1. Підготовчий етап 1892-1915 рр.

Це період між з моменту створення соціологічного факультету чиказького університету і формулювання центральних ідей цієї школи Парком і Берджесом.  Навколо кафедри соціології і соціологічного факультету було згуртовано багато прибічників поєднання теоретичної і емпіричної соціології;  З 1895 року почав виходити перший у світі соціологічний журнал “American Journal of Sociology”(виходить дотепер)  У 1905 році було створено Американське соціологічне товариство (згодом Американська соціологічна асоціація);  У 1894 році А. Смолл і Дж. Вінсент видали перший підручник по соціології. Керівну роль на підготовчому етапі грали А. Смолл, Ч. Хендерсон, Дж.Вінсент, В. Томас. Вони привертали увагу американсько суспільства до соціології, пропагували перспективність соціології. На підготовчому етапі було вирішено проблему інституціоналізації соціології в Америці.

2. Етап активного функціонування (на цей етап припав пік творчості її представників) 1916-1935 рр. Це основний етап починається з моменту коли Парк і Берджес змогли сформулювати основні положення розвитку соціології і емпіричних досліджень. Було проведено велику кількість досліджень, опубліковано багато праць. Створено потужне соціологічне товариство однодумців на чолі з Парком і Берджесом. Етап закінчився кризою і розпадом школи, припинився плив цієї школи на розвиток емпіричної соціології.

13. Структурний функціоналізм Т. Парсонса, його сильні та слабкі сторони. Соціологічне вчення Р. Мертона. Видатний американський соціолог Т. Парсонс - фундатор досить впливової у світовій соціології структурно-функціональної школи. Характерною ознакою функціоналізму є система бачення суспільства. Будь-яке суспільство утверджено розглядається як впорядкована сукупність диференційованих та взаємоузгоджених частин. Кожна з них має своє визначене місце в структурі цілого і своє особливе призначення. Кожна частина виконує свою специфічну функцію. При побудові соціологічної теорії Парсонс дотримується позиції≪аналітичного реалізму≫. Це означає, що теорія повинна починатися з розробки понятійного апарату, абстрагованого від складної і різноманітної емпіричної дійсності. Такий понятійний апарат репрезентує аналі-

тичну систему абстрактних понять, які здатні ≪схоплювати≫ найсуттєвіші, найважливіші ознаки ≪справжнього світу≫. Розробку аналітичних понять Парсонс вважав першочерговим завданням порівняно з розробкою систем теоретичних суджень. Тільки після побудови системи аналітичних понять можна переходити до формулювання операціональних визначень, які організуються в системі теоретичних міркувань. Парсонсівська стратегія побудови соціологічної теорії вперше булла викладена у двотомнику ≪Структура соціальної дії≫ (1937). Суспільство розглядається, як система взаємопов’язаних структур, що складають його й утворюють єдине ціле; всі елементи системи залежні один від одного в силу різних виконуваних ними функцій; Розуміння соціальних інститутів (держави, церкви, профспілок тощо) не так як самосійних утворень, як частин соціальної системи, що впливають на функціонування всього суспільства; визнання індивіда (діючої особистості) я основного елемента системи; він входить до соціальної структури суспільства через виконувану ними соціальну роль; Суспільне життя для Парсонса залежить від солідарності, засновується на взаємодії та співробітництві діючих у ньому індивідів; В основі соціального життя лежать норми й цінності; воно включає певні обов’язки людей і необхідність соціального контролю; Для Парсонса соціальні системи є інтегрованими і тяжіють до стабільності ; дисфункції у суспільстві – це ненормальний, патологічний стан, який слід змінювати на краще; велику роль у цьому відіграє соціологія , бо саме вона здатна виявляти соціальні відхилення і попереджати про них соціальні інститути. Р. Мертон також створює цілісну теорію суспільства і парадигму функціонального аналізу. Р. Мертон зосереджується на дослідженні дисфункцій, поведінки, що відхиляється від суспільних норм, стану аномії, соціальних конфліктів тощо. Р. Мертон вдається, до глибшого пояснення суспільних і соціально – психологічних явищ. У найголовніших вихідних положеннях функціональної теорії стверджується, що: соціальні види діяльності є функціональними для всієї соціальної системи(функціональна єдність); елементи соціальної системи виконують соціальні функції (функціональна універсальність); тому ці елементи необхідні для системи (функціональна примусовість); функції поділяються на очевидні і латентні. Мертон погоджуючись із цими положеннями, вносить свої доповнення. Повна функціональна єдність суспільства зазвичай суперечить фактам; соціолог повинен дослідити ступінь реальної інтегрованості суспільства. Соціальні явища можуть мати різні наслідки – сприяти інтеграції суспільства чи порушувати її ; це виявить конкретний аналіз. Потреба певних функцій ставить проблему необхідності соціальних інститутів, які мають забезпечувати розподіл цих функцій і не допускати їхнього змішування чи невиправдану концентрацію. Соціолог також має чітко розрізняти мотиви й функції, шукати і досліджувати не лише очевидні, а й приховані, неусвідомлені функції та їхні віддалені наслідки. У цілому завданням соціології є пояснення соціальної організації і поведінки людей з незацікавленого погляду спостерігача через копіткий і ретельний аналіз. В роботі « Соціальна теорія і соціальна структура» Мертон поставив завдання «зрозуміти яким чином соціальна структура змушує деяких членів суспільства до невідповідної приписам поведінки». За Мертоном розбалансованість між культурними та інституціоналізованими способами їх досягнення приводить до стану аномії. Аномія – ціннісно- нормативний вакуум, відсутність норм, означає ціннісні регулятори поведінки різко послаблені, фрагментовані і роз’єднані. Мертон вважав аномію похідним результатом від деформованого стану соціальної структури, що змушують членів суспільства до девіантної поведінки. Мертон звертав увагу на вивчення функціональних і дисфункціональних явищ, що виникають внаслідок напруги і протиріч в суспільстві і його соціальній структурі. Мертон говорить,що функції-це наслідки,які ми спостерігаємо,які сприяють адаптації або пристосовуються до даної сис-ми. Однак,якщо хтось фокусує увагу на адаптацію,він передбачає,що ця адаптація повинна проходити з позитивним наслідком. Але один соц. факт може мати негативні наслідки для іншого,починаючи розвивати дисфункції. Дисфункції – це ті наслідки у сус-ві,які ми спостерігаємо,і які зменшують увагу на пристосуванні. Тобто певні структури та інститути,як частина соц.. сис-ми можуть мати як позитивні так і негативні наслідки. Мертон наводить приклад, промислова нерівність між пн.. та пд..можна пояснити дисфункцією рабства. Латентність,за Мертоном,це вид який не передбачує наслідку,що має для певної сис-ми функціональний характер. Отже,певна структура в дисфункції характерно може продовжувати існувати. У дослідженні соціальних систем і соціальних структур Мертон робить акцент на властивих їм конфліктах, суперечностях, відхиленнях, дисфункціях, двоїстості. Предметом уваги Р. Мертона є саме ситуації, близькі до розбіжностей, які порушують єдність суспільства. Йому належить ідея конфліктності суспільства, яку можна подолати шляхом зміни соціальної структури і створення нових відповідних організацій.

