27. Формування і розвиток української академічної соціології.

Другий період розвитку соц..думки в Укр.безпосередньо пов’язане з виникненням соціології як окремої науки. У наук.колах його назив.періодом академічної соціології. Розпочинається він за існування та інституалізації соціології на Заході. Це породжує певні способи бачення й моделі пізнання соціальної реальності, нові підходи, спроби вирішення й засоби реалізації соціальних цілей, інтересів і потреб. Прийнято вважати, що укр..соціологія заявила про себе у 80рр.19ст.дослідженнями Женевського гуртка укр..учених, праці яких друкувалися найчастіше в тамтешньому журналі Громада, а саме: М. Драгоманова, С. Подолинський і Ф. Вовк. М. Драгоманов розглядав соціологію як науку про суспільство, активно відстоює ідею прогресу, який у сусп.. відносинах проявляється скасуванням неволі, панщини, здобуттям різних конституційних прав. С. Подолинський у своїх працях поєднує марксистські та соціал-дарвіністські погляди з програмою громадівства. Він вважає, що в сусп.. житті діє закон боротьби за існування, але на відміну соц..-дарвіністів визнає ще й дію закону зростання солідарності людей, яка втілюється в громадах. Ф. Вовк розгул. соціологію як науку про громадське життя, в центрі якого перебуває людина. Його соц.. погляди відзначаються еволюціонізмом: усі сусп.. явища і форми є результатом повільного ступеневого р-ку зародків фізичної природи людини. Учені, які досліджують особливості тогочасної укр..соц.думки наприкінці 19ст., відзначають, що тодішнє дослідження здебільшого трасформували Конта, Спенсера. Визначальна риса соц..думки в Укр.тісний взаємозв’язок і суспільно-політ.поблемами, з завданнями утвердження нац..державності, боротьбою за незалежність, національно культурне відродження. Специфічною ознакою вітчиз. Соціології було її самовизначення як одноо з засобів державотворення, розвитку національної свідомості. Отже, у тогочасній укр.. соц.. домінує позитивізм, під впливом якого соціолог. теорія натуралізується, набуваючи форм еволюціонізму, органіцизму, соціал-дарвінізму тощо. Також українс. соціолог. підпала впливу марксистського напрямку. Ще однією рисою тогочасної соціології є її перехрещування дослідницького поля із суміжними соціогуманітарними науками, оскільки власних фахових соціологів того часу в Україні не було.

28. Розвиток української соціології у ХХ ст. В перші десятиліття 20-го ст..на укр. Теренах відбувався активний процес інституціалізації соц. Науки створ. Соц.. навчальні та наук. Заклади,здійснювались теор. Й прикладні дослідження,,видав. Наук. Праці. У 20-ті роки своєрідним центром соціологічної наукової роботи стала кафедра соціології, створена в соціально-економічному відділі Всеукраїнської Академії Наук (ВУАН). Очолював її у 1918-1920 рр. Б.Кістяківський, пізніше – марксист С.Семківський. Значних зусиль до розвитку вітчизняної соціології у цей період доклав М.Грушевський, який повернувся у 1924 році в Україну з наміром створити тут систему соціологічних інституцій. Він очолив науково-дослідну кафедру з історії України, при якій і було відкрито секцію соціології. Дослідження, що прямо чи опосередковано стосувалися проблем соціології, були проведені Українським науково-дослідним інститутом педагогіки (Харків), Українським психоневрологічним інститутом, Київським державним психоневрологічним інститутом. Соціологічна проблематика пронизувала наукові пошуки вчених, об’єднаних в Етнографічному, Географічному, Антропологічному товариствах. Це був період поширення більшовицької ідеології в науці та практиці, що зумовило придушення, а згодом і ліквідацію немарксистської соціології.

Український демографічний інститут досліджує, поряд з іншими, біосоціальні процеси. З праць інституту слід відзначити розвідки М.Птухи про чисельний склад населення України у 1897-1920 pp. і про смертність в Росії й Україні, П.Пустохода — про демографічні особливості населення України у XX ст., М.Трачевського — про народжуваність, І.Коваленка — про самогубства у Харкові тощо.

