22. Роль культури у розвитку постіндустріальних суспільств.

Роль культури в постіндустріальних суспільства розглядали багато теоретиків, які розробляли власні концепції постіндустріального суспільства. Зокрема, головний теоретик постіндустріального суспільства Д. Белл присвятив цьому питанню цілу працю під назвою «Культурні суперечності постмодернізму», яка була видана у 1976 році. Слід зауважити, що Д. Белл одним з перших поставив питання про зростаючу роль культури в постіндустріальному суспільстві. На його думку, культура в постіндустріальному суспільстві домінує. В сфері культури автор зазначає два види суперечностей: культура зберігає обличчя суспільства (тут вона постає певною консервативною сферою постіндустріального суспільства); культура виконує функції розвитку суспільства (тут вона постає, як сфера постіндустріального суспільства, що постійно змінюється та розвивається). Також слід додати, що Д. Белл у своїй концепції розглядав нові види конфліктів, а саме конфлікт і інтересів та конфлікт цінностей, що побіжно заторкує питання культури. Також він ввів таку нову категорію дослідження, як «стиль життя».

Досить значну роль у постіндустріальному суспільстві для культури відводить і Ф. Фукуяма. Зокрема, він поставив культуру на вищий щабель, ніж економіку. На його думку, у новому суспільстві економіка визначається багато в чому культурою. Культура визначає спосіб ведення господарства. Економіка та культура є нерозривними, культура одухотворяє економіку. Економічна діяльність являє собою найважливішу частину соціального життя і закріплюється різноманітними нормами, правилами, моральними зобов’язаннями та іншими звичаями, які в сукупності і формують суспільство. Всепроникаючою культурною характеристикою Ф, Фукуяма називав рівень довіри, властивий даному суспільству. Здатність спілкуватися, на думку автора, також залежить від культури (її схожості). Парадоксальним у ідеях Ф, Фукуями є твердження, що у сучасних суспільствах має переважати не раціональність, а традиції та звичаї (тобто домодерні цінності).

Рональд Інглегарт у своєму розгляді постіндустріального суспільства (постмодерного) наголошує на рівному значенні і культурних, і політичних, і економічних факторів. Проте, автор не оминає своєю увагою питання культури в постіндустріальному суспільстві. Слід зауважити, що сферою зацікавлення та дослідження вченого є цінності. Він вперше поділив цінності на матеріальна та нематеріальні. Цінності є ядром культури і важливою її частиною. При описі постмодерного суспільства Інглегарт зауважує, що воно є тотожне культурному релятивізму: культура в певною мірою визначає розвиток людства. Також культурний підхід, враховуючи людський фактор розширює можливості для індивіда в постмодерному суспільстві. Говорить про падіння значення економічної сфери у порівнянні з індустріальним суспільством. Тому перехід до нового суспільства буде пов'язаний з нематеріальним і неекономічним. Тут ми знову бачимо велику роль (домінуючу) культури у новому суспільстві. Для нього Інглегарт висуває нові цінності: статус і якість життя, цікава і творча праця з близькими за духом людьми, якість освіти, якість здоров’я.

Про культуру говорив і М. Кастельс описуючи нову інформаційну епоху та мережеве суспільство. Для Кастельса культура у новому суспільстві несе глобальний характер. Культурна творчість абстрагується від історичних і географічних факторів. Культуру у новому суспільстві обумовлюють електронні засоби комунікації, що взаємодіють з аудиторією і формують оцифрований/ аудіовізуальний гіпертекст, який стає доступним для всіх. Тобто, для Кастельса культура у новому суспільстві стає загальнодоступною, проте, чітко прослідкувати зростання її значення неможливо.

