, щоб попередити кров від згортання, В.В.Сутугін збивав її в скляній посудині віничком із прутиків. Білок і фібріноген, що відіграє дуже важливу роль в згортанні крові, випадав в осадок у вигляді згустків фібріну. Сутугін потім проціджував кров крізь марлю і видаляв згустки. Кров без фібріну більш не згорталась.

Вивчаючи переливання крові, Сутугін зробив дуже важливе відкриття. Він винайщов, що кров без фібріну можна переливати необов”язково одразу після її заготовки. Якщо зберігати кров при низькій температурі (біля 0°), вона довгий час не псується і не губить свої лікувальні властивості, її можна перелити навіть через 6-7 днів.

Це відкриття допомогло вирішити питання про збереження крові. Важливість того спостереження розумів і сам Сутугін. В своїй книзі про переливання крові, яка вийшла в 1865 році, він писав: "В великих... інститутах і на перев'язочних пунктах можна мати кров на запас... Така кров може бути придатна для переливання на протязі тижня, якщо тільки існує можливість зберегти її при температурі 0° С ".

С.П.Коломнін вів переливання крові у військово-польових умовах під час сербсько-турецької війни (1876), причому розробив метод переливання крові не лише у вену, але і в артерію.

Ще в 1847 році Н.С.Соколов успішно перелив сироватку крові здорової людини хворому холерою з хорошим результатом, що на думку А.Н.Філатова слід рахувати першою в світі спробою використати для переливання окремі фракції крові.

Вперше повний опис клінічної реакції на переливання крові дано в праці Н.І.Студенського „Нарис сучасного стану питання про переливання крові з клінічної точки зору^” (Казань, 1874 ). Його опис посттрансфузійної реакції і початкового шоку і сьогодні звучить дуже чітко. "По більшій частині спостерігається під час самої операції або зразу ж після неї посилення пульсу, підвищення температури, при цьому лице червоніє. Іноді, між іншим, наступає надзвичайне прискорення пульсу і підвищення температури, що триває більш-менш довго, хворий скаржиться на почуття здавлення в грудях, на біль у попереку, в деяких випадках був озноб через четверть години після переливання”.

В минулому сторіччі переливання крові все ж таки не отримало тай й не могло отримати скільки-небудь широкого розповсюдження. До останньої чверті сторіччя цьому заважала відсутність асептики. Головною ж причиною, яка зтримувала широке практичне розповсюдження гемотрансфузії, були тяжкі ускладнення і загибель майже половини реципієнтів від несумісності їх крові з кров'ю донора.

„Єдиний засіб в багатьох випадках врятувати життя, яке згасає” (Філомафітський) виявлявся сам по собі смертельним для дуже великої кількості хворих, і слід дивуватися ентузіазму хірургів та акушерів ХІХ століття, які розвивали та пропонували цей метод в подібних обставинах. Між іншим, справа, іноді, поверталася трагічно не лише для хворих, але й для лікарів. С.П.Коломнін, блискучий вчений, учень Пірогова, покінчив с собою після невдалого переливання крові.

Тільки після фундаментальних праць І.І.Мечнікова, Т.Чистовича, Борде та інших спеціалістів в галузі імунітету була розгадана причина тяжких ускладнень при переливанні крові - аглютинація еритроцитів чужерідною сироваткою (1893).

В Росії в ХX столітті переливання крові набуло широкого розмаху після перемоги радянської влади (в 1913 році при лікуванні знаменитої естрадної співачки Вяльцевої для переливання крові спеціально запросили відомого німецького професора Ейзельсберга).

20 червня 1919 року В.Н.Шемов в клініці С.П.Федорова в Академії вперше успішно перелив кров в нашій країні з врахуванням законів групової сумісності. Йому допомогали М.М.Еланський і студент Петров. Ним, разом з М.М.Еланським (потім начальником кафедри загальної хірургії), в 1923 році були вперше створені вітчизняні стандартні сироватки, а в 1926 році Еланський випустив монографію по переливанню крові.

