16. Сучасна західна емпірична соціологія та її основні школи і напрями досліджень.

Емпірична соціологія зявляється й розвивається поряд із теоретичною соціологією, але набуває самостійного значення лише на початку ХХст. як специфічна галузь соціологічних досліджень з особливими тенденціями й логікою розвитку. Становлення емпіричної соціології пов’язане зі спробами подолання надмірного теоретизування, а також із необхідністю розв’язання нових практичних завдань, скерованих на управління соціальними процесами й розробку засобів соціального контролю і регулювання суспільного життя. У своєму розвитку емпірична соціологія проходить кілька етапів, її історичне коріння у працях Е.Дюркгайма й А.Смолла, останній ще 1895р. висловлює ідею про необхідність прикладних досліджень в американській соціології. Саме відтоді фахівці починають вирізняти перший етап, чи ранню фазу (1885-1920) в розвитку емпіричної соціології з її інтересом до конфліктів і соціальних реформ. Другий етап чи фаза (1920-1950) пов'язаний з поширенням конкретно-соціологічних досліджень, початок яким поклали представники Чиказької школи Вільям Томас (1863-1947) і Флоріан Знавецький (1882-1958) у 1918-1920рр. видають свою знамениту працю «Польський селянин в Європі та Америці», в якій на підставі копіткого аналізу 754 листів, особистих щоденників і автобіографій розглядалися проблемами адаптації емігрантів із Польщі до умов США. На цій підставі ними створюється типологія осіб залежно від характеру їх пристосування до соціального середовища, вона містить характеристики міщанського, богемного і творчого типів. Саме ця праця ознаменувала перехід соціології до емпіричних досліджень. Наступний крок у розвитку емпіричної соціології в межах Чиказької школи роблять американські соціологи Роберт Парк та Ернст Берджес, які спрямовують свої дослідження на розв’язання проблем міста. З 1950х рр. лідерство у розвитку емпіричної соціології переходить до Колумбійського та Гарвардського університетів, що започатковує новий, третій етап. Соціологи Колумбійського університету основну увагу зосереджують на відкритті універсальних закономірностей поведінки людини в соціальній організації, зясуванні механізмів збереження стабільності соціальних систем, структури соціальної взаємодії між людьми і ролі особистості. У 1970-80х рр. у США відбувається посилене зростання обсягів емпіричних прикладних досліджень.

Емпірична соціологія (дала е.с.) з’являється і розвивається поряд із теоретичною, але набуває теоретичного значення лише на поч.. XXст. як специфічна галузь соціологічних досліджень.

Становлення е.с. пов’язане із спробами подолання надмірного теоретизування, а також із необхідністю розв’язання нових практичних завдань, скерованих на управління соціальними процесами й розробку засобів соціального контролю і регулювання суспільного життя.

Е.с. у своєму розвитку проходить кілька етапів: → її історичне коріння у працях Е. Дюркгайма, А. Смолла (із 1895 висловлює ідею про необхідність прикладних досліджень в американській соціології)

1й етап, рання фаза (1885-1920) – інтерес до конфліктів і соціальних реформ;

2й (1920-1950) – поширення конкретно-соціологічних досліджень, початок яким поклали представники Чикагської школи.

В.Томас і Ф. Знавецький у 1918-1920 рр. видають працю ,,Польський селянин в Європі та Америці”: на підставі копіткого аналізу 754 листів, особистих щоденників, автобіографій розглядають проблеми адаптації емігрантів із Польщі до США → створюється типологія осіб залежно від характеру їх пристосування до соціального середовища. Вона містить характеристики:

1. міщанського;

2. богемного;

3. творчого типів.

Р.Парк, Е. Берджс – спрямовують свої дослідження на розв’язання проблем міста: за допомогою картографування міста Чикаго вони поділяють його на 75 зон і досліджують зміни у співвідношенні сил між соціальними групами., котрі до них входять. Зо допомогою інтерв’ю івключеного спостереження доходять висновку про:

• переділ групами міської території, що призводить до вироблення нових

форм взаємовідносин між людьми, посилення антисоціальних дій → сприяло покращенню міського законодавства

3й (1950) лідерство у розвитку е.с. переходить до представників Колумбійського та Гарвардського у-тів.

Соціологи Колумбійського у-ту основну увагу зосереджують на:

• відкритті універсальних закономірностей поведінки людини в соціальній

організації;

• з’ясуванні механізмів збереження стабільності соціальних систем, структури

соціальної взаємодії між людьми і ролі особистості

В Гарвардському у-ті розробляється:

• індустріальна соціологія;

• доктрина ,,людських взаємин”.

→ основне місце для двох напрямків посідають ,,хоторнські експерименти” Е. Мейо та його учнів: проводилися на конкретному виробництві у ,,Вестерн Електрик Компані”.

Основним завданням – відшукати додаткові фактори ефективності виробництва.

З’ясувалося: 1). Умови праці відіграють незначну роль;

2). Основний вплив на продуктивність праці мають людські відносини

→ керівники виробництва повинні більше орієнтуватися на людей, аніж на виробничий процес сам по собі → забезпечує соціальне вдоволення людини своєю безпосередньою працею, а в кінцевому підсумку – соціальну стабільність у суспільстві загалом.

4й (1970-80 ті) – посилене зростання обсягів емпіричних прикладних досліджень, які стають особливою галуззю індустрії

У 1980-ті виокремлюють два основних напрямки:

1. соціальна інженерія;

2. клінічна соціологія

Спеціалісти двох напрямків переважно працюють спільно: якщо перший пропонує перебудувати структуру управління і=в якійсь формі чи на виробництві, то другий – проводить практичне навчання керівників, службовців і персоналу з метою конкретного вирішення поставленого завдання.

Основні риси е.с. :

1. ототожнення наукової соціології з емпіричними дослідженнями;

2. вимога звільнення соціології від оціночних суджень і перетворення її на ціннісно-нейтральну соціальну науку, яка інформує зацікавлені системи про реальний стан суспільства, уникаючи його оцінок;

3. з’ясування істинно наукового пізнання лише на основі емпіричних процедур, таких як опитування, експеримент, спостереження, математичні і статистичні методи

4. визнання всього, що існує, підвладним соціологічному поясненню і соціологічному управлінню.