С. Хантінгтон при розгляді питання зіткнення цивілізацій також розглядає питання та проблеми культури. На його думку культура має двоїстий характер. Вона одночасно виступає в якості об’єднуючої і роз’єднуючої сили. Люди різної ідеології але одної культури можуть об’єднатися (Німеччина); Держави різних культур поєднані ідеологією чи історичними обставинами можуть: Розпадатися, як Радянський Союз; Існувати в умовах підвищеної напруги (Україна); країни спільних культурних коренів плідно співпрацюють на різних рівнях (Європейський Союз). Можна побачити, що автор відводить для культури значну роль і вплив на конфліктні ситуації. Це підтверджує і така думка автора: основна проблема у відносинах Заходу з іншим світ є насадження універсальної західної культури і цінностей та опір цим діям. Хантінгтон демонструє, що у новому суспільстві для людей є важливою їхня культура і за неї ведуться суперечки та зароджуються конфлікти.

Усі згадані автори, які розглядали культуру у новому постіндустріальному/ постмодерному суспільстві відвели їй значну, а подекуди домінуючу роль.

23. Соціологічні дискусії навколо понять «модерність» та «постмодерність». Місце доби постмодерну в соціокультурному розвитку людства. Глибокі зрушення в житті розвинених країн Заходу зумовили виникнення нових напрямів у соціальній теорії, що мають на меті осмислити і пояснити явища та процеси останніх десятиліть. Серед цих напрямів помітне місце посідає постмодернізм. І хоча саме поняття ≪постмодернізм≫ вживалося набагато раніше (перша згадка належить до 1917 p.), справжній інтерес до проблеми постмодернізму з'явився в соціальній теорії починаючи з 60-х років. Згодом, особливо у 80-і роки, серед прибічників постмодернізму, що репрезентують різні галузі гуманітарного знання, робляться спроби дати йому теоретичне визначення. Однак і досі немає загальноприйнятого уявлення про те, що таке постмодерність як соціальне явище, чим вона відрізняється від модерності. Термінологічно ≪постмодерність≫ (postmodern) буквально означає те, що йде після модерності (modern). Проблем не виникає, якщо є чітке уявлення про модерність. Проте ясності тут немає. Найпоширенішою є точка зору, згідно з якою модерність - це Новий час, пов'язаний з епохою індустріального капіталізму, що йде на зміну Середнім вікам або феодалізму. Самі процеси, за допомогою яких народжується новий індустріальний світ капіталізму, уявляються як модернізація, для якої є характерними подолання традиційності, розвиток новацій та динамізм. Інший зміст вкладають у поняття ≪модерність≫ теоретики мистецтва і культури. Для них модерність означає рух і розвиток нових форм мистецтва, таких як авангардизм, експресіонізм, сюрреалізм тощо. Отже, згідно з першою точкою зору, все нове, що виникає в житті людей після епохи індустріального суспільства, - це постмодерність. Згідно з іншою - все, що виникає після експресіонізму у мистецтві - постмодернізм. Різні погляди склалися на процес переходу від модерності до постмодерності, на проблему наступності. Для більшості прибічників концепції постмодерності сам термін ≪пост≫ означає різку грань, навіть розрив між суспільними явищами різних часів, рішучу відмову від минулого. Проте таке розуміння зв'язку минулого (модерності) та теперішнього (постмодерності), намагання звести між ними своєрідну ≪китайську стіну≫ викликають заперечення. Попри всі відмінності минулого і теперішнього, між ними існує певна послідовність подій, поступова зміна, отже, і певна історична наступність. Саме такої точки зору дотримуються ті дослідники, які термін ≪пост≫ використовують для періодизації історії, для визначення особливостей певного історичного періоду, хто постмодерність розглядає як ≪інтенсифікацію модерності≫, ≪гіпермодерність≫ або «нове обличчя модерності». Інколи приставку ≪пост≫ розуміють як заперечення і епохи, і практики модерності. Проте в даному разі все залежить від того, про подолання яких традиційних явищ у житті минулого суспільства йдеться. Якщо погодитися, що епоха постмодерності знаменує звільнення від старих умов деспотизму і утвердження нових форм розвитку суспільства, просування до нових обріїв соціального прогресу, то, зрозуміло, можна вести мову про позитивне заперечення старого. Проте заперечення минулого може нести із собою і негативні моменти, якщо воно призводить до втрати таких важливих традиційних цінностей, як стабільність, упевненість тощо.