14. Символічний інтеракціонізм та феноменологічна соціологія: головні характеристики. Символічний інтеракціонізм намагається подолати протиставлення людини й сусп.. або їх розгляд як самостійних автономних підсистем. Символ. інтерак. – один із варіантів америк. соц.. теорії. Першопочатківцями були Парк і Томас. Виникнення пов’язане з зосередженням уваги на комунікативних процесах. Сусп. – взаємодія «я-ти», «я-інший». Соціальне життя сусп.. розглядається як театр акторів, де вони здійснюють певні ролі і отримують за них або визнання або невизнання. Кожен індивід вкл.. в ту чи іншу дію, певний зміст. Символічний інтеракціонізм звернув увагу на мотиви певної дії. Динаміка соц.. життя постійно поновлюється, розширюється зміст символів. Найбільш поширеною формою символічного інтеракціонізму є рольова поведінка. Вона є механізмом соц.. взаємодії, соц.. контролю. Усі положення символічного інтеракціонізму можна знайти у концепції американського соціолога Дж. Г. Міда(1863-1931). Головна робота - «Свідомість, Я і Суспільство». Він центральною категорією вважає «соціальний акт», або «соціальний процес», який ототожнюється із безперервною, постійною зміною та розвитком. Змістом соціальних процесів є взаємодія індивідів в групі та суспільстві. Все інше, що існує у соціальному просторі, є наслідком соціального процесу взаємодії - і соціальний світ(суспільство в цілому), і середовище соціальної діяльності, і сам індивід. Взаємодія, або діалог, відбувається за допомогою символів (жесту, мови). У процесі взаємодії здійснюється не лише обмін діями, соціальними ролями та інформацією, а й становлення індивіда, повністю зумовленого соціальними ф-ми. Свободу розуміє лише як можливість людини обирати ті соціальні ролі, які вона виконує. Продовження ідей Дж. Міда можемо зустріти в концепції америк. соц.. Герберта Блумера (1900-1987). Блумер поділяє взаємодію на символічну (притаманну лише людині, яка викор. жести і мову) та несимволічну (притаманну всьму живому, окрім людини). Людина-діяч для Блумера стає основною соціологічною категорією. Сусп. визначається Блумером як символічна взаємодія людей, груп і колективів; воно включає найрізноманітніші види взаємопов’язаної поведінки і дій людей. Він створює загальну модель людської взаємодії, де центральною постаттю є індивід, який постійно діє і взаємодіє. Так він формулює основні положення символ. інтеракц.: = Люди діють щодо речей на підставі смислів, якими вони наділені. Кожна людська дія характеризується врахуванням специфічного сенсу відповідних речей. = сенс б.-я. речі, що потрапляє у поле зору людини, виникає із взаємодії, у яку ця людина вступає з іншою. сенс виникає у процесі взаємодії і вписується в неї, тому за природою цей сенс є соціальним феноменом. Ще одним напрямом інтерпреттивних парадигм є феноменологічна соціологія., тобто досл. духовних сутностей. Вона є різновидом розуміючої соціології і скерована проти позитивізму і натуралізму, які хибно розуміли природу суспільних явищ, приписуючи їм схожість з явищоми природи. Представники ф. соціології намагаються осмислити соціальний світ у його суто людському бутті, з уявленнями, мотивами і цілями індивідів, які діють у цьому світі. Суспільство - це явище, яке постійно створюється і відтворюється у процесі духовної взаємодії людей. Найвагомішу роль у виникненні ф. с. відіграє австрійський соц. А. Шюц: соціальний світ є світом створеним смислом. Оскільки соціальним явищам притаманний певний сенс. Люди ще до появи науки розчленували й осмислили цей світ. Смисл - типові уявлення людей про типові об’єкти цього світу. На базі індивідуальних, суб’єктивних мотивів будується ланцюг типових людських взаємодій. Бергер і Лукман серед множини реальностей виділяли реальність повсякденного життя - інтерсубєктивний світ, який людина розділяє з іншими. В цьому світі панує повсякденне знання, яке індивід розглядає з іншими у звичному, очевидному повсякденному житті. Важливе питання займає просторова і часова структура світу повсякденного життя.