З 1922 р. починаються гоніння на соц, було значно обмежено її напрямки р-ку. На поч 30-х рр. була ств. ВУАМЛІН, при і-тах якої існувала каф. Соц. З 2-ї пол. 30-х рр. майже припинились б.-я. Соц. досл. З 1938-1956 рр. випад соц. з СРСР. На поч. 60-х рр. ств. Лабораторії конкретних соц. досл. В Московському, Хар-му, Льв-му та Київ-му уні-тах. З сер. 60-х рр. поч друкуватися соц. л-ра, перекл. зах. авт. На поч. 70-х р. зникає Ленінградська соц. школа. В 1969 р. І-тут ф-ї АН УРСР видав збірник «Ф-я та Соц.». В 80-х рр. плч. Відк. Каф. У Львові, Одесі, Дніпропетровську та ін. Спад у сусп., соціологічні підбірки знищуються, 1988 р. указ Горбачова про відновлення соц. як наукової дисципліни Стосуються особлив. Соціально-статусної стратифікації в умовах становлення ринкової екон, соц. умов і механізмів формув. ринкової екон, фактори виникнення і механізмів подолання соц. конфл. У процесі трансформації сусп., нац. аспектів. Активно викор. Досл. Щодо різних сфер соц-екон, пол. І духовного життя. Сприятливішим для р-ку соц. стали 80-ті рр завдяки Якубі було відкрито першу в укр. кафедру соціології. Вона відновила статус самостійної науки. Почали відкриватися нові дос. Центри. Восени 1990р. ств. Інс-т соц. академії науки Укр. Згодом було засн. Укр. Соціологічну асоціацію, в ун-х відкрито ф-ти і відділення з підготовки проф. Соц., утворюються спеціальні ради із захисту дисертацій, вих. Журнал «філософ. І соц. думка». Соц. стає універсальною академ. Дисц., в основі якої тепер вивч. В усіх галузях. Нині вітч. Соц, намагаючись викристалізувати свою теоретичну базу, предмет і методи дос., активно інтегрується в обшири світової соціол. науки.

29. Українська соціологія в еміграції (1919-1991 рр.). Після поразки нац.. – визвольних змагань 1917-1920 рр. багато провідних укр.. науковців, особливо суспільствознавців, були змушені емігрувати. Саме на поч.. 20-х рр.. за кордоном починається швидкий розвиток укр. соц.. та виокремлення її деяких дослідницьких напрямів. На поч.. 20-х рр. серед укр.. політичної та наукової еміграції виникає природне бажання і конкретний план організації соціолог. студій і дослідів, а також заснування спеціальної укр.. інституції за кордоном. Така ініціатива поступила передусім від великого укр.. історика Укр. та громадсько-політичного діяча М. Грушевського, який створює в Женеві Український соціологічний інститут. УСІ був засн. В 1919р у Відні і діяв до 1924р. Метою створення і-ту був р-к науки, хоча і за межами. До співробітництва в і-ті були залучені Липинський, Старосольський , Шаповал та ін., тут в осн. займ. видавничою та лекторською д-стю. Зокрема, в 1921-22рр було видано 13 книг, які були присвячені різним аспектам минулого і сучасного життя Укр. Крім наукової цілі була культурно-просвітницька – ознайомлення зарубіжного читача із ку-ми здобутками укр. народу. По планах УСІ працювали комісія культурно-істор. Та комісія іст. Писемності при історико-філологічному відділі ВУАН. Вони і ф-лися переважно з випускників та співробітників і-ту. Ще одним не менш значимим для укр.. соціології в еміграції був «празький період». У 1924 р.М. Шаповал заснував у Празі Інститут громадознавства. Цей інститут мав охопити у своїй програмі всю соціологію: конкретно-описове вивчення окремих національних суспільств (соціографія) соціотехніку або політику. В інституті було утворено 3 відділи: народознавство, господарство, техніка та соціологія і політика. Шаповал був директором цього інституту і він багато уваги приділяв саме відділу соціології. Там працювало багато укр..та іноземних вчених. В УІГ видавали соц.. часопис «Суспільство» (1925-1927), публікували книги укр.. соц.., серед яких : М. Шаповалова («Українська соціологія», «Соціологія укр.. віідродження» (1927), «Загальна соц..» (1929), «Соціологія України» (1933), та ін..); М. Мандрика («Соціологія і проблема соціального виховання у США» (1925); В. Петрів («Суспільство і армія», «Нова Україна» (1924)); читання лекцій і підготовка рефератів з найактуальніших тем укр.. та зарубіжної соц.; залучення до співпраці з УІГ відомих представників зах. соц.. думки та видання їхніх найцікавіших доробків: І. Блага – «Сучасна чеська соц..»., Р. Міхельс – «Соц. в Італії», Л. фон Візе «Начерк вибудування науки про сусп.. відносини» тощо. У 1925-27 рр. щорічно видавалися наукові збірники інституту суспільство. При цьому інституті діяли бібліотека, архів-музей. У 1929 р. Шаповалу було першим серед українців присвоєно ступінь доктора соціології, а також цього року звання професора.