В 90-ті рр. в західній теоретичній соціології центральне місце посіло питання про те, що являє собою сучасне суспільство: чи воно є етапом модерного розвитку, чи виходить за його рамки? Авторитетні західні соціологи висунули спеціально створені в якості альтернативи постмодернізму теорії, які описують сучасну епоху як етап, в якому всі якості модерну знаходять своє втілення і всі тенденції отримують максимальний розвиток. Так, Ю. Хабермас говорить про незавершеність модерністського проекту, його невичерпаного для нашого часу потенціалу, говорить, що людство повинно триматися за вироблені модернізмом цінності демократичного ладу і прав людини, щоб не стати похованими дестркутивним явищами. Е. Гіденс називає новий суспільний стан «радикалізованою модерністю». Ще одна – наднова – тенденція інтерпретації сучасного світу пов’язана з розширеним поясненням модерну. Тепер лібералізм стараються представити як лише одну із версій модерну, поряд з якою існують і інші – неліберальні, незахідні версії. Ця тенденція втілена в концепції «багатьох сучасностей». Таким чином, в західній теоретичній соціології існує потужна тенденція переформульовувати дискурс модерну фактично за рахунок включення в нього проблематики постмодернізму.

Беззаперечним є лиш те, що постмодернізм виник як художнє явище. Поява нових постмодерністських форм була вперше зазначена в середині 50-х р. ХХ ст. в США в таких областях культури, як архітектура, скульптура, образотворче мистецтво. Потім він швидко розповсюдився в літературі та музиці. Теоретичне осмислення нової художньої реальності запізнювалося. Лише на початку 80-х р. була зроблена спроба поставити проблему постмодернізму як цілісного феномена сучасного мистецтва, як особливого ідейного напрямку. Теоретико-методологічною основою такого об’єднання послужив французький постстрктуралізм, ті підходи і концепції, які були розроблені в кінці 60-х – 70-х рр.. в працях таких його ведучих представників, як Ж. Дерріда, М. Фуко, Ж. Делез, Ж. Лакан. Ж. Ф. Ліотар аналізує статус знання в вік постмодерну і проблеми його легітимації, наступники М. Фуко досліджують знання в структурі владних відносин, Ж. Бодріяр описує «заворожуючу гіперреальність симулякрів», Ж. Дерріда розробляє методологічну процедуру реконструкції літературних та навчальних текстів, Ж.Лакан займається переінтерпретацією несвідомого і т. д.

Саме постстрктуралізм став тою основою, на якій постмодернізм почав визрівати і здійснювати експансію у всі сфери соціально-гуманітарного знання.

Використання постструктуралістських підходів в літературній критиці породило феномен деконструктивізму. Вперше цей напрям в літературознавстві оформилося в США, передусім у працях представників Єльської школи – П. де Мана, Дж. Хартмана, Х. Блума, Дж. Х. Міллера. Таким чином, в 80 – ті р. ХХ ст. постмодернізм оформився як єдиний комплекс уявлень, об’єднуючих постмодернізм, постстрктуралізм і деконструктивізм, які часто вживаються практично як синоніми. Склався специфічний «дискурс постмодерну», який висвітлює різноманітні аспекти «стану постмодерну», який переживає культура, наука, філософія, все людське суспільство.

Поширення постмодернізму привело до його експансії в сфері соціологічного знання. Поява проблематики постмодернізму в соціології відноситься до середини 70-х – початку 80-х р.. ХХ ст. З цього періоду починається постмодерністська «трансформація перспективи», формується специфічний постмодерністський дискурс в соціології. Він розвивається в дусі двох основних напрямків – в напрямку ревізії епістемологічних можливостей соціології і формування нової епістемології, а також в напрямку нового бачення соціальної реальності, нової концепції глобальних соціальних трансформацій, яка може інтерпретувати нові реалії сучасного світу.

