Операція "Вісла"

У лютому 1947 р. Законодавчий сейм ухвалив другий закон про амністію. В органи держбезпеки до кінця квітня з'явилося 59,5 тис. чоловік, а з тюрем було випущено 26,2 тис. в'язнів. Проте амністія не поширювалася на українське підпілля, жертвами якого в 1944— 1947 pp. стали 2,2 тис. чоловік, переважно солдатів і офіцерів Війська Польського, СБ та міліції. Серед них був і заступник міністра національної оборони генерал К. Сверчевський, який потрапив у засідку 27 березня 1947 р. Загибель генерала стала приводом для роздмухування антиукраїнської істерії. Через два дні на засіданні Політбюро ЦК ППР під головуванням В. Гомулки було ухвалено рішення про акцію "Вісла" — масове виселення українців з південно-східної частини Польщі (Посяння, Лемківщина, Холмщина та Підляшшя) та їх розміщення у західних і північних районах з таким розрахунком, щоб вони в кількісному відношенні становили не більше 10 % місцевого населення. Злочинна акція здійснювалася силами спеціально створеної оперативної групи "Вісла" чисельністю 20 тис. чоловік, якою командував генерал С. Моссор. Підрозділи Війська Польського, СБ оточували українські села, а їх мешканців силоміць заганяли до товарних вагонів і відправляли на нові місця проживання. Тих, кого підозрювали у зв'язках з УПА, відправляли спершу до концтабору Явожно — колишнього філіалу Освенціма. До їх числа входили уніатські і православні священики, мало не всі представники української інтелігенції. У період з травня 1947 по січень 1949 р. через Явожно пройшли 3936 чоловік, більш як 150 загинули від тортур і виснаження. Всього на нові землі було переселено понад 140 тис. чоловік, тобто майже вся українська громада Польщі.

Акція "Вісла" мала на меті не тільки розгром УПА, чисельність якої на території Польщі не перевищувала 2 тис. чоловік, а й передусім ліквідацію української національної меншини, її розчинення в польському середовищі. Виселення супроводжувалося цілеспрямованим розривом усіх форм українського національного життя. Декретом від 27 липня 1949 р. українців позбавили права на їхні залишені господарства, компенсувавши матеріальні витрати лише невеликою ділянкою землі, як правило, не найкращої. Останні 32 родини були виселені з етнічно українських земель у 1950 р.

Операція "Вісла" не викликала жодного протесту з боку польської громадськості. Лише у 1990 р. сенат Республіки Польща виступив із спеціальною заявою, в якій засудив акцію "Вісла" в моральному і політичному плані, а в 2002 р. президент Польщі О. Квасьневський висловив жаль з приводу переслідувань, яких зазнали українці.

Становлення "реального соціалізму"

Наприкінці 40-х років у Польщі утворився політичний режим тоталітарного типу з монопольною владою ПОРП. Узявши на озброєння сталінську модель соціалізму, керівництво правлячої партії намагалося силовими методами швидко вирішити всі складні проблеми перетворення суспільства.

Запозичення досвіду ВКП(б) призвело до ліквідації внутрішньопартійної демократії, почалися масові чистки, в ході яких члени партії проходили перевірку на лояльність. До 1954 р. з ПОРП було виключено 155 тис. чоловік. З кожним роком зростала агресивність пропаганди, почалась ідеологізація науки і культури, разом з критикою "гомулківщи-ни" насаджувався культ Сталіна та його "вірного соратника" Берута.

Єдиною альтернативою офіційній державній ідеології залишалася католицька церква, що мала власну структуру та ієрархію, засоби масового впливу, інформаційну мережу, а найголовніше — власну ідеологію, що знаходила доволі широкий відгук у такій традиційно католицькій країні, як Польща. Тому, розправившись з політичною і збройною опозицією, власті розпочали відкриту боротьбу з костьолом. Кульмінаційним актом антицерковної кампанії став урядовий декрет від 9 лютого 1953 p., згідно з яким внутрішнє життя церкви цілком підпорядковувалося світській владі. Водночас множилися фальсифіковані процеси над священиками. У вересні 1953 р. був заарештований і поміщений під нагляд у монастир у Команчі примас польської католицької церкви кардинал Стефан Вишенський. Урешті-решт під сильним тиском єпископат 7 грудня 1953 р. склав присягу на вірність ПНР.