Після 2 св. Війни починається процес вивчення асиміляції в діаспорі. 1969 р. група економічних соц. і істориків Нью-Йорку сформувала УСІ. Їхнім завданням було продовжити інститут що існував у Відні. ми Перезедентом був А. Мілянич. Спочатку він діяв, як філія укр. політичного товариства, а з сер. 90-х рр.ХХ ст. став частиною суспільствознавчої секції НТШ у Нью-Йорку. Представники – І. Зєрик, О. Воловина, О. Симнренко, В. Нагірний, В. Ісаїв. О. Симеренко – вперше почав досл. різницю поміж поколіннями поселенців розрізняв 3 типи поселенців - пілігрими-громади, які зацікавлені у збережені укр. громади), колоністи (друге покоління колоністів, роздвоєна громада), фронтісмени (відходять від участі в громадах). Симеренко говорив що діаспора асимілюється і не здатна зберегти історію.І. Зєлик розглядає 2 роди етнічних груп – 1. народні громади – формуються з людей більш селянського походження і зосередженні навколо церкви, 2-3 покоління таких громад дуже сильно асимілюється; 2 національностеві нромади—ці організації великі за чисельністю, організації світського хар. (люди освіченні міщанського походження) діяльність формується навколо мистецьких інтелектуальних досл. В. Ісаєв розпочав вперше використовувати соц. теор.Визначав дифініцію етнічної групи та проблему ідентичності.

30. Основні тенденції і напрямки розвитку української соціології у. к. ХХ – на поч. ХХІ ст. Сьогодні укр. соц перебуває в нелегкому пошуку власної автентичності,розробляє свою методологічну базу, концептуальну схему та відповідний понятійно-категоріальний апарат; переосмислюється предмет її досліджень. Як центральне поняття, ключова соц.. категорія виокремлюється галузь субєкта, а саму соціологію розглядають як самостійну науку про соц. спільноти-субєти, механізми їх становлення, функціонування і розвитку та про місце і роль у цих процесах людини. Створюються умови для методологічного плюралізму соц.., рівноправного існування різних підходів і поглядів, поволі долається ворожість до теорії та схильність до суто емпіричних досліджень. В українській соціологічній школі В. Степаненко виділяє три головні напрями її розвитку на сучасній стадії: = реконструкція власної перерваної протосоціологічної традиції ; повернення до нового життя праць укр. соц.., невідомих призабутих чи заборонених; = вивчення й перебрання на укр.. соц.. багатьох світових соціологічних традицій, прищеплення ідей різноманітних шкіл і напрямів, здатність включатися в дискусію довкола проблем, що цікавлять соціологів цілого світу; = максимальне використання унікальних обставин перебування у «живій лабораторії», утвердження у розробці теорій та концепцій соціальних трансформацій у країнах, які утворилися на уламках колишнього Радянського Союзу, до яких належить сучасних Укр.