Ж. Ф. Ліотаром була поставлена проблема кореляції постмодернізму і сучасної науки. Сьогодні є очевидним існування паралелі між постнекласичною наукою з її невизначеністю, неповнотою, неверифікованістю і принциповими методологічними установками постмодернізму. Постмодерністська соціальна теорія використовує категорії невизначеності, не лінійності, багатоваріантності. У ній відбувається примирення з суто плюралістичною природою світу і її обов’язковими наслідками – амбівалентністю і випадковістю людського існування.

24. Концепція плинної модерності З. Баумана. Проблема постмодерних ідентичностей. З. Бауман народився в 1925 р. у Польщі, по національності єврей. Концепцію плинної модерності розробляє у своїй праці «Плинна модерність». Модерність – це історія часу. Плинною модерністю він називає постмодерність. Поява транспортних засобів заставила людей аналізувати простір і час. Поняття модерність починається із відокремлення простору від часу. З. Бауман поділяє модерність на: 1. важку (де люди накопичували багатства, пов’язані великою територією; простір – цінність, час – інструмент досягнення цієї цінності). 2. легку (виникнення програм забезпечення – за малий період часу можна досягнути будь-якого простору). Плинну модерність він порівнює із суспільством щільним, обтяжливим нормами. Натомість сучасне суспільство є пластичне, гнучке, немає бар’єрів і кордонів; відсутність взірців і орієнтирів, якими треба керуватися; утворюються різні мережі, які є неузгодженими; постмодерність характеризується відсутністю якихось очікувань і зобов’язань.

Е. Гіденс: ідентичність – це рефлексивний проект. У період постмодерного суспільства ідентичність є розмитою, невизначеною. Роль соціального переходить до ролі особистого; з’являється свобода вибору; фрагментованість, розщербленість, суперечливість; комодифікація – розвиток сучасної культури споживання доходить до того, що ми можемо купити свій статус, гендер тощо. Розрізняють модерні та постмодерні підходи до розгляду ідентичності: Модерність - важливості структур у поясненні ідентичності; _ існування протилежних ідентичностей; _ визначається через одну-двіі найважливіші характеристики _ передбачувані ідентичності; _ важливість матеріальних джерел влади Постмодерність - _ пріоритетність власного вибору у формуванні ідентичностей; _ ідентичності фрагментовані на багато елементів; _ різноманітність взаємопов’язаних джерел ідентичності; _ хаотична іі непередбачувана; _ вплив культури та символів.

З. Бауман польсько-англійськиц соціолог, автор праць з соціологічної теорії, нацистський голокост та інші.

У праці «Плинна сучасність» у одному з розділів («Час і простір») З. Бауман пояснює свою концепцію плинної модерності. Головними категоріями у автора є поняття «простір» та «час». Бауман виходить з того, що стверджує що в попередні епохи поняття «простір» та «час» були не роздільні і в людській свідомості сприймалися як одне і теж. Для того щоб людина подолала певну відстань необхідно було затратити багато часу. Влада у цей період була пов’язана з простором. Адже владу мали ті, хто зміг за певний час захопити у свої володіння більше простору і зробити його своєю власністю. Час в цей період був цінністю. Всі люди були прив’язані до простору, певної території. Вони не могли легко та швидко пересуватися, чи змінювати місце роботи. Виробництво було також прив’язане переважно до одного місця, воно було ресурсомістке і його було важко перевести на інше місце. Проте, на думку автора, у наш час відбуваються деякі зміни, що призводить до виникнення нового типу модерності – плинної. В першу чергу відбувається розмежування понять «час» та «простір». Зараз «далеко» вже не означає «довго». Час втратив свою цінність. Адже зараз для того, щоб дізнатися що відбувається в іншому куточку планети не потрібно затрачати неймовірно велику кількість часу. Завдяки комп’ютерним технологіям, які постійно розвиваються та вдосконалюються людина за мінімальну кількість часу може подолати максимальну відстань. Умовно час навіть прирівнюється до нуля. Виробництво перестає бути прив’язаним до певної території, його легко можна перемістити. Люди теж стають вільними від території, вони легко і швидко можуть змінювати місце проживання, роботи. Владу отримують вже не ті, хто захопив велику територію, а ті – хто володіє комп’ютерними технологіями (обслуговуючими технологіями) і може раціонально використовувати свій час.

