45. Поняття предмету доказування. Факти, що не входять до предмету доказування.

Предмет доказывания - обстоятельства (факты) подлежащие доказыванию, имеющие значения для правильного решения дела.

Ученные выделяют такие группы фактов:

Юридические факты (материально-правового характера)

Доказательственные факты (факты, которые, будучи доказанными, позволяют логическим путем вывести юридический факт).

Факты имеющие исключительное процессуальное значение (с этими фактами связаны возникновение права на предъявление иска).

Факты определяющиеся на основе норм материального права

Доказательственные факты

Факты порождающие, изменяющие или прекращающие права и обязанности

В зависимости от времени выполнений действий: имеющие место в прошлом, факты состояния

46. Обов'язки доказування і подання доказів. Підстави звільнення від доказування.

Особливість доказування полягає у тому, що воно є правом і обов'язком осіб, які беруть участь у справі. Вони мають право подавати докази, брати участь в їх дослідженні, давати усні і письмові пояснення судові, подавати свої доводи, міркування та заперечення (ст. 27 ЦПК України), тобто мають право на доказування. Сторони, подаючи докази, реалізують своє право по доказуванню і одночасно виконують обов'язок по доказуванню, оскільки ст. 60 ЦПК України закріплює правило, за яким кожна сторона має довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов'язок по доказуванню покладається також на третіх осіб, прокурора, органи державного управління та інших осіб, які беруть участь у справі і в правовому становищі прирівнюються до сторін (статті 45, 46 ЦПК України). Отже, обов'язок по доказуванню покладається на того, хто звернувся за допомогою до суду (sumper necessitas probandi incubit illi gut agit).

Право доказування — це можливість подання доказів, участь у їх дослідженні, попередній оцінці. Воно гарантується сукупністю процесуальних засобів і реалізується волею заінтересованих осіб особисто або за допомогою суду відповідно до своїх інтересів та вибору способу поведінки.

Обов'язок по доказуванню полягає у необхідності виконання комплексу відповідних дій, який гарантується настанням несприятливих правових наслідків у випадку їх невиконання, зокрема відмови суду визнати наявність юридичного факту у разі невиконання стороною обов'язку по його доказуванню; якщо позивач не доведе підставу вимоги, то в позові належить відмовити (actore non probandi reus absolvitur).

Невиконання обов'язку по доказуванню для сторін та інших суб'єктів правового спору матиме матеріально-правові і процесуально-правові наслідки; для інших осіб, які беруть участь у справі, — лише процесуально-правові.

Підстави звільнення від доказування. Склад фактів, що обґрунтовують вимоги та заперечення сторін, може містити в собі поряд з фактами, що підлягають доказуванню, також факти, які з тих чи інших підстав доказуванню не підлягають.

Згідно зі ст.61 ЦПК не підлягають доказуванню обставини, визнані сторонами; обставини, визнані судом загальновідомими; факти, преюдиціально встановлені рішенням або вироком суду з раніш розглянутої справи.

До першої групи підстав звільнення від доказування відносять обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі (ч.1 ст.61 ЦПК), тобто визнані факти.

На нашу думку, визнаний факт — факт, по відношенню до якого доказування вже здійснене. Це, по суті, факт, що підлягав доказуванню у справі та був доказаний визнанням сторони, у зв'язку із чим немає підстав виключати його з обсягу фактів, що входять до предмета доказування зі справи.

З давніх часів існує правило про те, що суд не приймає визнання, зроблене з пороком волі. Однак положення про те, що при наявності підстав вважати, що визнання зроблене з метою приховати дійсні обставини справи, не дозволяє дійти однозначних висновків, якого роду підстави може при цьому мати суд. Не зовсім зрозуміло, яким чином суд може з'ясувати мету приховати дійсні обставини справи, коли одна сторона робить твердження про обставини справи, а інша визнає, що це твердження є вірним.

Уявляється, що розсуд суду в цьому випадку є невиправдано широким. Неясним залишається, чи зобов'язаний суд перевіряти вірогідність зробленого визнання, тобто оцінювати його, зіставляючи з іншими доказами справи, або ж це не є обов'язком суду. Дійти висновку про те, що визнання стороною обставин є актом розпорядження стороною своїми правами, також неможливо, бо можливість вільного розпорядження стороною своїми правами при здійсненні визнання обмежена положенням, що розглядається, про неприйнятність визнання, якщо воно зроблено з метою приховати дійсні обставини справи.