31. Структура соціологічного знання. Можна розглядати таку структуру соціологічного знання: • загальна соціологічна теорія, яка дає уявлення про сусп.. як цілісний організм, про систему соціальних зв’язків, формулює принципи соціологічного пізнання, основні методологічні підходи до соц.. аналізу (системний аналіз, стратифікаційно-класовий підхід, генетичний аналіз, комплексний конкретно-історичний підхід, аналіз соціальних явищ у їхній взаємодії з іншими). Ця теорія загального характеру відображає визначальні тенденції становлення й функціонування соціальних спільнот-суб’єктів і місце у цих процесах людини як істоти соціальної; • спеціальні соціологічні теорії – досл., р-к і відтворення людиною окремих соціальних спільнот, суть і основні х-ки людини соціальної (соц.. особистості, соц.. сім’ї, соц. класу, соц.. стану, прошарку, соц.. етносу й нації тощо); • спеціальні соц. теорії, які розкривають механізми життєдіяльності й функціонування соц.. спільнот у певних сферах сусп.. життя та процеси соціалізації людини (соц.. к-ри, соц.. релігії, соц.. політики, соц.. праці й управління, соц.. освіти, соц.. дозвілля, соц.. виховання тощо); • емпіричні соціологічні досл., скеровані на з’ясування, аналіз і узагальнення соц.. фатів: дій, вчинків і мислення людей, конкретних продуктів людської діяльності, розвитку і взаємодії створених людьми соціальних спільнот. Усі ці компоненти соціологічного знання тісно пов’язані між собою.

32. Основні компоненти суспільства. Суспільство – це складна соціальна будова, яка характеризується структурно організованою цілісністю і багатозначними людськими відносинами. Внутрішня картина цієї соціальної будови віддзеркалюється в її соціальній структурі.. Соціальна структура суспільства – це сукупність його елементів і взаємозв’язків між ними. Загалом, виділяють такі елементи соціальної структури: Статуси і ролі; Індивіди (люди); Соціальні групи та спільноти; Соціальні інститути та організації; Соціальні взаємодії; Соціальні відносини; Соціальні функції.

Статус – це позиція людини в групі чи суспільстві. Статуси надають соціальній структурі суспільства статичність, усталеність, нерухомість. Розрізняють два види статусів: вроджений (чоловік, жінка) і набутий (професійний статус, релігійний, економічний, демографічний, політичний та інше). Чим розвиненіше суспільство, тим більше в ньому статусів.

Соціальні статуси взаємодіють один з одним, але не взаємодіють між собою. Взаємодіють між собою лише суб’єкти (власники, носії статусів, тобто люди). Будь-який статус складається із ролей. Роль – це сукупність прав та обов’язків закріплених за певним статусом. Ролі на відміну від статусів, надають динамічності соціальній структурі суспільства, роблять її рухливою. соціальна роль неможлива без таких умов, як очікування членів групи, функціонально зв’язаних з даним статусом і соціальні норми, які фіксують коло вимог до виконання цієї ролі. Статус віддзеркалює схожість людей, а роль – їх відмінність. Соціальні відносини зв’язують між собою статуси, але реалізуються ці відносини через людей – носіїв статусів. Роль має справу не соціальними відносинами (як статус), а з соціальною взаємодією. Соціальна взаємодія – це процес, в який вступають індивіди, які виконують соціальну роль. Це регулярний і повторювальний процес. Індивід – (individium – неподільне) окремий, відокремлений член соціальної спільноти: народу, суспільства, класу, даної соціальної групи. Кожен індивід може успішно себе утвердити, самореалізувати, зайняти відповідне місце в будь-якому соціальному інституті. Соціальний інститути – це стійкі форми організації спільної діяльності, яка регулюється нормами, традиціями, звичками і спрямована на задоволення фундаментальних потреб суспільства; завдяки їм відбувається функціонування спільнот і всього суспільного організму, здійснюється соціалізація індивідів, тобто їх входження у життя сусп.. і виконання ними певних соціальних функцій і ролей. Г. Спенсер виділяв такі соціальні інститути: Домашні або сімейні інститути (ств. родини, упорядковують сімейне життя, виховують дітей, готують їх до сімейного життя); обрядові чи церемоніальні інститути (регулюють повсякденну поведінку людей, встановлюють звичаї, обряди, етикет); політичні інститути (держава, партії, армія, органи судочинства); церковні інститути (забезпечують інтеграцію сусп.., встановлюють моральні норми і принципи людського співжиття); професійні і промислові інститути (гільдії, цехи. профспілки, які виникають на основі розподілу праці). Соціальна організація - це така сукупність зразків поведінки, настанов, соціаль­них ролей, засобів соціального контролю, яка забезпечує співжиття членів спільноти, гармонізує множину їхніх прагнень і дій у процес задоволення потреб, а також сприяє розв'язанню проблем і конфлік­тів, які виникають під час спільного життя.