У праці «Від паломника до туриста» З Бауман дає певну характеристику модерному та постмодерному суспільствам, описуючи ідентичності які відповідають обом цим епохам.

Для епохи модерності Бауман виділяє лише одну ідентичність, яку називає «паломник». На його думку, паломники повинні на початку свого життя обирати свій шлях і йти по ньому до кінця. Для того вони повинні бути впевнені в своєму майбутньому та завтрашньому дні і на основі цього досягати свого кінцевого пункту призначення. Їхні дії легко можна з прогнозувати, а отже і проконтролювати.

Характерним є те, що для епохи постмодерності автор виділяє вже чотири типи ідентичностей, а саме: фланер, бродяга, турист, гравець. Фланер – майстер імітації свого часу, драматург та режисер що тримає в руках нитки життя усіх людей, але безпосередньо в їхнє життя не втручається.

Бродяга – пересувається непередбачувано, у нього немає пункту призначення. Контролювати бродягу дуже важко. Він повсюди чужий. На думку Баумана, число бродяг стрімко збільшується і весь світ перетворюється в бродягу.

Наступним типом ідентичності є турист, який також завжди знаходиться у русі і повсюди є чужий. Туристом керує ціль – пошук нових вражень та переживань і занурення через це у свободу. Йому постійно потрібно багато простору.

Останнім з ідентичностей епохи постмодерності є гравець. Світ гравця це світ ризику та інтуїції. Кожна гра гравця повинна починатися з рівних можливостей та не бути ніяким чином пов’язаною з попередньою чи наступною. Ціль гри – перемога, тому у гравця зникають такі прояви, як жалість, співчуття, взаємодопомога. Перестає цінуватися мораль.

Отже, роблячи висновок, варто сказати, що за даними ідентичностями можна в загальних рисах описати епоху модерності та постмодерності у баченні Баумана. Зокрема, епоха модерності постає спокійною, без непередбачуваних змін, з існуючою вірою та впевненістю у майбутньому. Епоха постмодерності, навпаки, є незрозумілою, у ній постійно змінюються правила, що вимагає вже не однієї ідентичності, все у цій епосі перебуває у постійному русі, втрачає своє значення мораль, люди починають ризикувати, вони не впевненні у завтрашньому дні і тому не прив’язуються ні до місця, ні до речей, головне для людини стає досягнення цілі дуже часто не зважаючи на засоби.

25. Віртуальна культура та реальність як елементи сучасного суспільства. Вірттуальна реальність – це реальність особливого роду, яка позбавлена певних рис звичної і емпіричної реальності, проте людина може сприймати себе як людину, що перебуває в цій реальності. Віртуальне – це нематеріальний різновид життя об’єктивних сутностей, який протиставляється матеріальному буттю, простору і часу. Віртуальна реальність – це є поява та поширення чогось нового. Віртуальна реальність завжди переживалась через символи, які завжди поділяють практику деяким значенням, які відхиляються від їхнього семантичного визначення. Час стирається в новій комунікаційній системі: минуле, теперішнє і майбутнє можна програмувати так, щоб вони взаємодіяли один з одним в одному й тому самому повідомленні. Матеріальний фундамент нової культури є простором потоків і позачасовим часом. Ця культура перекриває і включає різноманітність систем відображення, які передавалися в історії. Це культура реальної віртуальності, де вигаданий світ є видумкою в процесі свого створення. розвиток суспільства супроводжується накопиченням інформації: 60 –ті рр.. ХХ ст.. з’являється інтернет; 1847 р. – з’являється телеграф; 1870 – телефон; 1895 р. – радіо; 1922 – без провідниковий телеграф. М. Кастельс «Інформаційна ера: економічна суспільна культура».

У другій половині 1990 – х р. з об’єднання глобалізованих і орієнтованих на індивідуальні замовлення ЗМІ і комп’ютерної комунікації почала формуватися нова електронна комунікаційна система. Нова система характеризується інтеграцією різноманітних засобів і своїм інтерактивним потенціалом. Мультимедія (як поспішно назвали нову систему) розповсюджує область електронних комунікацій на всі сфери життя – від дому до роботи, від школи до лікарні, від розваг до подорожей.

