36. Цивільна юрисдикція. Компетенція судів по розгляду цивільних справ /загальні правила/.

Законодавством закріплено розмежування функцій державної влади на законодавчу, виконавчу та судову. Існують органи, які своїм призначенням мають розгляд певних правових спорів та вирішення правових питань (юрисдикційна діяльність). В силу особливого характеру деяких прав або особливого становища, яке займають суб'єкти права і т. ін., держава залишає частину функцій щодо захисту права у віданні адміністративних органів або засновує для захисту окремих прав спеціальні органи. Розмежування компетенції щодо розгляду та вирішення спорів та інших правових питань складає зміст інституту юрисдикції (її ще називають підвідомчістю). Підвідомчість (юрисдикцію) ще можна розглядати як певну властивість конкретних правовідносин у разі виникнення спору підпадати під відання (входити до юрисдикції) того чи іншого органу, або ж її визначають як коло справ, вирішення яких віднесено законом до компетенції певного державного або громадського органу.

Згідно зі ст. 124 Конституції України, юрисдикція суду поширюється на усі правовідносини, які виникають у державі, але постає питання щодо розмежування компетенції з вирішення цивільних справ. При цьому, зважаючи на конституційний принцип спеціалізації, слід вирізняти поняття цивільної юрисдикції, під якою розуміємо нормативне визначення компетенції суду з вирішення справ у порядку цивільного судочинства, адже суд, як уже було зазначено, може захистити цивільні права у порядку різних процесів (кримінального, адміністративного, господарського).

До справ цивільної юрисдикції ст. 15 ЦПК відносить: справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Законом може бути також передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства. Формою розгляду справ цивільної юрисдикції є провадження (позовне, наказне та окреме). Справи, які окремо віднесені до юрисдикції суду, вирішуються за правилами, визначеними законами України

В основу загальних правил визначення цивільної юрисдикції суду покладено:

• глобальність цивільної юрисдикції суду;

• наявність та характер спірних правовідносин;

• необхідність захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Глобальність цивільної юрисдикції суду випливає із положень ст. 124 Конституції України, відповідно до якої юрисдикція суду поширюється на усі правовідносини, які виникають у державі. Тому відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦПК у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи, крім випадків, коли розгляд повинен проводитись за правилами іншого судочинства. Такі правила визначені Конституцією України, законодавством про судоустрій, зокрема Законом України "Про Конституційний Суд України", актами кримінально-процесуального, господарського процесуального, адміністративного процесуального законодавства. Ця норма встановлена задля того, щоб поза судовою юрисдикцією не опинилися певні правовідносини, які виникають у державі.

Наявність та характер спірних правовідносин. Цивільну юрисдикцію складають справи, які виникають з цивільних (ст. 1 ЦК), житлових (ЖК), земельних (ст. 2 ЗК), сімейних (ст. 2 СК), трудових (ст. 3 КЗпП) правовідносин.

У порядку цивільної юрисдикції вирішуються справи, які не мають спірного характеру, але в силу вказівки закону належать до цивільної юрисдикції суду (наприклад щодо контролю за виконанням рішень у цивільних справах (ст.ст. 383-389 ЦПК, ст. 85 Закону України "Про виконавче провадження"), вирішення питання про визнання та виконання рішень іноземних судів — розділ VII ЦПК та ін.)

Спір про право характеризує такий стан відносин, коли між сторонами існують певні розбіжності з приводу наявності, змісту та обсягу прав і обов'язків, здійснення яких є неможливим без судового втручання.

Необхідність захисту права. Спір про право найчастіше виникає у зв'язку з правопорушенням, але може виникнути і за відсутності такого, наприклад, тоді, коли позивач претендує на яке-небудь право внаслідок умислу або необережності. З іншого боку, не будь-яке правопорушення породжує спір, який підлягає розгляду у суді. Якщо правопорушник добровільно усуває наслідок порушення, воно не набуває характеру спірних відносин. Правопорушення переростає у спір, коли порушник добровільно не поновлює порушене право, а уповноважена особа вживає заходів щодо поновлення порушеного права.

У судовій практиці нерідко зустрічаються справи, за якими порушення або доведення процесу до кінця було б безцільним, оскільки процес не здатен яким-небудь чином вплинути на правове положення сторін. Прикладом таких можуть бути позови про поновлення на роботі, якщо наказ про звільнення скасований, про виключення майна з-під арешту, якщо арешт знятий, і т. ін.

Слід визнати правильною судову практику, яка вважає наявність згаданих обставин перешкодою для судового розгляду справи у зв'язку з тим, що спір між сторонами вже ліквідований. Дійсно, у цьому випадку зникає предмет спору, однак заявник (заінтересована особа) "не позбавлених можливості захистити свої порушені права у зв'язку із завданням майнової чи моральної шкоди внаслідок таких протиправних дій.

Таким чином, за наявності трьох критеріїв (неналежність до інших видів судочинства, характер спірних правовідносин, необхідність захисту суб'єктивного права та інтересу) справу слід вважати такою, що належить до цивільної юрисдикції суду.

Справи, де відсутній спір про право, законодавець виключає із судової підвідомчості, або ж для них встановлено спрощений порядок розгляду. Наприклад, справи про розірвання шлюбу віднесено до відання органів реєстрації актів цивільного стану (ст.ст. 106, 107 СК). І навпаки, є категорії справ, в який фактично відсутній спір про право, але вони вирішують ся у порядку цивільного судочинства. Приміром, усиновлення дітей, надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку, встановлення фактів, які мають юридичне значення, і т. ін. Ці справи становлять особливий вид провадження у цивільному процесі — окреме.

Питання про юрисдикцію суддя вирішує при відкритті провадження у справі. При встановленні того, що справа не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства, суддя за загальним правилом відмовляє у відкритті провадження у справі, постановляючи про це ухвалу (ч. 2 ст. 122 ЦПК). При прийнятті справи, яка не належить до цивільної юрисдикції суду, провадження у ній підлягає закриттю (п. 1 ч. 1 ст. 205 ЦПК). І тільки у разі подання заяви про розірвання шлюбу з порушенням порядку, встановленого СК, суд постановляє ухвалу про повернення заяви (п. 5 ч. З ст. 121 ЦПК).

У випадку відмови у відкритті провадження у справі чи закритті провадження у зв'язку з тим, що заява не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства (не належить до цивільної юрисдикції) суд (суддя) зобов'язаний вказати заявнику, до якого органу йому слід звернутися за вирішенням цього питання. На відміну від справ, які можуть бути розглянуті іншими органами, вимоги, що випливають з відносин, які не є правовими, взагалі не належать до юрисдикції будь-якого органу чи особи, тобто закон цих відносин не захищає ні у судовому, ні у будь-якому іншому порядку. Якщо конфлікт взагалі не підлягає вирішенню яким-небудь юрисдикційним органом, то не виникає питання про юрисдикцію у цій справі.

Ухвали про відмову у відкритті провадження у справі, про закриття провадження у справі та про повернення заяви можуть бути оскаржені.