1. Економічна теорія пропозиції: сутність та значення.

Теорія пропозиції — відкидає необхідність активного державного втручання в еконо­мічне життя, зокрема політику стимулювання попиту, і переносить акцент на проблеми пропозиції ресурсів та їхнього ефективного використання. Для цього необхідно забезпечити максимальну свободу дії силам ринкового механізму, звільнивши його від перешкод, що створюють­ся державною економічною політикою, зокрема, від над­мірного податкового тягаря, і всіляко заохочуючи при­ватну ініціативу.

Економічна теорія пропозиції була створена після кризи 1974 — 1975 pp. і по суті стала основою "рейганоміки". Розробники та при­хильники теорії пропозиції — економісти Артур Лаффер( 1940-), Р. Ман­делл, П. Роберте, журналісти Дж. Гілдер і Дж. Ванніскі, конгресмен Дж. Кемп — визначили основні елементи економічної політики дер­жави відповідно до концепції економіки пропозиції:

- орієнтованість економічної політики на виробництво, тобто пропозицію;

- зниження податків (передусім з юридичних осіб) з метою вивіль­нення частини прибутків для інвестування;

- скорочення витрат, передусім у соціальній сфері;

- регулювання пропозиції грошової маси.

Таким чином, монетаризм і економічна теорія пропозиції допов­нюють один одного. Проте якщо монетаристи головний акцент роб­лять на регулюванні кількості грошей, то прихильники економіки пропозиції особливого значення надають використанню податкових інструментів регулювання. Особлива увага звертається на змен­шення податкового тягаря та скасування системи прогресивного опо­даткування. Уявлення про стимулюючий вплив зниження податків на інвестиційну діяльність теоретично обґрунтовується за допомогою відомої кривої Лаффера.

Рис. 1. Крива Лаффера

Захисники теорії економіки пропозиції вважали, що економіка стихійно саморегулюється, отже не повинно бути прямого або непрямого втручання держави в економічні процеси. Держа­ва своєю необдуманою податковою політикою може спровокувати зростання інфляції і негативно вплинути на обсяги пропозиції про­дукції. З огляду на це А. Лаффер запропонував модель оптимальної податкової ставки, що не викликає інфляційних процесів. Рівень податкової ставки повинен бути таким, щоб забезпечити максимальне надходження податків до державного бюджету і не припустити їх інфляційного знецінювання, бо високі податки приз­водять до ефекту "податкового клину". Суть цього ефекту полягає в тому, що велика частина податків у разі їх підвищення трансформу­ється у витрати підприємців і перекладається на споживачів у формі вищих цін, отже, підвищення податків викликає прискорення інфля­ції витрат. Крива показує, що у вигляді податків не можна стягувати до бюджету понад 30-35 % доходів. У заборо­неній зоні, що вище визначених ставок податків, доходи бюджету знижу­ються. Це викликає зменшення зацікавленості в інвестуван­ні, ухилення від сплати податків, перехід до "тіньового" сектора економіки тощо.

Отже, теорія економіки пропозиції визначає межі маневрування держави в сфері оподаткування: податкова став­ка повинна бути такою, щоб не спричинити зростання інфляційних процесів в економіці та забезпечити необхідний рівень надходжень до бюджету.

Монетаризм і економічна теорія пропозиції суттєво вплинули на економіч­ну політику й ідеологію уряду Р. Рейгана, особливо щодо ефективності соціальних програм, значення ринку, характеру и меж втручання дер­жави в економічні процеси. Результати реалізації цих теоретичних настанов наприкінці 80-х років були досить позитивними - стабілізувався рівень безробіття, знизились інфляція й відсоткові ставки, продовжувалась структурна перебудова американської еко­номіки. У 1981—1986 pp. було проведено податкову реформу з метою збільшення заощаджень та інвестування соціальних верств населення із середніми й високими доходами і, отже, підвищення національної норми нагромадження.