До другої групи належать так звані загальновідомі факти, тобто факти, відомі широкому невизначеному колу людей (перший критерій), у тому числі і складу суду, що розглядає справу (другий критерій). Обставини даної групи можуть мати різний ступінь відомості: світову (Чорнобильська катастрофа), регіональну (дата початку навігації у певному районі) і т.п. Якщо факт відомий у світовому масштабі або на території всієї країни, то суд має право послатися на такий факт при обґрунтуванні своїх висновків зі справи без яких-небудь застережень. Якщо ж суд має справу з локальними фактами, тобто загальновідомими лише на обмеженій території, тоді він зобов'язаний вказати у рішенні (зробити застереження), що даний факт має місцеве значення, загальновідомий у масштабах району, міста, області, у зв'язку з чим був визнаний судом таким, що не підлягає доказуванню. Подібне застереження у судовому рішенні необхідно для того, щоб вищестоящі судові інстанції при перевірці правильності рішень нижчестоящих судів знали, з якої причини наявність фактів, покладених в основу судового рішення зі справи, не підтверджена відповідними доказами.

Перелік загальновідомих фактів настільки широкий, що немає можливості зафіксувати його в законі та дати їх вичерпний перелік. Загальновідомими можуть бути події, у тому числі знаменні, виняткові природні явища, архітектурні особливості населених пунктів тощо. Загальновідомі фізичні, хімічні, технологічні властивості і ознаки речей та матеріалів. Разом з тим не може бути ні при яких умовах визнана загальновідомою характеристика людини. Це не обставина, не фактичне дане, а суб'єктивна оцінка особистості, її поведінки та взаємовідносин з особами, які її оточують. І, як будь-яка оцінка, вона може істотно змінюватися.

Пропозицію про визнання факту загальновідомим можуть висунути учасники процесу, однак остаточний висновок, результатом якого є виключення факту із предмета доказування, здійснює Суд, що повинен донести свою думку про це до учасників і закріпити його у журналі судового засідання. Висновок про загальновідомість факту повинен мати місце і у судовому рішенні.

Третю групу підстав звільнення від доказування становлять преюдиціальні факти — факти, встановлені або рішенням суду з цивільної, господарської або адміністративної справи, або вироком суду, що набрали законної сили.

Відповідно до ст. 61 ЦПК преюдиціальними є:

1) обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини;

2) вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення обов'язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою.

Мета преюдиції полягає в тому, щоб звільнити осіб, які беруть участь у справі, від повторного доказування, а суд — від повторного дослідження фактів, які вже доказані та досліджені.

Слід зазначити, що хоча закон і передбачає можливість звільнення від доказування преюдиціально встановлених фактів, він все ж таки передбачає межі преюдиціальності фактів, встановлених вироком суду чи постановою суду у справі про адміністративне правопорушення: факт вчинення дій і факт вчинення дій конкретною особою.

Преюдиціальна сила судового акта має суб'єктивні та об'єктивні межі. Об'єктивні межі — це коло обставин, перелічених у мотивувальній частині акта, що вступив у законну силу. Суб'єктивні межі — це коло осіб, для яких факти, встановлені судовим актом, мають преюдиціальне значення і які не можуть бути оскаржені. Закон визначає, що преюдиціальними факти є лише для осіб, які брали участь у розгляді справи.

Необхідність виключення преюдиціальних фактів з предмета доказування потребує обґрунтування, тим більш що в літературі висловлювалася думка про те, що факти, встановлені рішенням суду, яке набрало законної сили, не можна виключати зі сфери доказування, оскільки це порушує принцип оцінки доказів за внутрішнім переконанням. На наш погляд, відмова від преюдиціальності судового рішення, що набрало сили, може позбавити правосуддя важливості, знецінити судову процедуру. Якщо судове рішення суперечливе за своїм змістом, тоді в чому його сенс та чи потрібно воно в такому вигляді?