Зміни в державному ладі і політичній системі країни закріпила Конституція, прийнята Законодавчим сеймом 11 липня 1952 р. Відповідно до нової конституції Польська Народна Республіка проголошувалася державою народної демократії, де влада належала трудящим міста і села, а політичну основу становили місцеві органи — ради народові та однопалатний сейм — вищий орган влади. Посада президента була замінена колегіальним органом — Державною радою, що обиралася з числа депутатів. Вищим виконавчим органом державної влади стала Рада міністрів, функції якої чітко не регламентувались. На виборах до сейму в жовтні 1952 р. під керівництвом ПОРП знову "переміг" Національний фронт, який продовжував символізувати демократію. Крім комуністів, до нього входили прокомуністична Об'єднана селянська та Демократична партії.

"Радянізація" суспільно-політичного життя Польщі супроводжувалася зростаючою політичною та економічною залежністю від СРСР. Відкинувши в липні 1947 р. під тиском Москви умови "плану Маршалла", Польща через півтора роки стає членом РЕВ. її зростаюча внаслідок індустріалізації промисловість великою мірою залежала від поставок радянської сировини та устаткування, а виготовлена продукція знаходила збут, головним чином, у СРСР і країнах народної демократії. На початок 1949 р. був завершений процес підписання договорів про дружбу, взаємну допомогу і співробітництво з цими країнами, а в липні 1950 р. Польща підписала договір з НДР про делімітацію польсько-німецького кордону по Одеру—Нейсе.

В економічній сфері Польща також цілком копіювала радянський досвід і будувала свою економіку за вказівками Москви, а не виходячи з внутрішніх потреб і можливостей. Перехід до форсування темпів соціалістичного будівництва знайшов відбиток у шестирічному плані соціально-еко-номічного розвитку країни на 1950—1955 pp. Передбачалося будівництво 1425 великих підприємств, проведення докорінних змін у структурі власності, галузевій структурі і розподілі національного доходу, який мав зрости на 212 %. Порівняно високий рівень видобутку кам'яного вугілля — головного предмету експорту — в поєднанні з наміченими темпами розвитку виробництва електроенергії та металургії мав забезпечити створення сучасного машинобудування і низки нових галузей промисловості — хімічної, кольорової металургії, автомобілебудування та ін. У галузі сільського господарства передбачалося кооперування щонайменше чверті селянських господарств і збільшення виробництва на 63 %.

Після смерті И. Сталіна IX пленум ЦК ПОРП, скликаний у жовтні 1953 p., вніс корективи до економічного курсу правлячої партії: були дещо знижені темпи розвитку промисловості і насамперед галузей, що працювали на оборону, акцент переносився на збільшення виробництва товарів широкого вжитку, розвиток сільського господарства і підвищення життєвого рівня населення. II з'їзд ПОРП (березень 1954 р.) висунув завдання упродовж двох останніх років ше-стирічки розгорнути "велику битву за піднесення сільського господарства". Утім, кооперування села загальмувалося. Повсюдне використання методів адміністрування і примусу компрометували саму ідею колективної праці в очах селян, які вперто не бажали добровільно розлучатися зі своїми наділами. Незважаючи на спроби форсування організації виробничих кооперативів, наслідки цих зусиль були досить скромними і суттєво не вплинули на характер аграрних відносин на селі. На кінець 1955 р. в країні існувало близько 10 тис. кооперативів, що об'єднували 205 тис. господарств, яким належало 9,2 % загальної площі сільськогосподарських угідь. Повільно зростала і чисельність державних сільських господарств (ДСГ): з 1950 по 1955 р. їхня кількість збільшилася з 5679 до 6165. Обробляючи в 1955 р. 12,6 % сільськогосподарських угідь, вони давали 11 % валової продукції сільського господарства. Таким чином, сільське господарство, як і раніше, залишалося дрібновласницьким, базувалося на дрібних і середніх одноосібних господарствах. Рівень їх товарності й агротехнічної оснащеності зростав дуже повільно. Загалом, шестирічний план не був виконаний за всіма основними показниками. Зростання національного доходу було нижчим на 38 % передбачуваного, реальна заробітна плата — на 36 %, постачання продовольством — на 20 %. Такі результати не могли задовольнити суспільство, в тому числі й робітничий клас, який доклав чимало зусиль для виконання шестирічки. Водночас незаперечним фактом було перетворення Польщі з аграрно-промислової на промислово-аграрну країну. Виникли нові індустріальні центри в Люблінському, Жешувському, Келецькому, Краківському та інших воєводствах. У 1950—1955 pp. було збудовано понад 500 великих промислових об'єктів. Одночасно з індустріалізацією країни тривало освоєння західних і північних земель, велася робота щодо закріплення на них осіб польського і українського походження, адаптації на цих землях мільйонів переселенців. З іншого боку, в роки шестирічки були зруйновані підвалини ринкового господарства й остаточно сформувалася адміністративно-командна система управління економікою.