15. Інтегральна соціологія П. Сорокіна та її значення для розвитку сучасного соціологічного знання. Основоположником інтегральної соціології прийнято вважати П.Сорокіна. (1889-1968). Його інтегральна (від лат. integer — цілий) об'єднуюча соціологія охоплює всі соціологічні аспекти культури в ЇЇ найширшому вияві. Суспільство Сорокін визначає як сукупність людей, які перебувають у процесі спілкування і взаємодіють в одному соціокультурному просторі. Взаємодія, згідно з його вченням, — це найпростіша модель соціального явища, її елементами виступають індивіди, акти (дії) і провідники спілкування (символи інтеракції), тобто мова, писемність, музика, мистецтво, гроші тощо. Все суспільне життя і всі соціальні процеси, на його думку, можуть розглядатися як явища й процеси взаємодії двох або більше індивідів. І навпаки, комбінація різних індивідуальних чи групових взаємодій може відтворити будь-який, навіть найскладніший суспільний процес, соціальну подію, починаючи від захоплення танго і закінчуючи світовою війною та революцією. Сорокін вирізняє різні типи взаємодії і формулює завдання соціології: вона повинна досліджувати соціальні явища, які можна спостерігати, тобто поведінку людей, які взаємодіють і живуть у середовищі «собі подібних». Не погодившись з концепцією локального розвитку культур, він в роботі „ Соціальна і культурна динаміка ” сформулював теорію суперсистем культури та пояснив принцип їх історичного коловороту. Кожна культура розглядається П. Сорокіним як цілісне утворення, об’єднане на основі певного способу інтеграції. Разом з тим, кожна культурна система самобутня, обумовлена пануючим способом пізнання дійсності, ментальністю людей, уявленнями про добро, красу та справедливість. Причинно-наслідкову інтеграцію доповнює логіко-смислова, яка відбувається на основі головної ідеї культури. В залежності від рівня єдності системи він виділяє чотири типи культурної інтеграції: просторову, зовнішню, функціональну і логічну. Функціональна і логічна інтеграції забезпечують найбільш сталий зв’язок між елементами культурних систем. Функціональний взаємозв’язок елементів характеризує особливу внутрішню єдність соціокультурної системи, в якій кожна складова виконує певну роль в синтезі цілого. При вивченні функціональної інтеграції необхідно також звертати особливу увагу на причинно-наслідкові зв’язки між складовими системи. Сорокін вважає,що в світі існують соціокультурні суперсистеми, які розрізняються залежно від характеру своїх основних цінностей. Усі соціальні і політичні реалії, типи особистостей і соціальних груп (спільнот) необхідно аналізувати в контексті процесу періодичної зміни трьох суперсистем: релігійної (ідейної), чуттєвої та інтегральної. Остання приходить на зміну попередній чуттєвій суперсистемі з ХХ ст. і стверджує як домінуючу цінність нескінчене багатоманіття чуттєвого, раціонального і надреціонально-надчуттєвого аспектів. Розуміючи умовність будь-якої типології, соціолог пояснює, що жоден тип не існував у чистому вигляді. В деяких культурах переважав перший тип, в деяких – другий, а в деяких вони були представлені майже в однаковому співвідношенні. Кожна інтегрована культура складається із багатьох культурних підсистем, серед яких: наука, філософія, право, форми соціальних, політичних і економічних організацій, мистецтво, живопис тощо. З цих причин інтегровану єдність культури він називає суперсистемою.