В 1926 році за ініциативою А.А.Богданова в Москві був створений перший НДІ переливання крові, а в 1931 році аналогічний Інститут під керівництвом Е.Р.Гессе був відкритий в Ленінграді.

Перед початком Великої Вітчизняної війни в СРСР нараховувалось біля 1500 закладів по переливанню крові, і наша країна по науковій розробці та організації переливання крові зайняла перше місце в світі.

Слід особливо згадати розробку В.М.Шамовим переливання трупної крові (1928) і вперше примінення цього методу С.С.Юдіним в 1931 році.

Переливання плацентарної крові було розроблено в 1934 році Малиновським, а утільної крові в 1935 році - С.І.Спасокукоцьким.

До 1930 року загальна кількість переливання крові досягла 4000, в 1935 р. - 22000, а в 1940 р. тільки в цивільних громадянських закладах досягло 226000.

В 1941 р. в наший країні було 7 Інститутів, 170 станцій і 777 кабінетів переливання крові.

Велику роль переливання крові відіграло під час Великої Вітчизняної війни, коли воно врятувало життя сотням тисяч поранених. Гемотрансфузії застосовувалися в 20 % поранених. Число донорів в тилу досягдо 5,5 млн. Тільки Ленінградський Інститут переливання крові, який 99 днів працював в умовах блокади, заготовив під час війни 144 тони крові. Чітка організація постачання кров'ю діючої армії і тилових госпіталів є однією із найважливіших заслуг радянської медицини під час Великої Вітчизняної війни.

В повоєнний період проблема переливання крові почала розвиватися ще більш швидкими темпами. Внаслідок швидкого розвитку хірургії і різкого зростання числа складних і травматичних операцій (наприклад, операції з екстракорпоральним кровообігом), а також втілення в життя компонентної терапії крові, потреба в крові для переливання в порівнянні з довоєнним часом збільшилась в декілька раз. Це викликало необхідність нової організації заготовки крові, широкого втілення так званого безкоштовного донорства.

На протязі останніх десятиріч інтенсивно вивчається питання про можливість заготовки і довгого зберігання крові (заморожування при надто низьких температурах та ін.). Інтенсивно розробляються нові лікувальні препарати із крові та її компонентів, які мають цілеспрямовану лікувальну дію при тих чи інших патологічних станах і в той же час стійкі при зберіганні (плазма, еритроцитарна та тромбоцитарна суміш, різні білкові фракції крові і ін), диферційоване застосування донорської крові, її компонентів, препаратів і плазмозамінників.

Вчення про переливання крові настільки поширилось і поглибилось в даний час, що воно виділилось в окрему науку - трансфузіологію; в цілому ряді великих лікувальних закладів (не кажучи вже про Інститути переливання крові) виділена окрема штатна одиниця лікаря-трансфузіолога, який відає службою крові. Однак основи переливання крові повинні знати всі лікарі, поскільки 99,9 % переливання крові здійснюють не спеціалисти-трансфузіологи, які виконують наукові та частково організаційні функціі, а звичайні лікарі (хірурги, терапевти, лікарі, загального профілю та ін.).

Групи крові

Основи вчення про групи крові, створені Ландштейнером (1901) і уточнені в 1907 та 1910 роках відповідно Янським і Мосом, заключаються в слідуючому: ізогемаглютинація у людей зумовлена наявністю в еритроцитах двох факторів - "А" І "В" -, які названо аглютиногенами, а по своїй хімічній структурі це глюкопротеїди.

В сироватці крові є два інших фактора, .які належать до глобулінової фракції білкіа -  і , вони називаються аглютенінами.

Між цими еритроцитарними та сироватковими факторами може проходити реакція по типу антиген-антитіло, при цьому антигенами є аглютиногени еритроцитів, а антитілами - аглютиніни сироватки. Реакція закінчується аглютинацією з послідуючим гемолізом еритроцитів, продукти якого токсичні для організма реципієнта.

Реакція аглютинації виникає втому випадку, якщо при змішанні крові двох осіб зустрічаються однойменні аглютиногени та аглютеніни А і , В і .