Суспільно-політична криза 1956 р. Спроби модернізації режиму

У 1956 р. виявилася перша серйозна криза тоталітарної системи в Польщі. її спричинили не тільки економічні труднощі. Надзвичайно сильне враження на поляків справила критика культу особи Сталіна та створеної ним терористичної системи. У березні 1956 p., після смерті в Москві Б. Берута, лідером ПОРП став Е. Охаб. Вороже налаштований до будь-якого новаторства, новий генсек розпочав реанімацію сталінізму. Селян-одно-осібників насильно змушували до колективізації. Унаслідок такої політики і без того низький рівень життя ще більше знизився, хоча офіційна пропаганда запевняла, що він

невпинно зростає. За цих умов, намагаючись будь-що наповнити державний бюджет, уряд у травні 1956 р. пішов на "регулювання" заробітків. Унаслідок перегляду трудових норм і розцінок заробітна плата робітників відчутно знизилася. Це стало приводом до виступу на познанському машинобудівному заводі ім. Сталіна, адміністрація якого ігнорувала справедливі вимоги робітників. 28 червня 1956 р. тут розпочався страйк, який невдовзі перекинувся на інші підприємства міста. Масова маніфестація мала спочатку мирний характер, проте незабаром переросла у повстання. Групи маніфестантів штурмом узяли тюрму, звільнили в'язнів і захопили зброю охоронців. Водночас були атаковані будинки місцевого комітету ПОРП, суду і прокуратури, воєводського управління громадської безпеки, комендатури міністерства оборони і радіостанції. За рішенням Політбюро ЦК ПОРП до Познані були терміново направлені війська Сілезького військового округу, які до ЗО червня відновили порядок ціною життя 74 чоловік. 575 осіб були поранені й скалічені, понад 300 — заарештували, та лише троє з них згодом були засуджені за вбивство.

Познанські події стали пересторогою для режиму, засвідчивши втрату ним довіри і підтримки з боку робітничого класу. В оцінці цих подій і перспектив виходу з кризи партійне керівництво розкололося на два табори. Сталінське крило закликало до посилення цензури і репресивних заходів, вважаючи повстання "провокацією імперіалістичної агентури", а "ревізіоністи" намагалися пояснити спонтанний вибух глибокого невдоволення робітників вадами політичного ладу, вимагали його реформування. Учасники VII пленуму ЦК ПОРП, що відбувся у липні 1956 p., змушені були визнати, що "події в Познані не можуть розглядатись ізольовано від ситуації в країні". Пленум рекомендував здійснити заходи щодо поліпшення рівня життя робітничого класу, розширення робітничої демократії, суворого дотримання "соціалістичної законності" і реабілітації несправедливо засуджених. Зокрема, були зняті майже всі звинувачення, висунуті раніше проти В. Гомулки, М. Спихальського та 3. Клініко. Невдовзі опальному лідерові комуністів В. Го-мулці повернули партійний квиток і він знову увійшов до складу Політбюро ЦК ПОРП.

В обстановці нагнітання напруженості, масових студентських мітингів, наростання загрози виступів робітничого класу в основних промислових центрах 19 жовтня 1956 р. відкрився VIII пленум ЦК ПОРП. Того ж дня до Варшави несподівано прибули М. Хрущов, В. Молотов, Л. Каганович, A. Мікоян у супроводі командувача об'єднаними збройними силами Варшавського договору маршала І. Конєва, які зажадали пояснень від польського керівництва. Тоді ж радянські війська, дислоковані в Сілезії, під приводом осінніх маневрів вирушили в напрямі Варшави, а радянські військові кораблі стали на рейді Гданська.