Виконання людиною різних ролей зумовлюється входженням людини в різні колективи, утворення, групи і спільноти. В якості висхідної системи людських відносин виступає соціальна група, яка виконує роль проміжної ланки в системі «суспільство – група – особистість». Соціальна група – це найбільше загальне і специфічне поняття соціології, що означає певну сукупність людей, які мають загальні і природні ознаки і об’єднані спільними інтересами, нормами і традиціями, системою певних відносин, які регулюються формальними і неформальними соціальними інститутами. Для виникнення групи необхідна внутрішня організація, мета, конкретні форми соціального контролю, зразки діяльності. . Розрізняють такі соціальні групи: ♦ За ознакою стійкості: нестійкі групи – випадкові утворення і слабка взаємодія між людьми (туристичні групи, мітингуючий натовп та ін..); групи середньої стійкості – трудові колективи фірми, студентська група; усталені групи – такі як нації або класи. ♦ За величиною: великі соціальні групи – групи, які існують в масштабах країни в цілому (нації, класи, соціальні верстви); середні соціальні групи – це, скажімо мешканці міста, працівники великого підприємства; малі соціальні групи – об’єднання людей, в яких всі члени знаходяться в безпосередньому контакті один з одним, їх кількість не більше двох, трьох десятків людей (сім’я, шкільний клас, рота тощо). Основоположником вчення про малі групи вважають англійського соціолога Ч. Кулі, який на початку ХХ ст. ввів поняття «первинна група». ♦ За формальністю: формальні групи – це об’єднання людей, яке утворюється на основі офіційного документа юридичних норм, установ, правил тощо. Члени такої групи націлені на виконання якогось виду діяльності і знаходяться в ієрархічно структурованій підпорядкованості (студентська група, футбольна команда тощо.); неформальна група - складається стихійно і немає особливих документів, які регламентують її функціонування (сім’я, дружня компанія тощо). ♦ За змістом соціальні групи можна поділити ще на п’ять груп: соціально-класові (верстви, стани, касти, класи); соціально-етнічні (роди, племена, народності, нації); соціально-демографічні (молодь, діти, батьки, жінки, чоловіки, ); соціально-професійні, або корпоративні (вчителі, лікарі, шахтарі тощо); соціально-територіальні (мешканці Автономної республіки Крим, областей, районів, міст і т. д.). Соціальна спільнота – це емпірично фіксовані, реально існуючі об’єднання індивідів, які є відносною цілісністю, що може виступати як об’єкт соціального впливу. Соціальні спільноти формуються завдяки спільним інтересам, спільній території, яка передбачає міжособистісний контакт, прихильності конкретним соціальним інститутам і цінностям тощо. Соціальні спільноти різняться між собою за якісним типовими ознаками (наприклад, національними, психологічними) і за кількісними показниками, тобто величиною.

33. Соціальні конфлікти, типи, етапи протікання, конструктивні та деструктивні наслідки соціальних конфліктів. Теорія конфлікту постала як спроба пояснити причини, форми прояву і функції тих явищ, які дисонують з порядком, злагодою і гармонією. Її творці — німецький соціолог Р.Дарендорф (1929 р.н.) та американський соціолог Л. Козер (нар. 1913р.). Соціальний конфлікт, як пише Р.Дарендорф, це «будь-яке співвідношення між елементами, котре можна характе­ризувати через об'єктивні («латентні») та суб'єктивні («явні») суперечності» . Конфлікти поділяються залежно від «діаг­нозу соціальної єдності», в межах якої конфлікт виникає, і співвідношення рангів тих, хто конфліктує. Соціальні єдності, котрі виступають середовищем виникнення й роз­витку конфліктів, Дарендорф ще називає «імперативне координованими асоціаціями». Це може бути держава чи союзи держав, церква, політичні партії, добровільні товари­ства, родини, групи друзів і т.ін., тобто будь-яке об'єднання, де мають місце відношення влади і підпорядкування.

Конфліктуючі сторони можуть мати той самий статус (наприклад, конфлікт між двома державами, фірмами, гру­пами підлітків), а можуть бути підпорядковані одна одній (раби і рабовласники, підприємці і наймані робітники, гнобле­на й пригноблююча нація і т.ін.). Нарешті, можливий конфлікт цілого й частини (держава і етнічна меншина, родина і «неслухняний син», старий колектив і новоприбулий). Окремим випадком є рольові конфлікти особистості, де самі ролі теж або еквівалентні, або ранговані (конфлікт між роллю в родині і професійною роллю, між соціальною особистістю і роллю в родині тощо).