Нові електронні засоби не відділяються від традиційних культур – вони їх абсорбують. В цілому мультимедія підтримують навіть на ранній стадії свого розвитку, соціальну/ культурну структуру, що характеризується наступними рисами: по-перше, широкою соціальною і культурною диференціацією, що веде до сегментації користувачів/ глядачів, читачів/ слухачів. Повідомлення є не тільки сегментованими по ринках, відповідно до стратегій відправників, але й все більше деверсифіковуються користувачами, які захоплюють відповідно до своїх інтересів переваги інтерактивних можливостей. Формування віртуальних об’єднань є тільки одним із проявів такої диференціації, по-друге, ростом соціальної стратифікації серед користувачів. Таким чином світ мультимедія буде населений двома різними популяціями: тими, хто може вибирати свої мультинаправлені ланцюги комунікації і тими, кого будуть забезпечувати обмеженою кількістю наперед «упакованих» варіантів виборів. Уніфікуюча культурна влада масового телебачення заміняється тепер соціально стратифікованою диференціацією, що веде до існування культури настроєних ЗМІ і інтерактивної електронної комунікаційної мережі общин, які самі вибирають на себе ці ролі.

Сама важлива риса мультимедія полягає в тому, що вони охоплюють в своїй сфері більшість видів культурного вираження у всьому їхньому різноманітті. Всі прояви культури, від гірших до кращих, від елітних до самих популярних, з’єднуються в цій цифрові вселенні, яка пов’язує в гігантському історичному супертексті минулі, сучасні і майбутні прояви комунікативної думки. Вони роблять віртуальність нашою реальністю.

Термін «віртуальна реальність» отримав сьогодні велику популярність. Але слід пам’ятати, що це поняття багатозначне. Сам термін «віртуальна реальність» означає таку реальність, яка може існувати як в потенційному, можливому стані, так і в актуально існуючому стані. Філософський підхід, який використовується для вивчення віртуальних реальностей, отримав назву «віртуалістика». Виділяють наступні специфічні характеристики віртуальної реальності, незалежно від її «природи»:

1. Породженість. В. Р. продукується активністю будь-якої іншої реальності, зовнішньої по відношенню до неї.

2. Актуальністю. В. Р. існує актуально, тільки «тут і тепер», тільки поки активна породжуючи реальність.

3. Автономністю. В В. Р. сій час, простір та закони існування.

4. Інтерактивністю. В. Р. може взаємодіяти з всіма іншими реальностями, в тому числі і з породжуючою, як онтологічно незалежна від них.

Термін «віртуальна реальність» був введений в обіг Жароном Ланьє, спеціалістом в області сучасних комп’ютерних технологій. В віртуалі людина – творець може зримо відтво рювати різноманітні ситуації минулого сучасного і майбутнього.

Віртуальна реальність – це різновид суб’єктивного сприйняття і бачення соціальної дійсності, яка на відміну від визнання матеріального, об’єктивного її начала, представляє світ як плід уявлення, розрахунку і очікувань. У напружені передкризові економічні періоди розвитку суспільства у деяких індивідів проявляється тенденція до конструювання віртуальної реальності.

Культури є створеними з комунікаційних процесів. У всіх суспільствах людство існувало в символічному середовищі і діяло через нього. Тому історично специфічним в новій комунікаційній системі організованій навколо електронної інтеграції всіх видів комунікації є не формування віртуальної реальності, а будівництво реальної віртуальності. «Віртуальний» - це існуючий на практиці. Реальний – це фактично існуючий. Таким чином реальність, так, як вона переживається, завжди була віртуальною – вона переживалася через символи, які завжди наділяють практику певним значенням, що відхиляється від їх строго семантичного визначення. Всі реальності передаються через символи. В деякому сенсі вся реальність сприймається віртуально. Реальна віртуальність – це система, в якій сама реальність повністю схоплена, повністю заглиблена в віртуальні образи, в видуманий світ, світ, в якому внутрішнє відображення знаходиться не просто на екрані, через який передається досвід, але саме стає досвідом.