Повідомлення про прибуття вищого партійно-державного керівництва СРСР і рух радянських військ до Варшави викликали обурення у країні, особливо в столиці. Містом прокотилась хвиля масових демонстрацій і мітингів під ан-тирадянськими гаслами. За такої напруженої обстановки в Бельведерському палаці протягом доби відбувалися радянсько-польські переговори, в яких з польської сторони брали участь усі члени Політбюро і секретарі ЦК ПОРП, а також

B. Гомулка. Радянські керівники погрожували застосуванням військової сили, якщо Польща наважиться розірвати союз ницькі відносини з СРСР і Варшавським договором. Проте Гомулці вдалося розвіяти підозри Хрущова й запевнити кремлівських емісарів, що ПОРП знайде в собі сили для подолання натиску з боку "реакції", а ПНР залишиться ланкою Варшавського договору.

Після від'їзду радянського керівництва пленум ЦК ПОРП продовжив свою роботу й переважною більшістю голосів обрав першим секретарем ЦК В. Гомулку, який запропонував план реформ, що грунтувався на концепції "польського шляху до соціалізму". Основні положення програми зводилися до відмови від сталінських методів керівництва і врахування національних особливостей у процесі побудови суспільства соціальної справедливості. Йшлося, насамперед, про орієнтацію на співіснування державного, кооперативного і приватного секторів у економіці, співробітництво з католицькою церквою, повагу до польських національних цінностей. Програма реформ повсюдно сприймалася з великим ентузіазмом, про її схвалення свідчили численні мітинги, що прокотилися польськими містами. Найбільший із них (близько 400 тис. учасників) відбувся у Варшаві 24 жовтня. Виступаючи на ньому, Гомулка закликав поляків перейти від мітингування і маніфестацій до творчої праці. З цього моменту почався новий, післякризовий період, що тривав два з лишнім роки.

Протягом короткого періоду в Польщі була здійснена низка реформ: певною мірою децентралізовано управління економікою, обмежені повноваження служб безпеки, покладено край поліцейському теророві, пом'якшена цензура преси, розширились межі творчої свободи в галузі культури. Зі зміною кадрового складу органів юстиції почалася ще одна хвиля реабілітації політичних в'язнів. У практику політичного життя увійшло також проведення спільних нарад і засідань керівних органів політичних партій, прийняття спільних постанов з поточних питань. Водночас відбувався стрімкий розпад виробничих кооперативів на селі, внаслідок чого їхня кількість на початку 1957 р. скоротилася до 1812, а кількість селянських сімей, що входили до них, — до 25 тис. у 1958 р. (1,4% сільськогосподарських угідь). Кооперативна система зазнала в Польщі цілковитого краху, чим довела свою нежиттєздатність. Паралельно за участю Демократичної партії була вироблена політика, що забезпечувала розвиток дрібного виробництва і приватної роздрібної торгівлі.

Певною мірою пом'якшувалася політика в національному питанні: власті дали дозвіл на створення Українського громадсько-культурного товариства, видання газети "Наше слово" і "Українського календаря". Українці дістали можливість навчати своїх дітей у школі рідною мовою і навіть повертатися на рідну землю, не порушуючи, однак, інтересів осадників. До кінця 1991 р. на землі предків повернулося близько 40 тис. українців.

Однак уже III з'їзд ПОРП (березень 1959 р.) повернувся до практики пріоритетного фінансування важкої індустрії. В аграрному секторі був узятий курс на підтримку нижчих форм виробничої кооперації (без усуспільнення землі), насамперед сільськогосподарських гуртків. У 1960 р. налічувалося 326 тис. таких гуртків, у яких брало участь 3,6 млн чоловік. Поряд зі зміною орієнтирів в економічній політиці наприкінці 50-х років почалося згортання процесу демократизації в суспільно-політичному житті, який від самого початку наштовхнувся на запеклий опір сталіністських сил у самій партії. Під гаслом боротьби з ревізіонізмом почалося переслідування будь-якого інакомислення, а в ході проведення чергової чистки 206 тис. комуністів (майже 16 %) позбулися партійних квитків. Все це відштовхнуло від партії значну частину вчених, діячів культури, викладачів вузів, які вирішили за краще піти у "внутрішню" чи "зовнішню" еміграцію.

Відтак небажання керівництва країни надто далеко просуватися шляхом реформ призвело до посилення тоталітарного режиму.

Польща 60-х.