Найбільш інтенсивними і насильницькими, бувають конфлікти приховані, не артикульовані до кінця. І навпаки— коли конфлікти усвідомлюються як такі, то їх інтен­сивність, як правило, знижується. Основною причиною появи й розгортання соціальних конфліктів Р. Дарендорф вважає об'єктивно існуючу нерівномірність розподілу влади та авторитету серед різних соціальних груп. Всередині будь-якої соціальної спільноти зі структурованими ролями завжди будуть виділятися два основні типи ролей—тих, хто керує, і тих, хто підпорядкований. Соціальним конфліктом, згідно з Козером, слід вважати таку поведінку людей, яка зумовлена їх боротьбою за найбільш дефіцитні соціальні ресурси—насамперед власність і владу—і в зв'язку з цим спрямована на те, аби завдати шкоди протилежній стороні або принаймні нейтралізувати її дії. Соціальний конфлікт частіш за все виникає тоді, коли певні групи людей починають не визнавати законно існуючу в суспільстві систему розподілу матеріальних благ і влади й розпочина­ють боротьбу за зміну тієї системи. Чим менше в суспільстві легальних засобів, якими представники нижчих верств можуть висловити свою незгоду з існуючими поряд­ками, тим більш ймовірною буде їх негативна реакція на ці порядки. Тривалість соціального конфлікту, доводить Л. Козер, без­посередньо або опосередковано залежить від таких чинників, як рівень усвідомлення сторонами своїх цілей, ступінь згоди сторін щодо розуміння того, що вважати за перемогу чи поразку в конфлікті, здатність лідерів конфліктуючих сторін адекватно усвідомити реальні наслідки перемоги чи поразки .кожної із сторін, а також їх уміння ефективно впливати на своїх послідовників.

Шість типів конфлікту:

1. Реальний конфлікт – це конфлікт, який об’єктивно існує і адекватно сприймається.

2. Випадковий або умовний конфлікт – залежить від обставин, що можуть змінитись, але ці обставини не усвідомлюються конфліктуючими сторонами.

3. Зміщений конфлікт – реальний конфлікт, за яким приховується інший конфлікт, що є справжнім чинником конфліктної ситуації.

4. Помилково дописаний конфлікт – конфлікт, що помилково тлумачиться.

5. Латентний конфлікт – конфлікт, який має відбутися, але не виникає тому, що не усвідомлюється.

6. Хибний конфлікт - у цьому випадку реальних підстав для конфлікту не існує, об’єктивно його немає, але він виникає у свідомості сторін через помилкове сприймання та розуміння ситуації.

Чотири форми конфліктів:

1. Цілий – несумісне очікування людей у їх цілях.

2. Уявлень – несумісних уявлень (внутрішнім, зовнішнім) людей.

3. Емоцій – несумісність почуттів.

4. Процедур – різні погляди до вирішення мети.

Шість рівнів конфлікту:

1. Внутрішньо особистісний (1 особа) – (неприємності, недосягнення цілей).

• конфлікт «так - так» неможливо вибрати між двома прерогативами.

• конфлікт «ні-ні» не можливо вибрати між двома прерогативами з негативним наслідком.

• конфлікт «так-ні» щось одне позитивні і негативні наслідки.

Дві проблеми: - дисонанс свідомості; - певні невротичні тенденції.

2. Міжособистісний конфлікт – несумісність між 2- 3 особами.

• Рольовий конфлікт.(не визначення ролі) – конфлікт між носіями різних ролей.

• Виникає коли незнає якої ролі від нас хочуть.

3. Внутрішньо груповий.

4. Між груповий – конфлікт спалахує між кількома групами:

• Вертикальний підхід – зіткнення між працівниками ієрархічної драбини.

• Горизонтальний.

• Виробничий і обслуговуючий.

• Конфлікти, які пов’язані з різними відмінностями групи.

5. Організаційний – між працівниками, які належать до цілої організації.

6. Суспільний конфлікт

Стадії конфлікту:

1. Передконфліктна стадія

2. Сам конфлікт

3. Вирішення конфлікту

4. За гладження конфлікту.