Ефективність виробництва. Показники економічної і соціальної ефективності.
Ефективність виробництва відображає не тільки приріст обсягів виробництва, а й те, якою ціною, тобто якими затратами досягають цього приросту.
Розрізняють соціальну та економічну ефективність виробництва. Соціальна ефективність виражається в тому, наскільки повно задовольняються особисті потреби людей. Вона показує, якою мірою господарська діяльність спрямована на задоволення потреб людини, наскільки відповідає її потребам та інтересам. Якщо постійно підвищується добробут народу і забезпечується високий життєвий рівень, то таке суспільне виробництво є ефективним.
Основними показниками соціальної ефективності є:
— розміри ВВП в розрахунку на душу населення;
— розміри національного доходу (НД) в розрахунку на душу населення;
— частка фонду споживання в національному доході;
— рівень життя населення.
Економічна ефективність виражає результативність суспільного виробництва. Вона визначається шляхом зіставлення одержаного результату і затрат:
П — вартість продукту,
З — затрати праці
У масштабі народного господарства ефективність суспільного виробництва вимірюється відношенням виробленого за певний період національного доходу до затрат суспільної праці. У масштабі галузі, підприємства — відношенням величини чистої продукції до затрат суспільної праці.Ефективність суспільного виробництва є складною і багатоплановою категорією. Її окремі сторони можна виміряти за допомогою системи економічних показників. З їх допомогою визначається результативність використання окремих видів ресурсів, зокрема праці, фондів, матеріалів.
Попит на гроші та пропозиція грошей. Рівновага на грошовому ринку.
Здатність банківської системи на достатньому рівні забезпечувати пропозицію грошей і не допускати переповнення каналів грошового обігу надлишковою грошовою масою (Мs = Md) не тільки свідчить про функціонування досконалого грошового механізму і високий рівень розвитку банківської системи, а й забезпечує грошам можливості найкраще виконувати свої функції, активно сприяє нагромадженню капіталу і перетворенню його в інвестиції для розширеного відтворення. І навпаки, будь-яке порушення рівноваги попиту і пропозиції грошей створює невідповідність, яка дестабілізує грошову систему і провокує розвиток інфляційних процесів чи падіння реалізації і виробництва ВВП. При цьому надмірної пропозиції грошей не існує. Надмірним може бути лише попит на гроші.
Підтримання грошової рівноваги вимагає від держави в особі національного (центрального) банку виваженої грошово-кредитної політики. Вона має на тривалий час забезпечувати збалансованість грошового механізму на основі чіткої взаємодії грошової маси в обігу, реальних доходів фізичних і юридичних осіб та норми відсотка. Досліджуючи рівновагу монетарного ринку, монетаристи розробили кілька теоретичних моделей встановлення рівноваги попиту і пропозиції грошей.
Б І Л Е Т № 8
Економічна політика раннього і пізнього меркантилізму.
У своєму еволюційному розвитку меркантилізм пройшов два етапи: I – ранній меркантилізм або монетаризм (XV ст.). II – зрілий або пізній меркантилізм (XVІ – XVIIІ ст.). Головною доктриною раннього меркантилізму був активний грошовий баланс, спрямований на обґрунтування політики накопичення золота та срібла у національних масштабах шляхом жорсткої регламентації грошового обігу та зовнішньої торгівлі.
Для цього ставилося два завдання: 1) зберігати гроші в певній країні; 2) залучати якомога більше грошей із-за кордону. Щоб досягнути позитивного сальдо в торгівлі ранні меркантилісти вважали за потрібне: - встановлювати максимально високі ціни на експортовані товари; - всебічно обмежувати імпорт товарів; - не допускати вивезення з країни золота і срібла; - фіксувати співвідношення між золотими і срібними монетами (система біметалізму); - усі проблеми вирішувати шляхом максимального державного втручання, надавати перевагу прямим адміністративним методам. Провідними представниками раннього меркантилізму були іспанець Хуан де Маріана (1536 – 1624 рр.), італійці Беніто Даванцатті (1529 – 1606 рр.),Гаспар Скаруффі (1519 – 1584 рр.) та англієць Вільям Стаффорд (1554 – 1612 рр.). Для зрілого (пізнього) меркантилізму характерна теорія активного торгового балансу, яка ґрунтується на таких основних положеннях: - джерелом національного багатства є прибуток від зовнішньої торгівлі; - держава збагачується тим більше, чим більший експорт над імпортом; - головними засобами збільшення активного торговельного балансу країни вважається: посередницька торгівля, експортні галузі промисловості, які працюють на вітчизняній і дешевій імпортній сировині; - недоцільними визнаються заборони вивезення грошей за кордон і обмеження імпорту іноземних товарів [116, с. 47]. Найбільш відомими представниками пізнього меркантилізму були англієць Томас Мен (1571 – 1641 рр.), італієць Антоніо Серра (точні дати життя не встановлено) та французи Жан Батист Кольбер (1619 – 1683 рр.), Антуан Монкретьєн (1575 – 1621 рр.).