З іншої сторони, нова комунікаційна система радикально трансформує простір та час. Місцевості втрачають своє культурне, історичне і географічне значення і перетворюються в мережі приводячи до життя простір потоків, що замінюють простір місць. Час стирається. Матеріальний фундамент нової культури це простір потоків та позачасовий час. Ця культура перекриває і включає різноманітні відображення, це культура реальної віртуальності, де видуманий світ є видумкою в процесі свого створення.

26. Витоки української протосоціології. Протосоц. період в Україні охоплює проміжок від К.Р. до 80-х рр..19ст. Цей період має кілька етапів, що характеризується певними якісними особливостями розвитку протосоц. знання під впливом економ., соц.,політ., ідеолог., факторів. = протосоц. епохи становлення, розвитку та розпаду К.Р-5-6ст. до кін.15ст.до нашої ери.; = протосоц. знання козацької доби-кін.15-3-тя чверть 18ст.; = протосоц. доби відродження кін. 18-сер.19ст.

Витоки соціального пізнання в Україні сягають сивої давнини, зокрема княжої доби (ІХ-ХІІІ ст..), і тісно пов’язана з буттям укр.. народу, формуванням укр. державності – К.Р. Сліди-елементи соціологічної думки треба шукати у доробках найдавніших укр.. мислителів, зокрема, київс. митрополита Іларіона ( у його творі «Слово о законі і благодаті» спростовуються твердження про існування богообраного народу, славиться хрещення Русі тощо); Клим Смолятич, Володимир Мономах (у своєму «Повчанні дітям» він дає настанови на проведене життя, справедливий соціальний устрій, закликає долати міжусобиці заради єдності землі Руської, громадського миру). Цікаві соціологічні спостереження виявляють полемісти середньої доби української історії Ю. Рогатинець, І. Вишенський, Ф. Прокопович, Г. Сковорода та ін.. Важливе місце в р-ку соц.. думки в Україні кін. ХVI- поч.. ХVІІ ст.. належить Івану Вишенському. У його писаннях життя укр.. народу і боротьба в умовах нац.., соц., і релігійного гніту стали центральними. Він прагне обґрунтувати вимоги свободи, рівності, справедливості у сфері духу, покласти їх в основу життєдіяльності, громадського життя людини й народу. Важливий вплив на становлення укр.. соціологічної традиції має теоретична спадщина Г. Сковороди (1722-1794). Він висунув теорію трьох світів. Перший – Всесвіт, макрокосмос; Два інші – це частини великого, малі світи: малий світ (мікрокосмос) і символічний світ Біблії. Кожен такий світ має дві натури: зовнішню – матеріальну і внутрішню – духовну. Всі світи можна осягнути й пізнати, оскільки людина як мікрокосмос є частиню цілого – макрокосмосу, то для пізнання природи сущих світів людина повинна насамперед пізнати самого себе. Багатим матеріалом для соціологічного аналізу є укр. фольклор, а саме: народні казки, приказки, перекази, традиційні народні звичаї чітко окреслюють витоки людських взаємин, розвиток родинного й родового устрою, силу спільноти, її законів і функцій. До генетичної соціології частково опрацьовували фольклорні матеріали такі етнографи, як І. Франко, М. Драгоманов, М. Сумцов, В. Гнатюк, Ф. Вовк, В. Щербаківський, М. Грушевський та інші. Інтерес для соціолога становлять також твори новітньої укр.. літератури, в яких докладно розглядаються соціальні явища у житті укр.. громадянства – твори Т. Шевченка, Марка Вовчка, І. Франка, В. Стефаника та ін.. Українська публіцистика на зламі ХІХ-ХХ ст.. теж надає для соціолог. осмислення багато джерел – праці та есе М. Драгоманова, Д. Донцова, С. Петлюри, В. Винниченка, М. Хвильового, Ю. Липи, І. Франка та інших.