В різних осіб зустрічаються різні співвідношення аглютиногенів в еритроцитах і аглютинінів в сироватці. Кожен аглютиноген може бути відсутнім в еритроциті, може бути одиноким або ж знаходитись в шарі з другим. Природно, у людині одноіменні аглютиногени і аглютиніни бути не можуть, інакше вся кров гемолізовалася б. Разом з тим, сироватка обов'язково містить аглютиніни, відсутні в "своїх" еритроцитах, але які знаходяться в еритроцитах других людей. Біологічно суть цієї закомірності до цього часу не зовсім зрозуміла, однак тільки з-за неї виникають основні ускладнення при переливанні крові, пов'язані з ізогемаглютинацією.

Великою вдачею для медицини (і людства) стала та обставина, що основних факторів ізогемаглютинації в крові людини мало (по два аглютиногена в еритроцитах і по два аглютиніна в сироватці), в результатї чого вони можуть зустрічатися лише в чотирьох можливих комбінаціях. При наявності трьох, а тим більше чотирьох і більше числа основних аглютенінів і аглютиногенів виникли б десятки і навіть сотні комбінацій, що привело б практично до неможливості підібрати сумісну кров. А це здвинуло б рішення проблеми переливання крові на десятки і навіть сотні років.

Згідно чотирьох можливих комбінацій основних факторів аглютинації все людство по ізогемаглютинаційним властивостям крові ділиться на 4 основні групи.

В першій групі еритроцити взагалі не мають аглютиногенів і тому не можуть аглютинуватися сироваткою ні однієї з груп. Зате сироватка крові цієї групи має обидва аглютиніни -  і . Таким чином, відповідно повна формула першої групи крові буде такою: 0. Згідно вітчизняної номенклатури, яка грунтується на позначенні груп по аглютиногенам з вказанням в дужках номера групи крові, ця група крові позначується 0(І), а згідно міжнародної, в якій номер груп не вказується, позначається тільки аглютиногенами - 0.

В крові другої групи еритроцити містять аглютиноген А, сироватка-аглютінін . Повна формула групи А_, згідно вітчизняноі номенклатури А(ІІ), а згідно міжнародної - А.

В крові третьої групи еритроцити містять аглютиноген В, сироватка -аглютинін  . Її повна формула В, згідно вітчизняної номенклатури В(ІІІ), міжнародної - В.

Нарешті, еритроцити четвертої групи містять обидва аглютиногена - А і В, сироватка, природно, аглютинінів мати не може. Повна формула цієї групи АВ₀, згідно вітчизнняої номенклатури - АВ(1У), мІжнародної – АВ.

Аглютиногени еритроцитів, які є глюкопротеїдами, можуть бути визначені у плода вже на третьому місяці внутрішньоутробного розвитку, в той час як аглютиніни сироватки з”являються поступово на протязі першого року життя, причому титр їх поступово зростає (небезпека переливання іногрупної крові немовляті значно менша, ніж у дорослого).

Існують закони передачі групової належності по потомству.

У дитини не з”являться аглютиногени А І В, якщо вони відсутні у батьків. Разом з тим фактори А і В, які маються у батьків, можуть не передаватися дитині. Якщо в батьків група крові 0 (І), то у дитини обов'язково буде та ж група, якщо у одного із батьків група крові 0(1), то дитина не може мати групу АВ(1У). Якщо один з батьків має групу крові АВ(ІУ), то дитина не може мати групу 0(1). Все це має велике судовомедичне значення при визначенні батьківства.

Група крові людини стійко зберігається на протязі всього життя.

Аглютиніни дуже стійкі. Вони не руйнуються при нагріванні до 65°, при загниванні сироватки, при її висушуванні (можна визначити групу крові в плазмі, на одежі або предметах через декілька років, що має важливе судовомедичне значення.)

Різні групи крові зустрічаються з різною частотою на різних континентах у різних рас. В середньому частота груп крові приблизно така:

0(1) - у 40% людей світу

А(П) - теж у 40% -“-

В(ІІІ) – в 15% - “-

АВ(ІУ) – в 5% -“-